Діяльнісний підхід (У психології)

ЛЬНІСНИЙ ПІДХІД (у психології)

(англ. activity approach) - сукупність теоретико-методологічних та конкретно-емпіричних досліджень, в яких психіка і свідомість, їх формування і розвиток вивчаються в різних формах предметної діяльності суб'єкта, а у деяких представників Д. п. психіка і свідомість розглядаються як особливі форми (види) цієї діяльності, похідні від зовнішньо-практичних її форм. Передумови Д. п. складалися у вітчизняній психології в 1920-ті рр. Ними стали: 1) необхідність нової методологічної орієнтації, здатної вивести психологію з кризи, що почалася в 1910-1920-х рр.; 2) зсув тематики вітчизняної психології з лабораторних досліджень абстрактних законів свідомості і поведінки на аналіз різних форм трудової діяльності; 3) історично обумовлене звернення психологів до філософії марксизму, в якій категорія діяльності - одна з центральних. У 1930-ті рр. складаються 2 найбільш опрацьованих варіанти Д. п., представлених дослідженнями психологічних шкіл. Л. Рубінштейна, з одного боку, і. Н. Леонтьєва - з ін В даний час обидва варіанти Д. п. розвиваються їх послідовниками не тільки в нашій країні, але і в країнах Західної Європи, а також США, Японії та країнах Латинської Америки.

Велику роль у методологічному обгрунтуванні Д. п. зіграли роботи Рубінштейна 1930-х рр., де він сформулював основний теоретичний принцип Д. п. - єдності свідомості і діяльності, принцип. Паралельно, Леонтьєвим та ін. членами Харківської школи теоретично і експериментально розробляється проблема спільності будови зовнішньої і внутрішньої діяльності. Відмінності між 2 варіантами Д. п. чітко формулюються в 1940-50-ті рр. і торкаються в основному 2 кола проблем. 1. Це проблема предмета психологічної науки. З т. зр. Рубінштейна, психологія повинна вивчати не діяльність суб'єкта як таку, а «психіку і тільки психіку», щоправда, через розкриття її істотних об'єктивних зв'язків і опосредований, в т. ч. через дослідження діяльності. Леонтьєв, навпаки, вважав, що діяльність неминуче повинна входити в предмет психології, оскільки психіка неотторжима від породжують і опосередковують її моментів діяльності, більш того: вона сама є формою предметної діяльності (П. Я. Гальперіну, орієнтовною діяльністю).

2. Суперечки стосувалися співвідношення власне зовнішньо-практичної діяльності і свідомості. За Рубинштейну, не можна говорити про формування «внутрішньої» психічної діяльності з зовнішньої практичної шляхом інтеріоризації: до всякої інтеріоризації внутрішній (психічної) план вже наявний. Леонтьєв же вважав, що внутрішній план свідомості формується саме в процесі інтеріоризації спочатку практичних дій, що зв'язують людину з світом людських предметів. У той же час він стверджував, що при вирішенні проблеми єдності свідомості і діяльності Рубінштейн не вийшов за рамки критикованої ними ж дихотомії: свідомість, як і раніше, розглядається не в «діяльнісному ключі», а як «переживання», «явища», як «внутрішнє», а діяльність постає як щось принципово «зовнішнє», і тоді єдність свідомості і діяльності виступає тільки як постулюємий єдність, але недоказиваемое. Леонтьєв пропонував свій варіант «зняття» цієї дихотомії: дійсної протилежністю є протилежність між образом і процесом (останній може існувати як у зовнішніх, так і у внутрішніх формах). Спосіб і процес перебувають у єдності, однак ведучий у цій єдності - процес, який пов'язує образ з відображеної дійсності (напр., узагальнення формуються в процесі реального практичного «перенесення» одного способу дії в ін. умови). Звідси введення Леонтьєвим понять «свідомість-образ» і «свідомість-процес», розгляд відносин між якими ще у чому справа майбутнього.

Конкретно-емпіричні розробки принципу єдності свідомості та діяльності в Д. п. (при всіх відмінностях в його теоретичному осмисленні) можна умовно розділити на 6 груп за формами психічного розвитку:

1) в філогенетичних досліджень розроблялася проблема виникнення психічного відображення у еволюції та виділення стадій психічного розвитку тварин залежно від їх діяльності (А. Н. Леонтьєв,.. Запорожець, К. Е. Фабрі та ін);

2) в історико-антропологічних дослідженнях у конкретно-психологічному плані розглядалася проблема виникнення свідомості в процесі трудової діяльності людини (Рубінштейн, Леонтьєв), психологічні відмінності між знаряддями праці у людини і допоміжними засобами діяльності у тварин (Гальперін);

3) в социогенетических дослідженнях розглядаються відмінності відносин, діяльності і свідомості в умовах різних історичних епох і різних культур (А. Н. Леонтьєв,. Р. Лурія, М. Коул, представники Критичної психології та ін), проте проблеми социогенеза свідомості ще недостатньо розроблені Д. п.;

4) з найбільш численних онтогенетичних досліджень в руслі Д. п. зросли самостійні діяльнісно-орієнтовані теорії (теорія періодизації психічного розвитку в онтогенезі Д. Б. Ельконіна, теорії розвивального навчання.. Давидова, теорія формування перцептивних дій А. Ст. Запорожця та ін);

5) функціонально-генетичні дослідження на основі принципу єдності свідомості і діяльності (розвиток психічних процесів в короткі часові відтинки) представлені роботами не лише шкіл Леонтьєва та Рубінштейна, але і ін. відомих психологів (Б. М. Теплов, Б. Р. Ананьєв,.. Смирнов, Н.. Бернштейн та ін);

6) пато - і нейропсихологические дослідження розпаду вищих психічних функцій і ролі конкретних форм діяльності в їх відновлення (А. Р. Лурія, Д. Е. Хомская, Л. С. Цвєткова, Б.. Зейгарник та ін).

В рамках перерахованих напрямків досліджень Д. п. був розроблений ряд найважливіших теоретичних проблем психології, в т. ч.: проблема макро - і мікроструктури людської діяльності (діяльність - дія - операція - функціональний блок), проблема будови свідомості-образу (чуттєва тканина, значення, особистісний сенс), проблема інтеріоризації як найважливішого механізму формування свідомості, проблема періодизації психічного розвитку з використанням розробленого в Д. п. поняття «провідна діяльність» та ін. На основі общепсихологических ідей Д. п. розробляються діяльнісно-орієнтовані теорії в різнихгалузях психології (соціальної, дитячої психології, патопсихології та ін). (Е. Е. Соколова.)

Види дія-сті

Основні види діяльності

 

Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту та форм розрізняють такі основні види діяльності:

 

Види діяльності

Ігрова, навчальна трудова

Залежно від віку людині властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою, значенням. У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в зрілому - праця.

 

Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом.

 

Праця за природою та змістом - суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла і розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною діяльністю. Остання сприяє розвитку змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхньої цілеспрямованості та мотивації.

 

Основною формою вияву активності дитини дошкільного віку є ігрова діяльність, яка водночас є і основним засобом пізнання нею навколишнього світу.

 

Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює навчання і працю

 

На відміну від навчання і праці, дитина захоплюється здебільшого процесом, який викликає в неї задоволення. Тільки-но інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. Гра-це школа думки, почуттів, і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість, наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, здібності тощо, а також такі моральні риси, як колективізм, дружба, товариськість, чесність. В ігровій діяльності відбувається також і фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність, швидкість і точність рухів.

 

У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів переважають дидактичні ігри, однак провідним видом діяльності стає навчальна.

 

Навчальна діяльність - активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення умінь та навичок

 

Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.

 

Зміст навчальної діяльності визначається навчальними програмами, розробленими для кожного року навчання з урахуванням вікових особливостей психіки дитини та її фізичних можливостей. В ході навчання школяр не лише здобуває знання і вміння, в нього розвивається активне, самостійне, творче мислення, розширюється світогляд, удосконалюється пам'ять і увага. Виховний характер навчання проявляється в тому, що в процесі навчання формується особистість, закладаються такі цінні риси, як цілеспрямованість, наполегливість, почуття колективізму, взаємодопомоги.

 

Особливе місце в системі людської діяльності належить праці, яка є провідним видом діяльності дорослих людей.

 

Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та духовних благ

 

Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини. Необхідною передумовою будь-якої праці є наявність мети: створення певного продукту.

 

Характерною особливістю праці є те, що людина передбачає її результати, уявляє собі матеріал, який буде при цьому використовувати, окреслює способи та послідовність своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки з боку її виконавця, причому знання, навички та вміння її здійснення набуваються впродовж навчання людини. Праця потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання та інших вольових якостей особистості.

 

У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна кількість видів праці.

 

Людську працю поділяють на фізичну та розумову. До фізичної належать різні види виробничої та технічної діяльності. Результатом такої праці є матеріальні продукти, необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи, думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та музичні твори, малюнки тощо).

 

Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій та спеціальностей. У різних видах праці людина здатна проявляти творчість, умовами успіху якої є:

 

- виникнення певного задуму;

 

- підготовча робота - обміркування змісту творчого задуму, з'ясування шляхів його реалізації тощо;

 

- реалізація творчого задуму.

 

Будь-яка діяльність зумовлена потребами суспільства. Людська психіка, її свідомий рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище, його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.

 

Важливе місце серед різних видів розумової діяльності посідає праця вчителя. Вчителеві потрібно передусім самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями, постійно їх збагачувати та розширювати

 

Визначальною умовою успіху творчості є систематична, наполеглива і напружена праця.

 

 

Знання, уміння та навички

 

Переробка чуттєвих даних у свідомості приводить до утворення уявлень та понять. Саме в цих двох формах знання зберігаються в пам'яті. Головне призначення знань — організовувати і регулювати практичну діяльність.

 

Знання — це теоретично узагальнений суспільно-історичний досвід, результат оволодіння людиною дійсності, її пізнання.

 

Знання та дія тісно переплетені. Дії з предметами дають одночасно знання про їхні властивості та про можливість використання цих предметів. Зустрічаючись з незнайомими предметами, ми прагнемо перш за все одержати знання про те, як з ними обходитись, як їх використовувати. Якщо ми маємо справу з новим технічним пристроєм, то насамперед знайомимося з інструкцією щодо його використання. На підставі інструкції рухи закарбовуються у вигляді рухових уявлень. Однак рухів зазвичай буває недостатньо для правильного обходження з предметом. Необхідні певні теоретичні знання про деякі властивості пристрою, про закономірності та особливості явищ, що пов'язані з ним. Ці знання можна набути з спеціальної літератури і використати їх, працюючи з пристроєм.

 

Знання підіймають діяльність на вищий рівень усвідомленості, підвищують упевненість людини в правильності її виконання. Виконання діяльності неможливе без знань.

 

Крім знань, необхідними компонентами діяльності є вміння та навички. Співвідношення цих компонентів тлумачиться психологами неоднозначно: одні дослідники вважають, що навички передують умінням, інші вважають, що уміння виникають раніше навичок.

 

Крім того, неоднозначно тлумачиться і поняття вміння. Так, уміння інколи зводять до знання певної справи, розуміння послідовності її виконання. Однак це ще не є вміння, а лише передумова для його виникнення. Так, і першокласник, і старшокласник уміють читати, але це якісно відмінні вміння за їх психологічною структурою. Тому слід розрізняти елементарні вміння, які йдуть відразу за знаннями і першим досвідом дій, і вміння, які виявляються як майстерність у виконанні діяльності, яка виникає після вироблення навички. Елементарні вміння — це дії, що виникають на грунті знань у результаті наслідування діям або самостійних спроб і помилок в обходженні з предметом. Вони можуть виникати на засадах наслідування, із випадкових знань. Уміння — майстерність виникає на підґрунті вже вироблених навичок і широкого кола знань. Таким чином, необхідною внутрішньою умовою вміння є певна вправність у виконанні тих дій, з яких складається дана діяльність.

 

Отже, уміння — це заснована на знаннях і навичках готовність людини успішно виконувати певну діяльність. Уміння являють собою свідомо контрольовані частини діяльності, щонайменше в головних проміжних пунктах і кінцевій меті.

 

Існування великої кількості видів діяльності зумовлює існування відповідної кількості вмінь. Ці вміння мають як спільні риси (те, що необхідно для будь-якого виду діяльності: уміння бути уважним, планувати та контролювати діяльність тощо), так і відмінні особливості, що зумовлюються змістом того чи іншого виду діяльності.

 

Оскільки діяльність складається з різноманітних дій, то й уміння її виконувати складається з низки окремих умінь. Чим складнішою є діяльність, чим досконалішими є механізми та пристрої, якими необхідно керувати, тим більшою майстерністю повинні характеризуватися вміння людини.

 

Навичка — це дія, сформована шляхом повторення і характеризується високою мірою осягнення і відсутністю поелементної свідомої регуляції і контролю.

 

Навички є компонентами свідомої діяльності людини, які виконуються повністю автоматично. Якщо під дією розуміти частину діяльності, що має чітко поставлену свідому мету, то навичкою також можна назвати автоматизований компонент дії.

 

У результаті неодноразового виконання одних і тих самих рухів людина має можливість виконувати певну дію як єдиний цілеспрямований акт, не ставлячи перед собою спеціальної мети свідомо підбирати для неї способи її виконання, не зосереджуючи спеціально уваги на виконанні окремих операцій.

 

Завдяки тому, що деякі дії закріплюються у вигляді навичок і переходять у план автоматизованих актів, свідома діяльність людини звільняється від необхідності регулювати відносно елементарні акти, а спрямовується на виконання складніших завдань.

 

 

Стуктура спілкування

Поняття "спілкування" розмежовується з поняттям "комунікація". Остання - передача інформації в межах взаємодії різних систем, яка може мати однобічний характер

 

Поняття "спілкування" вживається в психологічній літературі в різних значеннях:

 

- як обмін думками, почуттями, переживаннями,

 

- як один з видів діяльності,

 

- як взаємодія, стосунки між суб'єктами, що мають діалогічний характер тощо

 

- іноді уособлює зміст діяльності (робота вчителя, бесіда друзів),

 

- може супроводжувати діяльність (граючись, діти спілкуються між собою).

 

Спілкування - це взаємодія двох або більше людей, під час якої виникає психічний контакт, що проявляється в обміні інформацією, взаємовпливі, взаєморозумінні, взаємо-переживанні

 

Крім взаємної спрямованості дій людей під час спілкування, найважливішою його характеристикою є те, що кожна особа у взаємодії однаковою мірою постає як суб'єкт, як особистість. В ході спілкування люди звертаються одне до одного, розраховуючи отримати відгук.

Стуктура спілкування:

Суб’єкти

Люди групи.

Зміст