Змістовні і авторські особлибості письма. Дослідження почерку виконавця

Криміналістичне дослідження письма (судове по­черкознавство) — це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає закономірності письма, процес його дослід­ження, можливість ідентифікації людини за почерком та вирішує інші завдання почеркознавчої експертизи. Судове почеркознавство вивчає письмо з метою вирішен­ня ідентифікаційних і неідентифікаційних (діагностичних) завдань.

Упродовж всього життя людини почерк зазнає певних змін, він розвивається, вдосконалюється. Найбільшу ста­більність має сформований почерк, який частіше за все є наявним у особи 25-річного віку. Варіант ознак почерку не може вважатися перешкодою щодо ідентифікації.

При дослідженні письма, як правило, повинен піддаватися весь

комплекс індивідуальних особливостей даного тексту як то:

1. Змістовна – письмова мова (встановлюється автор документа);

2. Графічна – почерк (установлюється конкретний виконавець

тексту). Почерк людини пов'язаний з її умовно-рефлекторни­ми діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов'язані з динамічним стереотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Графічний навик охоплює три головні групи навичок:

1) технічні навички (спосіб техніки письма);

2) безпосередньо графічні навички (вміння зображува­ти літери (цифри), об'єднувати їх в слова);

3) орфографічні навички (вміння визначати фонеми (звуки) та відображати їх письмовими знаками).

Зовнішні прояви відносно стійких навиків письма, що відбиваються в рукописі, складають систему ідентифіка­ційних ознак письма, яка охоплює ознаки письмової мови, топографічні ознаки письма та ознаки почерку. Причому, для кожної особи ця певна сукупність ознак є неповторною.

Ознаки письмової мови поділяються на загальні та окремі. До загальних ознак відносяться такі, як: рівень во­лодіння письмовою мовою (високий, середній, низький); ступінь розвитку граматичних та стилістичних навичок (високий, середній, низький); довжина речень (велика, се­редня, мала); переважаючі типи речень (прості, складні); використання фразеологічних засобів; лексичні ознаки та обсяг словникового запасу та ін.

До окремих граматичних ознак письмової мови нале­жать орфографічні чи пунктуаційні помилки, своєрідність побудови окремих речень, наявність у реченнях стилістич­них чи синтаксичних помилок (вживання архаїзмів, діа­лектизмів, жаргону, скорочень, професіоналізмів, тавтоло­гії тощо).

Ознаки письмової мови мають важливе ідентифікацій­не значення для встановлення авторства письма, а також допоміжне значення — для ідентифікації особи за почерком.

Топографічні ознаки письма характеризують особли­вості розміщення тексту в цілому або окремих його частин — це стійкі звички розміщення тексту.

Ознаки почерку поділяються на загальні та окремі.

За­гальні ознаки характеризують почерк як систему рухів. До них належать:

1) виробленість почерку — відбиває здатність того, хто пише, користуватися сучасною системою скоропису; визначається темпом письма і координацією рухів при ви­конанні письмових знаків і з'єднань їх.

2) складність почерку — свідчить про те, якими руха­ми виконуються письмові знаки, про конфігурацію їх бу­дови; розрізняють простий, спрощений і ускладнений;

3) нахил почерку — залежить від напрямку згинаючих рухів при виконанні прямолінійних елементів;

4) розмір почерку — визначається висотою малих літер;

5) розгін почерку — характеризує протяжність (роз­мір) руху по горизонталі й визначається відношенням ши­рини знаків до їх висоти, а також відстанню між письмо­вими знаками.

6) зв'язність почерку — полягає в безперервності ви­конання певної кількості письмових знаків та їх частин у межах одного слова.

7) натиск почерку — характеризує інтенсивність і розміщення зусиль на пишуче приладдя при виконанні письмових знаків;

8) переважаюча форма і напрямок рухів — форма ру­хів буває прямолінійна і криволінійна;

Окрема ознака почерку — це характеристика рухів, що виявляється при виконані окремих літер чи їх окремих елементів. Виокремлюють певні групи рухів, які викорис­товуються для вивчення окремих ознак почерку:

1) форма траєкторії рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів (дуго-, круго-, петлеподібна);

2) напрямок рухів (зліва направо, зправа наліво, пра­во- чи лівоокружний тощо);

3) протяжність рухів;

4) спосіб початку (з крапки, завитка, петлі) та закін­чення руху;

5) вид з'єднання елементів у літері (примикаючий, ін-тервальний тощо);

6) кількість рухів;

7) послідовність рухів;

8) розміщення точки перетину рухів відносно лінії рядка або інших елементів знака;

9) складність рухів тощо.

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікацій­не значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стій­кістю. Такі ознаки зберігаються навіть при навмисному зміненні особою свого почерку.

Авторознавча експертиза — це різновид криміналіс­тичної експертизи, під час якої досліджується текст доку­ментів (рукописних, друкарських, поліграфічних та ін.) для встановлення його автора. При цьому вирішуються питання ідентифікаційного та діагностичного характеру. Основним завданням авторознавчої експертизи є іденти­фікація автора тексту. Даною експертизою можуть також встановлюватися (найчастіше в імовірній формі) деякі со­ціально-біографічні риси автора тексту (його рідна мова, рі­вень освіти, володіння науковим, діловим або іншим функ­ціональним стилем мови).

Типовими питаннями, що вирішує авторознавча екс­пертиза, є такі: чи є певна особа автором даного тексту; чи є певна особа автором декількох різних текстів; чи є у тек­сті ознаки, які свідчать про соціально-біографічні риси йо­го автора і які саме. Вирішення питань, поставлених перед авторознавчою експертизою, можливе, як правило, лише за наявності відносно великого тексту (не менш ніж 500 слів).

Методами авторознавчого дослідження є: 1) лінгвісти­чні; 2) психолінгвістичні; 3) соціолінгвістичні; 4) логіко-психологічні; 5) математичні та ін. Об'єктами дослідження є письмова мова та мовні навички (загальні — лексико-фразеологічні, синтаксичні, стилістичні, орфографічні, пунк­туаційні, а також окремі — використання певних мовних засобів, мовні помилки тощо).

Судово-почеркознавча експертиза — судова експертиза, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукопису тексту, цифрових записів або підпису. Така експертиза вирішує також деякі неідентифікаційні завдання, а саме: встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, навмисно зміненим почерком із підробкою (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі виконавця, а також належності його до певної вікової групи.

Типові питання, що вирішуються експертизою, такі: чи виконаний рукопис певною особою; чи виконані кілька рукописів однією особою; чи виконаний рукопис навмисне зміненим почерком; чи виконаний рукопис у незвичних умовах; чи перебувала особа, яка виконала рукопис, в незвичайному стані; чи володіє особа, яка виконала рукопис, навичками письма спеціальними шрифтами; особою якої статі виконано рукопис; до якої вікової групи належить виконавець рукопису.

Методика судово-почеркознавчої експертизи передбачає чотири стадії дослідження:

1) попереднє ознайомлення з матеріалами (вивчення матеріалів кримінальної справи, ознайомлення з документами — речовими доказами і зразками, з питаннями, які поставлені перед експертом та ін.);

2) роздільне дослідження (здійснюється роздільне вивчення документа — речового доказу та зразків для порівняльного дослідження; провадиться виявлення загальних і окремих ознак письма і почерку);

3) порівняльне дослідження (виявлені ознаки зіставляються; результати порівняння заносяться до спеціальних таблиць — розробки);

4) оцінка наслідків і формулювання висновків (оцінюється індивідуальна сукупність виявлених ознак; експерт робить висновок про наявність або відсутність індивідуальної тотожності).

Існують певні особливості дослідження почерку, що зазнав навмисних змін. Найбільш поширеними видами навмисного змінення почерку є скорописне маскування (навмисна зміна зовнішнього вигляду почерку); наслідування друкованого почерку (той, хто пише обирає для себе новий вид письма, яким він зазвичай не користується); зміна особою пишучої руки (виконання письма лівою рукою); імітація чужого почерку (наслідування почерку іншої особи); наслідування шкільних прописів; наслідування недостатньо виробленого почерку. Так, ознаками зміни особою пишучої руки є розлад координації рухів, нестійкий нахил, нерівномірність розташування літер щодо горизонтального рядка, ознаки «дзеркальності» окремих елементів, розмір і розставляння літер, злами овальних та вертикальних штрихів тощо.

Під час дослідження експерт має виявити ознаки, що виникли внаслідок навмисного спотворення почерку. Встановлюються стійкі ознаки і їх достатність для ідентифікації особи, яка писала. Діагностичні завдання дають можливість отримати відомості про зовнішню обстановку письма та внутрішній стан того, хто писав. Це обумовлено такою властивістю почерку, як здатність реагувати на різні психофізіологічні фактори. У виключних ви­падках — при значній різниці у часі між написанням документа і його дослідженням можна встановити також час виконання до­кумента.

Необхідність у діагностичних дослідженнях може виникнути під час вирішення ідентифікаційної задачі, коли треба дати оцін­ку виявленим ознакам почерку, яга суперечать висновку експер­та. Нерідко такі завдання носять самостійний характер.

Вирішення діагностичних завдань має багатоступінчасту струк­туру, яка залежить від компонентного складу завдання. Згідно з розробленою класифікацією вони поділяються на дві основні кате­горії: 1) завдання, що реалізуються за наявності досліджуваного об'єкта і порівняльного матеріалу та 2) завдання, які вирішуються за наявності лише досліджуваного об'єкта. Повне діагностичне до­слідження включає обов'язкове вирішення таких підзавдань: роз­пізнавання незвичності письма у досліджуваному документі; вста­новлення факту наявності (відсутності) тотожності виконавця до­сліджуваного рукопису та зразків; визначення тимчасового чи по­стійного характеру незвичності письма; розпізнання виду «збиваю­чих» факторів (природні або штучні); розпізнання певної групи «збиваючих» факторів або конкретної «збиваючої» причини.

Для остаточного формування висновку при вирішенні діагно­стичного завдання необхідна допоміжна інформація у вигляді ві­домостей про виконавця. Висновки при вирішенні цього класу завдань мають імовірний характер.

З метою вирішення завдань діагностичного характеру перед експертом ставлять такі запитання:

Чи придатний певний текст, підпис для дослідження з ме­тою ідентифікації особи виконавця?

Чи виконано рукопис навмисно зміненим почерком (скоро­писним, друкованим, незвичною рукою)?

Чи виконано підпис із зміною його ознак? Та інші…