Як допомогти дитячій творчості?

· Від Вашої підтримки залежить дуже багато чого. Тому підтримайте малюка словом і справою.

· Оцінюючи дитячі роботи, будьте делікатні. Не потрібно критикувати все, що Ви бачите, знаходьте позитивне!

· Створіть маляті обстановку для творчості: обов'язково повинно бути вдосталь місця та матеріалу під рукою.

· Зверніть за допомогою до педагогів-фахівців.

ТИХА ГОДИНА

Ранній підйом, похід до дитячого садочка або школи, набір різноманітних занять, невеличка прогулянка, заняття гуртка або секції, іноді залишається час небагато погратися вдома і... спати. Такий вигляд має сьогодні день старшого дошкільника або молодшого школяра. Добре, якщо малюк ще ходить до дитячого садочка. Тоді після обіду запропонуйте йому хоча б трішечки полежати та відпочити. Чому це важливо?

 

 

Є як мінімум дві причини. Перша — це утомлена нервова система. Вона просить перемкнути її на повільний ритм, надати їй можливість відпочити. Часто батьки, не розуміючи всієї важливості денного відпочинку, навіть наполягають: «Мій удень не спить. Нехай пограє тихенько на килимку».

Друга причина — це дитячий хребет. Він теж утомлюється. І йому необхідна перерва. Щоб м'язи розслабилися, щоб спинка полежала і шийка відпочила.

І все-таки останнім часом батьки частіше позбавляють своїх дітей тихої години. «Якщо мого сина вдень укладати, то він увечері довго не засинає»,— говорить мама. Так тому й не засинає, що вдень не укладають. Нервова система перестає працювати за принципом «робота — відпочинок». Вона ніяк не може заспокоїтися й все працює, працює... Поки малюк зовсім не стомиться. Тому що вона, ця сама нервова система, більше не може бути активною.

Кожній людині непогано б удень полежати хоч півгодини і відпочити.

Дорослі часто шкодують, що вони позбавлені такої можливості. «Чому ж я в дитинстві не любив тиху годину?» — часом говорить дорослий. А малятам і поготів просто необхідна ця денна «перерва».

 

До якого віку потрібно укладати дитину відпочивати вдень? Бажано як мінімум до закінчення початкової школи. Якщо немає можливості полежати годину-півтори, навіть п'ятнадцять-двадцять хвилин будуть корисні. До речі, старшокласникам таке розвантаження теж не зашкодило б, тому що їхній робочий день іноді триває понад 12 годин.

Як малюка привчити до денного відпочинку? Із найперших днів життя дитини визначитеся режимом дня і намагайтеся сильно від нього не відступати. Тоді дитина звикне до зміни активності та спокою, організм сам навчиться заспокоюватися до певного часу вдень і ввечері.

Тиха година не повинна бути насильством над дитиною. Якщо малюк вередує і сильно протестує проти укладання в ліжечко, спробуйте прилягти поруч. Здорово допомагають книжки або казки. Тихим, спокійним голосом розповідайте або читайте захоплюючу історію, поступово сповільнюючи темп. Навіть якщо дитина не засне, певний час вона буде поводити себе тихесенько, лежачи в ліжечку. А ще Ви можете під час тихої години зробити малюкові легкий розслаблюючий масаж. У цей час увімкніть спокійну музику зі звуками природи. Це допоможе дитині заспокоїтися.

Будити після денного сну краще м'яко та ніжно. Але робити це потрібно теж у певний час, причому щодня — у той самий. Якщо малюк хоче ще трохи полежати, не наполягайте. Можете увімкнути неголосно бадьору музику, розповісти який-небудь веселий віршик, що допоможе прокинутися.

Денний сон допомагає дитині повернутися до ігор і занять бадьорою та сповненою сил. Тому не потрібно позбавляти її такої можливості.

 

Як зробити так, щоб дитина відпочила вдень?

· Дотримуйтеся режиму дня.

· Не відмовляйтеся від тихої години, навіть якщо дитина вдень не засинає. Нехай просто полежить.

· Якщо маля вередує і не хоче полежати, приляжте поруч, почитайте книжку або розкажіть казку.

· Відпочинок перед телевізором для малят неприпустимий.

· Не будіть дитину різко після денного сну. Нехай перехід від відпочинку до активності буде плавним.

· Обов'язково похваліть дитину, навіть якщо вона просто тихенько полежала.

 

ТИХОНЯ

 

«Як же Вам пощастило!» — говорять батьки непосидючого малюка батькам спокійної дитини. Але не поспішайте заздрити. У них, у тихонь, свої власні проблеми. Такі діти дуже повільно їдять, одягаються. І навіть думають вони повільно, чим жахливо дратують батьків.

Особливо помітні такі діти в дитячому садочку: останніми доїдають обід, останніми виходять на прогулянку. Але ми з Вами живемо в суспільстві, в якому цінуються лідери, сильні, що вміють за себе постояти. Тому зрозумілі переживання батьків. Як же їхній тихий, занадто спокійний малюк буде встигати за цим швидким світом?

Звичайно, немає такого рецепта, який би зробив із маленького тихоні екстраверта. А в цьому і немає необхідності. Допомогти дитині стати активнішою, самостійнішою зовсім не означає переробити її зовсім. Тому приймаємо дитину такою, яка вона є. І дещо допомагаємо їй.

Оскільки «повільні» діти встигають зробити не все і не завжди, то для них доцільно вводити «м'які» тимчасові межі. Наприклад, ставити піщані годинники та просити дитину закінчити вживання їжі до того, як пісок просиплеться.

 

Так само, як і для гіперактивних дітей, для тихонь важливий розпорядок дня. Хваліть малюка, коли в нього вийде зробити щось швидше, ніж звичайно. У жодному разі не називайте «копушою» або «черепахою». Таке образливе прізвисько запам'ятається надовго і завдасть безліч неприємностей.

 

У таких тихих дітей частенько виникають проблеми в спілкуванні, їм складно зав'язати перші контакти, розмовляти настільки голосно, щоб їхній голос був почутий у гучній дитсадівській групі.

Ви можете допомогти своїй дитині, якщо будете заохочувати будь-які прояви «товариської» активності. Першим підійшла до незнайомих дітей — молодець! Розповіла вірш — теж молодець!

Попросіть виховательку в дитячому садочку давати Вашому малюкові такі ролі на ранках, які допоможуть йому стати сміливішим, розкутим та активним.

Як виховувати «тихоню»?

· Заохочувати дитину на заняттях із рухливими іграми.

· Займатися іграми, які розвивають швидкість дитячого мислення і пе­ремикання уваги.

· Із самого раннього дитинства привчати малюка до режиму дня, де на кожну дію виділений обмежений час.

· Змагатися з малюком: хто швидше зашнурує черевики, прибере постіль тощо.

· Утримуватися від висловів: «Мій син — нелюдим», «Він — такий тихоня»...

· Цікавтеся думкою маляти, причому із самого раннього віку. (Що він думає про побачений мультфільм? Чи хоче він саме це блюдо?)

· Не упускати моменту зайвий раз підкреслити достоїнства маляти.

· Залучайте дитину (розумно) у своє доросле життя, дозволяйте їй спілкуватися з дорослими.

 

ТРИВОЖНІСТЬ

Що спільного між двієчником, що панічно боїться вийти до дошки, і відмінником, що страждає шкірною алергією? Між хуліганом, що грубить учителям і б'є однокласників, і боязким та невпевненим у собі трієчником? Між неспокійним, дратівливим, нервуючим з будь-якого приводу малюка і його сусідом по парті, якого нічого не цікавить, на якого не діють ні окрики, ні двійки? В основі всіх цих проявів поведінки знаходяться загальні механізми, основний з яких — тривога.

Тривожні переживання характеризуються очікуванням невизначеної загрози, небезпеки. На відміну від емоції страху тривога не має певного джерела, це «страх невідомо чого».

 

Звичайно розрізняють тривогу як стан і тривожність як рису особистості. Тривога як стан властива усім нам. Певний рівень тривоги необхідний для мобілізації емоційних, інтелектуальних та вольових ресурсів людини. Ця кількість тривоги в кожного своя і залежить від індивідуальних особливостей людини. Головне, щоб тривожність не стала особистісною рисою дитини. Такі люди постійно невпевнені в собі і своїх рішеннях, увесь час чекають на неприємності, емоційно нестійкі, недовірливі. А це вже початок неврозу, що розвивається. Причиною виникнення тривоги завжди є внутрішній конфлікт дитини, її незгода із самою собою, суперечливі прагнення та бажання. Звідки береться цей внутрішній конфлікт? Мати забороняє те, що дозволяє бабуся, або батько дозволяє щось, що забороняє мама. В основі внутрішнього конфлікту може знаходитися зовнішній конфлікт — між батьками, між родиною і школою, між дорослими та однолітками. Звичайно, зовсім не кожна дитина стає тривожною, якщо мати і бабуся виховують її по-різному. Лише коли дитина бере близько до серця обидві сторони, що конфліктують, коли вони стають частиною її емоційного світу, створюються всі умови для тривоги. Дитина намагається не засмучувати одночасно і маму, і бабусю.

Іноді такий конфлікт може бути зумовлений завищеними вимогами до дитини. Звідси, наприклад, береться «синдром відмінника», коли родина проголошує малюкові, що він обов'язково повинен бути відмінником і ніяк інакше. Така дитина буде сумлінною, вимогливою до себе, але сполучатися це буде з орієнтацією на оцінки, а не на процес пізнання. Дитина буде добре вчитися, щоб її любили і хвалили дорослі, для яких це важливо. Буває, що батьки нав'язують дитині свої інтереси, хочуть, щоб вона реалізувала те, чого вони самі зробити не змогли, наприклад, закінчила музичну або балетну школу. Примусова участь дитини в справах, які її внутрішньо не цікавлять, ставлять її в ситуацію неминучого неуспіху,

 

отже — і підвищеної тривожності. Іноді тривогу викликає емоційне відкидання близькими. Усі знають, що дітей необхідно любити, але не завжди знають, як любити, як висловити свою любої до дитини, особливо якщо вона не схожа на батьків за темпераментом смаками, поглядами і переконаннями. Негативні почуття до своїх дітей заганяються усередину, приховуються, але як би Ви не намагалися вони однаково десь прориваються, і дитина відразу це відчуває, але не може зрозуміти, чому п'ять хвилин тому все було нормально, а тепер раптом Ви злитеся на неї. У таких випадках дитина постійно почуває суперечливе ставлення до батьків, вона бачить певні ознаки батьківської любові, але одночасно постійно боїться втратити її, не вірить у її надійність. Все це викликає в дитини почуття «втрати опори», втрати міцних орієнтирів у житті, непевність у навколишньому світі. Стан тривоги важко переживається дитиною, і вона знаходить різноманітні способи уникання свого стану, наприклад, у світі фантазій.

Фантазії тривожних дітей відрізняються від фантазій звичайних людей тим, що не є конструктивними, не дають поштовху уяві, не впливають на реальність.

 

Те, у чому такі діти насправді могли б виявити себе, їх не цікавить,— адже все реальне для них сповнено тривогою. Вони намагаються перебувати у фантазіях якнайбільше часу, не роблячи ні найменших спроб втілити їх у життя, наприклад, уявити себе відмінником, але реально не робити уроки. Інший відомий спосіб, що часто обирають тривожні діти, заснований на простому висновку: щоб нічого не боятися, потрібно зробити так, щоб боялися мене. Тому тривога є найважливішим джерелом розповсюдженої форми порушення поведінки — агресії. Ще один частий результат тривожних переживань — апатія. Конфлікт між суперечливими прагненнями вирішується за рахунок відмови від будь-яких прагнень. Обмеження інтересів дитини, зрештою, призводить до втрати будь-яких інтересів, незадоволення основних потреб — до зниження інтенсивності цих потреб. Нарешті, ще один розповсюджений і найбільш негативний спосіб уникання тривоги — перетворення її на захворювання. Емоційний стан дитини стає нормою за рахунок погіршення її фізичного стану.