Місце психології в системі наук

Місце психології в системі наук

Французький філософ Дені Дідро (1713—1784) відносив психологію разом із логікою до філософії, яку протиставляв фізиці і математиці. Такої думки дотримувався не менш славетний француз Анрі Ампер (1775—1836), їх співвітчизники Клод-Анрі Сен-Сімон (1760—1825) і Антуан Курно (1801 — 1877) вважали психологію біологічною наукою.

У середині XIX ст. психологія в класифікаціях зайняла місце між біологією і соціологією. Починаючи із системи англійського філософа Герберта Спенсера (1820— 1903), у лоні психології виокремлювали дві протилежні науки — психологію об'єктивну, яка продовжує біологічні науки і вивчає пристосування організму до середовища, і психологію самопізнання — психологію суб'єктивну, яка повинна займатися пізнанням внутрішнього світу людини. Інтроспекцію («свідомість, яка заглядає в середину себе») Г. Спенсер вважав єдино можливим методом вивчення психічного. У 1850 р. німецький психолог і педагог Фрідріх-Едуард Бенеке (1798—1854) починає розглядати психологію як основу всіх наук про людину.

Психологія тісно пов'язана з природничими науками, що вивчають будову і діяльність матеріального субстрату психіки — головного мозку. Недаремно відомі вчені І. Сєченов, І. Павлов, П. Анохін, Олексій Ухтомський (1875— 1942) та ін. ставили перед собою завдання розкрити фізіологічні механізми людської психіки.

Вирішення багатьох проблем медичних наук також передбачає участь психологів. Борючись із захворюваннями і лікуючи хворих, лікарю завжди слід використовувати дані про психіку людей: ще Авіценна говорив, що передусім потрібно лікувати не тіло, а душу.

 

Психіка: її функції

Психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії відображати об'єктивну реальність і на основі формованого при цьому психічного образу доцільно регулювати діяльність суб'єкта та його поведінку. З даного визначення випливає, що основними є тісно взаємопов'язаними між собою функціями психіки є: відображення об'єктивної реальності та регулювання індивідуальної поведінки і діяльності.

 

Відображення характеризує здатність матеріальних об'єктів у процесі взаємодії відтворювати в своїх змінах особливості і риси впливають на них об'єктів. Форма відображення залежить від форми існування матерії. У природі можна виділити три основних форми, або рівня, відображення. Нижчого рівня відповідає фізична форма відображення, характерна для взаємодії об'єктів неживої природи. Більш високого рівня організації життя відповідає фізіологічна форма відображення; в свою чергу, наступний рівень набуває форму найбільш складного і розвиненого психічного відображення. Специфічним для людської психіки є найвищий рівень відображення - свідомості. Свідомість інтегрує різноманітні явища людської реальності в справді цілісний спосіб буття, що робить людину Людиною.

 

Свідомість психічного життя людини полягає в його здатності відокремити в представленні себе, своє "Я" від життєвого оточення, зробити свій внутрішній світ, свою суб'єктивність предметом осмислення, розуміння, а головне - предметом практичного перетворення. Ця здатність людської психіки називається самосвідомістю, саме воно визначає межу, що розділяє тваринний і людський спосіб буття.

 

Психічне відображення не дзеркально, не пасивно, воно пов'язане з пошуком та вибором адекватних умовам способів дій, це активний процес. Іншою особливістю психічного відображення є його суб'єктивність: воно опосередковано минулим досвідом людини і його індивідуальністю. Це виражається насамперед у тому, що ми бачимо один світ, але постає він для кожного з нас по-різному. У той же час психічне відображення дає можливість будувати "внутрішню картину світу", адекватну об'єктивної реальності, і тут необхідно відзначити ще одну властивість психічного - його об'єктивність. Лише завдяки правильному відображенню можливо пізнання людиною навколишнього світу. Критерієм правильності є практична діяльність, в якій психічне відображення постійно поглиблюється, вдосконалюється й розвивається. Ще однією важливою особливістю психічного відображення є його випереджувальний характер, воно робить можливим передбачення в діяльності та поведінці людини, що дозволяє приймати рішення з певним часово-просторовим випередженням відносно майбутнього.

 

Найважливішою функцією психіки є регуляція поведінки і діяльності, завдяки чому людина не тільки адекватно відображає навколишній об'єктивний світ, але має можливість його перетворення в процесі цілеспрямованої діяльності. Адекватність рухів і дій людини умов, знарядь і предмета діяльності можлива тільки в тому випадку, якщо вони правильно відображаються суб'єктом. Ідея регулюючої ролі психічного відображення була сформульована ще Й. М. Сєченовим, який зазначав, що відчуття і сприймання є не тільки пусковими сигналами, але й своєрідними "зразками", у відповідності з якими здійснюється регулювання рухів.

 

Психіка являє собою складну систему, її елементи ієрархічно організовані і мінливі. Як будь-яка система, психіка характеризується своєю структурою, динамікою функціонування, певною організацією.

 

Мозок і психіка

Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.

Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.

Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психічне відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності.

Головний мозок складається з двох частин - правої та лівої півкуль, які включають кору головного мозку. Кора головного мозку - верхній шар півкуль - це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.

 

Заданими дослідників, головний мозок складається зі 100 мільярдів нейронів - індивідуальних нервових клітин. Кожна така клітина головного мозку пов'язана із приблизно 15000 інших нейронів і створює своєрідну мережу, яка об'єднує та зберігає велику кількість інформації. На думку американського психолога Д. Куна та інших учених, у головному мозку може бути більше "стежин", які зв'язують нейрони, ніж атомів у цілому Всесвіті. Образно кажучи, у мозкові вагою 1,4-2,2 кг вміщується весь світ.

 

Нейрони об'єднані у великі мережі і є основою для функціонування всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.

 

Рефлекторна природа психіки

Наші найпростіші рухи регулює спинний мозок. Довгастий мозок керує процесами травлення, дихання, кровообігу та іншими життєво важливими функціями. Підкіркова і кіркова частини головного мозку керують усією психічною діяльністю людини. В основі будь-якої регуляції зрештою лежить рефлекс (від лат. reflexus- відображення), тобто реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. І. М. Сеченов розробив природничо-наукову теорію психічної регуляції поведінки ("Рефлекси головного мозку", 1863). Спираючись на свої відкриття в галузі фізіології нервової системи, він твердив, що всі акти свідомого і несвідомого психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними.

 

І. М. Сєченов сформулював положення рефлекторної теорії, яку експериментально розробили І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, В. М. Бехтєрєв, Н. С. Введенський.

 

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

 

1) сприймання зовнішніх подразників

 

2) перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передавання в мозок;

 

3) декодування й переробку сприйнятої інформації; подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;

 

4) прийом та передавання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);

 

5) корекцію повторних дій з урахуванням даних зворотного зв'язку. Рефлекторний принцип психічної діяльності в подальшому вивчав І. П. Павлов

 

Біхевіоризм

(Англ. behaviour — поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.

 

Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878—1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки людини, на його думку, можна описати, послуговуючись термінами "стимул" — зміна зовнішнього середовища і "реакція" — відповідь організму на стимул.

 

Його співвітчизник Беррес-Фредерік Скіннер (1904— 1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них "оперантні" (від "операція") реакції, що виробляються організмом мимовільно. їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним "підсиленням" стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне — викликає бажані зміни, формує поведінку, підвищує самооцінку людини.

 

Біхевіоризм акцентує на взаємозв'язку особи і суспільства. Його представники, ототожнюючи мислення з мовленням, емоції зі змінами в організмі, стверджують: якщо свідомість недоступна для об'єктивного вивчення, то вона не може бути реальним регулятором людської діяльності. Намагаючись з'ясувати, як людина підпорядковує свої внутрішні імпульси вимогам суспільства, англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916—1997) висунув гіпотезу, за якою моральна свідомість є відповіддю на певні типові ситуації. Вона реалізується за формулою: "стимул — реакція". Повторюючись, реакції закріплюються і стають внутрішніми регуляторами поведінки особистості.

 

Психоаналіз

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили потребу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (3. Фрейд).

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією 3. Фрейда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.

 

У структурі особистості 3. Фрейд виокремлює три компоненти:

 

1) ід (воно) - осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агресивних потягів, що мусять негайно вдовольнитися, незалежно від стосунків людини з оточенням. Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають сексуальним потягам;

 

2) его (Я) — регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтересах самозбереження;

 

3) супер-его (над-Я) — сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впродовж виховання.

 

Структура особистості, за А. Адлером, складається в ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як "стиль життя", який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб Його подолання і самоствердження.

 

Якщо у особистості реалістична мета - її життя нормальне, а якщо навпаки - особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани активізують механізми компенсації і гіперкомпенсації. Активність людини спрямовується на досягнення особистої влади над іншими, зверхності і супроводжується відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому завдання психотерапії - допомогти людині усвідомити, що її цілі і прагнення нереальні, і спрямувати сили на компенсування у творчих актах, самовдосконаленні, вияві себе в науці, філософії, мистецтві.

 

К. Юнг (1875-1961) стверджує, що ступені розвитку, які подолала людина, є змістом неусвідомлюваиої сфери людської психіки - архети-пів. Вони зовні виявляються як сновидіння, міфи і вірування. К. Юнг започатковує уявлення про будову психіки: системи "Самість", "Персона", "Тінь", "Аніма" і "Анімус", які складно взаємозумовле-ні. Так, "Персона" - соціальна оболонка особистості - може підміняти, придушувати "Самість", обмежуючи свободу розвитку особистості. За умови, коли Персона стає вираженням справжньої Самості людини, досягається стан психічного здоров'я.

 

Система "Тінь"- сукупність темних потягів, спонукань, що суперечать загальній спрямованості особистості. Окремо існує "Аніма" (Душа) - аналог бачення людиною образу матері, "Анімус" - батька - і неусвідомлене - особисте і колективне.

 

Загальнопоширена юнгівська концепція типів особистості: екстравертів та інтровертів. Перші всі свої сили й інтереси спрямовують назовні, причому речі зовнішнього світу впливають на людину як магніти, що і спричинює відчуження від самої себе. Другі — інтроверти - всю енергію спрямовують на себе, на свою психіку.

 

Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями в станах афективного напруження особистості. Високе напруження емоцій інтроверта обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У екстраверта емоційна насиченість зовнішніми враженнями швидко зникає, не залишаючи сліду. І лише постійна новизна вражень і зміна предметів і явищ навколишнього світу спроможні викликати емоції, що швидко згасають. Особистості обох типів мають певні вади.

 

Слабка спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється, за Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери їх неусві-домлюваної психіки і виявляється в егоцентризмі, егоїзмі, пихатості, прагненні створити враження на оточуючих і в експансії у поведінці. Інтроверти — особистості, що мають зовсім протилежний вигляд і спрямованість.

 

Гуманістична психологія

У доповіді асоціації гуманістичної психології вказувалося, що із самого початку гуманістична психологія займалася вивченням тих здібностей і можливостей людини, до аналізу яких не зверталися ні позитивізм, ні біхевіоризм, ні психоаналіз, а саме – любові, творчості, розвитку, сенсу життя і так далі, це – психологія, метою вивчення якої є здоровий творчий індивід. По словах Шарлоти Бюлер: “гуманізм передбачає вивчення людини – індивіда як цілісності, а не як сукупності його якостей і вчинків. Це робиться для того, щоб допомогти людині стати щасливішим. З етичної точки зору гуманізм означає встановлення таких правил життєдіяльності, які грунтуються швидше на потребах людини, ніж у нижчих тварин, законах неживої природи або заповітах бога.

 

Основні принципи гуманістичної психології:

 

1. Хоча людське буття має межу, людина завжди володіє свободою і необхідною для неї незалежністю.

 

2. Найбільш важливим|поважним| джерелом інформації є екзистенціальний стан|статок| людини, його суб'єктивний психічний досвід|дослід|, доступний їй через її усвідомлення ситуації “тут і тепер”.

 

3. Людська природа визначається не тим, що робить|чинить| людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття; її природа ніколи не може бути визначена повністю|цілком|, вона завжди прагне до безперервного розвитку, до повної|цілковитої| реалізації можливостей|спроможностей| людини.

 

4. Людина єдина і цілісна. Ця цілісність “Я” створює унікальний характер переживань|вболівань| кожної людини. У людині неможливо розділити органічне і психічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, відчуття|почуття| і думку.

 

5. Свідомість людини не може бути зведеною ні до її основних потреб і захистів| (як в психоаналізі), ні до поведінкових феноменів (як в біхевіоризмі|).

 

Етичні постулати гуманістичної теорії:

 

1. У житті людина несе відповідальність за свої вчинки.

 

2. Людські відносини повинні будуватися на визнанні|зізнанні| внутрішнього суб'єктивного світу один одного і визнанні|зізнанні| того факту, що кожна людина – творець свого життя.

 

3. Кожна людина живе лише|тільки| зараз “тут і зараз” і саме він суттєвий|суттєвий| для буття.

 

Для людей, що засвоїли гуманістичну етику, характерний пошук досвіду| |, який приводить| | до розвитку особистості|особистості|. Тому в практичному плані основна тема гуманістичної психології – використання внутрішнього досвіду|досліду| організму для вивчення і зміни його особистості|особистості|. Наслідком цього положення|становище| є переосмислення всієї дослідницької парадигми.

 

‡агрузка...

Дослідницька парадигма витікає із зіставлення наукового (scientific) і заснованого на досвіді (experiental) підходів до вивчення людини. Гуманістична психологія (перш за все, Карл Роджерс) опирається на другий підхід.

 

Згідно з|згідно| цим підходом, наука існує лише|тільки| в людині, це те, що суб'єктивно приймається членами наукового співтовариства|спілки|. Наукове знання зароджується (творчий період), розвивається, передається і використовується людьми, і, отже, на основі їх суб'єктивного досвіду|досліду|. Прийняття|приймання| або неприйняття нового знання, вибір теми, методу дослідження і т.ін. завжди залежить від конкретних людей. Тому наука так само, як і психотерапія, як і інші аспекти життєдіяльності, бере початок|зачинало| у внутрішніх організмічних| переживаннях|вболіваннях|, які можуть бути передані лише частково і відносно неповно. Використання наукового результату також є справою|річчю| суб'єктивного вибору. Наука сама по собі ніколи не маніпулює, не контролює і не деперсоналізує|. Це роблять|чинять| лише|тільки| люди. Чим сильніше людина закривається|зачиняє| від свого суб'єктивного досвіду|досліду| захисними реакціями, тим більша ймовірність |ймовірність| антисоціального використання науки. Чим більше людина відкрита|відчиняти| своїм переживанням|вболіванням|, тим вищою є ймовірність того, що вона використовує результати наукових досліджень у творчих цілях. Таким чином, наука – це не щось безособистісне, а лише|тільки| людина, яка будує образ|зображення| навколишнього світу, спираючись|обпиратися| на деякі загальноприйняті правила і свій життєвий досвід|дослід|.

 

Категорія особистості в гуманістичній психології.Категорія особистості є центральною категорією гуманістичної психології. Вона виражається за допомогою системи понять, що включають: а) поняття, що визначають спосіб існування людини як особи; б) поняття, що виражають уявлення про цілі існування людини як особистості; в) поняття, що визначають умови і засоби досягнення тих цілей.

 

Розглянемо|розглядуватимемо| поняття, що визначають спосіб існування людини як особистості|особистості|.

 

Особистість як відкрита система. Термін запозичений із загальної теорії систем. Він має на увазі наявність у людини здібності до зміни і розвитку у взаємодії з довкіллям. Ця зміна є способом адаптації відкритої особистості до її довкілля, тоді як прагнення до стабільності – відмінна риса “закритої особистості”. Особистість “відкрита” означає те, що вона не існує поза системою своїх виборів, вона ними створюється.

 

Особистість – це проект, вкорінений в біологічній природі людини, деяка можливість, яка не завжди буває реалізована. Міра реалізації даного “проекту” - міра відповідальності людини за свою власну долю.

 

Особистість – це одночасно і активне, і потенційне. Існує розрив між тим, чим людина є, і тим, чим вона хоче і може стати. Виявлення потенціалів особистості гуманістична психологія вважає одним з найважливіших своїх завдань, прагнучи не лише описати спосіб придбання людиною досвіду, але і вирішити питання його розширення, збагачення і осмислення.

Генетична психологія

Генетична психологія має такі розділи:

 

1. Період немовляти.

 

2. Дитинство (навчання, здібності, особистість, взаємини між дітьми і батьками).

 

3. Підлітковий вік.

 

4. Вік змужніння.

 

5. Геронтологія.

Ідея генезису психічних явищ виникла у дослідників досить швидко. Створення ж системного предмета генетичної психології відбувається повільно. Це триватиме доти, поки не буде віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б вдовольнила логічні та суттєві критерії буття предмета дослідження.

 

У психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, переривання поступовості розвитку (інсайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

 

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ вийшла за межі експерименту і сприяла застосуванню генетичних ідей до психологічної практики. А нові методологічні установки дають змогу не лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета дослідження — розвиток здібностей людини.

 

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж. Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження:

 

а) виникнення психічних явищ,

 

б) їх походження,

 

в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах,

 

г) функціонування,

 

д) відродження втрачених дієвих функцій цих явищ.

 

Багатогранність поняття "генетична психологія*' полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які взаємо-проймають один одного.

 

 

Когнітивна психологія

Когнітивна психологія (від лат. cognitio - пізнання) розглядає людину як мислячу, познающее істота, здатна до пізнання навколишнього світу і самого себе, здатна до самостійного вирішення будь-яких проблем, пошуку та виправлення своїх помилок, до самонавчання і самовдосконалення. Когнітивна психологія вивчає те, як люди отримують інформацію про навколишній світ, як ця інформація кодується, як вона зберігається в пам'яті і яким чином перетвориться в знання, що вже впливає на поведінку. Найбільш істотний внесок у становлення когнітивної психології вніс американський психолог Ульрік Найссер (р. 1928).

Когнітивна психологія виходить з того, що пізнання здійснюється з допомогою особливого роду психологічних знарядь (засобів), які У. Найссер називає когнітивними картами, або схемами.

 

Види дія-сті

Основні види діяльності

 

Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють такі основні види діяльності:

 

Види діяльності

Ігрова, навчальна трудова

Залежно від віку людині властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою, значенням. У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в зрілому - праця.

 

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом.

 

Праця за природою та змістом - суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла і розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвитку змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхньої цілеспрямованості та мотивації.

 

Основною формою вияву активності дитини дошкільного віку є ігрова діяльність, яка водночас є і основним засобом пізнання нею навколишнього світу.

 

Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює навчання і працю

 

На відміну від навчання і праці, дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає в неї задоволення. Тільки-но інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. Гра-це школа думки, почуттів, і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, здібності тощо, а також такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, чесність. В ігровій діяльності відбувається також і фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів.

 

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів переважають дидактичні ігри, однак провідним видом діяльності стає навчальна.

 

Навчальна діяльність - активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення умінь та навичок

 

Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.

 

Зміст навчальної діяльності визначається навчальними програмами, розробленими для кожного року навчання з урахуванням вікових особливостей психіки дитини та її фізичних можливостей. В ході навчання школяр не лише здобуває знання і вміння, в нього розвивається активне, самостійне, творче мислення, розширюється світогляд, удосконалюється пам'ять і увага. Виховний характер навчання проявляється в тому, що в процесі навчання формується особистість, закладаються такі цінні риси, як цілеспрямованість, наполегливість, почуття колективізму, взаємодопомоги.

 

Особливе місце в системі людської діяльності належить праці, яка є провідним видом діяльності дорослих людей.

 

Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ

 

Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини. Необхідною передумовою будь-якої праці є наявність мети: створення певного продукту.

 

Характерною особливістю праці є те, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який буде при цьому використовувати, окреслює способи та послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки з боку її виконавця, причому знання, навички та вміння її здійснення набуваються впродовж навчання людини. Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей особистості.

 

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість видів праці.

 

Людську працю поділяють на фізичну та розумову. До фізичної належать різні види виробничої та технічної діяльності. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки тощо).

 

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій та спеціальностей. У різних видах праці людина здатна проявляти творчість, умовами успіху якої є:

 

- виникнення певного задуму;

 

- підготовча робота - обміркування змісту творчого задуму, з'ясування шляхів його реалізації тощо;

 

- реалізація творчого задуму.

 

Будь-яка діяльність зумовлена потребами суспільства. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

 

Важливе місце серед різних видів розумової діяльності посідає праця вчителя. Вчителеві потрібно передусім самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, постійно їх збагачувати та розширювати

 

Визначальною умовою успіху творчості є систематична, наполеглива і напружена праця.

 

 

Знання, уміння та навички

 

Переробка чуттєвих даних у свідомості приводить до утворення уявлень та понять. Саме в цих двох формах знання зберігаються в пам'яті. Головне призначення знань — організовувати і регулювати практичну діяльність.

 

Знання — це теоретично узагальнений суспільно-історичний досвід, результат оволодіння людиною дійсності, її пізнання.

 

Знання та дія тісно переплетені. Дії з предметами дають одночасно знання про їхні властивості та про можливість використання цих предметів. Зустрічаючись з незнайомими предметами, ми прагнемо перш за все одержати знання про те, як з ними обходитись, як їх використовувати. Якщо ми маємо справу з новим технічним пристроєм, то насамперед знайомимося з інструкцією щодо його використання. На підставі інструкції рухи закарбовуються у вигляді рухових уявлень. Однак рухів зазвичай буває недостатньо для правильного обходження з предметом. Необхідні певні теоретичні знання про деякі властивості пристрою, про закономірності та особливості явищ, що пов'язані з ним. Ці знання можна набути з спеціальної літератури і використати їх, працюючи з пристроєм.

 

Знання підіймають діяльність на вищий рівень усвідомленості, підвищують упевненість людини в правильності її виконання. Виконання діяльності неможливе без знань.

 

Крім знань, необхідними компонентами діяльності є вміння та навички. Співвідношення цих компонентів тлумачиться психологами неоднозначно: одні дослідники вважають, що навички передують умінням, інші вважають, що уміння виникають раніше навичок.

 

Крім того, неоднозначно тлумачиться і поняття вміння. Так, уміння інколи зводять до знання певної справи, розуміння послідовності її виконання. Однак це ще не є вміння, а лише передумова для його виникнення. Так, і першокласник, і старшокласник уміють читати, але це якісно відмінні вміння за їх психологічною структурою. Тому слід розрізняти елементарні вміння, які йдуть відразу за знаннями і першим досвідом дій, і вміння, які виявляються як майстерність у виконанні діяльності, яка виникає після вироблення навички. Елементарні вміння — це дії, що виникають на грунті знань у результаті наслідування діям або самостійних спроб і помилок в обходженні з предметом. Вони можуть виникати на засадах наслідування, із випадкових знань. Уміння — майстерність виникає на підґрунті вже вироблених навичок і широкого кола знань. Таким чином, необхідною внутрішньою умовою вміння є певна вправність у виконанні тих дій, з яких складається дана діяльність.

 

Отже, уміння — це заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати певну діяльність. Уміння являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, щонайменше в головних проміжних пунктах і кінцевій меті.

 

Існування великої кількості видів діяльності зумовлює існування відповідної кількості вмінь. Ці вміння мають як спільні риси (те, що необхідно для будь-якого виду діяльності: уміння бути уважним, планувати та контролювати діяльність тощо), так і відмінні особливості, що зумовлюються змістом того чи іншого виду діяльності.

 

Оскільки діяльність складається з різноманітних дій, то й уміння її виконувати складається з низки окремих умінь. Чим складнішою є діяльність, чим досконалішими є механізми та пристрої, якими необхідно керувати, тим більшою майстерністю повинні характеризуватися вміння людини.

 

Навичка — це дія, сформована шляхом повторення і характеризується високою мірою осягнення і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю.

 

Навички є компонентами свідомої діяльності людини, які виконуються повністю автоматично. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

 

У результаті неодноразового виконання одних і тих самих рухів людина має можливість виконувати певну дію як єдиний цілеспрямований акт, не ставлячи перед собою спеціальної мети свідомо підбирати для неї способи її виконання, не зосереджуючи спеціально уваги на виконанні окремих операцій.

 

Завдяки тому, що деякі дії закріплюються у вигляді навичок і переходять у план автоматизованих актів, свідома діяльність людини звільняється від необхідності регулювати відносно елементарні акти, а спрямовується на виконання складніших завдань.

 

 

Стуктура спілкування

Поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Остання - передача інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер

 

Поняття "спілкування" вживається в психологічній літературі в різних значеннях:

 

- як обмін думками, почуттями, переживаннями,

 

- як один з видів діяльності,

 

- як взаємодія, стосунки між суб'єктами, що мають діалогічний характер тощо

 

- іноді уособлює зміст діяльності (робота вчителя, бесіда друзів),

 

- може супроводжувати діяльність (граючись, діти спілкуються між собою).

 

Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, під час якої виникає психічний контакт, що проявляється в обміні інформацією, взаємовпливі, взаєморозумінні, взаємо-переживанні

 

Крім взаємної спрямованості дій людей під час спілкування, найважливішою його характеристикою є те, що кожна особа у взаємодії однаковою мірою постає як суб'єкт, як особистість. В ході спілкування люди звертаються одне до одного, розраховуючи отримати відгук.

Стуктура спілкування:

Суб’єкти

Люди групи.

Зміст

Результат

Практичні, психологічні

 

Функції спілкування

Спілкування — це багатоплановий процес, в якому можна виокремити такі головні функції: комунікативну, інтерактивну, перцептивну.

 

Комунікативна функція - це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стає можливим збагачення досвіду, нагромадження знань, опанування діяльності, узгодження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, що здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності розвитку поколінь, соціального та наукового прогресу людства, індивідуального розвитку особистості.

 

Стереотипізація - це класифікація форм поведінки та інтерпретація їх причин через співвіднесення із зразками, що відповідають соціальним стереотипам. Стереотип - це сформований за конкретних соціальних умов образ людини, яким користуються, як штампом. Стереотипізація як прийом узагальнення типових рис, притаманних особистостям як носіям певних соціальних та психологічно важливих характеристик, широко застосовується в класичній художній літературі. Такими є персонажі "Мертвих душ" М. В. Гоголя - Чичиков, Манілов, Коробочка, Плюшкін; Голохвастов із комедії І. Карпенка-Карого "За двома зайцями" та ін.

 

Інтерактивна функція спілкування. Вона передбачає контакти між людьми, які не обмежуються лише потребами передавання інформації. Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому випадку виявляється інтерактивна функція спілкування, функція впливу на інших людей.

 

Поради, інструкції, вимоги, накази, висловлені в мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки.

 

Спільна діяльність, її зміст та умови виконання вибудовують таку модель взаємодії особистостей, коли кожний з учасників послідовно впливає своїми вчинками на інших і в свою чергу змінює свої дії під їх впливом.