ІV. 5 система пожежного захисту

Організація гасіння пожеж. У разі виникнення пожежі особа, що виявила її, повинна відразу повідомити адмі­ністрацію. Негайно оголошується пожежна тривога, яку подають частими ударами об дзвінкі металеві деталі або

— 296 —

частими сигналами гудка чи сирени, якщо на об'єкті не обладнано електричну пожежну сигналізацію. Наприклад, уночі це можуть бути світлові сигнали - червоний ліхтар, який часто мигтить (включати його можна дистанційно). Одночасно з оголошенням тривоги викликають пожежну команду й мобілізовують ДПД для гасіння пожежі.

За сигналом пожежної тривоги всі працівники будови зобов'язані організовано, без паніки, відповідно до плану евакуації людей під час пожежі залишити місце, де виник вогонь. Якщо на місці пожежі є старі люди, діти або хворі, то їх слід евакуювати насамперед.

Щоб забезпечити взимку вільний доступ машин і людей з протипожежними засобами до об'єктів, проїзди й про­ходи слід систематично очищати від снігу, льоду, сміття і посипати піском, золою, шлаком. Замерзлі водопроводи, ацетиленові генератори тощо можна відігрівати лише га­рячою водою або парою.

Для прогрівання бетону під час будівництва взимку ви­користовують пару, гарячу воду й повітря, а також елек­тричний струм. Для теплозахисту бетону застосовують важко спалимі й неспалимі матеріали (наприклад, фіброві плити, азбестові листи). Не можна вкривати бетон соло­мою, стружками або іншими спалимими матеріалами. Для тепляків також застосовують важко спалимі й неспалимі утеплювачі. За ділянками, що прогріваються електростру­мом, треба встановити цілодобовий нагляд кваліфікова­них електромонтерів.

Місця прогрівання обгороджують, а вночі - освітлюють. Сушити одяг, взуття, тканини можна тільки у спеціальних сушарках.

Взимку до природних водойм (річки, ставки, озера), якщо вони є поблизу, треба обладнати під'їзди, а також прорубати ополонки і стежити, щоб вони не замерзали.

Коли температура опускається нижче від 1°С, щоб за­побігти замерзанню розчину вогнегасників, їх розміщують групами в найближчих утеплених будках або інших примі­щеннях на відстані, яка не перевищує 50 м одну від одної. Крім того, вогнегасники заправляють сполукою, що знижує температуру замерзання їх.

— 297 —

Про місцезнаходження засобів пожежегасіння вивішу­ють написи.

Призначення пожежних водойм, гідрантів та іншого пожежного обладнання. Вода - найпоширеніший засіб боротьби з вогнем. Нею можна гасити більшість пожеж, за винятком пожеж, що виникли від легкозаймистих і горю­чих рідин, електроструму чи будь-яких хімічних речовин, які, з'єднуючись з водою, створюють шкідливі речовини чи поширюють горіння. Таким чином, будівельні майданчики треба забезпечувати такою кількістю води, щоб її було до­статньо для ліквідації пожежі в найкоротший строк. Вода повинна подаватися в різні точки території будівництва чи об'єкта. Розрахункове використання води погоджується з органами пожежного нагляду відповідно до чинних норм.

Найбільш ефективно здійснюють пожежегасіння при наявності постійної зовнішньої водопостачальної мережі від пожежних гідрантів. Якщо такої системи немає, ро­блять пожежні водойми, водонапірні башти чи набирають воду з природних джерел (рік, озер, ставків), до яких ро­блять під'їзди та пірси для пожежних автомобілів.

Непорушний запас води роблять у водонапірних ба­штах і спеціальних, які обладнують пристроями для запо­бігання витрачанню води для інших потреб.

Тимчасові водойми для гасіння пожеж повинні бути місткістю не менш як 100 м³ при наявності на будівель­ному майданчику авто насосів і 50 м³, якщо є тільки ручні насоси.

Люк для забирання води виготовляють розміром не менш як 0,6 х 0,6 м з подвійною кришкою. Під люками об­ладнують приямки завглибшки не менш як 0,4 м з нахилом дна водойми в бік приямка для забезпечення повного за­бирання води пожежними насосами. Верхня відмітка люка не повинна перевищувати рівня прилеглої території більш як на 1 м. Витікання води з водойм має бути не більш як 0,5...1,0 см³ на добу залежно від їхньої ємкості.

До початку основних робіт будівельний майданчик повинен бути забезпечений постійним водопроводом та пожежними гідрантами, їх встановлюють у закритих ко­лодязях. Ці місця позначають спеціальними знаками. У холодний період колодязі гідрантів утеплюють, щоб запобігти замерзанню води

— 298 —

в стояках. Пожежні гідранти встановлюють один від одного на відстані не більш як 150 м і не ближче як 5 м від стін будівель. Біля доріг гідранти розміщують не далі ніж за 2,5 м від краю проїжджої час­тини.

Для промислових підприємств з витратою води менш як 1000 м³ за добу і в населених пунктах з кількістю жите­лів, яка не перевищує 500 чоловік, діаметр водопровідних ліній протипожежного призначення може бути 75 мм. На цих мережах замість гідрантів можна обладнувати пожеж­ні крани із з'єднувальними головками для пожежних рука­вів. Внутрішні й зовнішні водопровідні мережі розрахову­ють на максимальну витрату води за 1 с при встановле­ному для мережі напорі. Розрахункові витрати становлять 2,5 л/с на кожний струмінь.

На території будівництва, складів, тимчасових будівель і в місцях, визначених пожежною охороною, розміщують пожежні пункти (шафи, щити) з мінімальним набором по­жежного обладнання (інвентаря), зокрема: сокири, два ломи, дві лопати, два багри, двоє відер, пофарбованих у червоний колір, і два вогнегасники.

Для будівель, які споруджуються або реконструюються, підсобних приміщень на 200 м² передбачено один вогне­гасник (але не менше двох вогнегасників на поверх), один ящик (не менш як на 0,5 м³) з піском і лопатою, бочка з водою місткістю 250 л і двоє відер.

Вогнегасні засоби. Вибір тих чи інших способів і за­собів гасіння пожеж залежить від стадії розвитку пожежі, масштабів загорянь, фізико-хімічних властивостей і осо­бливостей горіння речовин і матеріалів. Будь-яку пожежу найлегше ліквідувати в її початковій стадії, вживши захо­дів щодо локалізації вогню, щоб не допустити збільшення площі горіння.

Різні засоби, що використовуються для гасіння пожеж, називаються вогнегасними. Для цього можуть бути засто­совані речовини і матеріали в твердому, рідкому і газопо­дібному станах.

Вода порівняно з іншими вогнегасними речовинами має найбільшу теплоємність і найбільш придатна для гасіння горючих речовин: 1 л води при нагріванні від 0 до 100°С поглинає 419 кДж теплоти, а при випаровуванні - 2260 кДж.

 

— 299 —

Вода має властивість достатньої термічної стійкості (вище 1700°С), що перевищує стійкість багатьох інших вогнегасних речовин. Крім того, вона має три властивості вогнегасіння: охолоджує зону горіння чи горючих речовин, розво­дить реагуючі речовини в зоні горіння, ізолює їх від зони горіння. Дрібно розпилену воду використовують також для гасіння деяких легкозаймистих і горючих рідин.

Застосовувати воду для гасіння пожеж не можна, якщо вона хімічно взаємодіє з тією чи іншою речовиною (напри­клад, з негашеним вапном, карбідом кальцію, лужними металами). Недоліком води є також її електропровідність, тому забороняється гасити нею електроустановки.

Водяна пара діє як охолодник на горючі речовини, а та­кож сприяє розведенню концентрацій реагуючих речовин у зоні горіння та ізолює їх від навколишнього повітряного середовища. Водяною парою гасять загоряння і пожежі в різних апаратах та в невеликих за об'ємом закритих при­міщеннях. Гасіння водяною парою ефективне при масово­му витрачанні її не менш як 0,002 кг/м³.

Вогнегасні піни дістають змішуванням газу і рідини, внаслідок чого утворюються бульбашки, всередині яких є частина газу. Речовини, що перебувають у колоїдному стані і можуть адсорбуватися у верхньому шарі розчи­ну на межі рідина - газ, називаються піноутворювачами. До таких речовин належать екстракти локричного кореня, сапонін, альбуміни тощо.

Набули поширення хімічна і повітряно-хімічна стійкі вогнегасні піни. Хімічна піна утворюється при взаємодії карбонату чи бікарбонату з кислотою при наявності піноутворювача. Повітряно-хімічна піна - це суміш повітря, води і поверхнево-активної рідини, що знижує поверхне­вий натяг води (піноутворювача).

Повітряно-хімічна піна може бути звичайною при її крат­ності до 12 (90% повітря і 10% водного розчину піноутво­рювача) і високо кратною (99% повітря, близько 1% води і 0,04% піноутворювача, при цьому кратність піни переви­щує 100). Ця піна нешкідлива для людей і не спричинює корозії металу, майже не електропровідна і дуже економіч­на. Вогнегасні властивості піни полягають у тому, що вона,

— 300 —

покриваючи шаром поверхню горючої речовини, ізолює її від зони горіння, зменшує доступ до неї пари і газів і в дея­ких випадках охолоджує горючу речовину. Вогнегасні піни використовують для гасіння легкозаймистих і горючих рі­дин, а також більшості твердих горючих речовин. Подають піну за допомогою спеціальних апаратів - пінних вогнегас­ників, пінних стволів чи піногенераторів.

Широко використовують піну середньої і високої крат­ності, якою гасять пожежі в промислових і житлових при­міщеннях, на суднах тощо.

Оксид вуглецю (IV), азот і продукти згоряння рідинного і твердого палива також застосовують як вогнегасні засо­би. Оксид вуглецю (IV) та інші інертні гази ізолюють горючі поверхні від доступу повітря, охолоджують її і розводять концентрацію реагуючих речовин, що надходять у зону горіння.

Швидке випаровування рідин оксиду вуглецю (IV) су­проводжується утворенням снігу (ці властивості СО₂ вико­ристовуються в спеціальних вогнегасниках). Оскільки цей газ токсичний, то під час гасіння пожеж потрібно запобіга­ти заповненню ним приміщень.

Оксид вуглецю (IV) не проводить електричного стру­му, тому його можна використовувати для гасіння пожеж в електроустановках. Ним не можна гасити магній, натрій, алюміній, калій, бо під час реакції виділяється кисень, що збільшує горіння. Ці пожежі гасять спеціальними порошко­вими чи рідинними вогнегасниками.

Останнім часом для гасіння пожеж широко застосову­ють галоїдні вуглеводи, зокрема рідинні склади типу БФ-1, БФ-2, БМ і фреон-114 Б2. їхні вогнегасні дії засновані на хімічному гальмуванні реакції горіння при введенні парів цих складів у зону пожежі.

Якщо застосування зазначених вище засобів неефек­тивне чи недопустиме, то використовують спеціальні по­рошкові склади. Для гасіння нафтопродуктів, спиртів, за­хисту трансформаторів призначений порошок ПСБ (на основі бікарбонату натрію). Розплавлені лужні матеріа­ли гасять порошковими сполуками типу ПС. Порошки на основі фосфорно-амонітних солей ПФ і П-1А застосову­ють для гасіння деревини, тканин та інших матеріалів, що можуть тліти.

— 301 —

Кремнієві й металоорганічні сполуки гасять порошком СИ-2.

Механізм запобігання горінню. Щоб запобігти горін­ню, використовують хімічне гальмування реакції горіння; охолодження реагуючих речовин; розведення концентра­цій реагуючих речовин; ізоляція реагуючих речовин.

Перший механізм - це хімічний метод дії на реакцію го­ріння, а інші три - фізичні. Інколи для припинення горіння використовують різні комбінації механізмів.

При хімічному гальмуванні реакції горіння ефекту га­сіння пожежі досягають тоді, коли в зону горіння подають вогнегасні засоби, що можуть змінити напрям реакції за­вдяки зменшенню кількості тепла, що виділяється при го­рінні. Для цього застосовують галоїдні вуглеводи типу БФ-1, БФ-2, БМ і фреон-114 Б2. Припиняється горіння реагу­ючих речовин внаслідок охолодження спалимої речовини і досягнення такого стану, коли пари, що виділяються, не будуть у стані запалення.

Вогнегасні засоби при цьому повинні мати значну те­плоємність, теплоту плавлення та пароутворення, здат­ність рівномірно розподілятися по поверхні речовини, що горить, і добре її змочувати. Такі властивості має вода. Для гасіння зерна в силосах елеваторів та вогненебезпечних рідин у резервуарах застосовують метод, що ґрунтується на переміщенні речовини, що горить, з нижчими більш хо­лодними шарами, внаслідок чого охолоджується верхній шар, знижується швидкість горіння до меж, при яких воно стає неможливим і припиняється.

Припинення горіння розведенням концентрації реагую­чих речовин полягає в розбавленні повітря чи горючої речо­вини, що надходить у зону горіння, негорючими речовина­ми доти, доки в зоні реакції утвориться негорюча суміш.

Речовини, які застосовують для цього, мають бути него­рючими, з малою теплопровідністю і великою теплоємніс­тю і не підтримувати горіння, причому введення їх у зону реакції можливе тільки в розпиленому чи газоподібному стані. Серед них найчастіше застосовують азот, продук­ти згоряння, оксид вуглецю (IV), водяну пару. Ці речовини можна вводити безпосередньо у факел полум'я, а також у приміщення, де відбувається горіння. Для припинення горіння ізолюючими речовинами горючі матеріали ізолюють від повітря. В процесі

— 302 —

гасіння пожеж застосовують такі ізо­люючі речовини: тверді листові матеріали (повсть, азбест, металеві кришки), негорючі сипкі матеріали (пісок, тальк, рідкі речовини), хімічну і повітряно-механічну піну, воду в чистому вигляді із домішками, що підвищують її в'язкість і поліпшують змочувальні властивості, газоподібні речови­ни, продукти згоряння, азот, оксид вуглецю.

Первинні засоби гасіння пожеж використовують ро­бітники, службовці і члени ДПД у разі виникнення пожеж. До них належать: внутрішні пожежні крани, обладнані ру­кавами і стволами, ручні вогнегасники тощо.

Пожежні крани встановлюють на трубопроводах, діа­метр яких не менший від діаметра крана, на висоті 1,35 м над рівнем підлоги, переважно біля виходів з приміщень або на площадках опалюваних сходових кліток, у вестибулях, коридорах чи проходах у найпомітніших місцях. Залежно від передбачуваної витрати води крани можуть бути діаметром 50 і 66 мм. До кожного пожежного крана додається пожежний рукав однакового з ним діаметра за­вдовжки 10 або 20 м і пожежний ствол. Усе це поміщують у спеціальну шафку.

Постійний напір води в трубопроводі біля внутрішньо­го пожежного крана повинен давати компактну струмину такої висоти, яка потрібна для гасіння пожежі в найвищій і найвіддаленішій частині будинку, але не менш як 6 м.

Внутрішні мережі протипожежних водопроводів з кіль­кістю пожежних кранів понад 10 приєднують до зовнішньої кільцевої водопровідної мережі не менш як двома ввода­ми. При цьому внутрішні мережі роблять кільцевими або закільцьовують вводами. Довжина тупикової зовнішньої водопровідної мережі не може перевищувати 200 м.

Пожежні крани не повинні пропускати воду. Рукави слід зберігати в сухому стані добре й акуратно скатаними і причепленими до водопровідного стояка і ствола. З'єднувальні головки пожежних кранів і рукавів повинні мати гумові прокладки. Якщо пожежний кран і рукав роз­міщують у шафці, то її слід опломбувати.

Внутрішні пожежні крани раз на місяць перевіряють, відкриваючи вентилі і пускаючи воду без приєднання викидних рукавів, атакож очищають їх від пилу та бруду. Водночас слід

— 303 —

перевіряти тиск води в кожному внутріш­ньому пожежному крані, а результати перевірки заносити до журналу.

З метою викидання води і створення напруження стру­меня до пожежних рукавів під’єднують металеві пожежні стволи, що мають діаметр, менший від діаметра шланга. Стволи можуть бути звужені до кінця (для створення спря­мованого компактного струменя води) і розширені до кін­ця, якщо вода з них розпилюється. Вид ствола для гасіння пожеж вибирають залежно від виду спалимих матеріалів.

Типи вогнегасників та принципи їхньої дії. В умо­вах будівництва, реконструкції чи експлуатації будівель і споруд у початковому періоді виникнення пожеж можна використовувати піняві, вуглекислотні і порошкові вогне­гасники. На відміну від звичайного будівельного інвентаря протипожежний інвентар фарбують у червоний колір.

У хімічних вогнегасниках піна створюється внаслідок хімічної реакції, що відбувається при змішуванні кислотної і лужної частин заряду. Газоподібна суміш оксиду вугле­цю, що виникає під час реакції, створює в балоні вогнегас­ника підвищений тиск, через що струмінь піни виштовху­ється крізь спеціальний отвір - сприск. На цьому принципі діють ручні хімічні вогнегасники ВХП-10 (ВП-5). Довжина струменя піни, яку викидає вогнегасник, близько 8 м, а час роботи 60...65 с.

Хімічний вогнегасник ВХП-10 (ВП-5), зображений на мал.І\/.1, складається з рукоятки, яка ексцентрично крі­питься на кришці до штока штифтом. Щоб привести в дію вогнегасник, рукоятку треба повернути навколо штифта на 180° у протилежний бік. Кулачок рукоятки пересуне шток і гумовий клапан угору і відкриє горловину скляного або пластмасового стакана, в якому міститься кислотна частина заряду. Коли вогнегасник перевертають догори дном, розчин лужної частини заряду змішується з кислот­ною частиною, і піна, що утворюється, викидається через сприск. Місткість балона вогнегасника становить 8,7 л. Лужна частина заряду - це водний розчин, що містить 400 г суміші бікарбонату натрію NаНСО₃ і 50 г екстракту солодкового кореня, а кислотна - водний розчин сірчанокислого окисного заліза (не менш як 115 г) і сірчаної кислоти (не менш як 120 г), які транспортуються в сухому вигляді в пластмасових мішечках і після роз­чинення у

— 304 —

воді потрапляють у кислот­ний стакан місткістю 0,5л. В остан­ній час застосовують повітряно-пінні вогнегасники марок ВПП-5, ВПП-10, ВПП-100, тиск в корпусі яких утворю­ється стисненим де оксидом вуглецю, який знаходиться в спеціальному ба­лончику всередині вогнегасника.

Мал. IV. 1. Хімічний вогнегасник.

 

1 - корпус; 2 - кислотний стакан; 3 - руч­ка; 4 - перехідник горловини; 5 - горловина; 6- рукоятка; 7 - штифт; 8 - шток; 9 - кришка; 10 - ущільнююча проклад­ка штока; 11 - гумові прокладки (2шт.); 12 - пружина; 13 - сприск; 14 - клапан; 15- накидна гайка; 16- мембрана; 17- шту­цер запобіжника; 18- дно.

 

Вуглекислотні вогнегасники випускають марок ВВ-2, ВВ-5 та ВВ-8 (мап. IV. 2). Місткість їхніх сталевих балонів становить відповідно 2,5 і 8 л. Вогнегасники заповнюють зрідженим вуглекислим газом.

Принцип дії цих вогнегасників полягає в тому, що стру­мінь вуглекислоти у вигляді газу або вуглекислого снігу, спрямований на зону загоряння або пожежі, охолоджує об'єкт, що горить, і навколишнє середовище, одночасно знижуючи концентрацію кисню до величини, за якої горіння припиняється. Вуглекислота не проводить струму, і тому її можна застосовувати для гасіння пожеж в електроустанов­ках

— 305 —

при невеликих загоряннях, в автомобілях тощо.

Щоб привести вогнегасник у дію, слід, тримаючи його за рукоятку і наставивши снігоутворювач на вогонь, від­крити вентиль, повертаючи маховичок проти ходу стрілки годинника. Вентиль має запобіжний пристрій, який авто­матично розряджає вогнегасник, коли тиск вуглекислоти в ньому зросте.

Вогнегасник заповнюють рідиною оксид вуглецю (IV) (3,45...3,65 кг для ВВ-5 і 5,5...5,7 кг для ВВ-8) під тис­ком 70 х 10⁵ Па. Під час застосування вогнегасника рідкий оксид вуглецю вили­вається через дифузор, утворюючи в 400...500 разів більше газу (порів­няно з обсягом оксиду вуглецю в рідкому стані). Швидке випаровування оксиду вуглецю веде до утворення снігу з темпе­ратурою -79°С, який ін­тенсивно забирає тепло від горючих матеріалів. Довжина викидного стру­меня становить 2 м для ВВ-5 і 3,5 м для ВВ-8, а час роботи - відповідно З0...35 і 35...40 сек.

Мал. ІV.2 Вуглекислотний вогнегасник:

а - вигляд спереду; б - вигляд збоку;

1 - балон; 2 - вентиль; 3 - маховичок; 4 - запобіжник; 5 - рукоятка; 6 - стяжний хомут; 7 - нижня опора вогнегас­ника; 8 - кронштейн для підвішування, 9 - розтруб-снігоутворювач.

 

Останнім часом засто­совують вогнегасники, які містять галоїдовані вуглеводні вогнегасильні порошки). Дія порошко-вих ручних вогнегасників ВП-5А, ВП-5Б, ВП-9, ВП-10 та інших

— 306 —

ґрунтується на викиданні порошку під дією стис­неного повітря, що є в балоні з робочим газом. Ці вогне­гасники використовують для гасіння усіх видів пожеж та загорянь лужних металів.

На великих будовах застосовують пересувні вогнегас­ники, як вуглекислотні, так і порошкові.

 

АВТОМАТИЧНІ УСТАНОВКИ