Психічні процеси, стани та властивості особистості в їхньому генезисі.

Психічні процеси — це складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.

 

В процесі реального освоєння світу, виділяючи себе із нього, людина формується як особистість. Перший етап такого виділення пов'язаний з оволодінням власним тілом, з виникненням довільних рухів, переміщенням, ходінням, що проявляється у вигляді елементарних психічних процесів — відчуття і сприймання.

 

Усвідомлюючи себе як самостійного суб'єкта різних дій, реально виділяючись із оточуючого середовища, людина підвищує свій вплив на нього, змінюючи і свої взаємовідношення з ним, що виражається в увазі, мисленні, збільшенні питомої ваги інтелектуальних моментів діяльності. Це породжує зміни в свідомості, які в свою чергу ведуть до зміни поведінки і внутрішнього ставлення до інших людей. Змінюється роль регуляторних впливів — емоцій та волі. З форми реакції на ситуацію (як післядія) вони зміщуються до передбачення наслідків, до переддії. Це позначається на певній незалежності від ситуації дорослої людини, людини праці, дії якої регулюються волею, що проявляється в уяві як моменті вияву цілеспрямованої дії. Психічні процеси не залишаються процесами, які характеризуються самоплинністю, а перетворюються на свідомо регульовані дії, якими особистість оволодіває і які спрямовує на вирішення завдань, що постають перед нею. Сприймання перетворюється у спостереження, запам'ятовування — в заучування.

 

Цілеспрямована дія, починаючись з мотивів (спонукань), включає цілі, завдання, що закономірно проявляється у властивостях особистості: її установках, здібностях, рисах характеру. Ці властивості не дані одвічно, ними не визначається і в них не розчиняється особистість. Психічні властивості одночасно є і передумовою, і результатом діяльності. Так, від здібностей залежить результат діяльності, і в діяльності вони формуються, розкриваються.

 

Психічні властивості — це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя. Психічні процеси і властивості важко розірвати, вони невід'ємні одні від одних. Психічні процеси, їх індивідуальні вияви залежать від властивостей особистості (наприклад, сприймання — від вразливості), і психічні процеси переходять у властивості особистості в ході діяльності. Індивідуально-психологічні особливості в емоціях і волі — то вже емоційна збудливість і стійкість, рішучість, ініціативність як властивості особистості. Всі властивості особистості взаємопов'язані і взаємозумовлені, сплетені в одне в конкретній діяльності. Так, здібності в одних випадках можуть породжувати у людини рішучість, в інших — самовпевненість тощо.

 

Психічні властивості людини, повторюючись і закріплюючись у певних ситуаціях, можуть переходити в психічні стани людини, які відображають певну статичність психічних проявів. Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан і не може без нього розглядатися. Через психічний стан розкривається суперечливість психічного відображення взаємодії — ЇЇ сталості та змін. У кожний даний момент емоційне переживання вже не те, яким було перед цим, і ще не те, яким ми його передчуваємо. І в той же час чи помічаємо, наприклад, що певні переживання на деякий час стають панівними, забарвлюючи всю поведінку людини, проявляючись у настрої як емоційному стані. Психічні стани можуть переходити у властивості людини. Часте виникнення стану тривоги як реакції на можливу психічну загрозу може перетворитися на тривожність як властивість особистості.

Біхевіоризм

(Англ. behaviour — поведінка). Згідно з цим напрямом свідомість як предмет наукового дослідження заперечується, а психіка зводиться до різних форм поведінки.

 

Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Уотсон (1878—1958), який запропонував програму побудови нової психології, вважаючи її предметом не свідомість, а поведінку. Усі вияви поведінки людини, на його думку, можна описати, послуговуючись термінами "стимул" — зміна зовнішнього середовища і "реакція" — відповідь організму на стимул.

 

Його співвітчизник Беррес-Фредерік Скіннер (1904— 1990) значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виокремивши серед них "оперантні" (від "операція") реакції, що виробляються організмом мимовільно. їх можна підсилити чи послабити за допомогою покарання чи заохочення. Він звернув увагу на асиметрію між позитивним і негативним "підсиленням" стимулів: негативне часто зумовлює непередбачені, дивні, небажані наслідки; позитивне — викликає бажані зміни, формує поведінку, підвищує самооцінку людини.

 

Біхевіоризм акцентує на взаємозв'язку особи і суспільства. Його представники, ототожнюючи мислення з мовленням, емоції зі змінами в організмі, стверджують: якщо свідомість недоступна для об'єктивного вивчення, то вона не може бути реальним регулятором людської діяльності. Намагаючись з'ясувати, як людина підпорядковує свої внутрішні імпульси вимогам суспільства, англійський психолог Ганс-Юрген Айзенк (1916—1997) висунув гіпотезу, за якою моральна свідомість є відповіддю на певні типові ситуації. Вона реалізується за формулою: "стимул — реакція". Повторюючись, реакції закріплюються і стають внутрішніми регуляторами поведінки особистості.

 

Психоаналіз

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили потребу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визначають потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився психоаналітичний напрям у психології (3. Фрейд).

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією 3. Фрейда про переважання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктивних потягів.

 

У структурі особистості 3. Фрейд виокремлює три компоненти:

 

1) ід (воно) - осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агресивних потягів, що мусять негайно вдовольнитися, незалежно від стосунків людини з оточенням. Ці прагнення, проникаючи з підсвідомого у свідомість, стають джерелом активності людини, своєрідно спрямовують її вчинки та поведінку. Особливого значення психоаналітики надають сексуальним потягам;

 

2) его (Я) — регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтересах самозбереження;

 

3) супер-его (над-Я) — сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впродовж виховання.

 

Структура особистості, за А. Адлером, складається в ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як "стиль життя", який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб Його подолання і самоствердження.

 

Якщо у особистості реалістична мета - її життя нормальне, а якщо навпаки - особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани активізують механізми компенсації і гіперкомпенсації. Активність людини спрямовується на досягнення особистої влади над іншими, зверхності і супроводжується відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому завдання психотерапії - допомогти людині усвідомити, що її цілі і прагнення нереальні, і спрямувати сили на компенсування у творчих актах, самовдосконаленні, вияві себе в науці, філософії, мистецтві.

 

К. Юнг (1875-1961) стверджує, що ступені розвитку, які подолала людина, є змістом неусвідомлюваиої сфери людської психіки - архети-пів. Вони зовні виявляються як сновидіння, міфи і вірування. К. Юнг започатковує уявлення про будову психіки: системи "Самість", "Персона", "Тінь", "Аніма" і "Анімус", які складно взаємозумовле-ні. Так, "Персона" - соціальна оболонка особистості - може підміняти, придушувати "Самість", обмежуючи свободу розвитку особистості. За умови, коли Персона стає вираженням справжньої Самості людини, досягається стан психічного здоров'я.

 

Система "Тінь"- сукупність темних потягів, спонукань, що суперечать загальній спрямованості особистості. Окремо існує "Аніма" (Душа) - аналог бачення людиною образу матері, "Анімус" - батька - і неусвідомлене - особисте і колективне.

 

Загальнопоширена юнгівська концепція типів особистості: екстравертів та інтровертів. Перші всі свої сили й інтереси спрямовують назовні, причому речі зовнішнього світу впливають на людину як магніти, що і спричинює відчуження від самої себе. Другі — інтроверти - всю енергію спрямовують на себе, на свою психіку.

 

Різниця між екстравертами та інтровертами визначається відмінностями в станах афективного напруження особистості. Високе напруження емоцій інтроверта обумовлюється тривалістю і яскравістю вражень, якими він живе. У екстраверта емоційна насиченість зовнішніми враженнями швидко зникає, не залишаючи сліду. І лише постійна новизна вражень і зміна предметів і явищ навколишнього світу спроможні викликати емоції, що швидко згасають. Особистості обох типів мають певні вади.

 

Слабка спрямованість екстравертів на свій внутрішній світ обумовлюється, за Юнгом, інфантильністю і архаїчністю сфери їх неусві-домлюваної психіки і виявляється в егоцентризмі, егоїзмі, пихатості, прагненні створити враження на оточуючих і в експансії у поведінці. Інтроверти — особистості, що мають зовсім протилежний вигляд і спрямованість.

 

Гуманістична психологія

У доповіді асоціації гуманістичної психології вказувалося, що із самого початку гуманістична психологія займалася вивченням тих здібностей і можливостей людини, до аналізу яких не зверталися ні позитивізм, ні біхевіоризм, ні психоаналіз, а саме – любові, творчості, розвитку, сенсу життя і так далі, це – психологія, метою вивчення якої є здоровий творчий індивід. По словах Шарлоти Бюлер: “гуманізм передбачає вивчення людини – індивіда як цілісності, а не як сукупності його якостей і вчинків. Це робиться для того, щоб допомогти людині стати щасливішим. З етичної точки зору гуманізм означає встановлення таких правил життєдіяльності, які грунтуються швидше на потребах людини, ніж у нижчих тварин, законах неживої природи або заповітах бога.

 

Основні принципи гуманістичної психології:

 

1. Хоча людське буття має межу, людина завжди володіє свободою і необхідною для неї незалежністю.

 

2. Найбільш важливим|поважним| джерелом інформації є екзистенціальний стан|статок| людини, його суб'єктивний психічний досвід|дослід|, доступний їй через її усвідомлення ситуації “тут і тепер”.

 

3. Людська природа визначається не тим, що робить|чинить| людина, а тим, як вона усвідомлює своє буття; її природа ніколи не може бути визначена повністю|цілком|, вона завжди прагне до безперервного розвитку, до повної|цілковитої| реалізації можливостей|спроможностей| людини.

 

4. Людина єдина і цілісна. Ця цілісність “Я” створює унікальний характер переживань|вболівань| кожної людини. У людині неможливо розділити органічне і психічне, усвідомлюване і неусвідомлюване, відчуття|почуття| і думку.

 

5. Свідомість людини не може бути зведеною ні до її основних потреб і захистів| (як в психоаналізі), ні до поведінкових феноменів (як в біхевіоризмі|).

 

Етичні постулати гуманістичної теорії:

 

1. У житті людина несе відповідальність за свої вчинки.

 

2. Людські відносини повинні будуватися на визнанні|зізнанні| внутрішнього суб'єктивного світу один одного і визнанні|зізнанні| того факту, що кожна людина – творець свого життя.

 

3. Кожна людина живе лише|тільки| зараз “тут і зараз” і саме він суттєвий|суттєвий| для буття.

 

Для людей, що засвоїли гуманістичну етику, характерний пошук досвіду| |, який приводить| | до розвитку особистості|особистості|. Тому в практичному плані основна тема гуманістичної психології – використання внутрішнього досвіду|досліду| організму для вивчення і зміни його особистості|особистості|. Наслідком цього положення|становище| є переосмислення всієї дослідницької парадигми.

 

‡агрузка...

Дослідницька парадигма витікає із зіставлення наукового (scientific) і заснованого на досвіді (experiental) підходів до вивчення людини. Гуманістична психологія (перш за все, Карл Роджерс) опирається на другий підхід.

 

Згідно з|згідно| цим підходом, наука існує лише|тільки| в людині, це те, що суб'єктивно приймається членами наукового співтовариства|спілки|. Наукове знання зароджується (творчий період), розвивається, передається і використовується людьми, і, отже, на основі їх суб'єктивного досвіду|досліду|. Прийняття|приймання| або неприйняття нового знання, вибір теми, методу дослідження і т.ін. завжди залежить від конкретних людей. Тому наука так само, як і психотерапія, як і інші аспекти життєдіяльності, бере початок|зачинало| у внутрішніх організмічних| переживаннях|вболіваннях|, які можуть бути передані лише частково і відносно неповно. Використання наукового результату також є справою|річчю| суб'єктивного вибору. Наука сама по собі ніколи не маніпулює, не контролює і не деперсоналізує|. Це роблять|чинять| лише|тільки| люди. Чим сильніше людина закривається|зачиняє| від свого суб'єктивного досвіду|досліду| захисними реакціями, тим більша ймовірність |ймовірність| антисоціального використання науки. Чим більше людина відкрита|відчиняти| своїм переживанням|вболіванням|, тим вищою є ймовірність того, що вона використовує результати наукових досліджень у творчих цілях. Таким чином, наука – це не щось безособистісне, а лише|тільки| людина, яка будує образ|зображення| навколишнього світу, спираючись|обпиратися| на деякі загальноприйняті правила і свій життєвий досвід|дослід|.

 

Категорія особистості в гуманістичній психології.Категорія особистості є центральною категорією гуманістичної психології. Вона виражається за допомогою системи понять, що включають: а) поняття, що визначають спосіб існування людини як особи; б) поняття, що виражають уявлення про цілі існування людини як особистості; в) поняття, що визначають умови і засоби досягнення тих цілей.

 

Розглянемо|розглядуватимемо| поняття, що визначають спосіб існування людини як особистості|особистості|.

 

Особистість як відкрита система. Термін запозичений із загальної теорії систем. Він має на увазі наявність у людини здібності до зміни і розвитку у взаємодії з довкіллям. Ця зміна є способом адаптації відкритої особистості до її довкілля, тоді як прагнення до стабільності – відмінна риса “закритої особистості”. Особистість “відкрита” означає те, що вона не існує поза системою своїх виборів, вона ними створюється.

 

Особистість – це проект, вкорінений в біологічній природі людини, деяка можливість, яка не завжди буває реалізована. Міра реалізації даного “проекту” - міра відповідальності людини за свою власну долю.

 

Особистість – це одночасно і активне, і потенційне. Існує розрив між тим, чим людина є, і тим, чим вона хоче і може стати. Виявлення потенціалів особистості гуманістична психологія вважає одним з найважливіших своїх завдань, прагнучи не лише описати спосіб придбання людиною досвіду, але і вирішити питання його розширення, збагачення і осмислення.

Генетична психологія

Генетична психологія має такі розділи:

 

1. Період немовляти.

 

2. Дитинство (навчання, здібності, особистість, взаємини між дітьми і батьками).

 

3. Підлітковий вік.

 

4. Вік змужніння.

 

5. Геронтологія.

Ідея генезису психічних явищ виникла у дослідників досить швидко. Створення ж системного предмета генетичної психології відбувається повільно. Це триватиме доти, поки не буде віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б вдовольнила логічні та суттєві критерії буття предмета дослідження.

 

У психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, переривання поступовості розвитку (інсайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

 

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ вийшла за межі експерименту і сприяла застосуванню генетичних ідей до психологічної практики. А нові методологічні установки дають змогу не лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові загальні ознаки предмета дослідження — розвиток здібностей людини.

 

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж. Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження:

 

а) виникнення психічних явищ,

 

б) їх походження,

 

в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах,

 

г) функціонування,

 

д) відродження втрачених дієвих функцій цих явищ.

 

Багатогранність поняття "генетична психологія*' полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які взаємо-проймають один одного.

 

 

Когнітивна психологія

Когнітивна психологія (від лат. cognitio - пізнання) розглядає людину як мислячу, познающее істота, здатна до пізнання навколишнього світу і самого себе, здатна до самостійного вирішення будь-яких проблем, пошуку та виправлення своїх помилок, до самонавчання і самовдосконалення. Когнітивна психологія вивчає те, як люди отримують інформацію про навколишній світ, як ця інформація кодується, як вона зберігається в пам'яті і яким чином перетвориться в знання, що вже впливає на поведінку. Найбільш істотний внесок у становлення когнітивної психології вніс американський психолог Ульрік Найссер (р. 1928).

Когнітивна психологія виходить з того, що пізнання здійснюється з допомогою особливого роду психологічних знарядь (засобів), які У. Найссер називає когнітивними картами, або схемами.