Свідок – юридично незацікавлена в результаті справи особа, яку суд викликає для повідомлення про відомі їй події, що мають значення для справи . 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Свідок – юридично незацікавлена в результаті справи особа, яку суд викликає для повідомлення про відомі їй події, що мають значення для справи .



Свідком у кримінальному процесі може бути громадянин, якому відомі обставини розслідуваної справи або відомості про обвинуваченого.

Допити свідка – ефективний засіб одержання доказів, широко застосовуваний у практиці розслідування злочинів.

Предметом показань свідків є фактичні дані, відомі особі, обсяг яких визначається обставинами конкретної справи, особистістю допитуваного, сукупністю відомостей, якими він оперує.

Метою допиту свідка є отримання інформації не лише безпосередньо про події злочину, а й інших відомостей, наприклад, про події, які передували злочину (передумови злочину), особу злочинця й такі, що можуть бути використані у процесі розслідування для виявлення нових доказів та перевірки й оцінки наявних.

Змістом показань свідка можуть бути не тільки відомості про фактичні дані, а й його аргументи, судження, умовиводи. Як зазначається у процесуальній і криміналістичній літературі, судження, висловлювані опитуваним, є потрібним компонентом будь-якого показання.

Допит починається з установлення особи свідка, роз’яснення його прав і обов’язків, попередження про кримінальну відповідальність за відмову дати показання і за давання свідомо неправдивих показань (ст. 167 КПК України). Після цього слідчий прокуратури пропонує у формі вільної розповіді викласти обставини, відомі свідкові у зв’язку з подією злочину.

У процесі вільної розповіді свідок має можливість викласти факти в тій послідовності, у якій він їх сприймав. На нашу думку, не слід утручатися у вільну розповідь свідка без поважних на те причин, переривати її запитаннями, оскільки це може відвернути його увагу, збити з думки. Переривати свідка слід лише в разі, коли він вочевидь виходить за межі теми поставленого запитання, якщо закінчив фрагмент питання і не продовжує його або коли говорить занадто тихо й невиразно.

Тоді слідчий має зупинити свідка й попросити його докладніше описати суттєві для справи моменти. Робити це потрібно так, щоб не переривати спогадів і розповіді про перебіг події.

Деякі слідчі проводять допит винятково у формі запитань. На нашу думку, з тактичної точки зору це недоцільно, оскільки може мати негативні наслідки: наявність істотних прогалин у показаннях свідка; слідчий ризикує спотворити передану йому інформацію, неправильно акцентувавши увагу на деяких деталях; виникає небезпека завчасно повідомити інформацію про хід справи, яка становить таємницю слідства.

Слідчий повинен увесь час оцінювати отриману інформацію та коригувати хід допиту. Для цих цілей пропонуємо використовувати такі тактичні прийоми, як оцінка загальної правдоподібності показань; установлення можливості безпосереднього сприйняття фактів особою, котра дає показання про них; перевірка внутрішньої відповідності окремих частин показання; перевірка відповідності показань іншим доказам; особисте спостереження за поведінкою опитуваного.

Найчастіше вільна розповідь не дає вичерпної інформації. Адже свідок може не надавати значення яким-небудь відомим йому обставинам, вважаючи їх неістотними для слідства, а тому не згадує про них. Іноді свідок не вміє точно сформулювати думку, забуває щось тощо. У цьому разі застосовують такий риторичний прийом, як допит у формі запитань.

Запитання мають бути зрозумілими для допитуваного, відповідати його розумовому рівню. Водночас забороняється ставити запитання, формулювання яких містить відповідь, частину відповіді або підказку (ст. 167 КПК України), так звані навідні питання. Запитання не повинно містити погроз, образ на адресу свідка чи будь-кого тощо.

За цільовим призначенням запитання поділяють на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадувальні та контрольні. Основне запитання ставиться для з’ясування предмета допиту загалом, із нього, як правило, і починається допит: «Що вам відомо про певний факт?». Якщо в ході вільного викладу показань свідок залишив поза увагою обставини, що мають значення для справи або можуть бути відомі йому, тоді прокурор ставить додаткові запитання.

Доповнюючі запитання ставлять, коли потрібно розширити інформацію про те, про що розповів допитуваний. Наприклад, свідок повідомив, що в руках у нападника був ніж. Слідчий додатково з’ясовує, який ніж, яка його форма, довжина, особливі ознаки тощо.

Уточнюючі запитання ставлять також у разі, якщо свідок виклав якийсь факт недостатньо повно й конкретно. Ці запитання мають важливе значення для перевірки показань, заявлених алібі, викриття неправдивих свідчень.

Нагадувальні запитання ставлять, якщо потрібно допомогти свідкові згадати обставину, ним забуту. Однак важливо, щоб слідчий був упевненим у тому, що цей факт добре відомий свідкові, але тимчасово ним забутий, і щоб допит стосувався не сутності, яка з’ясовується, а супутніх обставин. Отже, за допомогою запитання слідчий нагадує свідкові забутий факт.

Контрольні запитання спрямовані на перевірку точності повідомленої інформації. Їх ставлять для з’ясування джерела поінформованості свідка, умов формування показань, встановлення даних, що підтверджують показання.

Право слідчого ставити допитуваному запитання не означає, що воно використовується ним завжди. Запитання ставляться зазвичай після вільної розповіді, якщо показання допитуваного неповні, невизначені або суперечать обставинам справи.

Проте, якщо прокурор вважає, що свідок ухиляється від відповіді на запитання, доцільним є прийом зміни формулювання запитання, повторення його на іншій стадії допиту у психологічно сприятливий для цього момент.

Свідків залежно від того, дають вони правдиві показання або свідомо помилкові, поділяють на сумлінних і несумлінних. Такий поділ умовний, тому що той самий свідок на допиті може дати з одного факту правдиві показання, а з іншого – помилкові. Крім того, сумлінний свідок може помилятися й давати показання, які не відповідають дійсності. Мимовільні помилки – явище поширене і часом непомітне для самого свідка.

Тактичні прийоми допиту сумлінного свідка, який щиро бажає дати правдиві показання, спрямовані на те, щоб допомогти йому якомога правдивіше й повніше розповісти, що особисто він спостерігав або чув, а також пригадати те, про що він забув. Його показання перевіряються й зіставляються з тими, які він давав раніше, а також із відомостями, наявними в інших матеріалах справи. Відсутність знайомства між обвинуваченим і свідком, його бажання дати правдиві показання, нарешті позитивна характеристика свідка як високоморальної людини – обставини, що можуть підтверджувати мимовільну оману допитуваного.

Інші тактичні прийоми слідчий обирає для одержання правдивих показань від свідків, що дають неправдиві свідчення або взагалі не хочуть давати показання. Ці прийоми мають на меті викриття неправдивого свідка.

Надання свідомо неправдивих свідчень (повідомлення про обставини, що не відбувалися насправді, замовчування відомих обставин справи й, що найчастіше трапляється на практиці, перекручування фактичних обставин) може призвести або до засудження невинного, або, навпаки, до виправдання особи, що скоїла тяжкий злочин. Тому закон передбачає відповідальність за лжесвідчення і під час досудового слідства, і в ході судового розгляду (ст. 384 КК України).

Метою слідчого є викриття свідка, що дає неправдиві показання чи перекручує обставини, одержати від нього повні та об’єктивні показання.

Причини, з яких даються неправдиві свідчення, дуже різні. Свідок може надавати неправдиві свідчення через небажання брати участь у розслідуванні, страх перед помстою, зацікавленість у результатах розслідування тощо.

Якщо свідок відмовляється давати показання, слідчий роз’яснює наслідки такої відмови як для самого свідка, так і для всіх осіб – учасників справи, переконує дати правдиві показання, пояснює, що повнота і правдивість наданих свідком показань сприяє з’ясуванню обставин, які в сукупності з іншими доказами встановлюють істину у справі.

Якщо не вдається переконати свідка дати правдиві свідчення, на допиті з’ясовують обставини, пов’язані з головним фактом (подією злочину), після чого переходять до з’ясування злочину. Свідок, виклавши обставини, що стосуються головного факту, і не бажаючи суперечити своїм показанням, буде змушений відповісти й на запитання, яких раніше уникав. Тоді слідчий вдається до такого тактико-риторичного прийому, як деталізація й конкретизація допиту, що є надійними засобами одержання правдивих показань.

Подолати таку перешкоду в установленні істини у справі, як мовчання свідка, а також виявити неправду в його свідченнях можна, пред’явивши йому зібрані у справі докази, зокрема, оголосивши свідчення інших осіб, а також провівши очні ставки між свідками, свідком і обвинуваченим, який щиро розкаявся у скоєнні злочину. Якщо свідок не дає свідчень, оскільки боїться помсти з боку родичів обвинуваченого або самого обвинуваченого, слід спростувати ці побоювання шляхом роз’яснення і переконання, вжиття заходів, спрямованих на охорону свідка від стороннього впливу й приведення погроз до виконання.

Мотиви давання неправдивих свідчень мають бути встановлені. Іноді свідок ухиляється від надання правдивих показань тільки тому, що прагне приховати свою малодушність, якщо він мав можливість надати допомогу потерпілому, але злякався і вчасно не зробив цього. У такому разі слідчий, бажаючи отримати повну та вірогідну інформацію, не повинен наголошувати на цій обставині, дорікати свідкові.

Під час допиту свідків, що є родичами потерпілого або підозрюваного, слід пам’ятати, що вони, як правило, намагаються нав’язати слідчому свої підозри щодо тих або інших осіб. Такі свідчення потребують ретельної перевірки. У процесі допиту таких свідків слідчий також має виявити обережність і тактовність. На нашу думку, по-перше, доцільно починати допит не зі з’ясування головних питань, які цікавлять слідство, а ставити їх серед інших, другорядних, дещо розсіюючи увагу опитуваного. По-друге, організація виклику цієї категорії свідків має бути такою, щоб жоден із них не знав, про що запитували попередніх і які вони давали свідчення. Бажано також, щоб між допитами не було значних проміжків часу – щоб свідки не змогли поспілкуватися між собою.

Якщо свідок на повторному допиті змінив показання, варто з’ясувати причину цього і ретельно перевірити, які зі свідчень відповідають дійсності. Нові моменти в повторних свідченнях можна пояснити явищем ремінісценції (лат. reminiscor – згадувати) – відтворення через деякий час після запам’ятовування того, що за безпосереднього відтворення було недоступним.

Проте слідчий має бути обережним під час повторних допитів осіб, що дають неправдиві свідчення, оскільки з кожним новим допитом відбувається процес самопереконання, в результаті якого допитувані починають вірити в те, що кажуть.

Потрібно визнати неправильною тактику, коли слідчий перед допитом свідка щодо обставин, які відбулися давно і за якими вже той раніше був допитаний, дає читати свідкові його колишні показання, а потім починає допит із запитання, чи підтверджує він їх.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-09-19; просмотров: 227; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.204.24.82 (0.069 с.)