Життєактивності особистості.

АРХЕТИП (від гр. аrchetipos – першообраз) – підсвідомий образ-символ, який передається у спадок й оформлює наше мислення і нашу поведінку. За К.Юнгом, архетип – це структурні елементи людської психіки, які приховані в колективному несвідомому, спільному для всього людства. Досвід всіх минулих поколінь фіксується у глибинних структурах людського мозку і зберігається в універсальних, єдиних для всіх людей, всіх народів, всіх часів архетипах. Архетипи є підґрунтям існування людського роду, його духовною спадщиною, яка оживає через глибинні механізми пам’яті кожного окремого індивіда.

ДУХОВНІСТЬ – 1) категорія соціально-психологічна, культурологічна, морально-етична, що визначає засади і вартості суспільної думки, світогляду, життєактивності загалом; 2) ретроспективне відображення духовного портрету нації, етносу, спільноти чи особистості, що окреслює поле форм їхньої активності у самоствердженні і перетворенні світу сьогодні і в майбутньому.

 

ВІТАЛЬНІСТЬ – 1) універсум психологічної унікальності (національна своєрідність, етнічна непересічність, особистісна індивідуальність) людського буття; 2) духовно-матеріальне життя народу в єдності його основних складових фізичного, розумового, емоційного, морально-етичного і духовного способів буття.

ВЧИНОК – 1) дія, що розглядається з точки зору єдності мотиву та наслідків, намірів та справ, цілей та засобів, котра, за В.А.Роменцем, є найсуттєвішим, найглибиннішим осередком психічного в широкому розумінні цього слова, що знімає в собі і суб’єктне, і суб’єктивне в їх різноманітних формах прояву людського в людині; 2) “буття-подія”, процес, що скеровується і переживається суб’єктом як автором і її учасником, котрий несе повну відповідальність за її наслідки (за М.М. Бахтіним); 3) всезагальний філософсько-психологічний принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їхніх пізнавальному та практичному відношеннях.

Форми прояву вчинкової активності:

· подолання залежності від ситуації (шляхом перетворення своїх внутрішніх позицій, або унесенням змін у саму ситуацію, перетворення її у напрямі, що дає змогу отримати бажані свободу і незалежність);

· мотивація саморозвитку (актуалізує відповідну потребу й трансформується суб’єктом у певну мету);

· вчинкове підпорядкування процесу творення засобів меті діяльності (якщо визначення мети є для суб’єкта певною мірою ”вчинком свободи волі”, то вибір засобів є вчинком обов’язку: засіб з необхідністю має бути підпорядкований меті;

· вчинок, що дає змогу суб’єкту перейти від наміру до дії (щоб виконати прийняте рішення і діяти відповідно до мети, послідовно і вправно використовуючи обрані засоби, долаючи опір реальності, суб’єкту потрібна нерідко вся сила його духу, волі й енергії);

· практична дія у вчинковому виконанні ( дія, втягнута в реальний світ, має багатший зміст, ніж мотивація, що переважає дію своїм ідеальним світом);

· оцінка результатів суб’єктом своєї активності з точки зору кількісних, якісних та смислових критеріїв (в плані осмислення результатів і способів здійснення своїх учинків формулюється смисл життя, визначається доля, оцінюється життєвий шлях людини. Критерії самооцінювання мають бути вироблені власними силами і творчо використовуватися стосовно кожного вчинкового прояву).

· ефект післядії (кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв’язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб’єктом. Саме ефектом післядії кожний учинок включається у перманентний процес самозбагачення людини результатами власної вчинкової активності).

Реально-практичну структуру вчинку складають наступні компоненти:

1. ситуативний – своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що спричиняють певну форму активності особистості – вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій;

2. мотиваційний – своєрідно властиве особистості первинне усвідомлення збуджуючого, спонукаю чого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів учинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання (мотиви, спонуки, потяги, бажання, устремління до комунікації зі світом);

3. дійовий – весь комплекс реально-практичних дій особистості, спрямованих на прийняття нею рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення;

4. післядійовий (рефлексивний) – комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення змісту здійснених нею вчинкових дій, на усвідомлення результатів її вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх.

ГЕНДЕРНА РОЛЬ – 1) набір очікуваних взірців поведінки як система соціальних норм для чоловіків й окремо – для жінок; 2) простір соціопсихологічних функцій, ставлень і дій, який властивий типовим представникам чоловічої і жіночої статей і який є певним учинковим каноном для людей конкретної історичної епохи.

 

ЖИТТЄВИЙ СВІТ – цілісність психічного життя, як усвідомлюваного, так і не усвідомлюваного, його проявів у вчинковій активності, спілкуванні, діяльності.

 

ЖИТТЄВИЙ ЦИКЛ передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх і поступово залишає. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повторюють нащадки. Циклічність також характеризує зміну поколінь у суспільстві, де молодші спочатку вчаться у дорослих, потім активно діють поруч з ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ – це траєкторія приватного життя окремої особистості, яка окреслює творчий внесок кожної людини в історію суспільства, це історія формування і розвитку людини у певному суспільстві, сучасника певної доби і ровесника певного покоління.

ІЄРАРХІЯ ВАРТОСТЕЙ (за О.Вишневським):

 

 

 

-ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

-доброта, краса, чесність, свобода, справедливість

 

 

 

КУЛЬТУРА – система історично змінних надбіологічних програм людської життєактивності, яка утверджує цінність і самоцінність людської індивідуальності.

 

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ – сукупність форм повсякденної поведінки людини (в праці, в побуті, в спілкуванні з іншими людьми), де знаходять зовнішнє вираження моральні та естетичні норми цієї поведінки. Культура поведінки розкриває, яким чином здійснюються в поведінці вимоги моральності, який зовнішній образ поведінки людини, в якій мірі органічно, природно, невимушено ці норми злились із способом життя, стали повсякденними життєвими правилами.

 

МЕНТАЛІТЕТ – результат культурного розвитку нації, етносу, групи чи особистості на терені сучасної цивілізації і водночас глибинне джерело розвитку культури як системи історично розвиткових надбіологічних програм життєактивності, що диференціюються на 4 складові (поведінку, діяльність, спілкування і вчинок) залежно від того, який соціальний досвід вони зберігають (від покоління до покоління), транслюють, забезпечуючи зміни та відтворення соціального життя в усіх його основних проявах.

 

МЕНТАЛІТЕТУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СИСТЕМОТВОРЧІ ОЗНАКИ (за Х.Василькевич, А.Фурманом):

 

· інтровертованість вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється у зосередженості на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

· кордоцентричність, яка проявляється в сентименталізмі, чутливості, любові до природи, емпатії, культуротворчості, яскравій обрядовості, пісенному фольклорі, естетизмі народного життя;

· анархічний індивідуалізм, прояви якого спостерігаємо в різних формах партикулярного прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, де бракує ясних цілей, достойної стійкості, організації, витривалості, дисципліни;

· емоційність національної культури,котра виявляється в: нетрадиційній логіці образів і почуттів, котрі виводяться з досвіду здорового глузду; відносності правди і неправди, розмитості норм, законів, етичних принципів; схильності навіювати іншим культурам і суспільствам навіювати свої емоції і почуття; підвищеній рефлективності, низькому рівні розвитку соціального інтелекту; високорозвиненім альтруїзмі; не агресивності та правовій лояльності.

· тяжіння до морального буття.

· раціональність соцієтальної психіки, котра вказує на те, що український загал зорієнтований на сприйняття будь-чого у деталях, піддаючи все по елементному і незавершеному аналізу, сприймає навколишній світ як диференційований взаємо спричинений смисловий простір, неспроможний швидко перебудуватися і змінити поведінкові, діяльні сні чи цілепокладальні установки.

· інтернальність українського соціуму з переважанням емоційної складової, котра породжує його внутрішній конфлікт, дистресові та невротичні стани і характеризується: чергуванням сильних і слабких сторін спільноти, її зрілістю й водночас обмеженою самостійністю, відповідальністю і сумнівною послідовністю, народною мудрістю і низьким соціальним компонентом, свободолюби вістю, неприйняттям насильства над собою й разом з тим невдоволеністю життям.

· екзекутивність (жіночість) українського соціального загалу, котра характеризується наявністю таких ознак: помірність у діях, реальна перевага споживання над творенням; пізнання дійсності засобами рефлексивного мислення, уявлення і вражень; переважання слухняності, сумлінності, романтичності над самодостатністю розсудливістю; помітна трагедійність, страж дальність і моральність життєвого процесу, в центрі якого перебуває жінка-мати; персоніфікація рідної землі (образ Неньки-України, матері-природи); внутрішня конфліктність, слабкість соціального характеру.

МЕНТАЛЬНІСТЬ – це притаманний даній нації варіант світосприймання, поведінки, який реалізується на спільній мовній, культурній і морально-етичній основі.

 

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ – це створена у продовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь.

ОНТОГЕНЕЗ – це індивідуальний розвиток людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

 

ПОВЕДІНКА – 1)система внутрішньо взаємопов’язаних дій, які здійснюються будь-яким складним (за організацією) об’єктом; ця система підкорена логіці і спрямована на реалізацію тієї чи іншої функції, притаманної даному об’єкту: збереження і розвиток життя індивіда, ліквідацію їхнього недостатку, досягнення певної мети; 2) одна із надбіологічних, історично розвиткових і ситуативно зумовлених, програм життєактивності, що забезпечує відтворення і зміну соціального життя в усіх його основних змістових і формальних виявах, регулюється суспільними нормами моралі і права та знаходить конкретне утілення в проступках (асоціальна поведінка) або вчинках (здебільшого гуманна, соціально і внутрішньо конструктивна поведінка).

„МЕТОДОЛОГІЧНИЙ КВАДРАТ” ОСНОВНИХ СКЛАДОВИХ – НОСІЇВ КУЛЬТУРИ – ПРОГРАМИ ПОВЕДІНКИ, ДІЯЛЬНОСТІ, СПІЛКУВАННЯ І ВЧИНЕННЯ (за А.Фурманом).

 

 

 

 

СЕНС ЖИТТЯ – сутнісний, фундаментальний атрибут суб’єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.

 

СОЦІЄТАЛЬНА ПСИХІКА – це субстанція життя соціуму, котра передається від покоління до покоління у вигляді продукту наслідування історії і культури суспільства, вміщуючи географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які заселяли колись і заселяють нині дану територію (своєрідний „архетип”— термін, введений К.Юнгом для позначення специфічних комплексів колективного несвідомого).

 

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ПРОСТІР – це природа і соціальне середовище, в якому проживають люди, об’єднані між собою звичаями, певними соціальними установками, певними характеристиками ментальності, традиціями і визначеними цінностями. Кожна людина реалізує власний проект життєздійснення в цьому специфічному соціокультурному просторі.

 

ЧАС ЖИТТЯ – це хронологічні рамки життя, від яких залежить співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.

ПСИХОЛОГІЯ Я-КОНЦЕПЦІЇ

МЕХАНІЗМИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗАХИСТУ – це внутрішні пізнавальні маніпуляції, які обіцяють особі послаблення неспокою або недопущення його виникнення.

1. Витіснення – це найуніверсальніший спосіб уникнення внутрішнього конфлікту завдяки активному вилученню із свідомості несприятливого мотиву чи неприємної інформації для захисту свідомої частини “Я” від конкуруючих конфліктних тенденцій, які загрожують існуючому образу самого себе.

2. Включення – це механізм захисту, близький до раціоналізації, коли також переоцінюється значущість чинника, що травмує. Прикладом є катарсис – зменшення внутрішнього конфлікту під час співпереживання.

3. Заміщення – це захисний механізм, який діє несвідомо, при якому недосяжна мета, емоція або об’єкт заміщується прийнятними. У житті часто буває, що людина переносить свої роздратування, гнів, прикрощі, спричинені однією людиною на іншу.

4. Заперечення виявляється в тому, що інформація, яка тривожить і може призвести до конфлікту, не сприймається.

5. Ідентифікація – несвідоме перенесення на себе почуттів і якостей, властивих іншій людині і недоступних, але бажаних для себе.

6. Ідеалізація проявляється, коли людина, не маючи змоги зреалізувати ідеальний образ власної особи, переносить цей ідеал на когось, хто, найчастіше, є або мав би стати об’єктом любові.

7. Ізоляція – відокремлення у свідомості людини чинників, які її травмують. Неприємним емоціям блокується доступ до свідомості.

8. Інтраекція – прийняття людиною чиїхось норм за власні, що дає їй почуття суб’єктивного контролю.

9. Компенсація, яка полягає в подальшому відшкодуванні своїх вад і недоліків через спробу звернути на себе увагу, здобути визнання.

10. Переміщення, яке полягає в перенесенні емоцій із внутрішнього джерела конфлікту на якийсь зовнішній об’єкт.

11. Показова реакція – полягає у демонструванні назовні позицій, мотивів і потреб, протилежних до тих, які свідомо відкидаються.

12. Проекція – несвідоме перенесення (приписування) власних почуттів, бажань і прагнень, у яких людина не хоче собі зізнатися, розуміючи їх соціальну неприйнятність, на інших.

13. Раціоналізація – деяка форма фальшивого розумування, псевдорозумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді зумовлене причинами, визнання яких загрожувало б втратою самоповаги. Ця форма може набирати різних проявів, а зокрема: пошуку причини в зовнішній ситуації чи в інших людях, покликання на авторитети, самоскарження, признання винятку, механізму “кислого винограду” – приниження цілі, якої не вдалося досягнути, механізму “солодкої цитрини” – завищення вартості цілі, яка не відповідає власним амбіціям, але була досягнута, ре інтерпретації мотивів – підміна мотивів іншими, що не відповідають дійсності, прикрашення (глорифікації) status¢y quo з огляду на вигідне положення чи привілеї.

14. Регресія, тобто повернення до більш раннього дитячого появу поведінки, стану чи стилю функціонування.

15. Сублімація – механізм психологічного захисту, який понижує напруженість у конфліктній ситуації шляхом трансформації інстинктивних форм психіки у загальноприйняті для індивіда і того соціального середовища, в якому він знаходиться. Згідно теорії З.Фройда найчастіше сублімація спостерігається в процесі переорієнтації енергії лібідо в елемент творчості або у форму жартів чи прояв дотепності, які миттєво дають розрядку у напруженій ситуації.

16. Фантазії, які мали б замінити реальні дії й можуть бути втечею від складних ситуацій.

САМООЦІНКА (за Д.Куперсмітом) – те ставлення індивіда до себе, котре утворюється поступово й набуває звичного формовияву, щонайперше як схвалення чи несхвалення, ступінь якого характеризує впевненість індивіда в оцінці себе самого, своєї значущості. Іншими словами, самооцінка – це особистісне судження про власну цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки і котра виявляється у властивих людині установках.

Визначення самооцінки (за В.Джемсом):

Успіх

Самооцінка = --------------------

Домагання

Особа може покращити уявлення про себе, або збільшити чисельник цього дробу (примножити успіх), або зменшити її знаменник (мінімізувати домагання), тому що для самооцінки важливе тільки співвідношення цих показників.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. Її характеризують за такими параметрами:

· за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

· за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену та занижену);

· за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

“Я” – поняття, яке використовується в багатьох психологічних теоріях для позначення особистості, її свідомої оцінки при взаємодії із зовнішньою і внутрішньою реальністю.

 

Я-КОНЦЕПЦІЯ – це динамічна система уявлень індивіда про самого себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають на особистість. Взаємодія індивіда з оточуючим світом і ставлення до самого себе виступають похідними. Я-концепція як установка відносно себе, включає три структурні компоненти:

1. когнітивний – образ “Я”, який характеризує зміст уявлень про себе, своєрідний самоопис як спосіб охарактеризувати неповторність кожної особистості шляхом поєднання її окремих рис і властивостей.

2. емоційно-оцінний (Я-ставлення), афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок. Афективна підсистема установки існує завдяки тому, що когнітивна складова останньої не сприймається людиною байдуже, а пробуджує в ній оцінки та емоції, інтенсивність яких залежить від контексту довкілля і від самого актуалізованого когнітивного змісту. Очевидно, що людина освоює оцінковий смисл різних характеристик, які властиві її Я-концепції.

3. поведінковий (Я-вчинок), який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці. Люди не завжди поводять себе відповідно до своїх переконань. Особливість Я-концепції як комплексу установок полягає в тому, що об’єктом є сам носій установки.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ

БІОЛОГІЧНІ ПОТРЕБИ – це ті, задоволення яких необхідне для підтримання здоров’я та нормального функціонування людського організму, забезпечення існування і розвитку людини як природної істоти: це потреби в їжі, воді, повітрі, певній температурі тіла, певному кров’яному тиску.

 

ВИДИ ДІЯЛЬНОСТІ - різноманітні, до основних видів належить: навчальна, трудова та ігрова.

 

ВПРАВИ – це багаторазове повторення дій для їх свідомого вдосконалення.

ГРА – це засіб пізнання дітьми навколишнього середовища і підготовки їх до учіння та праці

ДІЯ – це окремий акт діяльності. Розрізняють практичні та розумові дії.

 

ДІЯЛЬНІСТЬ – це активність людини, спрямована на досягнення свідомо поставлених цілей, пов’язаних із задоволенням її потреб та інтересів, на виконання вимог до неї зі сторони суспільства і держави.

 

ДУХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це та, що спрямована на формування, збагачення та вдосконалення внутрішнього світу людини (її почуттів, емоцій, знань, думок), на пізнання світу та самопізнання, на створення або вироблення певних образів, теорій, ідей тощо.

 

ДУХОВНІ ПОТРЕБИ – це потреби у виконанні свого морального обов’язку, пізнанні світу, милуванні красою природи або творами мистецтва, дотриманні існуючих законів, у дружбі, коханні, милосерді.

ЗВИЧКА – це потреба людини здійснювати певні дії.

КОМПОНЕНТИ ДІЯЛЬНОСТІ - це:

1) етап постановки цілі (усвідомлення поставленої цілі).;

2) етап планування роботи, вибір найбільш раціонального способу дії;

3) етап виконання, здійснення діяльності, який супроводжується контролем і перебудовою діяльності у випадку необхідності;

4) перевірка результатів, виправлення помилок;

5) співставлення отриманих результатів із запланованими;

6)підведення результатів роботи та її оцінка.

МАТЕРІАЛЬНІ ПОТРЕБИ - це потреби людини в одязі, житлі, засобах переміщення, знаряддях праці, побутових предметах тощо.

МЕТА – це те, чому діє людина.

 

МОТИВАЦІЯ ДОСЯГНЕННЯ – потреба суб’єкта досягнути успіху в різноманітних видах діяльності, особливо в умовах змагання з іншими людьми.

 

НАУКОВА ТВОРЧІСТЬ – це такий різновид людської діяльності, яка спрямована на відкриття нових законів, вироблення оригінальних ідей, проведення складних експериментів. Щоб відкрити щось нове, вчений повинен досконало вивчити все, що було зроблено у тій чи іншій галузі раніше.

Будь-яке відкриття потребує максимальної зосередженості на проблемі, вмінні нестандартно її розв’язати, побачити її зв’язки з іншими науковими проблемами. Наукова творчість неможлива без відповідальності, самовідданості та любові до своєї справи.

 

ПОТРЕБИ – це усвідомлення людиною нужди в тому, що є необхідним для підтримки життєдіяльності її організму та розвитку особистості.

Потреба – нестача чогось, що порушує наш спокій і рівновагу, спонукає нас до діяльності. Термін потреба запровадили 1930 року до академічної психології Едуард Клепарде й Курт Левін. Левін розробив концепцію потреби як своєрідного бажання, яке вивільняє енергію, спрямовану на певний об’єкт. Він також провів поділ на біологічні – “правдиві” потреби й quasi-потреби. Генрі А.Маррей, який перебував під впливом Левіна й Фройда, розглядав потреби, як найважливіший фактор особистості. Згідно з його вченням, потреба має свої центри в певних ділянках мозку, які відповідають за сприйняття, мислення, бажання й дії. Таким чином він вказав на відмінність між потребою й потягом.

Потреба – це спрямовуючий фактор, тоді як потяг – фактор, що спонукає до дії.

ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це головна форма людської діяльності, в процесі якої людина змінює навколишнє середовище й саму себе, виробляє різноманітні предмети, необхідні для її існування.

 

ПРАЦЕЗДАТНІСТЬ – потенційна можливість індивіда виконувати окремий вид діяльності на певному рівні ефективності впродовж відповідного проміжку часу.

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ (від лат. productivus – доцільний, плідний) – показник результативності, ефективності трудової діяльності людей, який відображає кількість і якість виробленої ними продукції за одиницю робочого часу або кількість витраченого робочого часу на виготовлення одиниці тієї чи іншої продукції.

ПРОФЕСІЙНИЙ ВІДБІР – система заходів (оцінка стану здоров¢я індивіда, рівня його освітньої підготовки, професійних якостей), спрямована на визначення здатності індивіда до навчання та майбутньої професійної діяльності за певною спеціальністю.

 

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА (від лат. professio – спеціальність, etnica – звичай) – кодекс поведінки, що забезпечує моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають з їхньої професійної діяльності.

 

ПРОФЕСІЙНА ПРИДАТНІСТЬ – це сукупність психофізіологічних особливостей людини, спеціальних знань та вмінь, необхідних для досягнення нею професійної майстерності.

 

ПРОФЕСІОГРАМА – опис соціально-економічних, виробничо-технічних, санітарно-гігієнічних, психологічних та інших особливостей професії.

Схема комплексного аналізу будь-якої професії:

1. Виробнича характеристика професії.

2. Економічне значення професії.

3. Соціологічна характеристика професії.

4. Соціально-психологічна характеристика професії.

§ Соціальний престиж у молоді даної професії;

§ Особливості колективу;

§ Особливості між особистісних стосунків як по вертикалі так і по горизонталі.

5. Педагогічна характеристика (врахування принципів і методів виховання).

6. Гігієнічна характеристика умов праці.

7. Характеристика видів і термінів підготовки і маршрутів просування.

8. Перелік методичних проти показів щодо роботи по даній професії.

9. Психограма з включенням переліку не тільки необхідних і бажаних здібностей, але і психологічних протипоказів.

ПСИХОГРАМА – характеристика вимог, які висуваються професією до людини, її психічних та інтелектуальних якостей.

 

СКЛАДОВІ СПК ТА ФАКТОРИ, ЩО НА НЬОГО ВПЛИВАЮТЬ:

СОЦІАЛЬНІ ПОТРЕБИ – це ті, що виникають тільки з появою суспільства й характерні тільки для людей. Це задоволення потреби в спілкуванні, праці, творчості, пізнанні. Їх задоволення необхідне для існування та розвитку людини як представника суспільства, тобто як особистості.

 

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ (СПК) ПРОФЕСІЙНОЇ ГРУПИ – це притаманний певній організаційній структурі стійкий психічний настрій, який здійснює значний вплив на взаємини людей, їх ставлення до праці та навколишнього середовища.

Психологічні умови для зародження симпатій в групі (за М.Обозовим):

· Співпраця, що передбачається чи реально здійснюється;

· Приємна поведінка іншого;

· Схожість ставлення до життєвих цінностей та цілей;

· Зближення позицій уявлень про власне “Я” та розбіжність у визнанні найважливіших якостей.

Психологічні умови для зародження антипатій (за М.Обозовим):

· Умови суперництва та конкуренція;

· Неприємна поведінка іншого (манери, жести);

· Розбіжності у ставленні до життєвих цінностей (родина, робота, місце в житті);

· Розбіжність уявлень про власне “Я”.

СУСПІЛЬНО-ПЕРЕТВОРЮВАЛЬНА ДІЯЛЬНІСТЬ – це діяльність людей, яка здійснюється у вигляді різноманітних реформ, соціальних рухів, революцій тощо й спрямована насамперед на певні зміни у самому суспільстві або в окремих царинах суспільного життя (економіці, політиці, культурі тощо).

 

ТВОРЧА ДІЯЛЬНІСТЬ – це свідома діяльність людини, у процесі або внаслідок якої виникає щось нове: нові думки, нові програми діяльності, нові предмети тощо. Різновидами творчої діяльності є: історична творчість, технічна, наукова та художня творчість.

Технічна творчість – це вдосконалення існуючих або створення нових машин, механізмів, апаратів і взагалі будь – яких засобів реалізації якоїсь мети. Вона є обов’язковою умовою технічного прогресу. Про велике значення захоплення науковою творчістю, починаючи із підліткового та юнацького віку, свідчать біографії таких всесвітньо відомих винахідників і конструкторів, як С.П.Корольов (1906-1966), Є.О.Патон (1870 – 1953).

 

ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ – це процес праці, який носить цілеспрямований, свідомий характер, та здійснюється за допомогою певних знарядь праці.

 

ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ – це особливий різновид творчої діяльності, завдяки якій були створені кращі культурні цінності. Ця діяльність неможлива без образного мислення, або вміння „думати образами, картинами”. Таке мислення, поряд з поняттєвим, тією чи іншою мірою притаманне кожній людині. Проте у людей художньо обдарованих (артистів, письменників, композиторів, художників тощо) воно є переважаючим. Важливо також уміти втілювати ці образи, створені фантазією, у поемах, танцях, картинах, музичних творах. Це вимагає досконалого володіння технікою письменницького ремесла, живопису, хореографії чи музичної майстерності, яке досягається лише найзавзятішою постійною працею.

 

ЦІЛІ ДЯЛЬНОСТІ – це те, заради чого діє людина.

 

УСПІХ – це реалізована мета (або ціль).