Історія розвитку психології: основні етапи

 

Людина завжди прагнула відшукати причини виникнення та прояву тих чи інших процесів, що відбувалися в оточуючому середовищі і особливо тих, які привертали її увагу. Але недостатній розвиток знань про природу та суспільство не давав їй змоги пояснити багато феноменів, і насамперед психічних. Тому у міфах, віруваннях, створених людством на зорі його виникнення, психічні явища об'єднувалися в одному понятті "душа" - найбільш незрозуміле явище природи для первісних людей.

Душа (від грецьк. psyhe) уявлялася як сива хмара диму, з'єднана з тілом, але здатна відділятися від нього і знову зливатися з ним. Вона могла оселитися не лише в людині, тварині, а й у різних предметах неживої природи. Під час сну душа відділяється від тіла і мандрує, а коли людина прокинеться, то душа знову повертається до неї; коли ж душа не знаходить свого тіла і в нього вселяється інша, то у людини виникають різні психічні розлади. Так, непритомність - це тимчасове, а смерть - остаточне покидання тіла душею. Душа людини, що вмерла, покинувши її, продовжує жити у спеціальному, подібному до людського, угрупованні, отже, може існувати сама по собі, окремо від тіла, і тому вона безсмертна.

Німецький психолог В. Вундт (1832-1920) всі форми вірування в "душу" звів до трьох основних стадій:

1) примітивний анімізм (час панування чародійства і фетишизму);

2) тотемізм і манізм (культ предків);

3) віра у світ демонів (тих, що захищають, насилають хвороби тощо). Філософія раннього періоду донесла до наших днів міфологічний образ чарівної дівчини Психеї, яка уособлювала в собі уявлення про матеріальний образ "душі".

Та з часом виникли нові погляди на природу психіки. До пояснення її звернулися мислителі-філософи. На їх думку (Фалес, VII-VI ст. до н.е., Анаксімен, VI ст. до н.е., Геракліт, VI-V ст. до н.е.), душа одухотворює людей і тварин, оскільки вона залишає форму елемента, що утворює першооснову світу (повітря, вода, вогонь). Так, на думку Геракліта, в основі будови Всесвіту лежить вогонь. Вогняною основою в організмі є душа.

 

Демокріт (V-ІV ст. до н.е.), Епікур (IV-ІІІ ст. до н.е.) і Лукрецій (І ст. до н.е.) вважали, що душа складається з дрібних кулястих атомів, які завдяки своїй формі легко проникають у різні тіла і приводять їх у рух. Вона є матеріальним органом, що оживляє тіло. У вченні Демокріта рух виступає як найважливіший пояснювальний психологічний принцип. Різні стани тіла, в тому числі й хворобливі, він пояснював розташуванням атомів і величиною проміжків між ними.

Філософи-ідеалісти, зокрема Платон V-ІV ст. до н.е.), ділили душу на три частини: розум, мужність, хтивість. Кожна частина мала своє місцезнаходження - відповідно голова, груди, черевна порожнина. При цьому вони розподіляються нерівномірно. В аристократів переважає завжди розумна частина душі, а у рабів - найнижча частина душі - хтивість. Розумна частина душі до того, як потрапить у тіло, витає десь у незримому світі. Людський розум пізнає лише ідеї - ейдоси, яких у навколишньому світі немає, вони лежать по той бік природи і не сприймаються органами чуття людини. На думку Платона, душа і тіло (або духовне і матеріальне) - дві самостійних першооснови, що існують незалежно одне від одного.

Учень Платона Аристотель (IV ст. до н.е.) вважав, що душа і тіло не існують самі по собі, вони нероздільні. Він написав перший психологічний трактат "Про душу". Саму душу Аристотель не ділив на окремі частини, хоча прояви її вбачав у різних здібностях до діяльності: живильній, відчуваючій, руховій і розумовій. У своїх працях Аристотель вживає такі психологічні поняття, як "відчуття", "чуття", "пам'ять" тощо. Він висунув також своєрідну теорію про формування характеру в конкретній діяльності: "...Усе те, що маємо від природи, ми дістаємо спочатку як можливість, а потім втілюємо в діяльності...". Особливого значення надавалось наполегливому, систематичному тренуванню і повторенню.

Досягнення давньогрецьких вчених у розумінні поняття "душа" були значними. По суті, вони обумовили перехід мислення від міфологічного до наукового. Необхідність (Геракліт), причинність (Демокріт), упорядкованість (Анаксагор) - це принципи, якими вони пояснювали не лише природні явища, а й психічні.

Анатоми, вивчаючи природу психічних явищ, проводили спеціальні дослідження людського тіла. Такі лікарі давнини, як Герофіл та Еразістрат (ІП ст. до н.е.), відкрили нерви.

Лікар Алкмеон (V ст. до н.е.) стверджував, що мозок є органом, де міститься душа. Він, по суті, висунув теорію про локалізацію психічних функцій у мозку людини. Алкмеон вважав, що відчуття є основою пізнання світу. Гіппократ також вважав, що мозок ' органом психіки і за формою являє собою велику залозу. Психіку Гіппократ пояснював, враховуючи той науковий напрямок, який створив він у медицині, - гуморальний (від humor - волога, сік). Залежно від складу соків організму визначається характер, темперамент людини. Він розрізняв чотири темпераменти і відповідно чотири типи людей: І) меланхоліки; 2) сангвініки; 3) холерики; 4) флегматики.

Клавдій Гален, хірург гладіаторів, мав усі умови для вивчення будови тіла. Органами душі він вважав мозок, серце і печінку. Кожен із цих органів виконує одну з психічних функцій. Печінка - носій пожадливості, хтивості, серце - гніву і мужності, мозок - розуму. Нерви складаються з того ж матеріалу, що й мозок. За Галеном, змішування чотирьох соків обумовлює здоров'я або хворобу людини. Абсолютно правильне змішування соків - це ідеал. Реально ж одні соки домінують над іншими. Душа також складається з них. Гален уже чітко уявляв роль мозку у психічній діяльності людини, вважаючи його основною ланкою, яка зв'язує її з навколишнім світом за допомогою органів відчуття, центром психічного життя людини.

А. Августин (354-430) висловив думку про головну роль волі як "інтенції душі" у складній природі свідомості. Тим самим він дав початок розвитку волюнтаристичного та інтроспективного напрямів у психологічній науці.

Видатний арабський лікар і мислитель Абу Алі Ібн-Сіна (Авіценна, Х-ХІ ст.) також зробив значний внесок у вивчення психічних явищ. Авіценна, вивчаючи психофізіологічні функції, розглядав їх як з природничо-наукових, так і з метафізичних позицій. Він мав дві протилежні точки зору на душу: медичну й філософську. Ібн-Сіна вважав при цьому, що філософська позиція "шукача істини" для лікаря менш важлива, ніж медична. Правда, на той час медицина ще не була окремою сферою знань та діяльності людини. Своє розуміння психіки Авіценна виклав у "Каноні лікарської науки". На його думку, душа, субстрат усіх життєвих психічних явищ, - це певна легка субстанція, яка зароджується із пароподібних частин чотирьох основних соків організму. Вивчаючи духовне життя людини, він намагався оцінювати взаємозв'язок між сприйманням, пам'яттю, уявою і мисленням. У процесі лікування Авіценна завжди враховував вплив психіки на виникнення і перебіг захворювань. Надаючи допомогу хворим, широко застосовував лікування словом, музикою тощо. Його ідеї сприяли розквіту природничо-наукової психології.

Погляди середньовічного філософа Фоми Аквінського (1225-1274) з часом були покладені в основу раціоналістичного напрямку психології. Продовжуючи вчення Аристотеля про форму та матерію, Ф. Аквінський висловив думку про те, що душа є безсмертною нематеріальною сутністю і має тільки їй притаманні здатності розуму. Тому розуміння сутності речей може бути досягнуте лише зусиллями розуму.

XVI сторіччя ознаменувалося бурхливим розквітом природничих наук, що створило передумови для вивчення психіки на підставі спостережень і дослідів. Так, можна припустити, що ідеї англійського філософа Ф. Бекона (1561-1626) підштовхнули розвиток наукових уявлень про вищу нервову діяльність як матеріальний субстрат психіки.

Англійський філософ XVII століття Т. Гоббс (1588-1679) теж вважав, що носієм мислення є організована певним чином матерія.

Проте у психології цього періоду експеримент не знайшов широкого застосування. Тому багато вчених, у тому числі й французький філософ і природодослідник Рене Декарт (1596-1650), який зробив відкриття у фізіології (уперше обґрунтував поняття рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє подразнення), у своїх поглядах на психіку виявилися дуалістами. Так, Декарт припускав, що тіло і душа перебувають у взаємодії, яку забезпечує третя субстанція - Бог. Під впливом поглядів Декарта філософи вважали, що є дві незалежних першооснови - мислячий дух і протяжна матерія, вони існують самостійно, незалежно одне від одного. Діяльність душі відбувається за законами духу, а діяльність тіла - за законами механіки.

Принципом детермінізму, який, з одного боку, заперечує свободу волі, з іншого - включає душу в систему причинного пояснення природних явищ, спробував подолати декартівський дуалізм видатний нідерландський філософ XVII століття Б. Спіноза (1632-1677).

Знання про психічне, як і всі істинні знання, можна одержати лише у досвіді, вважав сучасник Спінози англійський філософ-сенсуаліст Дж. Локк (1632-1704).

Саме поняття "психологія", на думку багатьох дослідників, було запроваджене Гокленіусом (1590), але прижилося значно пізніше {psichologia empirica, 1734 р.) і остаточно закріпилося у творах німецького філософа І. Канта - основоположника німецького класичного ідеалізму. Він у своїй "Антропології" досить правильно описав індивідуальні особливості особистості, людських характерів, що не втратило свого значення і сьогодні. Кант одним із перших серед західноєвропейських філософів довів, що людина силою власної волі може переборювати хворобливі відчуття, а також сформулював низку психогігієнічних і психопрофілактичних принципів, що безпосередньо торкаються цієї проблеми. Він стверджував, що розумна людина не дозволить розвинутися іпохондрії. Вона знайде можливість забути про свою хворобу, якщо така справді існує. Віддаючи належне тренуванню психічних можливостей, розвитку відчуттів. Кант розглядав їх як чисту суб'єктивність.

Геніальним відкриттям того, що свідомість формується в діяльності, було одним із досягнень філософсько-психологічної творчості Г. В. Ф. Гегеля (1770-1831).

Яскравим представником асоціанізму виступав Г. Спенсер (1820-1903).

Асоціаністи розглядали складні психічні процеси як такі, що можуть бути розкладені на простіші.

 

 

Психіка: її функції

Психіка визначається як властивість високоорганізованої матерії відображати об'єктивну реальність і на основі формованого при цьому психічного образу доцільно регулювати діяльність суб'єкта та його поведінку. З даного визначення випливає, що основними є тісно взаємопов'язаними між собою функціями психіки є: відображення об'єктивної реальності та регулювання індивідуальної поведінки і діяльності.

 

Відображення характеризує здатність матеріальних об'єктів у процесі взаємодії відтворювати в своїх змінах особливості і риси впливають на них об'єктів. Форма відображення залежить від форми існування матерії. У природі можна виділити три основних форми, або рівня, відображення. Нижчого рівня відповідає фізична форма відображення, характерна для взаємодії об'єктів неживої природи. Більш високого рівня організації життя відповідає фізіологічна форма відображення; в свою чергу, наступний рівень набуває форму найбільш складного і розвиненого психічного відображення. Специфічним для людської психіки є найвищий рівень відображення - свідомості. Свідомість інтегрує різноманітні явища людської реальності в справді цілісний спосіб буття, що робить людину Людиною.

 

Свідомість психічного життя людини полягає в його здатності відокремити в представленні себе, своє "Я" від життєвого оточення, зробити свій внутрішній світ, свою суб'єктивність предметом осмислення, розуміння, а головне - предметом практичного перетворення. Ця здатність людської психіки називається самосвідомістю, саме воно визначає межу, що розділяє тваринний і людський спосіб буття.

 

Психічне відображення не дзеркально, не пасивно, воно пов'язане з пошуком та вибором адекватних умовам способів дій, це активний процес. Іншою особливістю психічного відображення є його суб'єктивність: воно опосередковано минулим досвідом людини і його індивідуальністю. Це виражається насамперед у тому, що ми бачимо один світ, але постає він для кожного з нас по-різному. У той же час психічне відображення дає можливість будувати "внутрішню картину світу", адекватну об'єктивної реальності, і тут необхідно відзначити ще одну властивість психічного - його об'єктивність. Лише завдяки правильному відображенню можливо пізнання людиною навколишнього світу. Критерієм правильності є практична діяльність, в якій психічне відображення постійно поглиблюється, вдосконалюється й розвивається. Ще однією важливою особливістю психічного відображення є його випереджувальний характер, воно робить можливим передбачення в діяльності та поведінці людини, що дозволяє приймати рішення з певним часово-просторовим випередженням відносно майбутнього.

 

Найважливішою функцією психіки є регуляція поведінки і діяльності, завдяки чому людина не тільки адекватно відображає навколишній об'єктивний світ, але має можливість його перетворення в процесі цілеспрямованої діяльності. Адекватність рухів і дій людини умов, знарядь і предмета діяльності можлива тільки в тому випадку, якщо вони правильно відображаються суб'єктом. Ідея регулюючої ролі психічного відображення була сформульована ще Й. М. Сєченовим, який зазначав, що відчуття і сприймання є не тільки пусковими сигналами, але й своєрідними "зразками", у відповідності з якими здійснюється регулювання рухів.

 

Психіка являє собою складну систему, її елементи ієрархічно організовані і мінливі. Як будь-яка система, психіка характеризується своєю структурою, динамікою функціонування, певною організацією.

 

Мозок і психіка

Психіка є властивістю мозку відображати довкілля і регулювати поведінку та діяльність людини.

Органом психіки є мозок. Мозок працює рефлекторно. Рефлекс (від лат. reflexus - відображення) - це відповідь живого організму на той чи інший вплив, який здійснюється через нервову систему, центральним органом якої є головний мозок. Відповідаючи на зовнішні впливи, організм пристосовується до зовнішнього світу.

Зв'язок психіки з мозком простежується різнопланово. Психічне відображення у тваринному світі здійснюється на різних рівнях залежно від структурної організації мозку, його анатомічної будови і функціональної діяльності.

Головний мозок складається з двох частин - правої та лівої півкуль, які включають кору головного мозку. Кора головного мозку - верхній шар півкуль - це насамперед нервові клітини. Вони називаються нейронами, або невронами.

 

Заданими дослідників, головний мозок складається зі 100 мільярдів нейронів - індивідуальних нервових клітин. Кожна така клітина головного мозку пов'язана із приблизно 15000 інших нейронів і створює своєрідну мережу, яка об'єднує та зберігає велику кількість інформації. На думку американського психолога Д. Куна та інших учених, у головному мозку може бути більше "стежин", які зв'язують нейрони, ніж атомів у цілому Всесвіті. Образно кажучи, у мозкові вагою 1,4-2,2 кг вміщується весь світ.

 

Нейрони об'єднані у великі мережі і є основою для функціонування всіх психічних явищ: процесів, станів, інтелекту й свідомості людини.

 

Рефлекторна природа психіки

Наші найпростіші рухи регулює спинний мозок. Довгастий мозок керує процесами травлення, дихання, кровообігу та іншими життєво важливими функціями. Підкіркова і кіркова частини головного мозку керують усією психічною діяльністю людини. В основі будь-якої регуляції зрештою лежить рефлекс (від лат. reflexus- відображення), тобто реакція організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. І. М. Сеченов розробив природничо-наукову теорію психічної регуляції поведінки ("Рефлекси головного мозку", 1863). Спираючись на свої відкриття в галузі фізіології нервової системи, він твердив, що всі акти свідомого і несвідомого психічного життя за своєю структурою і динамікою є рефлекторними.

 

І. М. Сєченов сформулював положення рефлекторної теорії, яку експериментально розробили І. П. Павлов, О. О. Ухтомський, В. М. Бехтєрєв, Н. С. Введенський.

 

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

 

1) сприймання зовнішніх подразників

 

2) перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передавання в мозок;

 

3) декодування й переробку сприйнятої інформації; подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;

 

4) прийом та передавання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);

 

5) корекцію повторних дій з урахуванням даних зворотного зв'язку. Рефлекторний принцип психічної діяльності в подальшому вивчав І. П. Павлов