Когнітивний напрямок в соціальній психології

Когнітивний напрямок в соціальній психології виник як антитеза необіхевіоризму.

На відміну від перших теорій научіння, в яких індивіди вважались пасивними об'єктами, що діють під впливом зовнішнього се­редовища, когнітивні теорії представляють людей раціональними, активними, освіченими.

Когнітивні психологи критикують теорії научіння. Вони вважають, що акцент на багаторазовому повторенні і позитивному підкріпленні є занадто спрощеним підходом для пояснення багатьох аспектів людського мислення і розуміння.

Згідно когнітивістам, люди не просто отримують, але й обробляють отриману інформацію. Кожна людина є творцем своєї реальності. Люди не просто реагують на стимули, вони структурно організують їх і надають їм певного смислу. Згідно когнітивних теорій, у вирішенні найрізноманітніших задач людьми керує впевненість у своїх силах і здібностях, а не тільки підкріплення реакції, яка слідує за стимулом. Вони вважають людей цілісними істота­ми, які здатні планувати і обмірковувати задачі у всіх відношеннях. Крім того, вони вважають, що розуміння, переконання, уста­новки і цінності відіграють важливу роль в соціалізації особистості. Для більшості психологів-когнітивістів розвиток особистості по­лягає в еволюціонуванні способів обробки інформації, яка частково є генетично запрограмованою і залежить від ступеня зрілості індивідуума. Саме тому значна більшість психологів-когнітивістів вивчають стадійні, або якісні зміни в поведінці, які відбуваються в процесі соціалізації. Найчастіше вони досліджують якісні зміни через спостереження за процесом вирішення задач (в широкому ро­зумінні) в перехідних точках розвитку.

Отже, когнітивісти створили модель „людини когнітивної" - істоти, яка володіє здатністю до сприйняття і переробки інфор­мації, керується у своїй поведінці суб'єктивним образом дійсності та прагне до досягнення внутрішньої гармонії, логічності, несуперечливої картини світу.

Когнітивні елементи (когніції, знання) не завжди вписуються в цю картину, вони знаходяться в безперервній взаємодії. Деякі типи цієї взаємодії (конфлікт, суперечність, логічна непослідовність, невизначеність взаємозв'язку та ін.) мають мотиваційну силу, спонукають до певних дій, які спрямовані на повернення всієї когнітив­ної структури до стану рівноваги. А тому, щоб зрозуміти причини поведінки людини, важливо з'ясувати не те, як пізнаються соціальні явища, а як вони взаємодіють в когнітииній структурі.

Центральним поняттям в когнітивних теоріях є „когніція". Не існує єдиного його визначення. Воно визначається то як те, що людина знає про себе, свою поведінку, своє оточення (Л.Фестінгер), то як процеси, завдяки яким будь-яка сенсорна інформація переробляється і використовується (Майерс).

В американській психологічній науці прибічники когнітивної психології з'явились в 50-70-х роках, проте європейські коріння цього підходу є досить старими.

Когнітивні теорії включають декілька різних напрямків: 1) структуралізм Жана Піаже; 2) інформаційний підхід; 3) соціальні когнітивні теорії.

Інформаційний підхід в когнітивному напрямку в поясненні процесу соціалізації особистості використовує аналогію з комп'ютером у дослідженні мислення та інтелекту в цілому.

На відміну від точки зору про стадійність розвитку інтелекту, вони вважають, що розвиток людини, зокрема когнітивний, відбувається не скачкоподібним, а безперервним, інкрементальним ру­хом вперед. Як і теоретики научіння, прибічники інформаційного підходу намагаються розробити науку про людську поведінку. Вони намагаються точно описати, як функціонують сприйняття,увага або пам'ять. Теоретики інформаційного підходу використовують комп'ютер в якості моделі людського мозку.

Деякі теоретики інфор­маційної психології досліджують когнітивні процеси у дітей, зокре­ма когнітивну діяльність, яку вони називають кодуванням. Цим тер­міном вони означили процес ідентифікації ключових ознак об'єкта з мстою формування його внутрішньої репрезентації, їх цікавлять такі питання: чи вибирають діти різного віку різні ознаки об'єкта чи події для того, щоб зберегтицю подію або об'єкт у вигляді мислинєвого образу? Друге питання полягає в тім, чи вибирають діти різно­го віку різні стратегії кодування або пошуку інформації в пам'яті? Було проведено численні дослідження здатності обробляти різну інформацію у малюків, дітей та підлітків.

Напрямок досліджень когнітивного розвитку в соціальному контексті акцентує увагу на тому, що когнітивний розвиток дітей є свого роду "учнівство", в ході якого батьки, вчителі та інші направляють цей розвиток. Отже, дитина - це соціальна істота.

Основи цього напрямку когнітивної психології було закладено в роботах видатного російського вченого ЛьваСеменовича Виготського (1896-1934). Його цікавив не тільки розвиток інтелекту і психіки в соціальному контексті, але й історичний розвиток знань і розуміння на рівні суспільства. Центральним питанням його досл­іджень було питання про те, як ми колективно осмислюємо наш світ. Виготський намагався об'єднати аспекти соціології, антропології та історії, щоб поглибити розуміння індивідуального розвитку. Він дійшов висновку, що світ набуває для нас смислу завдяки засвоєн­ню значень, які поділяються оточуючими.

Виготського особливо цікавило питання про те, як дитина стає тим, чим вона стає. Для розглядання цієї проблеми Виготський визначив два рівні когнітивного розвитку. Перший рівень - це рівень акту­ального розвитку дитини, який визначається її здатністю самостійно вирішувати задачі. Другий рівень - це рівень її потенційного розвитку, який визначається характером задач, які дитина могла б вирішувати під керівництвом дорослих у співдружності з більш здібним ровесником і т.п. Відстань між цими двома рівнями Виготський назвав зоною найб­лижчого розвитку. Виготський підкреслював, що для повного розумін­ня когнітивного розвитку дітей і відповідної організації навчання не­обхідно знати як актуальний, так і потенційний рівень їх розвитку.

Для Виготського та його послідовників когнітивний розвиток вплетений в соціальний і культурний контексти життя. Найкращі досягнення дитини говорять про те, що її знання з'являються в результаті співпраці з більш компетентними ровесниками або дорослими. Вихователі, друзі організують участь дитини в цінній, з точ­ки зору даної культури, діяльності, забезпечуючи їй підтримку і став­лячи перед нею задачі. Вони прокладають маршрут від сьогоднішнього рівня розуміння до нового рівня розуміння і умінь, таким чи­ном поступово збільшуючи міру участі дитини в діяльності та її відповідальність. Узагальнюючи, можна сказати, що для розуміння процесу соціалізації дитини необхідно досліджувати процеси, які відбуваються у соціальній побудові знання.

Особливе значення серед сучасних когнітивних теорій займа­ють ідеї Джерома Брунера.

В 40-х роках він зробив серію досліджень в галузі сприйняття і сформулював так званий "новий погляд", в рамках якого було запропоновано декілька принципових доповнень до тієї традиції, яка існувала до цього. Вихідне судження Брунера полягає в тім, що будь-яке сприйняття припускає акт категоризації: все, що сприймається, набуває значень від того, з яким класом перцептів воно групується, тобто, до якої категорії відноситься. Категорії - це правила, за яки­ми ми відносимо предмет до певного класу. Крім того, у сприйнятті репрезентована реальність, тобто воно більш-менш відповідає дійсності. Тому категоризація повинна бути основою дій. Сприй­няття - це не просто репрезентація, а також побудова "моделі світу". Звідси центральне поняття в концепції Брунера - гіпотеза.

Індивід підходить до ситуації сприйняття з певними очікуван­нями, відносно того, як взаємодіяти з об'єктом, що сприймається. Тому гіпотеза виступає як регулятор перцептивної діяльності. Саме вона "підказує", яким чином потрібно здійснити категоризацію - до якого класу віднести об'єкт.

Брунер зробив висновок про те, що в разі прийняття пер­цептивного рішення підвищується внесок суб'єкта сприйняття: він постійно дає оцінку тому, що сприймається, а це завжди по­в'язано з різними соціальними факторами, з конкретними жит­тєвими обставинами.

Колектив— це високорозвинена група, що має такі характерні риси: суспільно-значуща діяльність, домінування суспільних інтересів над особистими, відносини будуються на взаємоповазі і довірі.

Основні ознаки колективу:

§ це об'єднання людей в ім'я досягнення певної соціально значущої, або соціально прийнятної мети;

§ це об'єднання носить добровільний характер, тобто під ним розуміється свідоме, активне формування міжособистісних відносин на основі спільної діяльності;

§ істотною ознакою колективу є його цілісність, а також те, що колектив виступає завжди як деяка система діяльності з відповідною організацією, розподілом функцій, певною структурою управління;

§ колектив являє собою таку форму взаємовідносин між його членами, яка забезпечує принцип розвитку особистості разом з розвитком колективу.

КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ — цезаснована на знаннях та чуттєвому досвіді здатність орієнтуватися у ситуаціях міжособистісного спілкування, розуміти мотиви і стратегії поведінки (як свої власні, так і партнерів по спілкуванню), рівень освоєння технології та психотехніки спілкування.

Характеристиками комунікативної компетентності є:

1) відповідність поведінки контексту відношень.

2) для досягнення ефективних відносин необхідні знання правил спілкування і адаптаційні навички, гнучкість у втіленні цього знання.

3) комунікативна компетентність визначається тим, що вона пов'язана з відносинами, а не з індивідами.

Таким чином, комунікативна компетентність може бути визначеною в двох аспектах: як орієнтованість особистості в різних ситуаціях спілкування, що базується на знаннях і чуттєво­му досвіді, і як здатність ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми завдяки розумінню себе та інших в умовах постійної зміни психічних станів, міжособистісних стосунків і соціальної ситуації (М.Обозов).

Комунікативна культура особистості – це система її якостей, що включає:

1) творче мислення (нестандартність, гнучкість мислення, в результаті чого спілкування з'являється як вид соціальної творчості);

2) культуру мовної дії (грамотність побудови фраз, простота і ясність викладення думок, образна виразність і чітка аргументація, адекватний ситуації спілкування тон, динаміка звучання голосу, темп, інтонація і, звичайно, гарна дикція);

3) культуру самонастроювання на спілкування і психоемоційної регуляції свого стану;

4) культуру жестів і пластики рухів (саморегуляція психофізичної напруги і розслаблення, самоактивація і т.д.);

5) культуру сприйняття комунікативних дій партнера по спілкуванню;

6) культуру емоцій (як вираження емоційно-оцінних суджень у спілкуванні) та ін.

Комунікативна культура особистості — це одна з характеристик її комунікативного потенціалу.

Комунікативний потенціал — це характеристика можливостей людини, що і визначають якість її спілкування. Це єдність трьох складових:

1) комунікативні властивості особистості характеризують розвиток потреби в спілкуванні, відношення до способу спілкування;

2) комунікативні здібності — це здатність володіти ініціативою в спілкуванні, здатність виявити активність, емоційно відгукуватися на стан партнерів по спілкуванню, сформувати і реалізувати власну індивідуальну програму спілкування, здатність до самостимуляції і до взаємної стимуляції в спілкуванні;

3) комунікативна компетентність — це знання норм і правил спілкування (наприклад ритуального), володіння його технологією і т.д., тобто відповідне прагматичне використання соціальних знань і навичок в процесі спілку­ванні.

Комунікативну компетентність не можна вважати константною особистісною характеристикою. Вона змінюється в за­лежності від засвоєння особистістю культури суспільства, а також від розвитку і зміни самого суспільства. Основними джерелами придбання комунікативної компетенції є:

1) соціонормативний (ритуальний) досвід народної культури;

2) знання „мов” спілкування, що використовуються народною культурою;

3) досвід міжособистісного спілкування в неформальній (не ритуальній) сфері;

4) досвід сприйняття мистецтва.

Первинні параметри, за якими оцінюється комунікативна ком­петентність, пов'язані з соціально-психологічною толерантністю як особистою властивістю суб'єкта спілкування. В загальній психо­логії толерантність визначається традиційно в психофізіологічно­му ракурсі як послаблення реагування на який-небудь несприятли­вий фактор в результаті зниження чуттєвості до його впливу. Со­ціально-психологічне розуміння толерантності передбачає тер­пимість до різних думок, неупередженість в оцінці людей і подій. Підвищення ефективності спілкування в результаті формування ко­мунікативної компетентності тісно пов'язано з забезпеченням соц­іально-психологічної толерантності особистості.

В структурі феномену толерантності особистості можна виді­лити два компонента: сенсуальну толерантність особистості і дис­позиційну толерантність особистості.

Сенсуальна толерантність пов'язана зі стійкістю особистості до впливів середовища, з послабленням реагування на якийсь не­сприятливий фактор (зокрема, вплив суб'єктів міжособистісної взаємодії) за рахунок зниження чуттєвості. Образно кажучи, сенсуальна толерантність - це соціальна черствість.

В основі диспозиційної толерантності лежить принципово інший механізм, який забезпечує терпимість особис­тості у взаємодії з середовищем. Мова йде про готовність особис­тості до певної (терпимої) реакції на середовище. Ця готовність ви­являється на когнітивному, афективному і поведінковому рівнях. За диспозиційною толерантністю стоять певні установки особис­тості, сукупність її ставлень до реальності: до інших людей, до їх поведінки, до себе, до впливу інших людей на себе, до життя вза­галі. Прикладами установок, які забезпечують диспозиційну толе­рантність особистості, є: „всі люди коли-небудь помиляються", „чим більше точок зору, тим краще", „агресія і роздратованість дуже час­то провокуються ситуацією, а не є внутрішньою сутністю людини" і т.ін. Диспозиційна толерантність є соціальною позицією, установкою, світосприйняттям. Вона зовсім не пов'язана з психофізіологічною толерантністю.

Факторами, що зумовлюють феномен толерантності є: соціогенетичний, мікросередовищний (або психологічний) і біоге­нетичний.

Соціогенетичний фактор - це вплив суб'єктивно-об­'єктивних умов на формування і виявлення толерантності у суспільстві, в різних групах (зокрема, професійних) і у конкрет­них особистостей. Мова йде про формування і виявлення толеран­тності під впливом пануючих в даний момент соціальних устано­вок, еталонів, стереотипів, під впливом загальної спрямованості суспільства: гуманістичної, плюралістичної, або ж антиособистісної, авторитарної.

Психогенетичний (мікросередовищний) фактор - це вплив найближчого оточення індивіда (сім'ї, колектива, неформальної гру­пи тощо) на формування і виявлення толерантності. За відсутністю блокуючого впливу соціогенетичних умов толерантність як риса особистості визначається саме мікросередовищним фактором.

Під біогенетичним фактором розуміється вплив психофізіологічних особливостей індивіда на виявлення толерантності в залежності від статевих, вікових і темпераментних особливостей.

Комунікативна компетентність входить до складу більш широкого явища – соціально-психологічної компетентності особистості. Вона являє собою спеціальні знання про суспільство, про політику, економіку, культуру і т.д. Іншими словами, соціально-психологічна компетентність за своїм змістом нагадує те, що називається світоглядом. Вона дозволяє особистості орієнтуватися в будь-якій соціальній ситуації, приймати вірні рішення і досягати поставлених цілей.

Соціально-психологічна компетентність – це здатність індивіда ефективно взаємодіяти з оточуючими людьми в системі міжособистісних відносин. Вона формується в ході освоєння індивідом систем спілкування і включення в спільну діяльність.

До складу соціально-психологічної компетентності входять: вміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях; вміння правильно визначати особистісні особливості й емоційні стани інших людей; вміння вибирати адекватні способи звертання з іншими людьми і реалізовувати них у процесі взаємодії; вміння поставити себе на місце іншого, емпатія і рефлексія.

Комунікативний бар'єр — психологічна перешкода на шляху сприйняття адекватної інформації між партнерами по спілкуванню.

Такі бар'єри можуть виникати через відсутність розуміння між учасниками спілкування, підґрунтям чого можуть бути соціальні, політичні, релігійні, професійні відмінності, які породжують різне світовідчуття, світорозуміння, світогляд взагалі. Бар'єри у спілкуванні можуть виникати через інди­відуальні психологічні особливості тих, хто спілкується (недовіра, образа, підозра та ін.).

О.О.Бодальов виділяє бар'єри розуміння, соціально-культурних розбіжностей, бар'єри відношення (ставлення).

Виникнення бар'єра розуміння може бути викликане наступними причинами:

■ фонетичне нерозуміння через невиразну мову, розмову-скоромовку, нечітку дикцію, мову з великою кількістю слів-паразитів;

■ семантичне нерозуміння (партнер зрозумів не те, що йому сказали, або те, але з іншим смислом) через багатозначність використаних слів, використання жаргонних слів або професійно ускладнених термінів, через суттєві професійні, культурні, національні або релігійні розбіжності співрозмовників;

■ стилістичне нерозуміння виникає, коли інформація при безпосередньому вербальному спілкуванні подається книжковою, канцелярською мовою, з використанням довгих складних речень (фрази, що нараховують понад 30 слів, на слух практично не сприймаються, а найкраще запам'ятовуються усні фрази з 4-14 слів);

■ алогічне нерозуміння виникає, якщо логіка міркування відправника інформації занадто складна і не сприймається слухачем через розбіжності в стилі мислення, рівні розвитку логічного мислення.

Якщо в одного партнера переважає абстрактно-логічне мислення, а в іншого — наочно-образне або наочно-діюче мислення, то між ними може часто виникати логічне нерозуміння.

Бар'єри соціально-культурних розбіжностей виявляються, якщо:

1) соціально-культурні, релігійні, політичні і професійні розбіжності призводять до різної інтерпретації тих самих слів, понять, що використовуються в процесі комунікації;

2) сприйняття партнера як представника певної національності, статі, віку, професії може обумовлювати перекручування в розумінні його слів і вчинків.

Бар'єри відношення (ставлення): якщо один партнер неприязно або недовірливо відноситься до іншого партнера, - це негативне відношення переноситься і на зміст його слів, на передану ним інформацію.

КОМУНІКАЦІЯ (від лат. communication - повідомлення, передача) — це передача інформації від однієї системи до іншої через посередництво спеціальних матеріальних носіїв, сигналів. Комунікація - необхідна передумова функціонування і розвитку всіх соціальних систем, бо вона забезпечує зв'язок між людьми, ро­бить можливим накопичення і передачу соціального досвіду, роз­поділ праці і організацію сукупної діяльності, управління, транс­ляцію культури. Зміст і форми комунікації відображають суспільні відносини та історичний досвід людей.

В суспільстві комунікація здійснюється між індивідами, групами, організаціями, державами, культурами завдяки знаковим системам (мовам). Комунікація між людьми відбувається у формі спілкування як обмін цілісними знаковими утвореннями (повідомленнями), в яких відображено знання, думки, ідеї, ціннісні ставлення, емоційні стани, програми діяльності сторін, що спілкуються.

В теорії комунікації існують різні структурні моделі комунікації, які по-різному виділяють як елементи комунікації, так і зв'язок між ними. Найбільшого поширення набула лінійна модель комунікації, що була сформульована в 1948 р. американським соціологом Г.Д.Лассуеллом. Вона включає п'ять елементів:

1) хто? (передає повідомлення) - комунікатор;

2) що? (передається) - зміст комунікації;

3) як? (здійснюється передача) - засоби комунікації;

4) кому? (направлено повідомлення) - аудиторія;

5) з яким ефектом? - ефекти впливу.

Ця формула стала основою традиційного поділення предмет­них галузей дослідження комунікації на: комунікатора, зміст комунікації, за­соби комунікації, аудиторію і ефекти впливу.

Комунікативний акт завжди складається як мінімум з двох партнерів, які пов'язані між собою єдиним інформаційним про­стором.Людина, яка в процесі спілкування передає партнеру інформацію, в соціальній психології іменується "комунікатором". Партнер, який приймає й інтерпретує інформацію - реципієнт. Зворотний зв'язок- це інформація про те, як реципієнт сприй­має комунікатора, як оцінює його поведінку і слова.

Міжособистіс­на комунікація - форма комунікації, в якій в ролях як комунікато­ра, так і реципієнта виступають окремі індивіди. Для міжособистісної комунікації є характерним безпосередній контакт між суб'єкта­ми спілкування, що зумовлює ряд особливостей цієї форми кому­нікації: тісний зворотний зв'язок, що регулює хід спілкування; ба­гатство кодів, що використовуються, зокрема й невербальних; двосторонній обмін інформацією, який відбувається у вигляді діалогу.

В загальній теорії інформації є поняття "семантично значу­ща інформація ", яке означає кількість інформації, яка дана не на "вході", а на "виході", тобто та, яка "спрацьовує". В людській комуні­кації "семантичне значуща інформація" - це та, що впливає на зміну поведінки, тобто та, що має смисл.

За характером впливу інформація, що йде від комунікатора, може бути спонукальною і констатуючою. Спонукальна інфор­мація виявляється в наказі, проханні, інструкції, пораді. Вона роз­рахована на те, щоб стимулювати певні дії і виконує такі функції: активізацію поведінки (спонукання до дії в заданому напрям­ку); інтердикцію (заборону певних дій або небажаних різно­видів діяльності); дестабілізацію (зупинення або порушення деяких автономних форм поведінки чи діяльності). Констатуюча інформація виступає у формі повідомлення і пе­редбачає зміну поведінки не прямо, а опосередковано і поступово.

Залежно від спрямованості інформації, яка йде від комунікатора, виокремлюють аксіальну та ретиальну комунікації. Аксіальна (від лат. - axis - вісь, осьовий) - спрямовуєсвої сигнали до якогось ок­ремого отримувачаінформації (індивідуального чи групового). Ретиальна (від лат. - rete - мережа) - має своїм адресатом бага­тьох реципієнтів,великі соціальні групи,які розосереджені у про­сторі й у більшості випадків є анонімними для комунікатора.

Існують дві моделі комунікації - одностороння і двостороння. Одностороння - це така, під час якої той, хто говорить, не отримує зворотного зв'язку. Двостороння - це комунікація, під час якої слу­хач забезпечує тому, хто говорить, зворотний зв'язок, а потім сам стає тим, хто говорить.

В тих випадках, коли в двосторонній комунікації приймають участь більше двох чоловік, передачу і прийом інформації потрібно якось упорядкувати. Так виникає комунікативна система, або ме­режа. Структуру комунікаційної мережі можна задати формально, але частіше вона складається стихійно і функції її учасників не регламентовані.

В літературі, присвяченій ефективності комунікаційної мережі, показані існуючи різновиди мереж, їх переваги і недоліки. Так, Лівітт (Leavitt, 1951) досліджував формалізовані комунікаційні мережі і виділив чотири їх різновиди:

• Кільце. У кільцевій мережі кожний з учасників комунікації взаємодіє тільки з двома іншими учасниками. Інформація рухається по колу, процес її поширення ніким не координується. Всі учасники при цьому мають рівні повноваження.

• Мережа Y. Графічне зображення цього різновиду мережі нагадує латинську букву „Y”. Кожен, що бере участь у процесі комунікації взаємодіє з одним, двома або трьома іншими учасниками, в залежності від свого положення в структурі мережі. Ті з них, хто опиняється в крайніх точках мережі (в основі букви „Y” або на двох верхніх точках), — можуть вступати в процес комунікації лише з одним партнером. Людина, що займає серединне положення — там, де сходяться три прямі лінії букви, — може взаємодіяти з трьома партнерами. Очевидно, що така людина — найбільш значуща фігура в цій мережі. Інші учасники можуть взаємодіяти тільки з двома іншими.

• Зірка. Людина, що займає центральне місце в структурі цієї мережі, взаємодіє з всіма учасниками процесу комунікації,тоді як вони не пов'язані між собою. Вся інформація передається в центр і звідти ж виходить. Цей різновид комунікаційної мережі використовується в багатьох компаніях, коли глава фірми координує діяльність керівників підрозділів.

• Колесо. Цей різновид мережі схожий на мережу «кільце», тому що всі її учасники мають рівні права, а відрізняється тим, що кожен учасник взаємодіє не з двома, а з трьома іншими учасниками.

Конвенціональний (конвенційний) натовп— натовп, поведінка якого ґрунтується на нормах та правилах (конвенціях), що є явними або такими, що передбачаються. Він збирається з приводу заздалегідь оголошеного заходу, наприклад мітингу, політичної демонстрації, спортивного змагання, концерту і т.д. У подібних випадках людьми зазвичай керує цілком спрямований інтерес і вони повинні дотримуватися норм поведінки, що відповідають характеру заходу. Звичайно, що поведінка глядачів на концерті симфонічного оркестру не буде такою самою як поведінка шанувальників рок-зірки під час її виступу і буде кардинальним чином відрізнятися від поведінки вболівальників на футбольному матчі.

конгруентність (відповідність) — це підтвердження взаємних рольових очікувань, повне взаєморозуміння, єдиний резонансний ритм, співзвучність переживань учасників соціального контакту. Вона передбачає мінімум неузгодженостей у ключових моментах ліній поведінки, наслідком чого є зняття напруги, виникнення довіри і симпатії.

Конкуренція — це взаємодія, що характеризується прагненням до індивідуальних або групових цілей та інтересів в умовах протиборства між людьми.

Контрзумовлювання— це методика усунення раніше негативної умовної реакції шляхом заміщення її новою умовною реакцією в тій самій стимульній ситуації.

КОНФЛІКТ — це відкрите протистояння між членами взаємодії, яке виникає внаслідок взаємовиключних інтересів і позицій.

Проблема конфліктів розглядається не тільки в соціальній психології, а й у пол­ітології, соціології. В 60-х роках XX ст. на стику соціальної психології, соціології і психології особистості виникла спеціальна галузь знань - конфліктологія, яка орієнтується на соціальну практику, на здійснен­ня допомоги людям у розв'язанні конфліктів, які у них виникають.

Соціально-психологічний конфлікт - це особливий вид міжособистісної взаємодії, в основі якої лежить об'єктивна суперечність цілей, інтересів і думок учасників.На психологічному рівні ця суперечність виявляється в сильних негативних переживаннях учасників щодо ситуації, опонентів і самих себе.

В цьому визначенні є три важливих моменти для розуміння суті соціально-психологічного конфлікту. По перше, конфлікт може розгор­татись в різних системах соціальних відносин. По-друге, не все те, що масова свідомість іменує конфліктом (чвари, суперечки, нерозуміння, розходження і т.ін.) є соціально-психологічним конфліктом, бо останній побудовано саме на спільних, протилежно спрямованих тенденціях. По-третє, не кожна об'єктивна суперечність перетворюється в конфлікт. Вона повинна пройти деякий шлях від власне суперечки до конфлікту як пси­хологічної реальності, важливою складовою якої є переживання учас­ників. За своїм знаком вони здебільше є негативними.

Суперечність, що лежить в основі соціально-психологічного конфлікту, породжує так звану „об'єктивну конфліктну ситуа­цію”, яка має свою структуру.

Два основних структурних компоненти - це сторони конфлікту і його об'єкт. Сторони конфлікту представлені конкретними людь­ми та їх цілями, які є близькими в рамках однієї сторони і знаходяться в суперечності з цілями опонентів - тих, хто складає іншу сторону. Учасників конфліктів може бути дуже багато, а сторін - не менше двох. Кожна сторона займає в конфлікті певну позицію. Позиція - це більш-менш точна і відповідна реальності відповідь учасників на питання щодо причин участі у конфлікті. У кожної зі сторін є, як правило, зовнішня і внутрішня позиції. Внутрі­шня позиція- це сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукають людину або групу приймати участь у конфлікті. Внут­рішня позиція може не усвідомлюватись учасниками, частіше вони пред'являють собі і спостерігачам зовнішню позицію. Вона являє со­бою мотивацію, яка звучить соціально (виявляється зовні) і сприймається особистісно.

Об'єкт соціально-психологічного конфлікту - це реальний або ідеальний предмет, заволодіти яким прагнуть всі учасники даної взаємодії. Об'єкт має властивості, які перетворюють його в епіцентр розбіжностей. Він неподільний і, на думку опонентів, може належа­ти тільки одній стороні весь, цілком. Він також має різну ступінь доступності для учасників. Кожен намагається засобами, що є у його розпорядженні, зробити об'єкт більш доступним до себе і менш доступним для іншого. Взаємодія, яка має у своїй основі таку структуру, має багато шансів перетворитись в психологічний конфлікт, якщо об'єктивна суперечність пройде стадії ідентифікації і фор­мування суб'єктивного образу конфліктної ситуації.

В даному випадку під ідентифікацією розуміється знаходжен­ня осіб, що перешкоджають досягненню цілі. Людина, яка включе­на в конфлікт, може до якогось часу не усвідомлювати його. Однак в деякий момент її кроки у досягненні певної мети стають неможливими, в результаті чого виникає стан фрустрації. Причину цього явища людина може приписати чому завгодно: собі, обставинам, іншим людям. В тому випадку, якщо причину своїх невдач у досягненні потрібного об'єкту людина припише іншим людям, ви­никає ідентифікація, яка далі веде до конфлікту.

Ідентифікація може бути істинною і помилковою. В першому ви­падку людина справедливо приписала іншій особі причину фрустрації. Ця людина дійсно є її опонентом і претендує на той самий об'єкт. У випадку помилкової ідентифікації опонент вибирається неправильно. Якщо в цьому випадку опонент втягується в конфліктні відносини, то вини­кає так званий помилковий конфлікт, який розв'язувати дуже важко, бо він немає ніякої об'єктивної основи, крім емоційного неприйняття.

Наступний крок у перетворенні об'єктивної суперечливості в психологічний конфлікт - це формування в опонентів образу конфліктної ситуації. Суб'єктивний образ конфліктної ситуації включає уявлення про себе в конфлікті (цілі, цінності, можливості), про опонентів, про ситуацію, в рамках якої розгортається конфліктна взає­модія.

Оскільки в суб'єктивних образах конфлікту відбувається трансформація об'єктивної ситуації конфлікту, то можливі викривлення останньої. Дослідники виділяють декілька напрямків викривлення об'єктивної конфліктної ситуації в її суб'єктивному образі:

1) Схематизація, спрощення реального конфлікту. Так як конфліктні відношення надмірно експресивні, вимагають від люди­ни багато психічних сил, і на аналіз багатоманітних аспектів взаємовідносин їх не вистачає, - виникає неусвідомлена тенденція до суб'єктив­ного звужування відносин. Людина виділяє і концентрується на одній із ліній відносин, тій, де їй простіше всього розгорнути конфлікт.

2) Викривлення і зменшення перспективи розвит­ку взаємодії. У свідомості учасників конфліктні відносини не­мов би втрачають своє майбутнє. Небезпека такого викривлення в тім, що опоненти, здійснюючи свої дії у відношенні один до одного, не прораховують, ігнорують їх наслідки, що при­зводить до ескалації проблеми.

3) Поляризація оцінок і суджень. У відношенні до власної поведінки і намірів партнера починають діяти чорно-білі кате­горичні судження.

4) Комунікативні викривлення. В комунікації опонентів спра­цьовують різноманітні бар'єри, які фільтрують інформацію, нада­ють словам надуманого смислу.

5) Атрибутивні викривлення. Виявляються у приписуванні собі й іншому мотивів, особистісних властивостей, намірів, в спрощенні відносин. В процесі розвитку конфлікту часто гіперболізуються недоліки і негативні риси особистості опонента, свій же образ на­діляється позитивними рисами.

В теоретичній моделі, що розроблено у вітчизняній психології Л.А.Петровською, соціально-психологічний конфлікт проходить чотири стадії розвитку: виникнення об'єктивної конфліктної ситуа­ції, інциденту, конфліктних дій, завершення.

На першій стадії конфлікт як психологічна реальність ще не представлений, однак вже існує його зародок. Люди, почавши діяти і усвідомивши неефективність дій, почнуть пояснювати для себе цю фрустраційну ситуацію. Інциденти і є формами фрустрацій. Це різні події, які демонструють учасникам взаємодії існування деякої проблеми. Суть проблеми може бути ще не виясненою, але виникає напруга, супе­речки. Саме на цій стадії виникає істинна або помилкова ідентифі­кація і починає формуватись образ конфлікту.

Стадія конфліктних дій є центральною. На цій стадії відно­сини опонентів бурхливо розвиваються, що приводить до зміни практично всіх структурних компонентів конфліктної ситуації. Об'єкт конфлікту має тенденцію до розростання, в конфлікт втягується все більше учасників. Будучи драматичною і напру­женою, третя стадія не може тягнутись дуже довго, і конфлікт переходить на стадію завершення.

Існують дві можливості розв'язання конфлікту: створення умов, які не допускають подальших інцидентів, і розв'язання самої об'єктивної суперечності.

Зняття інциденту - це спроба погасити конфлікт або че­рез переведення його на стадію усвідомлення (без конфліктних дій), або на стадію неусвідомленої конфліктної ситуації. Тут можливі такі способи:

- Забезпечення виграшу одній стороні. Це можливо лише тоді, коли сторона, яка прагне, прийняла свою поразку. Проте, необхідно пам'ятати, що перемога однієї сторони - це завжди тимчасовий стан, який зберігається до найближчого серйозного інциденту.

- Зняття конфлікту за допомогою брехні. Такий спосіб лише дає сторонам відстрочку у вирішенні своїх проблем.

- Зміна цільових установок хоча б одним з учасників. Це ситуація, коли одна зі сторін більше не бажає володіти об'єктом конфлікту.

- Зникнення самого об'єкта конфлікту по волі учасників або поза їх бажанням.

Американський соціальний психолог М.Дейч, один з найбільш видатних теоретиків конфлікту, виділяє два основних типи конфліктів: деструктивний і конструктивний.

Деструктивний конфлікт - це такий конфлікт, який перешкоджає взаємодіяльності. Деструктивний конфлікт, як прави­ло, переводить причини, що створили перешкоду у взаємодіяль­ності, на "особистості", чим і пояснюється специфіка його роз­витку: розширення кількості його учасників, примноження нега­тивних установок на адресу один одного, а також його екскалація (зростання напруги, упередженості проти партнера). Розв'я­зання такого конфлікту є д