Культурно-історична концепція Л.С.Виготського

Концепція Л.С.Виготського (1896-1934) названа культурно-історичною, тому що, на думку її творця, розгадка людської психіки криється не усередині мозку або духу, а в знаках, мові, знаряддях, соціальних відносинах.

Щоб зрозуміти вищі психічні процеси (довільна пам'ять, увага, абстрактно-логічне мислення, мова), треба вийти за межі організму і шукати пояснення в суспільних відносинах цього організму із середовищем.

Розвиток дитини підкоряється не біологічним, а суспільно-історичним законам. Він відбувається шляхом присвоєння історично вироблених форм і способів діяльності. Таким чином, рушійна сила розвитку людини — це навчання. Але навчання не тотожне розвитку, воно створює зону найближчого розвитку, надає поштовху внутрішнім процесам розвитку, що спочатку для дитини можливі тільки у взаємодії з дорослими і у співробітництві з товаришами, але потім, пронизуючи весь внутрішній хід розвитку, стають надбанням самої дитини. Зона найближчої дії — це відстань між рівнем актуального розвитку дитини і рівнем її можливого розвитку при сприянні дорослих. Виготський писав: «Зона найближчого розвитку визначає функції, які ще не дозріли, але знаходяться в процесі дозрівання; вона характеризує розумовий розвиток завтрашнього дня». Феномен зони найближчого розвитку свідчить про провідну роль навчання в розумовому розвитку дитини. Навчання здатне перебудовувати всю систему свідомості («один крок у навчанні може означати сто кроків у розвитку»).

Л.С.Виготський постійно підкреслював, що психічний розвиток — це цілісний розвиток всієї особистості. У цій теорії розкривається соціальна сутність людини й опосередкований характер її діяльності (орудійність, знаковість). В цілому, інтелектуальний розвиток людини здійснюється у наступних основних напрямках: від безпосереднього - до опосередкованого; від загального, цілого - до диференційованого, і в той же час - до узагальненого (абстрактного) відображення дійсності; від мимовільного, нерегульованого - до довільного. В ході інтелектуального розвитку дитини відбуваються зміни і самих психічних пізнавальних процесів. Вони якісно змінюються, наприклад, від мимовільних форм запам'ятовування - до довільних, від наочно-діючих, наочно-образних форм мислення - до відстороненої й абстрактно-логічної його форми і до теоретичного мислення.

Згідно Л.С.Виготському, вищі психічні функції виникають спочатку як форма колективної поведінки дитини, як форма співробітництва з іншими людьми, і лише потім вони стають індивідуальними функціями і здібностями самої дитини. Так, спочатку мова — це засіб спілкування між людьми, але в ході розвитку вона стає внутрішньою і починає виконувати інтелектуальну функцію. Відмінні риси вищих психічних функцій — це опосередкованість, усвідомленість, довільність, системність; вони формуються в процесі життя й діяльності, в процесі оволодіння спеціальними засобами, виробленими в ході історичного розвитку суспільства; розвиток вищих психічних функцій відбувається в процесі навчання, в процесі засвоєння заданих зразків. Функція опосередкування вищих психічних процесів виконується знаками, за допомогою яких відбувається оволодіння формами поведінки, її соціальна детермінація. Знаряддя праці змінюють предмети природи. Знаки культури — це також знаряддя, але особливі, психологічні. Вони змінюють не зовнішній матеріальний світ, а психіку людини. Спершу ці знаки використовуються в спілкуванні між людьми, у зовнішній взаємодії. А потім цей процес із зовнішнього стає внутрішнім. Завдяки цьому і відбувається розвиток вищих психічних функцій. Культурний розвиток виступає як основна умова розвитку особистості.

Сутність культурного розвитку полягає в тому, що людина опановує процеси власної поведінки, але необхідною передумовою для цього є формування особистості, і тому розвиток тієї або іншої функції завжди залежить від розвитку особистості в цілому й детермінований їм.

Л.С.Виготський сформулював важливе для педагогічної психології положення про два рівні розумового розвитку дитини: це рівень актуального розвитку (наявний рівень підготовленості, що характеризується певним рівнем інтелектуального розвитку, який виявляється за допомогою задач, що дитина може виконати самостійно) і рівень, що визначає зону її найближчого розвитку. Цей другий рівень психічного розвитку досягається дитиною у співробітництві з дорослим, не шляхом прямого наслідування його діям, а шляхом рішення задач, що знаходяться в зоні її інтелектуальних можливостей.

На цій основі був сформульований принцип «випереджаючого навчання», яким визначається ефективна організація процесу навчання, спрямованого на активізацію, розвиток розумової діяльності учня, формування у нього здатності самостійно добувати знання у співробітництві з іншими учнями, тобто саморозвиватися.

Розвиток особистості як процес соціалізації індивіда здійснюється у певних соціальних умовах сім`ї, найближчого оточення, регіону, країни, у певних соціально-політичних, економічних умовах, в етносоціокультурних, національних традиціях того народу, представником якого він є. У той же час, на кожній фазі життєвого шляху, як підкреслював Л.С.Виготський, складаються певні соціальні ситуації розвитку як своєрідні відносини між дитиною і навколишньою соціальною дійсністю. Адаптація до діючих у суспільстві норм, форм взаємодії змінюється фазою індивідуалізації, пошуком засобів і способів позначення своєї індивідуальності, несхожості, а потім - фазою інтеграції особистості в соціумі; все це — механізми особистісного розвитку (за А.В.Петровським).

Ніякий вплив дорослого на процеси психічного розвитку не може бути здійснений без реальної діяльності самої дитини. І від того, як ця діяльність буде здійснена, залежить процес самого розвитку. Процес розвитку — це саморух дитини завдяки її діяльності з предметами, а факти спадковості і середовища — це лише умови, що визначають не суть процесу розвитку, а лише різні варіації в межах норми. Так виникла ідея про провідний тип діяльності як критерій періодизації психічного розвитку дитини.

Згідно О.М.Леонтьєву, «одні види діяльності є на даному етапі провідними і мають більше значення для подальшого розвитку особистості, інші — менше. Одні відіграють головну роль, інші — другорядну, допоміжну».

Провідна діяльність характеризується тим, що в ній формуються й перебудовуються основні психічні процеси, відбуваються зміни психологічних особливостей особистості на даній стадії її розвитку. Зміст і форма провідної діяльності залежать від конкретно-історичних умов, в яких протікає розвиток дитини. Зміна провідних типів діяльності підготовляється довгостроково і пов'язана з виникненням нових мотивів, що спонукують дитину до зміни положення, яке вона займає у системі відносин з іншими людьми.

Розробка проблеми провідної діяльності в розвитку дитини — фундаментальний внесок вітчизняних психологів у дитячу психологію. У дослідженнях А.В.Запорожця, О.М.Леонтьєва, Д.Б.Ельконіна, В.В.Давидова, П.Я.Гальперіна була показана залежність розвитку психічних процесів від характеру і структури різних типів провідної діяльності.

В процесі розвитку дитини спочатку відбувається освоєння мотиваційної сторони діяльності (інакше предметні дії не мають сенсу для дитини), а потім операціонально-технічної сторони; у розвитку можна спостерігати чергування цих видів діяльності (Д.Б.Ельконін). При засвоєнні суспільно вироблених способів дій із предметами і відбувається формування дитини як члена суспільства.

Розвиваючи ідеї Виготського, Д.Б.Ельконін розглядає кожен вік на основі таких критеріїв:

 

§ соціальна ситуація розвитку — система відносин, в які дитина вступає у суспільстві;

§ основний або провідний тип діяльності дитини в цей період;

§ основні новоутворення психічного розвитку, причому нові досягнення в розвитку ведуть до неминучої зміни і соціальної ситуації - до кризи;

§ криза — переломні точки в психічному розвитку, що відокремлюють один вік від іншого. Кризи в 3 і 11 років — кризи відносин, слідом за ними виникає орієнтація в людських відносинах, а кризи в 1 і 7 років відкривають орієнтацію у світі речей.

Вважається, що психічний розвиток дитини, як і цілісний розвиток людини, здійснюється одночасно по лініях: пізнавальної сфери (становлення інтелекту, розвиток механізмів пізнання); психологічної структури і змісту діяльності (становлення цілей, мотивів і розвиток їх співвідношення, освоєння способів і засобів діяльності); особистості (спрямованості, ціннісних орієнтацій, самосвідомості, самооцінки, взаємодії із соціальним середовищем тощо). У дослідженнях Л.С.Виготського, О.М.Леонтьєва, Д.Б.Ельконіна, Л.І.Божович було показано, що розвиток дитини як особистості визначається послідовним формуванням особистісних новоутворень. Л.І.Божович приводить їх аналіз усередині п'яти вікових етапів особистісного розвитку:

1) центральним особистісним новоутворенням першого року життя є виникнення афективно заряджених уявлень, що і спонукують поведінку дитини всупереч впливам зовнішнього середовища;

2) до кінця раннього дитинства (до 3 років) центральним новоутворенням є «система Я» і породжена цим новоутворенням потреба діяти самому («Я сам»). У цей період зіштовхуються дві сили: «хочу» і «треба», відбувається формування самосвідомості;

3) період 7-8 років — це становлення дитини як «соціального індивіда», у дитини виникає потреба в суспільно-значущій діяльності;

4) до 12-14 років формується «здатність до цілепокладання», до визначення і постановки свідомих цілей;

5) до 15-16 років у підлітка з'являється «життєва перспектива».

B.C.Мухіна розглядає розвиток особистості як послідовне формування структури самосвідомості дитини: «Загальнозначущою цінністю для суспільства й особистості є структура людської самосвідомості, яку формують: власне ім'я, самооцінка і домагання, потреба у визнанні, уявлення про себе як представника певної статі, уявлення про себе в часі (у минулому, сьогоденні і майбутньому), оцінка себе у відношенні прав і обов'язків».

л

Лабораторні групи — групи, створені експериментатором для проведення дослідження; існують тимчасово, тільки в лабораторії.

лідерство (від англ. leader – провідний, керівник) визначаєть­ся, по-перше, як провідне положення окремої особи у соціальній гру­пі, класі, партії, державі, що зумовлене більш ефективними резуль­татами її діяльності (економічної, спортивної та ін.), по-друге, як про­цеси внутрішньої самоорганізації і самоуправління групи, колекти­ву, що зумовлені індивідуальною ініціативою їх членів.

Поняття "лідерство" пов'язано з поняттям "керів­ництво".

Слово «керівник» буквально означає «той, що веде за руку» або «доглядач». Для кожної організації необхідно мати людину, що відповідає за нагляд над усіма підрозділами в цілому, а не тільки цілком поглинену виконанням спеціалізованих задач. Цей вид відповідальності - стежити за цілим - складає суть роботи керівника.

Керівник виконує основні управлінські функції: планування, організація, мотивування й контроль діяльності підлеглих і організації в цілому.

Керівник може частково брати на себе функції лідера. Офіційно призначений керівник має переваги в завоюванні лідируючих позицій у групі і тому частіше, ніж хто-небудь іншій, стає визнаним лідером. Однак його статус в організації і той факт, що він призначений «ззовні», ставлять його в положення, трохи відмінне від положення неформальних природних лідерів. Насамперед, прагнення просуватися вище по службовим сходам спонукує його ототожнити себе з більшими підрозділами організації, ніж із групою своїх підлеглих. Він може вважати, що емоційна прихильність до якої-небудь робочої групи не повинна служити йому гальмом на цьому шляху, і тому ототожнювати себе з керівною ланкою організації — джерелом задоволення його особистих амбіцій. Але якщо він знає, що не підніметься вище, та й не особливо прагне цього, часто такий керівник рішуче ототожнює себе зі своїми підлеглими і робить усе від нього залежне, щоб захистити їх інтереси. Крім того, що прихильність керівника своїй групі може ввійти в суперечність з його особистими амбіціями, вона може опинитися в конфлікті з його прихильністю керівному апарату організації. На ґрунті таких конфліктів виростає одна з найбільш важливих функцій керівника — функція примирення цінностей і задач групи, якою він керує, з цілями більш великого підрозділу організації.

Керівнику потрібні офіційні повноваження для управління людьми, тобто йому потрібна влада — можливість впливати «зверху» на поведінку інших людей. Влада може приймати різні форми. Американський вчений Фред Рейвен виділяє:

1) владу, засновану на примушуванні й насильстві;

2) владу, засновану на винагороді;

3) експертну владу (засновану на спеціальних знаннях, яких не мають інші);

4) еталонну владу або владу приклада (підлеглі намагаються бути схожими на свого привабливого і шановного керівника);

5) законну, або традиційну владу (одна людина підкоряється іншій на основі того, що вони стоять на різних ієрархічних сходинках в організації).

Найбільш ефективний варіант, якщо в керівника поєднуються всі ці види влади.

Отже, на відміну від лідера керівник завжди виступає посередником соціального контролю і адміністративно-державної влади.

Лідер - це член групи, який добровільно взяв на себе значну міру відповідальності у досягненні групових цілей. Формальний лідер при­значається або вибирається, набуваючи таким чином офіційного статусу керівника. Неформальний лідер - це член групи, який найбільш повно в своїй поведінці відповідає груповим цінностям і нормам. Він веде групу, стимулюючи досягнення групових цілей і виявляючи при цьому більш високий рівень активності порівняно з іншими членами групи.

В.Д.Паригін називає такі відмінності в змісті понять "лідер" і "керівник":

1) лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, керівник - здійснює регуляцію офі­ційних відносин;

2) лідерство виникає в умовах мікросередовища, керівництво – елемент макросередовища, воно пов'язане з усією системою суспільних відносин;

3) лідерство виникає стихійно, керівник або призначається, або обирається (процес підконтрольний соціальній системі);

4) явище лідерства менш стабільне, залежить від настрою гру­пи, керівництво - більш стабільне;

5) керівництво, на відміну від лідерства, має визначену систему санкцій;

6) процес прийняття рішення керівником значно складніший, він опосередкований обставинами, які не обов'язково пов¢язані з цією групою; лідер приймає рішення, які безпосередньо стосуються групової діяльності;

7) сфера діяльності лідера - мала група, де він є лідером; сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в більш широкій соціальній системі.

Однак лідер і керівник мають справу з однопорядковим типом проблем, а саме - вони повинні стимулювати групу, націлювати її на вирішення певних задач. В психологічних характеристиках їх діяльності є багато спільних рис. Однак, лідерство - це чисто психологічна характеристика поведінки окремих членів групи. Керівництво є соціальною характеристикою відносин в групі, перш за все з точки зору розподілу ролей управління і підпорядкування.

Лідерство— це природний соціально-психологічний процес у групі, заснований на впливі особистого авторитету людини на поведінку членів групи.

Під впливом розуміють таку поведінку людини, яка вносить зміни в поведінку, відносини, почуття іншої людини. Вплив можна здійснювати через ідеї, усне і письмове слово, через навіювання, переконання, емоційне зараження, примус, особистий авторитет і приклад.

Лідерство— це завжди питання міри й сили впливу, що залежить від співвідношення особистих якостей лідера з якостями тих, на кого він намагається вплинути, і з ситуацією, у якій знаходиться дана група.

Група, маючи образ лідера (модель), вимагає від реального лідера, з одного боку, відповідності їй, а з іншого боку — від лідера потрібна здатність виражати інтереси групи. Роль лідера полягає в тім, щоб перетворювати погляди своїх прихильників у погоджену програму дій. Отже, лідером може бути тільки той, хто має риси, схвалювані й очікувані саме в даній групі. Тому «пересаджування» лідера в іншу групу або призначення його зверху як керівника малоэффективно.

Поняття "лідерство" стало широко застосовуватись в со­ціальній психології після відомих експериментів К.Левіна (30-ті pp. XX ст.), який вивчав "стиль лідерства" - систему прийомів впливу лідера на групу. Ці експерименти виявили три типи лідерства, які по-різному впливають на ефективність групо­вої діяльності:

§ авторитарний (всі дії членів групи визначаються лідером),

§ демократичний (всі дії виз­начаються самою групою),

§ ліберальний (анархічний), коли група віддана сама собі.

Пізніше ця класифікація була доповнена. На її основі дослідники проаналізували та охарактеризували такі стилі лідерства (керівництва):

■ Авторитарний (або директивний, або диктаторський) стиль управління: для нього характерне тверде одноосібне прийняття керівником усіх рішень («мінімум демократії»), твердий постійний контроль за виконанням рішень з погрозою покарання («максимум контролю»), відсутність інтересу до працівника як до особистості. За рахунок постійного контролю цей стиль управління забезпечує цілком прийнятні результати роботи (за непсихологічними критеріями — прибуток, продуктивність, якість продукції), але недоліків більше, ніж достоїнств:

1) висока імовірність помилкових рішень;

2) придушення ініціативи, творчості підлеглих, уповільнення нововведень, застій, пасивність співробітників;

3) незадоволеність людей своєю роботою, своїм положенням у колективі;

4) несприятливий психологічний клімат («підлабузники», «цапи відбивайли», інтриги) обумовлює підвищене психологічне (стресове) навантаження, шкідливе для психічного і фізичного здоров'я працівників. Цей стиль управління доцільний і виправданий лише в критичних ситуаціях (аварії, бойові воєнні дії і т.п.).

■ Демократичний (або колективний) стиль управління: управлінські рішення приймаються на основі обговорення проблеми, врахування думок та ініціатив співробітників («максимум демократії»); виконання прийнятих рішень контролюється і керівником, і самими співробітниками («максимум контролю»), керівник виявляє інтерес і доброзичливу увагу до особистості співробітників, до їх інтересів, потреб, особливостей.

Демократичний стиль є найбільш ефективним, тому що він забезпечує високу імовірність правильних зважених рішень, високі виробничі результати праці, ініціативу, активність співробітників, задоволеність людей своєю роботою і членством у колективі, сприятливий психологічний клімат і згуртованість колективу. Однак реалізація демократичного стилю можлива при високих інтелектуальних, організаторських, комунікативних здібностях керівника, вимагає від керівника великих зусиль з координації діяльності підлеглих.

■ Ліберально-анархічний (індиферентний, нейтральний)стиль управління характеризується, з одного боку, «максимумом демократії» (всі можуть висловлювати свої позиції, але реального врахування, узгодження позицій не прагнуть досягти), а з іншого боку, «мінімумом контролю» (навіть прийняті рішення не виконуються, немає контролю за їх реалізацією), внаслідок чого результати роботи зазвичай низькі, люди не задоволені своєю роботою, керівником, психологічний клімат у колективі несприятливий, немає ніякого співробітництва, немає стимулу сумлінно працювати, розділи роботи складаються з окремих інтересів лідерів підгруп, можливі приховані і явні конфлікти, йде розшарування на конфліктуючі підгрупи.

■ Непослідовний (алогічний) стиль управління виявляється в непередбачуваному переході керівника від одного стилю до іншого (то авторитарний, то ліберальний, то демократичний, то знов авторитарний іт.п.), що обумовлює вкрай низькі результати роботи і дуже велику кількість конфліктів і проблем.

■ Ситуативний стиль управління гнучко враховує рівень психологічного розвитку підлеглих і колективу:

а) Низький рівень розвитку співробітників («не хочуть працювати, не вміють працювати» (низька кваліфікація, несумлінні працівники)) передбачає чіткі вказівки що і як робити, інструктаж; постійний контроль роботи; за необхідністю — покарання, зауваження помилок; відзначення й заохочення хороших результатів роботи.

б) Середній рівень розвитку співробітників («хочуть працювати, але ще не вміють працювати» (недостатньо досвіду, хоча володіють певними базовими навичками і старанні, сумлінні)) передбачає вказівки, інструктаж у популярній формі (наставництво, порада, рекомендації, надання можливості виявити самостійність); регулярний контроль роботи; поважне, доброзичливе відношення; інтенсивне спілкування (оцінюються індивідуальні характери, виявляються спільні інтереси); за необхідністю — покарання; винагородження позитивної поведінки.

в) Рівень розвитку співробітників вище середнього («хочуть і вміють працювати» (мають базові навички і кваліфікацію, достатні для більшості аспектів роботи; подальший розвиток такої групи співробітників вимагає, щоб вони у своїй роботі брали на себе більше відповідальності і щоб їх моральний стан залишався добрим) передбачає проведення консультацій зі співробітниками за окремими проблемами, поради з ними; заохочення ініціативи підлеглих, висловлення ними своїх зауважень, пропозицій; передачу відповідальності; обмеження прямих вказівок і контролю; створення системи самоконтролю співробітників; постановка цілей, без уточнення способів їх досягнення; постійне різнобічне спілкування; винагородження активності, ініціативи, хорошої роботи.

г) Високий рівень розвитку співробітників («хочуть і вміють працювати творчо» (екстраспеціалісти, що досягли високої кваліфікації, відповідальні, ініціативні працівники)) передбачає постановку проблеми, уточнення цілей, досягнення згоди між співробітниками стосовно них; надання необхідних повноважень співробітникам для самостійного вирішення проблеми; уникнення втручання в справи; самоврядування і самоконтроль у співробітників; надання підтримки (за проханням); серйозне ставлення до прохань та побажань працівників.

Дуглас Мак Грегор виділяє такі стилі лідерства як "Х"та "У" (в за­лежності від сприйняття лідером людської сутності).

Для стилю "Х" характерно сприйняття підлеглих як маси людей, що взагалі не люблять працювати, прагнуть уникати роботи, як такої, не мають честолюбства, безвідповідальні, несамостійні, праг­нуть до захищеності та потребують постійного зовнішнього керівництва. Тому їх потрібно заставляти працювати, вико­ристовуючи примушування, погрозу покарання, жорсткий контроль.

Керівники стилю "У" виходять з того, що праця - це природний про­цес, властивий людині. У відповідних умовах люди не тільки не уни­кають відповідальності, але й прагнуть до неї. Якщо люди приєдну­ються до цілей організації і поділяють їх як власні цілі, то в своїй діяльності вони будуть застосовувати самоуправління і самоконт­роль. Співробітництво в цьому випадку розцінюється як акт довіри і несе функцію винагороди. Здібності до творчості властиві багатьом лю­дям, і задача керівника - використати ці здібності.

Вчені Хьюстонського університету Р.Блейк і Д.Мутон розробили управлінську матрицю. На їх думку, стиль керівниц­тва визначається місцем на полі (у системі координат), що обмежено осями "турбота про ви­робництво" і "турбота про людей".

Вони виділили такі типи керівників:

§ Ліберал (значна увага людям і незначна турбота про виробництво);

§ Організатор (значна увага приділяється як людям, так і виробництву);

§ Маніпулятор (середній рівень уваги як людям, так і виробництву);

§ Песиміст (низький рівень уваги як до людей, так і до інтересів виробництва);

§ Диктатор (на першому місці – виробництво; людям не приділяється значної уваги).

Крім спрямованості на інтереси справи або на інтереси людей, зустрічаються керівники («Кар'єрист», деякі види «Маніпулятора») з підвищеною спрямованістю на свої власні інтереси (заради досягнення своїх цілей, кар'єри можуть бути принесені в жертву інтереси справи або людей), а також керівники («Бюрократ») зі спрямованістю на офіційну субординацію, офіційні інструкції і розпорядження (заради дотримання інструкції можуть бути знехтувані інтереси людей, інтереси справи і навіть власні інтереси).

Відомою є також теорія Р.Лайкерта, який виділяє чотири стилі управління:

§ експериментаторсько-авторитарний,

§ прихильно-авто­ритарний,

§ консультативно-демократичний,

§ партисипативний (зас­нований на співучасті, співробітництві).

Лідерство: теорії

Як і керівництво, лідерство стало об'єктом дослідження на початку ХХ ст., коли почав проявлятись інтерес до управління як науки. Ранні дослідження мали на меті виявити загальні властивості або особистісні характеристики ефективних керівників.

Концепція фізичних якостей (високий ріст, вага, сила) не підтвердилася. Навпроти, часто лідер буває малого росту, малої фізичної сили.

Концепція інтелігентності припускає, що лідерські якості пов'язані з вербальними й оцінними здібностями особистості. На основі чого робили висновок: наявність зазначених особистісних якостей пророкує управлінський успіх.

Харизматична концепція розглядає лідера як людину, яку «небо» наділило «харизмою», благодаттю, винятковими якості, здібностями впливу на людей, які дають йому перевагу над іншими людьми, «прозріння» куди і як вести за собою людей.

"Теорія рис" (особистісна теорія лідерства). Згідно з цією теорією лідером може бути лише така людина, яка має певний набір особистісних якостей або сукупність певних психологічних рис.

В 1940 р. американський дослідник К.Бердсклав список із 79 рис, що визначались досліджуваними як "лідерські". Серед них фігуру­вали: ініціативність, комунікативність, почуття гумору, ентузіазм, впевненість, доброзичливість. Пізніше Р.Стокділл додав ще пильність, популярність, красномовність. Але жодна з рис не посіда­ла надійного місця в переліках: 65 % названих рис були згадані один раз, 20 % - двічі і лише 5 % - чотири рази.

Незважаючи на це, взає­мозв'язок між конкретними особистісними характеристиками і лідер­ством має місце. Наприклад, лідери виділяються більш високим інте­лектом, вони мають більше прагнення до вла­ди, краще соціально підготовлені, виявляють більшу гнучкість і здатність до адаптації.

Ангілійські соціальні психологи Пітер Сміт і Монір Тейеб (1989) виявили, що найбільш ефективні керівники нижчої ланки у вугільній промисловості, банківській справі і державній адміністрації показують високі результати по двом тестам - цільового і соціального лідерства. Вони виявляють енергійну турботливість у ході роботи і емпатійні по відношенню до підлеглих. Дослідженнями також виявлено, що для ба­гатьох ефективних лідерів груп характерна поведінка, що підтримує вплив меншості. Лідери часто наділені харизмою впевненості, яка по­роджує підтримку з боку їх прихильників. Для харизматичного лідера є типовими уявлення про бажане становище справ, здатність повідом­ляти про це оточуючим простою і ясною мовою, достатній запас опти­мізму і віри в своїх людей, щоб надихати їх. Особистісні тести часто виявляють у ефективних лідерів креативність, енергійність, добро­совісність, емоційну стійкість і впевненість в собі.

За Максвеллом, потенційний лідер повинен мати позитивне сприй­няття, служити загальним інтересам, мати потенціал росту, бути послідов­ним, відданим справі, гнучким, порядним, мати широкий кругозір, дотримуватись дисципліни і виявляти вдячність організації та її людям. В інших дослідженнях згадуються такі риси: сильний характер, впливовість, оптимізм, вміння працювати з людьми, природна обдарованість, досвід, впев­неність, самодисципліна, високий рівень суб'єктивного контролю, вміння спілкуватись з людьми, незадоволеність існуючим порядком речей.

Однак аналіз реальних груп показав, що часом лідером стає людина, що не володіє перерахованими якостями, і, з іншого боку, людина може мати дані якості, але не бути лідером.

Керуючись одним з основних положень соціальної психології про значення соціальної ситуації в поведінці людини, розглядати ефективність лідера, враховуючи тільки риси особистості, недостатньо. Потрібно враховувати також соціальну ситуацію. Існує декілька теорій лідерства, які фіксують увагу одно­часно на особистісних властивостях лідера і на ситуації, в якій він діє. Це ситуаційні теорії лідерства, згідно з якими лідерство тлумачиться як продукт певної ситуації. Теорія рис не відкидаєть­ся повністю, але стверджується, що в основному лідерство - про­дукт ситуації. В різних конкретних ситуаціях групового життя виділяються окремі члени групи, які мають перевагу над інши­ми хоча б за однією рисою, а оскільки саме вона є необхідною в даній ситуації, людина стає лідером.

У різних ситуаціях група висуває специфічні вимоги до лідера, і тому лідерство може переходити від однієї людини до іншої: емоційний або діловий лідер і т.п.

Найбільш відомою з теорій такого роду є ситуаційна теорія лідер­ства Фреда Фіддера (1967, 1978), яка стверджує, що ефективність лідера залежить від того, наскільки даний лідер орієнтований на задачу або на взаємовідносини, а також від того, якою мірою лідер контролює гру­пу і реалізує свій вплив на неї. Перше положення теорії Фідлера поля­гає в тому, що лідерів можна поділити на два типи: орієнтованих на зада­чу і орієнтованих на взаємовідносини. Лідер, орієнтований на задачу, більше занепокоєний тим, щоб робота була виконана як слід, ніж взає­мовідносинами між робітниками і почуттями робітників. Лідер, орієн­тований на взаємовідносини, в першу чергу цікавиться тим, які почут­тя і взаємостосунки виникають в середовищі робітників.

Основне в ситуаційній теорії Фідлера - це ствердження, що жоден з цих двох типів лідера не є більш ефективним, ніж інший поза обставинами. Все залежить від характеру ситуації, а саме від того, якими є ступінь контролю лідера і його впливу серед членів групи. В ситуації "високо­го контролю" у лідера існують чудові міжособистісні відносини з підлег­лими, його положення в групі однозначно сприймається як впливове і високе, а робота, яку виконує група, добре структурована і чітко виз­начена. В ситуації "низького контролю" має місце зворотнє - у лідера погані взаємовідносини з підлеглими, і робота, яку повинна виконува­ти група, визначена нечітко.

Лідери, що орієнтовані на задачу, є найбільш ефективними в ситу­аціях або з дуже високим, або з дуже низьким контролем. У випадку дуже високого контролю люди задоволені і щасливі, все йде рівно, і немає потреби хвилюватись про почуття підлеглих або їх взаємостосунки. Тут лідер, що звертає увагу тільки на виконання задачі, отримує найкращі результати. Коли контроль ситуації дуже низький, лідеру, який орієн­тований на задачу, краще вдається організувати ситуацію і внести хоча б якийсь порядок в заплутану і невизначену робочу обстановку. Однак в ситуаціях середнього ступеня контролю найбільш ефективними є ліде­ри, що орієнтовані на взаємовідносини.

Системна теорія лідерства розглядає лідерство як процес організації міжособистісних відносин у групі, а лідера — як суб'єкта управління цим процесом. При такому підході лідерство розглядається як функція групи і вивчати його треба з погляду цілей і задач групи, хоча і структура особистості лідера значно впливає на силу впливу і тип лідерства.

 

ЛІДЕРСТВО: ТИПОЛОГІЇ

Лідерство складається з емоційного, ділового й інформаційного компонентів. Якщо у діяльності лідера переважає один з цих компонентів, то можливо виокремити такі типи лідерів:

■ «Емоційний» лідер» («серце» групи) — це лідер, до якого кожна людина в групі може звернутися за співчуттям, «поплакатися в жилетку».

■ З «діловим» лідером («руки» групи) добре працюється, він може організувати справу, налагодити потрібні ділові взаємозв'язки, забезпечити успіх справи.

■ До «інформаційного» лідера («мозок» групи) усі звертаються з питаннями, тому що він ерудит, все знає, може пояснити і допомогти знайти потрібну інформацію.

Найкращим буде лідер, що поєднає всі три компоненти, але такий універсальний лідер зустрічається рідко. Найчастіше зустрічається поєднання двох компонентів: «емоційного» і «ділового» або «інформаційного» і «ділового».

 

 

В залежності від переважних функцій виділяють такі типи лідерів:

1. Лідер-організатор. Його головна відмінність в тому, що потреби колективу він сприймає як свої власні й активно діє. Цей лідер оптимістичний і впевнений, що більшість проблем можна вирішити. За ним йдуть, знаючи, що він не стане пропонувати пусту справу. Він вміє переконувати, заохочувати, а якщо і прийдеться виразити своє несхвалення, то робить це, не зачіпаючи чужого достоїнства, і в результаті люди намагаються працювати краще.

2. Лідер-творець. Привертає до себе людей здатністю бачити нове, братися за вирішення проблем, що можуть показатися нерозв'язними і навіть небезпечними. Не командує, а лише запрошує до обговорення. Може поставити задачу так, що вона зацікавить і приверне людей.

3. Лідер-борець. Вольовий, впевнений у своїх силах. Першим йде назустріч небезпеці або невідомості, без коливання вступає в боротьбу. Готовий відстоювати те, у що вірить, і не схильний до поступок. Однак такому лідеру часом бракує часу, щоб обміркувати свої дії й все передбачити. «Безумство храбрых» (рос.) — от його стиль.

4. Лідер-дипломат. Якби він використовував свої здібності у зло, то його цілком можна було б назвати майстром інтриги. Він спирається на чудове знання ситуації та її прихованих деталей, завжди в курсі пліток і пересудів і тому добре знає, на кого і як можна вплинути. Віддає перевагу довірчим зустрічам у колі однодумців. Дозволяє собі відкрито говорити лише про те, що усім відомо, щоб відвернути увагу від своїх прихованих планів. Правда, такого роду «дипломатія» нерідко лише компенсує невміння керувати більш гідними способами.

5. Лідер-втішник. Донього тягнуться тому, що він готовий підтримати у важку хвилину. Поважає людей, відноситься до них доброзичливо. Ввічливий, тактовний, здатний до співпереживання.

З погляду масштабності розв'язуваних задач виділяють:

1) побутовий тип лідерства (у шкільних, студентських групах, об'єднаннях з метою дозвілля, в родині);

2) соціальний тип лідерства (на виробництві, у профспілковому русі, у різних товариствах: спортивних, творчих і т.д.);

3) політичний тип лідерства (державні, суспільні діячі).

Цікавий психоаналітичний підхід до розуміння і класифікації видів лідерства. З.Фрейд розумів лідерство як двоєдиний психологічний процес: з одного боку, груповий, з іншого - індивідуальний. В основі цих процесів лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захвату, обожнювання, любові.

 

Психоаналітики виділяють десять типів лідерства:

1. «Соверен», або «патріархальний володар». Лідер в образі строгого, але любого батька, він здатний придушити або витиснути негативні емоції і вселити людям впевненість у собі. Його висувають на основі любові, захоплення і почитають.

2. «Ватажок». У ньому люди бачать вираження, концентрацію своїх бажань, що відповідають певному груповому стандарту. Особистість «ватажка» - носій цих стандартів. Йому намагаються наслідувати.

3. «Тиран». Він стає лідером