Правила та можливі помилки аргументації.

Правила доказового міркування, що стосуються тези:

-теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою;

-теза повинна лишатися тотожною самій собі протягом усього доведення.

Помилки, які можуть допускатися стосовно доведення тези:

підміна тези;

-звернення до особи опонента;

-перехід в інший рід (має два різновиди).

У першому випадку помилка виникає тоді, коли замість однієї істинної тези намагаються довести іншу, більш сильну, але, можливо, хибну. У другому випадку — коли замість однієї істинної тези доводиться інша, більш слабка.

Правила стосовно аргументів:

-аргументи, які наводяться для підтвердження тези, мають бути істинними і не суперечити один одному;

аргументи мають бути достатньою основою для підтвердження тези;

-аргументи мають бути такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно від тези.

Помилки в основах (аргументах) доведення:

-хибність основ (основа помилки);

-випередження основ (спирання на недоведені аргументи);

-хибне коло (теза обґрунтовується аргументами, а аргументи — тезою).

Правила стосовно форми обґрунтування тези:

-теза повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу, або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.

Помилки у формі доведення:

-уявний наслідок (з того, що на горизонті спочатку з’явля­ється щогла, ніяк не випливає, що Земля має форму кулі);

-сказане умовно сприймається як Безумовне (миш’як — смертельна отрута, але коли лікар дає його хворому малими дозами, то це не означає, що повинна настати смерть).

Порушення правил виводу:

-помилки в дедуктивних виводах (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов’язково закінчується цифрою «0»).

Помилки в індуктивних виводах:

-підміна реальних відношень (висловлювання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»).

Помилки у виводах за аналогією:

-паралогізм — це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки й звичайно приводить до хибних висновків;

-софізм — це навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного;

-парадокс — це міркування, у якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження. Класичними прикладами парадоксів є: «купа», «лисий», «генерал і цирульник», «мер міста» та ін.

Логічна характеристика доведення.

Доведення — це сукупність логічних засобів обґрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень.

Структура доведення: теза, аргументи, демонстрація (форма доведення).

Теза — це судження, істинність якого треба довести.

Аргументи — це ті істинні судження, якими користуються при доведенні тези.

Демонстрація (форма доведення) — це засіб логічного зв’язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.

Розрізняють такі види аргументів:

· вірогідні одиничні акти;

· визначення;

· аксіоми та постулати;

· раніше доведені закони науки та теореми.

За формою доведення поділяються на прямі та непрямі.

Прямим називають таке доведення, в якому з відомих передумов за встановленими правилами безпосередньо слідує теза, тобто істинність тези безпосередньо обґрунтовується наявними аргументами.

Непрямим називається таке доведення, в якому потрібно довес­ти хибність антитези і на цій основі зробити висновок про істинність тези

Логічна характеристика спростування.

Спростування — логічна операція, що спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, з/д яких спростовується теза.

Існують 3 засоби спростування: спростування тези (пряме і непряме); критика аргументів; виявл неспроможності демонстрації.

Спростування тези здійснюється: спростуванням фактами; встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези; спростуванням тези через доведення антитези.

Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтування його тези, здійсн тим, що доводиться їх хибність або неспроможність. Але хибність аргументів ще не означ хибності самої тези.

Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що виявляються помилки у формі самого доведення. Виявивши такі помилки у процесі демонстрації, ми спростовуємо її проведення, але не саму тезу.

Дискусія: загальна характеристика

У процесі обговорення теорем і практ проблем завжди виникають різні підходи щодо їх розуміння та розв’язання. Таким чином обговорення переростає в дискусію. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її критики.

Субєктами дискусії: пропонент, опонент і аудиторія. Пропонент (той, хто щось стверджує, доводить) – це учасник дискусії, доповідач, дисертанат, дипломник, який висунув і обстоює певну тезу, ідею чи концепцію. Опонент (той, хто протиставляє, заперечує) – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), який заперечує чи спростовує думки опонента або оцінює дисертацію, дипломну, магістерську роботу. Він не завжди і не обов’язково є персоніфікованою особою. Можливі дискусії, коли офіційні її учасники погоджуються з пропонентом, але неофіційний опонент аргументовано критикує висунуту на захист роботу. Крім того, пропонент може створити себе «примарного опонента» за принципом «Можуть виникнути певні заперечення». Аудиторія – це третій, колективний суб’єкт дискусії, оскільки як опонент, так і пропонент не лише намагаються переконати один одного, а й схилити симпатії всіх присутніх на свій бік.

Дискусії поділ на двобічні і багатобічні. У двобічній в обговоренні проблем бере участь один пропонент (усі проти одного), у багатобічній обговорюються кілька проблем від кількох пропонентів (кожний проти кожного).

Інструментами активізації дискусії є:

· паралогізм – ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки й зазвичай призводить до хибних висновків;

· софізм – навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного;

· парадокс – міркування, у якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження;

· критика – логічна операція, спрямована на руйнув існуючої аргументації будь-якої тези.

Предмет релігієзнавстава.

Релігієзнавство є комплексна система приодничих і суспільних наук, які вивчають релігію. Релігієзнавство як наука досліджує суспільно-історичну природу релігії, механізми її суспільних зв’язків з економічними, політичними й духовними структурами суспільства, аналізує вплив релігії на суспільство та особу в конкретно-історичних умовах. З погляду світського релігієзнавства предметом його вивчення є дослідження передумов виникнення, становлення та розвитку історичних форм релігійного комплексу (первісних вірувань, етнонаціональних, світових і нетрадиційних релігій), дослідження змісту соціального вчення церкви, вивчення Святого Письма (Біблії, Трипітаки, Корану, Тори тощо). Важливо зазначити, що наукове знання про релігію не робить наукове релігієзнавство автоматично антирелігійним; світське релігієзнавство формує знання, яке є об’єктивним і неупередженим. Крім того, богословське релігієзнавство пов’язані між собою історично. Богослов’я (теологія) є історично першою формою релігієзнавства.

Функції релігії.

1 ) Світоглядна функція релігії - це найголовніша функція, що дає змогу визначити людині своє місце у світі й ставлення світу до неї.

2) Компенсаторно – терапевтична функція релігії ліквідує почуття обмеженості, залежності й безсилля перед об’єктивними законами матеріального світу.

3) Комунікативна функція реалізує потребу спілкування віруючої людини як по вертикалі – з Богом, так і по гоизонталі – з єдиновірцями.

4) Інтегративна функція релігії організовує безконфліктний зв’язок на основі принципів солідарності.

5) Дезінтегративна функція є реалізацією в соціальних відносинах іншого боку інтеграції – дезінтеграції. Дезінтегративна функція стає основою етноконфесійних конфліктів, які за правильного і своєчасного вирішення сприяють розвитку релігійних систем, і навпаки, за їх ігнорування, призводять до кризових явищ у цій сфері.

6) Регулятивна функція – організовує взаємодію людей на основі специфічних релігійних принципів, ідей, цінностей, традицій.

7) Легімітивна функція. Реалізація її в соціальній практиці означає накладання на людину деяких обмежень через певні зразки необхідної поведінки.

2. Проблема походження релігії.

В аналізі причин походж релігії існує нині 2 осн підходи: богословський і науково-релігієзн.

Богословський підхід спирається на ідею, згідно з якою віруючим людям і духовенству немає сенсу ставити питання про причини виникнення релігії, адже релігію подарував людям Бог. В основі богословського підходу лежить догмат про те, що релігію відкрив людям Бог. У християнстві його викладено у Святому Письмі (Біблії), у подальшому його обстоювали й розвивали такі православні богослови, як Афанасій Александрійський, Іван Златоуст, Іван Дамаскін та ін., у католицизмі – Августин Блаженний, Фома Аквінський та ін. Ця позиція є домінуючою насамперед у християнстві. У богословському напрямі можна виокремити теологічну теорію походження релігії, яка грунтується на беззаперечних ідеях про те, що Бог є істота абсолютна, вічна й незмінна, вона є першопричиною і першоосновою всього існуючого на Землі, отже, є об’ктивною причиною існування релігії. Представниками цього напряму були Р.Декарт, Г. В. Лейбніц, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг. Водночас існує світський релігієзнавчий підхід до вивчення причин виникнення релігії. Він також не дає однозначних відповідей на питання про сутність і першопричини релігії. Існує кілька суч науково-релігієзнавчих концепцій.

Найвідомішою є натураліст концепція виникнення реліг свідомості. Її репрезентували Л. Фейербах, К.Маркс, Ф. Енгельс, які вважали, що в основі виникнення релігії лежить відчуття безсилля й страху людини перед природними та соціальними силами. Ще один напрям сучасного релігієзнавства репрезентований соціологічним підходом. Його представниками є О.Конт, М. Вебер, Т. Парсонс. Їхні концепції дають змогу дослідити релігію як соціальний феномен, який виконує низку суспільно необхідних функцій. У поясненні причин появи релігійності одне з головних місць посідає етнологічний напрям, який репрезентували такі відомі вчені, як Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Б. Малиновський, які в релігійному комплексі вбачали певний етап розвитку духовної культури загалом на шляху до її найвищого рівня та істинного змісту. Важливе значення має біолого-психологічна концепція, репрезована У. Джеймсом, В. Дільтеєм, З. Фрейдом. Тут була ідея про те., що в дюдини є біологічно вроджені почуття Бога як результат трансформації різноманітних психологічних процесів (страху, любові, агресії, ненависті, насолоди тощо).

Структура релігії.

Релігія містить чотири основні частини: релігійну віру, віровчення, культ і організацію.

Релігійна віра є основою будь-якої релігійної с-ми.. Водночас реліг віра є гол ознакою релігійної свідомості, що є основою віросповідання та культу. Особливістю її стає її спосіб орг-ції індивід спілкування з Богом, власної відповідальності за отрим істини через Божу благодать, визнання парадоксу, який лежить в основі релігійної віри.

Віровч – систематизований і конкретизований зміст реліг віри, зафіксований у догматах. У світ релігіях положення про віровчення відображене у Святому Письмі, Біблії, у Корані. Для християнства найкоротшим викладом релігійних догматів є Символ віри.. Він скаладається з 12 частин. Символ віри читається як молитва на богослужінні, а також співається в церкві.

Культ – це сукупність реліг дій, з/д яких віруюча людина може містичним способом спілкуватися з Богом. Зміст культової дія-сті визначається уявленням про наприродне, його функціонуванням у світі, характером ставлення людини до Бога і Бога до людини. Завдання релігійного культу. 1) він формує та визначає специфіку спілкування з Богом і дає можливість відчути зворотний зв’язок з ним. 2) культова дія-сть постійно підтримує комплекс реліг почуттів та емоц оформлення реліг віри.

Релігійна орг-ція – це об’єднання віруючих у межах однієї релігійної конфесії на чолі зі священнослужителем. Функції релігійних організацій 1) вироблення основних догматів конктретного віровчення 2) розробка системи протидії іншим релігійним культам і доведення істинності власного віровчення. 3) керівництво і реалізація культової діяльності 4) контроль і здійснення санкцій щодо якості виконання релігійних норм і вимог. 5) зв’язок з нерелігійними організаціями. Різновиди реліг орг.-цій є церква, секта, монастирі., деномінація.