Психічні властивості особистості

 

 

АКЦЕНТУАЦІЯ – це крайні варіанти норми як результат підсилення його окремих рис.

АКЦЕНТУАЦІЇ ХАРАКТЕРУ (за К.Леонгардом):

1.Демонстративні особистості.

2.Педантичні особистості.

3.Застрягаючі особистості.

4.Демонстративно-застрягаючі особистості.

5.Збудливі особистості.

6.Застрягаюче-збудливі особистості.

 

7.Тривожні (боязкі) особистості.

8.Тривожно-застрягаючі особистості.

9.Емотивні особистості.

10.Дистимічні особистості.

11.Дистимічно-застрягаючі особистості.

12.Гіпертимічні особистості.

13.Гіпертимічно-демонстративні особистості.

14.Афективно-лабільні особистості.

15.Екзальтовані особистості.

16.Екзальтовано-демонстративні особистості.

17.Інтровертовані особистості.

18.Інтровертовано-гіпертимні особистості.

19.Екстравертовані особистості.

ТИПИ АКЦЕНТУАЦІЙ ХАРАКТЕРУ (за А.Лічком):

1. Гіпертимний тип.

2. Циклоїдний тип.

3. Лабільний тип.

4. Астено-невротичний тип.

5. Сензитивний тип.

6. Психастенічний тип.

7. Шизоїдний тип.

8. Епілептоїдний тип.

9. Істероїдний тип.

10. Нестійкий тип.

11. Конформний тип.

 

ГЕНІАЛЬНІСТЬ — найвищий ступінь обдарованості людини, вияв її творчих сил, що має для життя суспільства іс­торичне значення. Геній створює нову епоху у своїй царині знань. Для генія характерні творча продуктивність, оволодівання культурною спадщиною минулого і водночас рішуче долання старих норм і традицій. Геніальна особистість своєю творчою діяльністю сприяє прогресивному розвитку суспільства.

 

ІНТЕЛЕКТ (від лат. intellektus – розсудок, розуміння, осягнення) – відносно стійка структура розумових здібностей людини. В низці психологічних концепцій інтелект ототожнюють із системою розумових операцій, із стилем і стратегією вирішення проблем, з ефективністю індивідуального підходу до ситуації, котрий вимагає пізнавальної активності, з когнітивним стилем. Процес цементування окремих пізнавальних процесів у єдиний блок – інтелект людини – відбувається через мислення, бо воно забезпечує здатність людини будувати індивідуальну “картину світу”, по-своєму, особистісно відображати й розуміти навколишню дійсність, суб’єктивно розвивати й реорганізовувати індивідуальний суб’єктивний досвід, головним чином досвід пізнавальної взаємодії з навколишньою дійсністю.

Інтелектуальна активність особистості – активність особистості в пошуку, постановці й розв’язуванні інтелектуальних задач. Інтелектуальна активність – це не стимульоване ззовні продовження мислення, вона є особистісною властивістю, властивістю цілісної особистості, яка не зводиться ні до загальних розумових здібностей, ні до мотиваційних факторів розумової діяльності.

Рівні інтелектуальної активності, визначені методом “креативного поля” (за Д.Богоявленською):

1. Стимульно-продуктивний (пасивний) має місце тоді, коли людина, досить старанно працюючи, залишається в межах заданого або знайденого способу дії. Мова йде про брак внутрішнього джерела її стимуляції – пізнавального інтересу.

2. Евристичний. Тут люди вже виявляють певною мірою інтелектуальну активність, не стимульовану зовнішніми факторами, шукаючи нові засоби. Однак еврист схильний виявити тільки емпіричні закономірності, які дають змогу вирішувати поставлені задачі.

3. Креативний, для яких емпірична закономірність стає не формальним засобом, а самостійною проблемою. Якісна особливість креативів – самостійна, не стимульована ззовні постановка проблеми.

ЗАДАТКИ – природжені анатомо – фізіологічні особливості мозку, нервової системи, аналізаторів, які спричинюють природні індивідуальні відмінності між людьми і є передумовою їх розвитку. Від задатків до здібностей – таким є шлях розвитку особистості. Задатки багатозначні, вони можуть розвиватися в різних напрямах, перетворюючись на різні здібності.

 

ЗДІБНОСТІ – синтез індивідуально-типологічних особливостей особистості, що є умовами успішного здійснення певної діяльності. Здібності не зводяться до наявності в індивіда знань, умінь, навичок. Вони проявляються у швидкості, глибині та міцності оволодівання засобами і прийомами діяльності. Це індивідуально – психологічні особливості людини, котрі відповідають вимогам даної діяльності та є умовою успішного її виконання. Здiбностi за рiвнем дiляться на репродуктивнi та творчi.

Види здібностей:

· Загальні – здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах її діяльності. Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, її здібності до праці.

· Спеціальні – здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо).

Рівень розвитку здібностей (за Б.Додоновим) залежить від:

1. Якостей знань і умінь, від міри їх об¢єднання в єдине ціле;

2. Природних задатків людини, якості природних нервових механізмів елементарної психічної діяльності;

3. Більшої чи меншої “тренованості” самих мозкових структур, які беруть участь у здійсненні пізнавальних і психомоторних процесів.

ІНТЕРЕС – форма виявлення пізнавальної потреби, задоволення якої забезпечує спрямованість на усвідомлення цілей діяльності і таким чином сприяє поновленню знань, орієнтує на ознайомлення з новими факторами, більш нове та глибоке відображення дійсності.

 

КРЕАТИВНІСТЬ – творчий потенціал людини, який виявляється у мисленні, почуттях, спілкуванні, діяльності і характеризує життєствердний процес та його продукти на рівні особистості, групи, нації, соціуму; є відносно незалежним чинником обдарованості, котрий переважно не знаходить відображення у тестах інтелекту й академічних досягненнях; вимірюється за допомогою тестів креативності, що оцінюють творчі можливості особи за показниками рухливості, гнучкості, оригінальності, проблематичності та обґрунтованості ідей.

 

КЛАСИФІКАЦІЯ ГРУП РИС ХАРАКТЕРУ ЗА Б. ТЕПЛОВИМ :

1. Ставлення до інших людей (принциповість та безпринципність, правдивість, тактовність і грубість, уміння спілкуватися);

2. Ставлення особистості до себе (самолюбство, почуття власної гідності чи невпевненість, приниженість);

3. Ставлення до праці (ентузіазм, серйозність, відповідальність за доручену справу, занепокоєння результатами);

4. Ставлення до речей (акуратність чи недбалість щодо книг, одягу, речей).

 

НАХИЛ (схильність) – вибіркова спрямованість індивіда на діяльність, яка спонукає до певної дії.

 

ОБДАРОВАНІСТЬ – високий рівень задатків, схильностей особистості, сплав природженого і набутого індиві­дом.

Загальні ознаки обдарованості:

· високий рівень активності;

· інтерес до будь-якого виду творчої діяльності, не сприйняття рутинної роботи;

· надмірна допитливість, жадоба до знань та спілкування;

· у процесі спілкування бажають бути вислуханими і належно оціненими;

· рано виявляють самостійність, рішучість, сильну волю;

· мають менш поступливий характер, відстоюють свою думку, часто конфліктують;

· мають високий рівень розвитку пізнавальних здібностей (яскрава творча уява, швидке запам’ятовування, висока концентрація уваги);

· наявність глибоких специфічних інтересів (до літератури, музики, малювання);

· сильна вразливість.

 

ПОТРЕБИ – це усвідомлення людиною нужди в тому, що є необхідним для підтримки життєдіяльності її організму та розвитку особистості. Потреба – нестача чогось, що порушує наш спокій і рівновагу, спонукає нас до діяльності.

Термін потреба запровадили 1930 року до академічної психології Едуард Клепарде й Курт Левін. Левін розробив концепцію потреби як своєрідного бажання, яке вивільняє енергію, спрямовану на певний об’єкт. Він також провів поділ на біологічні – “правдиві” потреби й quasi-потреби. Генрі А.Маррей, який перебував під впливом Левіна й Фройда, розглядав потреби, як найважливіший фактор особистості. Згідно з його вченням, потреба має свої центри в певних ділянках мозку, які відповідають за сприйняття, мислення, бажання й дії. Таким чином він вказав на відмінність між потребою й потягом. Потреба – це спрямовуючий фактор, тоді як потяг – фактор, що спонукає до дії.

 

ПСИХІЧНІ ВЛАСТИВОСТІ – сталі душевні якості індивіда, що утворюються в процесі його тривалої відображувальної діяльності, виховання та самовиховання; це ті риси, які, визначаючи спрямованість особистості, її здібності та характер, входять до основної характеристики особистості і складають її психологічне обличчя. На ґрунті кожного психічного процесу може розвинутися відповідна психічна властивість. Психічні процеси можуть у процесі життя породити такі психічні властивості, як чутливість, сприйнятливість, пам’ятливість, уважність, емоційність, розумливість.

 

ПСИХІЧНІ УТВОРЕННЯ – психічні явища, що формуються в процесі набуття людиною життєвого і професійного досвіду, в зміст яких входить особливе поєднання знань, вмінь та навиків.

Знання – чуттєвий досвід (у вигляді образів), отриманий з моменту народження, який поступово трансформується у систему уявлень і понять.

Знання дають достовірні відомості про предмет, об’єкт, забезпечують творчий, свідомий рівень діяльності, успішне її виконання. Розрізняють емпіричні й теоретичні знання, у них різний ступінь узагальнення конкретних фактів. В основі емпіричних знань лежить фактичний матеріал, одержаний поза експериментальним шляхом (природне спостереження, свідчення очевидців). Теоретичні знання ґрунтуються на наукових узагальнених фактах, отриманих експериментальним шляхом. Знання завжди підпорядковані нашим потребам та інтересам.

Навичка – психічне новоутворення, завдяки якому індивід спроможний займатися певним видом діяльності раціонально, творчо, майстерно, кваліфіковано.

Розрізняють прості, елементарні навички та складні, майстерні. Елементарні навички є наслідком простого наслідування або багаторазового вправляння шляхом спроб і помилок. Майстерні ж навички формуються в процесі творчої діяльності, на основі систем знань і наявних елементарних навичок.

Уміння – вироблена на основі знань і навичок система психічних і практичних дій, які забезпечують успішне виконання певного виду діяльності на елементарному або майстерному рівнях. Уміння є показником інтелектуального рівня, гнучкості та кмітливості, здатності творчо застосовувати наявні знання та навички, засвоювати та набувати нові.

Звичка – потреба виконувати ту чи іншу дію, схильність людини до відносно стандартних дій. З фізіологічної точки зору звичка – це певний динамічний стереотип, який не вимагає від нас особливих зусиль.

ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТИПІВ ТЕМПЕРАМЕНТУ:

САНГВІНІЧНИЙ тип темпераменту характеризується високою лабільністю. Сангвініки можуть легко збуджуватися, а також легко гальмувати свої бажання. Діяльність сангвініка характеризується продуктивністю, коли йому цікаво, коли він знаходить щось нове для себе. Якщо стає нецікаво, він починає нудьгувати і полишає розпочату справу, не доводячи її до кінця.

Сангвінік дуже рухливий, легко пристосовується до нових умов життя, швидко знаходить контакт у стосунках з людьми, вирізняється товариськістю, вільно та розкуто почуває себе в новому оточенні. За спрямованістю він яскравий екстраверт.

Сангвініки повинні шукати собі живу справу, в якій розумова діяльність пов’язувалась би з помірним фізичним навантаженням. Їм повністю відповідають заняття, пов’язані зі спілкуванням і взаємодією з іншими людьми. Сангвінічний тип темпераменту вважається найбільш оптимальним для управлінців. Діяльність торговельна і комерційна також чудово підходить даному типові.

Для ХОЛЕРИЧНОГО темпераменту характерна циклічність у діяльності та поведінці. Холерик може цілком віддатися справі, завзято працюючи, енергійно переборюючи труднощі на шляху досягнення мети, і раптом усе лишити. Непостійність його настрою та циклічність поведінки пояснюються неврівноваженістю вищої нервової діяльності та виявляються в переважанні збудження над гальмуванням. Це яскраво простежується під час виникнення складних обставин, коли люди цього типу не можуть знайти правильного рішення, та під час сильного емоційного збудження.

Холерик характеризується підвищеною збудливістю та емоційною реактивністю. Він буває нетерплячим, запальним та різким у стосунках, прямолінійним. Його вольові дії дуже поривчасті, якщо йому цікаво, він здатний до високої концентрації уваги, але виявляє недостатню здатність до переключення уваги. За спрямованістю холерик екстраверт, любить бути в центрі уваги, але в спілкуванні незлагідний, непоступливий. Має організаторські здібності. У нього жива міміка, виразна жестикуляція, часто швидкий темп мовлення.

Холерикам рекомендується діяльність, що дозволяє встановити нормальний порядок праці і відпочинку, роботу помірно-дійову, тому що втомлюючі фізичні і розумові вправи несприятливі для представників цього типу темпераменту. Разом з тим вони не повинні вибирати професію, яка потребує нерухомого способу життя, а також вправ, пов’язаних з довгим перебуванням біля вогню і, взагалі, з високими температурами, оскільки це теж шкідливо для їх здоров’я.

ФЛЕГМАТИК – спокійний, завжди врівноважений, наполегливий і завзятий трудівник життя. Його реакції оптимально пристосовані до сили умовних подразників, а тому флегматики адекватно реагують на впливи зовнішнього середовища: якщо слабкі подразники, то й реакція слабка, якщо сильні – то сильна. Але властива їм інертність не дає змоги швидко реагувати на швидкі зміни середовища.

У своїй поведінці, рухах, розмові вони повільні та спокійні. Міміка дуже бідна, голос тихий та невиразний. Флегматики точно дотримуються виробленого розпорядку життя, і тому ніщо не може відвернути їх від основної праці. Вони працюють зосереджено, наполегливо, вирізняються посидючістю, стійкістю уваги. Але переключення уваги в них дещо уповільнене.

За спрямованістю флегматик інтроверт, тому важко сходиться з людьми, не має потреби в нових знайомствах. Разом з тим йому властиві товариськість, рівне ставлення до інших людей, він рідко “виходить із себе”, не схильний до афектів.

Флегматику необхідний постійний рух, фізична діяльна праця, яскраві враження, які здатні схвилювати і тіло, і дух. Свіже повітря, польові роботи, садівництво, землеробство – чудові засоби для укріплення і підтримання його здоров’я і самопочуття.

МЕЛАНХОЛІЧНОМУ типу темпераменту властива слабкість як збудливого, так і гальмівного процесів. У них особливо послаблене внутрішнє гальмування, звідси – низька комплексна реактивність, легке відволікання уваги, нетривале зосередження на об’єктах діяльності. За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну життєвого оточення, потрапляючи в нові умови життя, дуже розгублюється. Він буває надмірно сором’язливим, замкненим, боязким та нерішучим. Не любить нових знайомств і галасливих компаній. Меланхолік дуже вразлива людина, схильна до астенічних емоцій. Почуття його вирізняються повільністю перебігу, стійкістю та слабкою експресивністю. Це люди з чутливою натурою. Меланхоліку потрібне спокійне, звичайне оточення, де він може успішно працювати і впорається з будь-якими завданнями. Йому потрібне свіже повітря, сонячне світло, розумові, фізичні вправи, хороші взаємини зі співробітниками. Сидячий спосіб життя також завдає шкоди представникам цього темпераменту, особливо, коли пов’язаний з розумовою напругою без достатнього сну.

Описані типи темпераменту у чистому вигляді рідко трапляються в житті. У більшості людей поєднуються риси різних темпераментів, тому важко віднести ту чи іншу людину до певного типу темпераменту. У тих випадках, коли в людини виявляються риси різних темпераментів, слід говорити про змішаний тип темпераменту.

 

СПРЯМОВАНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ – сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості і які не залежать від наявних ситуацій. Спрямованість особистості характеризується інтересами, в яких відображається світогляд людини, потребами та мотивами, ціннісними орієнтаціями, рівнем домагань, перспективами та цілями особистості.

Мотив (від лат. moveo – рухаю) сильні цілі, які спонукають особистість до певної поведінки чи діяльності.

Мотивація – комплекс факторів, що спрямовують, підсилюють і стимулюють спрямовану дію, поведінку.

Виділяють первинні мотиви, що їх ще називають біологічними, вісцерогенними, органічними, інстинктивними, вродженими або ж ненабутими мотиваційними змінними. Ці мотиви класифікуються відповідно до фізіологічних критеріїв, причому їх спільна риса полягає в тому, що вони визначаються органічними факторами або процесами, які проходять поза центральною нервовою системою. Це мотиви голоду, спраги, статевого потягу, годування грудьми, підтримування відповідної температури, уникання болю, виділення, дихання, відпочинку й сну, активності, безпеки, агресії. На думку багатьох психологів кількість первинних мотивів коливається між 10 і 15.

Чисельність вторинних мотивів значно більша. Їх ще називають психогенними або набутими мотиваційними змінними. Одна з найдавніших теорій вторинної мотивації – це теорія гедонізму (античний філософ Епікур, меркантиліст Єремія Бентам (18 ст.)). Цю теорію також використав у своєму принципі приємності З.Фройд. Певне відображення цієї теорії можна знайти також і в біхевіористському напрямку, де підкреслюється принцип посилення через винагородження. Можна стверджувати, що як психоаналіз, так і біхевіоризм однаково акцентують на зовнішній мотивації, яка виступає у ролі потреби й стимулу.

ТАЛАНТ – (від гр. talanton. – першопочатково вага, міра, пізніше у переносному значенні – рівень здібностей) – природний хист, високий рівень обдарованості людини до певного виду діяльності. Про наявність таланту можна судити за результатами діяльності людини, котрі повинні відрізнятися принциповою новизною, оригінальністю підходу. Талант людини, керуючись вираженою потребою в творчості, завжди відображає визначені суспільні запити. Тому велику роль у розвитку таланту людини відіграє світогляд, її суспільна позиція.

 

ТЕМПЕРАМЕНТ – (від лат. temperementum – належне співвідношення частин) – це вроджені форми поведінки, які проявляються в динаміці, тонусі та врівноваженості наших реакцій на життєві впливи.

 

ТВОРЧІСТЬ – процес створення нового, корисного продукту.

 

ХАРАКТЕР – (від гр.character – ознака, риса, особливість) – неповторне стійке поєднання психічних властивостей і сукупність відносно сталих набутих рис і якостей людини, що виявляються в її поведінці, у ставленні до суспільства, до праці, колективу, до самої себе. Термін грецького походження, у наукове та побутове використання його вперше ввів давньогрецький вчений, філософ і друг Арістотеля Теофраст (ІV-ІІІ ст. до н. е.).

ТИПИ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ (ЗА І. ПАВЛОВИМ):

· сильний, врівноважений, рухливий тип – сангвінік;

· сильний, врівноважений, інертний тип – флегматик;

· сильний, неврівноважений тип – холерик;

· слабкий тип – меланхолік.

 

ФАКТОРИ-ПРОГРАМИ РОЗВИТКУ ЗДІБНОЇ ОСОБИСТОСТІ (за Ю.Фоміним):

· Спадковість;

· Вплив навколишнього середовища;

· Екстрасенсорні (гіпнотичні) впливи;

· Власні вольові зусилля.

 

ЯКОСТІ ТИПІВ ТЕМПЕРАМЕНТУ:

1. Лабільність – швидкість виникнення та протікання збудження і гальмування;

2. Сензетивність – визначається тим, яка сила впливу необхідна, щоб викликати в людини реакцію;

3. Реактивність – сила емоційної реакції на зовнішні та внутрішні подразники;

4. Активність – характеризується тим, наскільки людина активна під час подолання перешкод;

5. Темп реакцій – швидкість протікання психічних процесів та реакцій;

6. Пластичність – гнучкість, легкість пристосування до нових умов;

7. Ригідність – інертність, нечутливість до зміни умов;

8. Екстраверсія – спрямованість особистості на довкілля, на оточуючих людей, предмети, події;

9. Інтроверсія – фіксація особистості на собі, на своїх переконаннях та думках, схильність до самоаналізу, замкненість;

10. Емоційна збудливість – характеризується тим, якої сили потрібен вплив, щоб викликати емоційну реакцію.

 

ПСИХІЧНІ СТАНИ ОСОБИ

АСТЕНІЧНІ СТАНИ – стани, що погіршують життєдіяльність людини.

 

АФЕКТ (від лат. аffektus – хвилювання, пристрасть) – короткочасне бурхливе переживання людини (гнів, лють, жах, відчай, раптова радість), під час якого знижується ступінь самовладання: дії та вчинки здійснюються за особливою емоційною логікою, а не за логікою розуму. Перебіг афекту супроводжується напруженою мімікою та жестикуляцією. В стані афекту послаблюється робота кори головного мозку, підвищується роль підкірки.

 

ДЕПРЕСІЯ – (від лат. depressio -- пригнічення, придушення) – стан душевного розладу, пригніченості, песимізму, занепаду духовних сил. Характеризується негативним емоційним фоном, зміною мотиваційної сфери, когнітивних (пов’язаних з пізнанням) уявлень і загальною пасивністю поведінки. суб’єктивно людина в стані депресії відчуває насамперед важкі, неприємні емоції та переживання – туга, відчай. Потяги, мотиви, вольова активність різко занижені. В стані депресії мають місце думки про особисту відповідальність за різноманітні неприємні, важкі події, які відбуваються в житті людини чи близьких їй людей. Почуття вини за події минулого і відчуття безпомічності перед обличчям життєвих труднощів поєднуються з безперспективністю. Для поведінки в стані депресії характерна повільність, безініціативність, швидка втомлюваність. У важких, довготривалих станах депресії можливі спроби самогубства.

НАСТРІЙ – це в значній мірі виражений емоційний стан людини, який існує впродовж тривалого часу і визначає її загальний тонус. Настрій є емоційною реакцією не на безпосередні наслідки певних подій, а на їхнє значення для людини в контексті її загальних життєвих планів, інтересів та очікувань.

 

ПЕРЕЖИВАННЯ – будь-який емоційно-забарвлений стан і явище реальної дійсності, які особистість перепускає через свою свідомість і які стають для неї подіями власного життя.

 

ПРИСТРАСТЬ – сильне, глибоке й тривале почуття, яке ніби поглинає особистість.

ПСИХІЧНИЙ СТАН – цілісна характеристика психіки людини, яка фіксує момент сталості і своєрідності в динаміці психічних явищ; це форма реагування, яка виражає ставлення людини до явищ власної психіки, що розкриваються в процесі взаємодії з навколишнім середовищем у певний момент часу за певних умов.

 

ПСИХОГЕНІЇ – розлади психіки, що виникають в результаті психічних травм. Травмуючий вплив може бути одноразовим, одномоментним, а може приймати характер відносно слабкого, але тривалого негативного впливу. Види психогеній: ятрогенія (надумана, нав’язана хвороба), іпохондрія(страх перед хворобою).

 

САМОРЕГУЛЯЦІЯ – усвідомлення людиною своїх дій, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, свого становища. Самосвідомість передбачає виділення людиною самої себе, свого “Я” від усього, що її оточує. Виникнення самосвідомості пов’язане з певним рівнем розвитку свідомості і є необхідною умовою становлення особистості. Завдяки самосвідомості людина набуває здатності до самоконтролю, має можливість самостійно спрямувати та контролювати свої вчинки і виховувати себе.

 

СОН – періодичний стан фізичного і розумового відпочинку, що супроводжується сповільненими та ослабленими функціями організму, при гальмуванням діяльності центральної нервової системи.

 

СТЕНІЧНІ СТАНИ – стани, що активізують життєдіяльність людини, посилюють її енергію, спонукають до діяльності.

СТРЕС (від англ. stress – тиск, напруження) – індивідуальна реакція організму людини на екстремальну ситуацію, яка вимагає певної перебудови функцій організму, його адаптації.

ФАЗИ СТРЕСУ:

1. Тривожність — стан підвищеного психологічного дискомфорту, переживання з приводу подій, які мають відбутися, стан невпевнено­сті у своїх силах і можливостях, самонавіювання негативній думок. Людина сприймає щось незвичне, не може собі його пояснити і це викликає в неї певне занепокоєння. А організм одразу готується до захисту (саме тут і виявляються фізіологічні симптоми стресу).

2. Адаптації — це період пристосування до нової ситуації, небез­пеки, яка виникла. У цей час настає так звана рівновага протидії захисних сил нервової системи і впливів зовнішнього середовища (чинника стресу). Як стверджує канадський фізіолог, директор Ін­ституту експериментальної медицини та хірургії в Монреалі Г.Сельє, ця фаза називається “еустрес” (від гр. “еу” — гарний). Оскільки стрес випадає на долю однієї системи, інша в цей час відпочиває. Сельє звертає увагу на те, що в повсякденному житті термін “стрес” чомусь обов'язково пов'язують лише з несприятливою для організ­му реакцією. Насправді ж діяльність, зумовлена стресом, може бути і приємною, і неприємною. Г.Сельє наголошує: “Повна свобода від стресу — це смерть”. Стрес спонукає нас до нових висот.

3. Виснаження — це і є третя фаза стресу. Саме під час виснажен­ня позитивний стрес переходить у негативний, або, за Г.Сельє, “ди-стрес”. Відповідно до експериментальних досліджень, вчений визна­чив такі стадії стресу: тривалий страх — виснаження нервової сис­теми — смерть.

 

ФРУСТРАЦІЯ (від лат. frustratio – обман, розлад, крах планів) – психологічний стан людини, який викликається суб’єктивно неподоланими труднощами, що виникають на шляху до досягнення мети чи до вирішення завдань; переживання невдачі, почуття розчарування, крах надій.

 

Спілкування особистості

АТРАКЦІЯ (від лат. attrahete – приваблювати, притягувати) – поняття, яке означає процес виникнення при сприйнятті людини людиною взаємного притягування (тяготіння) людей один до одного, механізм формування дружніх почуттів, симпатій, любові. Формування прив’язаності виникає в суб’єкта як результат його специфічного відношення, оцінка якого породжує різноманітну гаму почуттів (від неприязні до симпатії і навіть кохання) і проявляється у вигляді особливої соціальної установки на іншу людину.

Основа ставлення співрозмовника до нас закладається в перші 15 секунд розмови з ним. Щоб успішно пройти через “мінне поле” перших 15 секунд, необхідно використати правило трьох плюсів. Спеціалістами помічено: щоб з самого початку знайомства чи бесіди прихилити до се­бе співрозмовника, потрібно дати йому, як мінімум, три пси­хо­ло­гіч­них плю­си (те ж саме стосується і закінчення бесіди).

Існує, звичайно, багато можливих “плюсів”, але найбільш уні­вер­са­ль­­ними з них вважають комплімент, посмішку, ім’я співрозмовника та підняття його значимості.

 

 

БАР’ЄРИ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ У СПІЛКУВАННІ:

1. Естетичний – виникає на основі перших вражень про людину, насамперед з її зовнішнього вигляду, манери поведінки, стилю одягу.

2. Інтелектуальний – нерівномірність розвитку проявів інтелекту у різних людей (в одних людей розвинений теоретичний інтелект, в інших – практичний, в одних виражена здатність до цілісного художнього пізнання світу, в інших – до логічного осмислення і наукового відтворення.

3. Мотиваційний – виникає при незацікавленості співбесідника думками партнера, відсутності мотиву, який спонукав би до розуміння.

4. Емоційний – виникає на основі антипатії при відсутності емоційного комфорту у взаєминах між людьми.

 

ДИСТАНЦІЇ У СПІЛКУВАННІ:

· інтимна дистанція (до 0,5 м) використовується за довірливих стосунків, на прийомі у лікарів, при пошитті одягу, у спорті, танці;

· міжособистісна дистанція (0,5 – 1,2 м) – у бесідах з друзями, сусідами, родичами;

· соціальна дистанція (1,2 – 3,7 м) для неформальних соціальних та ділових стосунків;

· публічна дистанція (3 – 7 м і більше) використовується при публічних виступах перед великою аудиторією слухачів.

 

ЕМОЦІЙНИЙ БАР’ЄР У СПІЛКУВАННІ – виникає тоді, коли у взаєминах між людьми відсутній емоційний комфорт – стан максимальної емоційної зручності у природньому і соціальному середовищі. Емоційні бар’єри виникають на основі антипатії – почутті неприязні, відрази до чогось чи когось.

 

ЕМПАТІЯ (від англ. – співчуваю, вміння поставити себе на місце іншого) – 1) розуміння відношень, почуттів, психічних станів іншої особи, емоційна чуйність, пристрасне проникнення її проблемами та інтересами; 2) співпереживання, співчуття як спроба індивіда поставити себе на місце іншого, переймання проблемами іншої людини як своїми власними, що спонукає здебільшого до надання допомоги; 3) позараціональне пізнання особистістю внутрішнього світу інших осіб – впочування – як загальнолюдська здатність емоційно відгукуватися на переживання і страждання оточуючих, що має соціокультурне походження і залежить від рівня соціального і духовного розвитку особистості (за А.Фурманом).

Емоційна природа емпатії виявляється в тому, що ситуація іншої людини не стільки “продумується”, скільки “відчувається”. Емпатія сприяє збалансованості міжособистісних стосунків. Прояв емпатії в спілкуванні свідчить про загальну установку не стільки на розуміння формального боку спілкування, скільки на входження в його прихований зміст, психічний стан іншої людини, що відображається насамперед невербальними засобами – інтонацією, жестами, позами.

Емпатійні тенденції є в кожної людини, але їхній розвиток залежить значною мірою від умов виховання та соціального оточення. Формуючи образ свого “Я”, дитина нерідко адресує вчинки собі, так, як це робили щодо неї дорослі. Вона програє соціальні ролі інших, переносячи власне “Я” в об’єкти своєї уяви. Така децентрація “Я” дедалі частіше здійснюється у внутрішньому плані. Репертуар ролей кожної людини тим ширший, чим багатший її соціальний та емоційний досвід. Емпатійність особистості визначає не тільки її орієнтацію в соціальному середовищі, а й значущість засобів впливу на людей.

 

ЕМПАТІЙНЕ СПІЛКУВАННЯ – безоцінковий зворотний зв’язок, мета якого – підтримати, дати зрозуміти, що проблема, котра хвилює співбесідника, і слухачем сприймається як важлива.

ЕСТЕТИЧНИЙ БАР’ЄР У СПІЛКУВАННІ – виникає на основі перших вражень про людину, насамперед з її зовнішнього вигляду, манери поведінки, стилю одягу.

 

ЕФЕКТ ГРУПОВОЇ ПОЛЯРИЗАЦІЇ – явище психологiчного подiлу групи людей на двi пiдгрупи, кожна з яких дотримується полярно протилежної думки про питання, що обговорюється.

 

ІДЕНТИФІКАЦІЯ (від лат.identicus – тотожний і facio – роблю) – 1) прийом наукового пізнання, при якому встановлюються тотожність, подібність об’єктів завдяки спільності певних рис, ознак; 2) уподібнення себе (здебільшого неусвідомлене) комусь значимому іншому як знаку чи еталону (поведінки, спілкування, учинків) на основі реального або уявного емоційного зв’язку з ним та проникнення в його особистісно-смислове поле життєдіяльності; 3) механізм психологічного захисту, дія котрого полягає або в несвідомому уподібненні об’єкту, що викликає страх, або в приписанні (проекції) іншій людині своїх властивостей, мотивів, думок, почуттів. У соціальній психології широко застосовується при вивчені малих груп, класифікацій лідерів, типології особистості. Ідентифікація тісно пов’язана з моделюванням як методом сучасного наукового пізнання.

Рівні ідентифікації:

§ Імітація. Сутність імітації полягає в безпосередньому відбитті у діях і вчинках стосунків між людьми. Головний засіб засвоєння соціального досвіду дитиною – це імітація, яка має неусвідомлений характер, але завдяки їй дитина відображає певні соціальні дії й просувається в пізнанні інших людей. У дошкільному віці імітація ускладнюється перетворенням засвоюваного змісту. У шкільному віці вона стає більш свідомою, але неусвідомлювані її елементи зберігаються протягом тривалого часу.

§ Оцінювання. Зміст цього рівня полягає у з’ясуванні соціально прийнятних форм поведінки та оцінювання інших людей. Передумовою становлення цього рівня виступає перехід від імітації зовнішніх виявів поведінки дорослих до уявлення про їхні внутрішні особливості, які пізнаються опосередковано. Формування еталонів та стереотипів поведінки забезпечує взаємодію, уніфікує і полегшує спілкування та взаємне пізнання.

§ Розуміння. Потреба в інтерпретації поведінки виступає на передній план, коли ми контактуємо з незнайомими людьми, стикаємося з новими формами поведінки, незвичними вчинками добре знайомих нам людей. Виникає потреба в переструктуруванні проблемної ситуації, яка не має аналогів однозначного тлумачення. Тому неусвідомлюваний нами в іншій діяльності механізм інтерпретації починає виступати як розумове завдання, що виходить за межі оцінювання. І тоді для адекватної інтерпретації поведінки інших людей потрібний перехід від оцінювання до суто розуміння.

ІМІДЖ ДІЛОВОЇ ЛЮДИНИ – це зовнiшнiй вигляд, вмiння триматись з людьми в дiловій i неформальній обстановці, оформлення кабiнету, службових паперiв, дiловий стиль роботи, рівень органiзованостi, вiд чого значною мiрою залежить успiх в бiзнесi.

 

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ БАР’ЄР У СПІЛКУВАННІ – у кожної людини різні прояви інтелекту розвиваються нерівномірно. В одних людей розвинений інтелект теоретичний, в інших – практичний, в перших – виражена здатність до цілісного художнього пізнання світу, в інших – до логічного осмислення і суворого наукового відтворення. Це спричинює виникнення даного феномену.

 

ІНТЕРАКЦІЯ – 1) когнітивна взаємодія людей, в якій у кожного актуалізується образ, з яким особа взаємодіє; 2) побудова спільної стратегії взаємодії. Є кілька типів взаємодії: кооперація – до згоди; конкуренція – часто до конфлікту.