Філософія життя» ( Шопенгауер. Ніцше)

Філософія життя, представниками якої є Ф. Ніцше, В. Діль­тей, А. Бергсон, О. Шпенглер та ін., — це філософ напрям, який розглядає все суще як форму прояву життя, як деяку реальність, що не є тотожною ні духу, ні матерії, яку можна осягнути тільки інтуїтивно. Для філософії життя гол є поняття життя. Залежно від того, як розуміти життя, розрізн варіанти філософії життя: а) життя береться у його біолог-натураліст знач; як буття живого організму на відміну від штучного; йому властива чітко визначена опозиція «розуму», який розгляд як хвороба; б) другий варіант філософії життя пов’яз з космолог-метафіз тлумаченням життя. Життя тут треба розуміти як деяку космічну життєдайну силу, яка безперервно відтворює себе. Біолог форма є однією із життєвих форм. Пізнати її можна тільки інтуїтивно, а не розумом.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтув на 2 осн положеннях: “світ — це воля в собі” і “світ — це уявл для нас”. Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа “воля до життя”. Поняття — це тільки абстракції. Субєкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, волю в бажанні. Воля завжди перебуває у стані прагн, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною. Волю Шопенгауер розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутр сутність усіх сил (сили, завдяки яким людина має прагн; сили, що спричин розв рослин, навіть силу тяжіння). Воля як “річ-у-собі” перебуває, за його переконаннями, поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єкт основи і певної мети. Вищим ступенем об'єктивацій волі Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізн, яке він розцінював як допоміжний засіб дія-сті. Істотною ознакою життя людини філософ вважав стражд, яке є невідворотним. Те, що назив щастям, завжди фактично зводиться до звільн людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає ін страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Ніцше порушує пит про можливість існув загальнолюд цінностей, які орієнтують розвиток суч. цивіліз. До них належить: прагн до життя, відсутність страху перед смертю, намаг бути сильнішим за ін, воля до влади, благородство та аристократизм духу, що стають головними принципами.

Екзистенцій на філософія.

Екзистенціалізм виник на поч XX ст. в Німеч, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі. Біля джерел цієї філософії був С. К'єркегор, який першим сформулюв поняття "екзистенція" — "внутр" бут­тя, що поступово переходить у зовн.

Екзистенціалізм є філософ вираженням глибоких потрясінь, які спіткали зх цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людськ існув. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. В центрі уваги екзистенціалістів були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мист-ва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Осн проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвроп цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті.

Осн категорією екзистенціалізму є категорія існування, або екзистенція, що ототожнюється з суб'єкт переживаннями людини, оголошується первинною щодо Буття, а буття сусп.-ва вторинним. Дійсність — це внутр світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціон в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині сусп.-во як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутр світ індивіда, його свободу. Жити як усі — значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких заг принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

Фрейдизм

Основоположник цього напряму - З. Фрейд.

Психоаналіз застосовується у ф-ії для пояснення особистісних, культурних та соц феноменів. Він був спробою синтезу 2 напрямів дослідж природи людини: 1) розкриття псих поривань внутр світу, смислу людс поведінки; 2) аналізу впливу культурн та соц середовища на формув психічн життя людини та її психічн реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивч струк­тури особистості. Аналізуючи та оцінюючи людську дія-сть, Фрейд повсякчас натикався на такі характеристики поведінки людини, які неможл було пояснити особливост її свідомого ставл до дійсності та до самої себе.

Важливим складовим елементом фрейдів. психоаналізу було уявлення про лібідо. Лібідо — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексу­альних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збуджен­ня. Психічна енергія інтерпретується 3.Фрейдом як енергія лібідо. Інстинктивний імпуль с може бути: розрядженим у дію, витісненим назад у несвідоме, енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуал. (соц.) цілей (сублімація).

У праці „Я і Воно” Фрейд розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній 3 сфери: „Воно, „Я” та „Над-Я”. Під "Воно" Фрейд розуміє субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задовол і нічого не знає про сусп-во реальність. Вимоги "Воно" мають задовольнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідом, це посередник між несвідомим та зовн світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особл значення 3.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральн та реліг почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетично, "Я" — індивід досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу ін людей. "Над-Я" — це внутр особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки сусп.-ва.

Психіка, за Фр, - це засіб взаємозв’язку всіх епох. А соціокульт стереотипи поведінки визнач сімейно-сексуальними відносинами. При цьому буття людини тлумачиться як пост боротьба між Еросом (інст. життя) і Танатосом (інст. смерті). Фрейд заперечує соціокульт закономірності. Він вважає, що культура грунт на відмові від задовол бажань несвідомого, а релігію вважав загальнолюдським нав’язливим неврозом, формою масового божевілля.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю тисяч людей в роки 1 світ. війни, Фрейд підкреслює трагічність існування людини в суспільстві, він вважає, що суспільство розвивається неправильно.

Неофрейдизм.

Неофрейдизм виник в 30-х р 20 ст. Осн. увага дослідження соціально-філософ. проблем. Представлений багатьма течіями.

1) Індивід психологія Адлера: психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, яке збільш почуттям неповної вартості (тілесний недолік), Адлер не погоджувався з Фрейдом щодо перебільш ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, він акцентував увагу на ролі соц. чинників.

2) Сексуально-економ теорія Райха: в важав фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, намагався на основі психоанал інтерпретувати взаємовідносини між ек. базисом та ідеологією.

Фромм - осн. представник неофрейдизму, вірний осн положенням психоаналізу, був переконаний, що критерієм соц. розвитку є самопочуття людини, психолог вдоволеність чи невдоволеність заг життєвою ситуацією. Згідно з концепцією Фромма, не соц. структура сусп-ва формує потреби людини, а навпаки. Виділив такі типи соц. хар-рів: експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий, рецептивний.

Суч людина утратила гармонію безконфліктного існування в природі внаслідок її об’єкт соціалізації. Екзистенц дихотомія – суперечл почуття людськ існув, н-д, зіткнення несвідомого бажання жити й усвідомл неминучої смерті. Зазначав, що гол показниками суперечл людськ існув є біофілія (любов до життя) та некрофілія (ненависть до життя). У своїх працях аналізував поняття свобода; вважав, що це механізм самореалізації окремої людини в повсякд житті, але водночас вона може стати причиною її драматичн існув (почуття безсилля, невпевненості). Це спричиняє виникн феномена «негат свободи», що виявл в екзистенц прагненні «втечі» від свободи. Втечею від свободи він вважав авторитаризм у дія-сті й поведінці людей, зокрема садизм (підкорення інших) і мазохізм (добровільне підкорення іншим).

Герменевтика.

Г ерменевтика – це мист-во і теорія тлумач текстів. Осн засади її були закладені Шлейєрмахером і Дільтеєм. Гол операція у герме­невтиці — розуміння, що являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків: семантичн; логічн; психолог; гносеологічного; соціолог; математичної теорії прийняття рішень

На цьому герменевт інтерпретація не зупиняється, враховується ще намір автора, що передбачає зверн до інтуїтивно-емпіричних і суб'єкт-психологічн факторів. Герменевтика, можна сказати, вперше виявила співвідношення частини і цілого в процесі розуміння. Напрям, мету і методи герменевт аналізу слід оцінювати позитивно, бо суб'єкт-психолог факторів дуже часто недостатньо для адекватного розуміння змісту того чи ін тексту, адже один суб'єкт інтерпретації хибує своєю обмеженістю, тому залучення різних методів для аналізу текстів уможливлює більш повне розуміння їх змісту.

Мова оголошується «творч, виробн силою», оскільки текст є «об'єкт самостійністю» стосовно будь-якого суб'єкта, включаючи автора та інтерпретатора. Він (текст) піднімається до рангу герменевт автономії.

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про філософ концепцію, слід підкреслити ті позит моменти, які вона внесла до скарбниці філософської думки: відтворюється ідея цілісності культури, філософії, сусп.-ва тощо; дається метод аналізу культ явищ; визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З ін боку, герменевтика розгляд як течія сучасної філософії, основн представниками якої є X. -Г. Гадамер, К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як філософ течії є онтологічн характер герменевт кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центр у філософ вченні Гадамера. За ним, герменевтика є філософією "тлумачення": від тлумач текстів до тлумач люд буття, знання про світ і буття в ньому. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як філософію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Неотомізм.

Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, К.Войтила, Ж.Марітен, Е.Корет; Ю.М.Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїст вчення Ф. Аквінського, центр принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософ с-мами Канта, Шеллінга, Гегеля, Хайдеггера, Ясперса.

Послідовники цього вчення розгляд його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму.

Розум людини, на думку неотомістів, неспро­можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існу­вання. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму. Виступає при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

Неотомісти розрізняють два джерела пізнання – природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і то, що мовлене Богом є істинним).

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін: метафізики, гносеології, натурфілософії та ін. Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття. Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога); прикладна метафізика – це філософське вчення про світ та людину.

Центр для неотомізму антропологічну проблематику розробляли Е.Корет та К.Ранер. Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (єдність душі і тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється божественному провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської" історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури. Корет, пояснюючи сутність культурно-історичної творчості, стверджує, що у "відкритості" і "трансцендуванні", самопіднесенні людини до Бога народжується історія.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні про­дуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надпри­родне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого.

Філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям у філософії, який претендує на теоретичне обґрунтування сучасного знання про людину. Проблема людини була поставлена ще в староіндійській та античній філософії, але розв’язання її далеке від завершення. Відправним ідейним пунктом для філософської антропології є філософія життя. Існує дві гілки в сучасній антропології.

1. Біологічна (Гелен, Лоренц).

2. Функціональна (Зіммель, Кассірер).

Біологічний напрям розглядає людину тільки як специфічну тварину. Людина — це біологічно недосконала тварина, непристосована до існування в сьогоденні, і тому виникає соціальне напруження.

Функціональний підхід вважає, що визначити людину через її вроджену здібність — інстинкт, психіку тощо неможливо. Це можна зробити через працю як істинно людську діяльність. Ці підходи не можна розглядати ізольовано, окремо один від одного. Адже немає діяльності, незалежної від певної біологічної організації, а остання завжди відчуває на собі вплив певної форми діяльності.

Постмодернізм.

Це відносно новий етап розвитку зх. Філос. середини та кінця ХХ ст., його засновниками були Дерріда, Міль, Делез. Постмодернізм висунув ідею про те, що художній образ (філософська рефлексія) взагалі нічого не може віддзеркалити в цьому хаотичному світі. Послідовники роблять висновок, що світ є хаос. На думку філос. постмодернізму, суч. Філос. взагалі повинна відмовитися від пошуку істини й використ. традиц. Для неї категорій. Понять і термінів. Хаос стає головним принципом світогляду пост мод.. Вважають, що він допоможе якнайшвидше подолати догматичні консервативні погляди на світ. Хаос породжує гру, свободу істин, що існують, а також іронію як чи не єдиний спосіб розуміння хаотичного світу.

Отже, пост мод. Є складним і суперечливим феноменом дух. К-ри сучасності: одні філософи цього напряму заперечують необхідність логіки і розуму, інші- можливість віри в Бога й реліг. Пізнання світу, треті – навпаки, пропонують продовжити пошук вічних і незмінних істин на основі інтуїтивного пізнання світу, четверті – радять шукати субстанціональні основи світу, але не в самому світі, а в процесі реінтерпрентації вже відомих істин дух. К-ри суч. Цивілізації.