Гуманістичний напрямок в соціальній психології

Гуманістична психологія сформувалась в середині XX ст. як реакція проти зовнішнього детермінізму теорії научіння і внутрішнього детермінізму, який пропонується психоаналізом. Тому інко­ли гуманістичну психологію називають третьою силою в дослідженні особистості, а теоретичні напрямки персонології часто класифіку­ють в термінах трьох основних категорій. Перша - психоаналіз - представляє людину як істоту з інстинктами та інтрапсихічними кон­фліктами. Другий напрямок в психології особистості, біхевіоризм, трактує людей як результат впливу зовнішнього середовища. Гума­ністична психологія - це третій напрямок в персонології, який про­тистоїть першим двом. Психологи гуманістичного напряму відки­дають детермінізм поглядів, інстинктів або середовищного програ­мування. Вони вважають, що люди самі вибирають, як їм жити. Найбільш відомими представниками гуманістичної психології вва­жаються американські психологи А.Маслоу та К.Роджерс. Ці пси­хологи вище за все ставлять людський потенціал.

Гуманістична психологія заявляє, що людина позитивна за своєю природою і здатна до самоудосконалення. З точки зору гуманістичної психології, сама сутність людини постійно рухає її у напрямку особистісного росту, творчості і самодостатності, якщо тільки сильні обста­вини оточення не перешкодять цьому. Прибічники гуманістичної пси­хології стверджують, що люди є у вищій мірі свідомими і розумними, а безсвідоме в людині має таке ж саме значення, як і свідоме.

Хоча погляди прибічників цього напрямку складають до­сить широкий спектр, вони все-таки поділяють певні фундамен­тальні концепції на природу людини, що мають глибокі коріння в екзистенціальній філософії. Екзистенці­алізм - це напрямок в філософії XX ст., в центрі уваги якого - праг­нення людини знайти смисл свого існування і жити вільно і відпов­ідально у відповідності з етичними принципами.

Найбільш важливою концепцією, яку гуманістичні психологи взяли з екзистенціалізму - є концепція становлення. Людина ніко­ли не буває статичною, вона завжди знаходиться в процесі станов­лення. Отже, як вільна істота людина відповідальна за реалізацію якомога більшої кількості можливостей, вона живе справжнім жит­тям, якщо тільки виконує цю умову.

Оптимізм психологів гуманістичного напрямку помітно відрізняє його від більшості інших теоретичних підходів до вивчення особис­тості. Отже, гуманістичні персонологи розглядають людей як актив­них творців власного життя, які мають свободу вибирати і розвивати стиль життя. Подібні погляди на формування особистості поділялись багатьма дослідниками, зокрема і Е.Фроммом. Проте всезагальне виз­нання видатного представника гуманістичної теорії особистості отри­мав американський психолог Абрахам Маслоу (1908-1970).

Свою теорію особистості А.Маслоу запропонував в 1954 році. Особливе значення в ній надається вродженій потребі до самоактуалізацїї (повному розвитку свого потенціалу), яка властива кожній людині. Одною з найбільш фундаментальних тез, які лежать в ос­нові гуманістичної позиції Маслоу, є теза про те, що кожну людину потрібно вивчати як єдине, унікальне, організоване ціле, а не як набір диференційних частин, і те, що відбувається в якійсь частині, впли­ває на весь організм.

Прибічники гуманістичної психології визнають глибокі відмінності між поведінкою людини і тварин, а тому вивчення тва­рин (як у біхевіористів) нічого не дає для розуміння людини. Найбільш значною концепцією гуманістичної психології є визнання пріоритету творчої сторони в людині. Маслоу першим звернув увагу на те, що творчість є найбільш універсальною характеристи­кою людей. Маслоу розглядав творчість як рису, яка потенційно притаманна всім людям від народження.

Маслоу стверджував, що жоден з психологічних підходів, які застосовувались для вивчення поведінки, не надавав потрібного значення функціонуванню здорової людини. Зокрема він рішуче крити­кував Фрейда за те, що він, зосередившись на вивченні хвороб, пато­логії і поганої адаптації, ігнорує силу і доброчесність людини. Щоб виправити цей недолік, Маслоу сконцентрував увагу на психічно здо­ровій людині. Гуманістична психологія виходить з того, що самоудосконалення є основною темою життя людини - темою, яку неможли­во виявити, вивчаючи лише людей з психічними відхиленнями.

Мотиваційні процеси є серцевиною гуманістичної теорії особистості. Маслоу описав людину як "бажаючу істоту", яка рідко до­сягає стану завершеного задоволення. Якщо одна потреба задоволена, то інша спливає на поверхню і контролює увагу та зусилля людини. Коли людина задовольняє і її, - ще одна голосно вимагає за­доволення. Життя людини характеризується тим, що люди майже завжди чогось хочуть.

Маслоу припустив, що всі потреби людини вроджені і що вони організовані в ієрархічну систему пріоритету або домінування:

- фізіологічні потреби;

- потреби безпеки захисту;

- потреби належності і любові;

- потреби самоповаги;

- потреби самоактуалізації, або потреби особистісного удоско­налення.

В основі схеми потреб лежить припущення, що домінуючі потреби, які розташовані знизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина може усвідомити наявність і бути мотивованою потребами, які розташовані зверху. Отже, потреби одного типу повинні бути задоволені повністю, перше ніж інша, розташована вище потреба виявить­ся і стане діючою. Задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, робить можливим усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії та їх участь у мотивації. Отже, фізіологічні потреби повинні бути в до­статній мірі задоволені до того, як виникнуть потреби у безпеці. Фізіо­логічні потреби і потреби безпеки і захисту повинні бути задоволени­ми до певної міри до того, як виникнуть і будуть вимагати задоволення потреби належності і любові. За Маслоу, це послідовне розташування основних нужд в ієрархії є головним принципом, який лежить в основі організації мотивації людини. Він виходив з того, що ієрархія потреб розповсюджується на всіх людей, і що, чим вище людина може підня­тись в цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості і псих­ічне здоров'я вона продемонструє.

Маслоу розрізняв дві великі категорії мотивів людини: дефіцитарні мотиви і мотиви росту. Дефіцитарні мотиви націлені на зниження напруги, а мотивація росту (метамотивація) націлена на підвищення напруги через пошуки нових переживань. Маслоу ви­ділив декілька метапотреб (істина, краса, справедливість), за допо­могою яких описав самоактуалізуючих людей, і висунув теорію, що ці потреби біологічно закладено в людях, також, як і дефіцитарні потреби. Якщо метапотреби не задоволені, це викликає метапатології. Апатія, цинізм і відчуження - ось деякі з великої кількості симптомів, які вказують на метапатології у людей, що потерпіли не­вдачу у задоволенні своїх метапотреб.

Найбільше уваги Маслоу приділив проблемі самоактуалізації особистості. Він зробив припущення, що більшість людей, якщо не всі, потребують внутрішнього удосконалення і шукають його. На основі власних досліджень він зробив висновок, що прагнення до реалізації наших потенціалів є природнім і необхідним. І все-таки лише деякі (за оцінкою Маслоу, менше 1% населення), як правило, обдаровані люди досягають самоактуалізації. Таке відбувається тому, що багато людей просто не здогадуються про існування свого потенціалу і не розуміють користі від самоудосконалення.

Реалізація же нашої потреби в самоактуалізації потребує відкритості новим ідеям і досвідові. Маслоу стверджував, що діти, які виховувались в безпечній, дружній атмосфері, більш схильні до того, щоб мати здорове уявлення про процес росту. Отже, в здоро­вих умовах (коли задоволенню основних потреб ніщо не загрожує) зростання приносить задоволення, і людина прагне стати настільки хорошою, наскільки дозволяють її здібності.

Маслоу, як і інші гуманістичні психологи, висловлював оптимістичну точку зору на природу людини. Він не тільки підкреслював вроджений потенціал позитивного і конструктивного росту, але й був впевненим в реалізації цього потенціалу в задовільних умовах ото­чення. Якщо люди хочуть самоактуалізуватися, вони повинні подо­лати обмеження суспільства, свої дефіцитарні потреби і визначити свою відповідальність за те, щоб стати тим, чим вони здатні стати.

Маслоу стверджував, що соціальне і культурне оточення часто пригнічує тенденцію до актуалізації певними нормами по відношенню до якоїсь частини населення. Прикладом може бути гендерний стереотип маскулінності. Такі якості, як співчуття, доброта, м'якість і ніжність часто заважають чоловікам, тому що існує культурна тен­денція розглядати ці характеристики як фемінні. Те ж саме можна відмітити стосовно впливу традиційної гендерної ролі жінки на психосоціальний розвиток жінок. Отже, людям потрібно відповідне суспільство, в якому можливо було б розкрити свій людський потенціал найбільш повно. З цієї точки зору жодне суспільство в людській історії не надавало оптимальної можливості для самоактуалізації всіх його членів.

Маслоу відмічає також негативний вплив на реалізацію самоактуалізації потреб безпеки. Процес росту потребує постійної готовності ризикувати, помилятись, відмовлятись від старих звичок. Це потребує мужності. Отже, все, що збільшує страх і тривогу людини, збільшує також і тенденцію повернення до пошуків безпеки і захисту. Відомо також і те, що більшість лю­дей мають тенденцію зберігати специфічні звички, тобто до­тримуватись старого стилю поведінки.

Виходячи зі свого дослідження, Маслоу прийшов до висновку, що самоактуалізувати люди мають наступні характеристики:

1. Більш ефективне сприйняття реальності.

2. Прийняття себе, інших і природи.

3. Безпосередність, простота і природність.

4. Центрованість на проблемі.

5. Незалежність і потреба у відокремленості.

6. Автономія, незалежність від культури і суспільства.

7. Свіжість сприйняття.

8. Вершинні або містичні переживання.

9. Суспільний інтерес.

10. Глибокі міжособистісні стосунки.

11. Демократичний характер.

12. Розмежування засобів і цілей.

13. Філософське почуття гумору.

14. Креативність.

15. Опір окультурненню.

Маслоу здобув високу оцінку як психолог, який серйозно досліджував позитивні виміри людського досвіду і, що важливо, сформулював свої ідеї як для широкого кола громадськості, так і для своїх ерудованих колег-психологів. Він мріяв про суспільство, яке дозво­лило б нам піднятись самим, а також підняти наше відношення один до одного на істинно гуманістичний рівень.

Інший психолог гуманістичного напрямку, Карл Роджерс (1902-1987), здійснив великий вплив на педагогіку і психотера­пію. На відміну від фрейдистів, які вважали, що людський харак­тер обумовлено внутрішніми потягами, багато з яких є шкідли­вими для людини, Роджерс вважав, що ядро людського характе­ру складається з позитивних, здорових, конструктивних імпульсів, які діють, починаючи з народження. Як і Маслоу, Род­жерса цікавило перш за все те, як можна допомогти людям реа­лізувати свій внутрішній потенціал. На відміну від Маслоу, Род­жерс не розробляв спочатку теорій, щоб потім застосовувати їх на практиці. Він більше переймався ідеями, які виникали в ході його клінічної практики. Він виявив, що максимальний особистісний ріст його пацієнтів відбувався тоді, коли він щиро і по­вністю співчував їм і коли вони знали, що він приймає їх такими, які вони є. Він назвав це "тепле, позитивне, прийнятне" ставлен­ня позитивним. Роджерс вважав, що позитивне ставлення психо­терапевта сприяє більшому самоприйняттю клієнта і його більшій терпимості у ставленні до інших людей.

Таким чином, гуманістична психологія виявилася дієвою в декількох відно­шеннях. Вона здійснила суттєвий вплив на консультування дорос­лих і на зародження програм самодопомоги. Вона також сприяла роз­повсюдженню методів виховання дітей, які основувались на повазі до унікальності кожної дитини, і педагогічних методів, спрямованих на гуманізацію міжособистісних відносин.

Д

Дифузійні (дифузні) групи — випадкові групи, в яких люди об'єднані лише спільними емоціями і переживаннями (натовп «зівак»).

Діяльнісна теорія

Діяльнісна теорія ґрунтується на фундаментальному принципі - діяльнісному підході до психіки. Психіка нерозривно пов'язана з діяльністю людини. А діяльність — це процес взаємодії людини з навколишнім світом, процес вирішення життєво важливих задач. При діяльнісному підході психіка розуміється як форма життєдіяльності суб'єкта, що забезпечує вирішення певних задач у процесі взаємодії його зі світом. Психіка — це не просто картина світу, система образів, але і система дій. Хоча зв'язок між образами і діями є двостороннім, провідна роль належить дії. Жоден образ, а ні чуттєвий, а ні абстрактний, не може бути отриманий без відповідної дії суб'єкта. Сприйняття як чуттєвий образ - результат дій сприймання. Поняття - продукт різних пізнавальних дій людини, спрямованих на досліджувані об'єкти. Використання образа в процесі вирішення різних задач також відбувається шляхом включення його в ту або іншу дію. Отже, образ без дій суб'єкта не може бути ні сформований, ні відновлений, ні використаний.

На думку прихильників цієї теорії психічний розвиток людини має соціальну природу: прогрес людства визначається не біологічними, а соціальними законами.

Видовий досвід людства фіксується не за допомогою механізмів генетичної спадковості, а закріплюється в продуктах матеріальної і духовної культури. Людина не народжується з готовими прийомами мислення, з готовими знаннями про світ і не відкриває заново ні логічних законів мислення, ні відомих суспільству законів природи - все це вона засвоює як досвід людства, досвід суспільно-історичної практики. Навчання і виховання — спеціально організовані види діяльності людей, у процесі яких вони засвоюють досвід попередніх поколінь.

Єдність психічної і зовнішньої матеріальної діяльності в тім, що те й інше — діяльність, що обидва ці види діяльності мають ідентичну структуру (ціль, мотив, об'єкт, на який вона спрямована, певний набір операцій, що реалізують дію і діяльність; зразок, за яким вона здійснюється суб'єктом), є актом його реальної життєдіяльності, належать суб'єкту, виступають як активність конкретної особистості. Їх єдність полягає й у тім, що внутрішня психічна діяльність є перетворена зовнішня матеріальна діяльність, є породженням зовнішньої практичної діяльності.

Діяльність породжує всі психічні феномени, якості, особливості, процеси і стани. На відміну від індивіда, особистість «ні в якому сенсі не є первинною до його діяльності, як і його свідомість, вона нею породжується».

Головними психологічними складовими діяльності є її мотиви. О.М.Леонтьєв розділяє мотиви на два види: мотиви-стимули і смислоутворюючі мотиви.

Особистісний смисл виступає як особлива понадчуттєва якість особистості. Особистісні смисли інтегруються один одним в зв`язану систему, позначену О.М.Леонтьєвим терміном «смислові утворення особистості». Ієрархічні зв'язки мотивів утворюють ядро особистості.

Леонтьєв зазначав: «Структура особистості являє собою відносно стійку конфігурацію головних, внутрішньо ієрархізованих мотиваційних ліній... Внутрішні співвідношення основних мотиваційних ліній у сукупності діяльностей людини утворюють як би загальний "психологічний профіль" особистості». У концепції О.М.Леонтьєва категорії «особистість», «свідомість», «діяльність» виступають у своїй діалектичній взаємодії, триєдності.

О.М. Леонтьєв вважав, що особистість — це соціальна сутність людини, і тому темперамент, характер, здібності і знання людини не входять до складу особистості в якості її підструктур, вони лише умови формування цього утворення, соціального по своїй сутності. Спрямованість і воля належать особистості, тому що вольовий вчинок неможливо розглядати поза ієрархією мотивів, так і спрямованість є безпосереднім вираженням мотиваційних структур, тобто ядра особистості.

Особистість отримує свою структуру з видової будови людської діяльності і характеризується тому п'ятьма потенціалами: пізнавальним, ціннісним, творчим, комунікативним і художнім.

Гносеологічний (пізнавальний) потенціал визначається обсягом і якістю інформації, якою володіє особистість. Ця інформація складається зі знань про зовнішній світ (природний і соціальний) і самопізнання. Цей потенціал містить у собі психологічні якості, з якими пов'язана пізнавальна діяльність людини. Аксіологічний (ціннісний) потенціал особистості визначається придбаною нею впроцесі соціалізації системою ціннісних орієнтацій вморальній, політичній, релігійній, естетичній сферах, тобто її ідеалами, життєвими цілями, переконаннями й прагненнями. Отже, мова йде про єдність психологічних й ідеологічних моментів свідомості особистості та її самосвідомості, що формуються за допомогою емоційно-вольових та інтелектуальних механізмів, розкриваючись у їїсвітовідчутті, світогляді і світопрагненні. Творчий потенціал особистості визначається отриманими нею і самостійно виробленими вміннями і навичками, здібностями до дії (творчої або руйнівної, продуктивної або репродуктивної) і мірою їх реалізації в тій або іншій сфері (або декількох сферах) праці, соціально-організаторської й критичної діяльності. Комунікативний потенціал особистості визначається мірою і формами її товариськості, характером і міцністю контактів, що встановлюються нею з іншими людьми. За своїм змістом міжособистісне спілкування виражається в системі соціальних ролей. Художній потенціал особистості визначається рівнем, змістом, інтенсивністю її художніх потреб і тим, як вона їх задовольняє. Художня активність особистості розгортається й у творчості (професійній і самодіяльній) і в «споживанні» витворів мистецтва.

Таким чином, особистість визначається не своїм характером, темпераментом, фізичними якостями і т.п., а тим, 1) що і як вона знає; 2) що і як вона цінує; 3) що і як вона творить; 4) з ким і як вона спілкується; 5) які її художні потреби і як вона них задовольняє, а головне - яка міра відповідальності за свої вчинки, рішення, долю.

Реалізація діяльнісного підходу в соціальній психології особистості представлена в концепції діяльнісного опосередкування міжособистісних відносин Артура Володимировича Петровського.

Соціально-психологічний акцент цієї концепції полягає в тому, що основними категоріями в ній є особистість, діяльність і колектив. Міжособистісні відносини в групі опосередковані змістом спільної діяльності і цінностями групи. Соціально-психологічні явища в групі визначаються змістом діяльності, багаторівневою структурою групової активності, рівнем розвитку групи. Вектор цього розвитку — від дифузійної групи до колективу, що являє собою групу, де «міжособистісні відносини в значній мірі опосередковуються суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності... Особистість може бути зрозуміла тільки в системі стійких міжособистісних зв'язків, що опосередковуються змістом, цінностями, смислом спільної діяльності для кожного з учасників».

Виділення головного в особистості з'явилося для А.В.Петровського підставою для позначення своєї концепції особистості як „концепції особистості в колективі”, у групі, у системі міжособистісних відносин.

Додаткова взаємодія – це така взаємодія, при якій партнери адекватно сприймають позицію один одного.

ДРУЖБА — це позитивні інтимні відносини, засновані на взаємній відкритості, повній довірі, спільності інтересів, відданості людей один одному, їх постійної готовності в будь-який момент прийти один одному на допомогу.

Цілі, що переслідує дружба, можуть бути різними: діловими або утилітарними; емоційними, пов'язаними з задоволенням від спілкування; раціональними, заснованими на взаємному інтелектуальному збагаченні; моральними, орієнтованими на взаємне моральне удосконалення і т.п.

Для дружніх відносин характерно глибоке взаєморозуміння людей. Психологічно це означає можливість спілкуватися один з одним майже без слів, за допомогою жестів, міміки і пантоміміки, сприймати і точно розуміти один одного на основі ледь вловимих рухів і модуляцій голосу. Давні друзі можуть заздалегідь передбачати реакції і поведінку один одного в різних життєвих ситуаціях, аж до визначення думок, що один одному прийдуть у голову в тій або іншій ситуації.

Норми і правила, якими керуються люди в дружніх відносинах - це рівноправність, повага, вміння зрозуміти, готовність прийти на допомогу, довіра і відданість. Порушення одного з них веде до руйнування дружби, у той час як в інтимних відносинах типу любові люди можуть прощати один одному подібні порушення заради збереження глибоких почуттів.

 

 

Е

Его-психологія Е.Еріксона

Теорії, в яких переглянуто класичний психоаналіз в напрямку визначення его-процесів і коментування їх розвитку, отримали на­зву "его-психології". Вона радикально відрізняється від класичного психоаналізу тим, що описує людей як більш раціональ­них, таких, що приймають усвідомлені рішення.

Найбільш цікавою в цьому відношенні є концепція психосоціального розвитку Е.Еріксона (1902-1994), в якій важливе значення у формуванні особистості надається соціальному оточенню і зако­номірностям формування "Я" в цьому оточенні.

Хоча Еріксон стверджував, що його теорія - це є подальший розвиток концепції Фрейда, проте він рішуче відійшов від класич­ного психоаналізу. На відміну від Фрейда, модель Еріксона є психосоціалъною, а не психосексуальною. Еріксон вважав, що особистість виростає з результатів розв'язання соціального конфлік­ту, який виникає у взаємодії у вузлових точках розвитку, наприк­лад, при годуванні у немовлячому віці або при навчанні різним на­вичкам в середньому дитинстві. Хоча Еріксон і погоджувався з Фрейдом в тім, що ранній досвід має вик­лючне значення, він розглядав розвиток особистості як динаміч­ний процес від народження до смерті. Як і Фрейд, Еріксон вважав, що задоволення інстинктів є однією з рушійних сил життя, але не меншого значення він надавав синтезу его - упорядкуванню та інтегруванню досвіду. Еріксон розширив теорію психосексуального розвитку Фрейда, щоб включити в неї те, що він назвав психосоціалъним розвитком. Тим самим акцентувались впливи культу­ри і суспільства на розвиток, а не вплив задоволення, яке отримується від стимуляції ерогенних зон. У Фрейда і Еріксона різні погляди на природу і розв'язання психосексуальних конфліктів. Метою Фрейда було розкрити сутність і особливості впливу на особистість неусвідомленого психічного життя, а також пояснен­ня того, як рання травма може привести до психопатології в зрілості. Еріксон, навпаки, бачив свою задачу в тім, щоб привер­нути увагу до здатності людини долати життєві труднощі психосоціального характеру. Його теорія ставить всередину якості "его",тобто його позитивні якості, які розкриваються в різні періоди розвитку. Еріксон перемістив акцент від "ід" на "его". З точки зору Еріксона, "его" складає основу поведінки та існування людини. "Его" - це автономна структура особистості, основним напрямком якої с соціальна адаптація; паралельно йде розвиток "ід" та інстинктів. В той час як Фрейд вважав, що "его" бореться, намагаючись розв'я­зати конфлікт між інстинктивними потягами і моральними обме­женнями, Еріксон доводить, що "его" - автономна система, яка взаємодіє з реальністю за допомогою сприйняття, мислення, ува­ги і пам'яті. Приділяючи особливу увагу адаптивним функціям "его", Еріксон вважав, що людина, взаємодіючи з оточенням в про­цесі свого розвитку, стає все більш і більш компетентною.

Ключовим поняттям теорії Еріксона є придбання его-ідентичності, яке відбувається в різних культурах по-різному. Згідно з Еріксоном, для сучасної молоді розвиток его-ідентичності, Я-образа і Я-концепції стало більш важливим і значною мірою витіснило фрейдівську тему сексуальності. Сексуальності в теорії Еріксона теж відводиться важливе місце, але тільки як одній з проблем розвитку, яка повинна бути вирішеною в свій час.

Центральним для теорії особистості у Еріксона є положення про те, що людина протягом життя проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Процес розгортання цих стадій регулюється у відповідності з епігенетичним принципом дозрівання. В книзі "Дитинство і суспільство" Еріксон розділив життя людини на 8 окремих стадій психосоціального розвитку "его". Ці стадії є результатом епігенетично розгорнутого плану особистості, який передається генетично. Епігенетична концепція розвитку (від грец. "після народження") базується на уявленні про те, що кожна стадія життєвого циклу наступає в певний для неї час ("критичний період"), а також про те, що повноцінна особистість формується тільки шляхом проходження в своєму розвиткові послідовно всіх стадій. Крім того, кожна психосоціальна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом в житті індивідуума, який виникає як наслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і со­ціальних вимог, які пред'являються до індивідуума на цій стадії. Психологічний розвиток відбувається в результаті взаємодії між біо­логічними потребами індивіда і вимогами суспільства.

Характерні для індивідуума моделі поведінки обумовлені тим, яким чином розв'язується кожна з проблем, або як долається криза. Конфлікти відіграють життєво важливу роль в теорії Еріксона. Кож­на психосоціальна криза вміщує як позитивний, так і негативний компонент. Якщо конфлікт розв'язано задовільно, то тепер "его" вбирає в себе новий позитивний компонент, що гарантує здоровий розвиток особистості в подальшому. Навпаки, якщо конфлікт зали­шається нерозв'язаним або отримує незадовільне розв'язання, тим самим "его" наноситься шкода, і в нього вбудовується негативний компонент. Задача полягає в тім, щоб людина адекватно розв'язу­вала кожну кризу, і тоді у неї буде можливість підійти до наступної стадії розвитку більш адаптивною і зрілою особистістю.

Психосоціальна адаптація, якої досягає людина на кожній стадії розвитку, в більш пізньому віці може змінити свій характер, іноді доко­рінно. Наприклад, діти, які в дитинстві були позбавлені любові і тепла, можуть стати нормальними дорослими, якщо на більш пізніх стадіях їм приділялась додаткова увага. Однак характер психосоціальної адаптації до конфліктів відіграє важливу роль у розвитку конкретної людини. Роз­в'язання цих конфліктів має кумулятивний характер і те, яким чином людина пристосовується до життя на кожній стадії розвитку, впливає на те, як вона справляється з наступним конфліктом.

На спосіб розв'язання індивідом конфліктів впливають ус­тановки його батьків, мікросередовище. Існують також культурні відмінності в способах розв'язання проблем, які притаманні кожній стадії. Наприклад, ритуал посвячення в юнаки існує у всіх культурах, проте він широко варіює як за формою проведення, так і за своїм впливом на людину. Більш того, Еріксон вважає, що в кожній культурі існує "вирішальна координація" між роз­витком індивідуума та його соціальним оточенням.

Згідно з Еріксоном, специфічні, пов'язані з розвитком конфлікти, стають критичними тільки в певних точках життєвого циклу. На кожній з восьми стадій розвитку особистості одна із задач (один з конфліктів) набуває більш важливого значення порівняно з інши­ми. Однак не дивлячись на те, що кожний з конфліктів є критичним тільки на одній зі стадій, він є присутнім протягом всього життя. Наприклад, потреба в автономії є особливо важливою для дітей віком від 1 до 3 років, але протягом всього життя люди повинні по­стійно перевіряти ступінь своєї самостійності, яку вони можуть ви­являти кожен раз, вступаючи в нові стосунки з іншими людьми.

Еріксон розглядає життєві стадії як періоди життя, протягом яких життєвий досвід індивіда диктує йому необхідність найбільш важли­вих пристосувань до соціального оточення і змін власної особистості. Еріксон приділяв дуже багато уваги підлітковому віку, вважаючи цей період центральним у формуванні психологічного і соціального бла­гополуччя індивідуума. Еріксон навіює оптимізм, показуючи, що кож­на стадія психосоціального розвитку має свої сильні і слабкі сторони, так що невдачі на одній стадії розвитку не обов'язково прирікають індивіда на поразку на наступному періоді життя.

Еріксон розвиває новий погляд стосовно індивідуальної взаємодії з батьками і культурним контекстом, в якому мешкає сім'я. Якщо Фрейда цікавив вплив батьків на становлення особистості дитини, то Еріксон підкреслює історичні умови, в яких формується "его" ди­тини. Він показує, що розвиток "его" тісно пов'язаний з особливостями соціальних норм і системою цінностей різних культур. Фрейдівському фаталістичному попередженню про те, що люди приречені на соціальне згасання, якщо віддаються своїм інстинктивним праг­ненням, протистоїть оптимістичне положення про те, що кожна особистісна і соціальна криза є своєрідним викликом, який приводить індивідуума до особистісного росту і подолання життєвих перешкод.

Знання про те, як людина справляється з кожною зі значущих життєвих проблем або як неадекватне розв'язання ранніх проблем позбавляє її можливості справлятись з подальшими проблемами, складає, на думку Еріксона, єдиний ключ до розуміння її життя.

Еріксон створив теорію, в якій суспільству і людям надається однакове значення у формуванні особистості протягом всього жит­тя. Це положення орієнтує людей, які працюють у сфері соціальної допомоги, оцінювати проблеми зрілого віку скоріше як нездатність знайти вихід із основної кризи цього періоду, ніж бачити в них лише залишковий вплив конфліктів і фрустрацій раннього дитинства.

Таким чином, теорію Еріксона відрізняють такі моменти: 1) акцент на змінах, які відбуваються в процесі розвитку протягом всього життя людини; 2) наголос на "нормальному", або "здоровому", а не патологічному; 3) особливе значення, яке він надавав досягненню почуття ідентичності; 4) спроби поєднати клінічні спостереження з вивченням культурних та історичних факторів у поясненні структури особистості.

Описані Еріксоном "вісім вікових періодів людини" є його найбільш оригінальним і важливим внеском в теорію особистості. Його спроба показати вплив культури на розвиток особистості була стимулом для всіх, хто досліджує поведінку людини, розробляти нові підходи у вивченні головних психологічних проблем, з якими стикається сьогодні людство.

Експресивний натовп — спільнота людей, що відрізняється особою силою масового прояву емоцій і почуттів (любові, радості, горя, обурення, гніву і т.д.). Він зазвичай є результатом трансформації випадкового або конвенціонального натовпу. Коли людей (у зв'язку з певними подіями, свідками яких вони стали, і під впливом розвитку цих подій) охоплює спільний емоційний настрій, який виражається колективно, часто — ритмічно. Найбільш характерними прикладами експресивного натовпу є футбольні вболівальники або учасники політичних мітингів і демонстрацій.

Екстатичний натовп— вид натовпу, у якому люди доводять себе до граничних станів (несамовитості) в спільних молитовних, ритуальних або інших діях. Найчастіше це трапляється з молоддю під час рок-концертів, з представниками деяких релігійних сект.

екстремальна ситуація — це несприятливі для життєдіяльності, граничні, крайні значення тих елементів діяльності чи її умов, що вимагають мобілізації адаптивних здібностей людини, недостатній розвиток яких може призвести до посттравматичного стресу, адаптаційного розладу особистості або ж до дезадаптивних, деструктивних форм кризового реагування (алкоголізм, суїцид, наркоманія тощо).

В. Лебедєв вважає, що звичайні умови відрізняються від екстремальних ситуаціями, в яких під впливом психогенних (тобто таких, що актуалізують психічні й соматичні реакції) факторів сформовані психофізіологічні й соціально-психологічні механізми більше не можуть забезпечувати адекватне відображення і регуляторну людську діяльність. В результаті цього руйнується „адаптаційний бар’єр” і настає психічна дезадаптація.

Серед стрес-факторів, що створюють екстремальність діяльності, можна виокремити наступні:

§ кліматичні: температура, гіпоксія, баричні впливи, магнітні бурі, спека, холод, вологість, киснева недостатність, підвищений вміст вуглекислого газу;

§ технічні: радіочастоти, шуми, вібрації, магнітні випромінювання;

§ фізіологічні: нерухомість, гіподинамія, хвороба, травми;

§ ергономічні: робота вночі; режим, що перевищує денні й тижневі ергономічні норми;

§ психологічні: інформаційна невизначеність, раптовість впливу, неочікуваність стимулу, підвищена відповідальність, одноманітність дій, небезпека для життя і здоров’я, дефіцит часу й інформації, напружені стосунки в колективі, невизначеність, складність завдання, наявність перешкод, високий темп роботи (висока оперативність), новизна, незвичайність завдання;

§ надзвичайні обставини: небезпека для життя і здоров’я (зокрема, що виникає в результаті природних стихійних лих, аварій і катастроф техногенного чи екологічного походження); смерть колег, близьких, рідних і т.п., тобто такі, які викликають різке відхилення від норми життєдіяльності людей, економіки, соціальної чи природної сфери.

За джерелом походження виділяють наступні екстремальні ситуації:

1) природні (лісові пожежі, повені, землетруси, селі, урагани, сніжні замети, цунамі, посуха, екологічні нещастя);

2) техногенні (аварії, катастрофи);

3) епідеміологічні (епідемії, спалахи інфекційних захворювань);

4) соціальні (тероризм, захоплення заручників, соціальні конфлікти (страйки), цивільна непокора, громадянська війна).

В екстремальних ситуаціях, що виникають в силу дії природних, техногенних й епідеміологічних факторів, практичним соціальним психологам приходиться зіштовхуватися з такими явищами, як паніка, слухи, посттравматичний синдром.

За типом реакції людей на надзвичайну ситуацію психологи виділили шість психотипів:

1. Індиферентний – цей тип людей не виявляє ніякої реакції на надзвичайну ситуацію, не змінює своєї поведінки. Можливі причини: недостатня обізнаність, не повне усвідомлення подій. Можливо, ці люди фаталісти і живуть за принципом: "Що є, те є". Можливо, це дуже спокійні люди.

2. Мобілізаційний – цей тип людей підвищує активність, активно шукає вихід зі складного становища. Такі люди приймають свідомі рішення на основі реальної інформації.

3. Депресивний – в складному становищі уповільнюють свою діяльність, скуті в рішеннях, недостатньо діяльні. Неадекватно реагують на різні повідомлення (наприклад, погана звістка може викликати сміх і навпаки).

4. Активно-панічний – люди цього типу починають активну діяльність, але не продуману, неадекватну. Їх дії хаотичні, суєтні, без усвідомлення, без результатів.

5. Циклічний – то діяльні, то бездіяльні. Такі люди під час діяльності швидко виснажуються фізично та психічно і впадають в депресивний стан.

6. Приховано-панічний тип людей, відчуваючи панічний страх, впадають у ступор. У них повністю відсутня діяльність, реакція на подразники.

В цілому, спектр виникаючих в екстремальній ситуації психічних феноменів складається з емоцій страху, вазовегетативних змін, рухових проявів. Тривожна напруга і страх лежать в основі афективно-шокових, істеричних психозів, клінічно представлених варіантами сутінкового розладу свідомості, руховими порушеннями у вигляді ступору або гіпердинамії. Реакції психотичного рівня також мають клінічно одноманітний характер і не містять у собі особистісного к