Чуттєве пізнання та його форми

Чуттєве пізнання - вид наукового пізнання.

Його форми:

Відчуття: відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього впливу на органи чуття людини; це ті канали, які зв’язують суб’єкт із зовнішнім світом. Відчуттям можна пізнати тільки одиничні предмети.

Сприймання: чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при дії їх на органи чуття людини; це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, виконує пізнавальну та регулятивну фун-ї.

Уявлення: чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам’яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб’єктом. В уявленні можна відтворити образ предмета, який відсутній, але ми його вже бачили.

Чуттєве відображення –джерело будь-якого знання про дійсність. Виділення чуттєвого пізнання як початкового етапу пізнання має сенс лише тоді, коли вирішується питання про джерело наших знань про дійсність.

 

Раціональне пізнання та його форми

Інтуїція завжди виступає елементом логічного пізнання, адже вона об’єднує весь ланцюг доведення в цілісність і є необхідним елементом осмислення і розуміння.

Розуміння: процес і результат духовно-практичного та пізнавального освоєння дійсності, коли зовн. Об’єкти залучаються до осмислення людської діяльності, виступають її предметним змістом.

Пояснення: розкриття сутності предметів та явищ шляхом з’ясування причин їхнього виникнення та існування, наявності законів їхнього функ-ня та розвитку.

Мислення: процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем у логічних формах.

Емпіричні та теоретичні методи пізнання.

Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному, одержано з досвіду, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю цього рівня є те, що він включає в себе контакт дослідника з предметом з допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють, дає знання зовнішніх, видимих зв’язків між явищами. Вершиною емпіричного знання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостережень, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно.

Теоретичне пізнання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного пізнання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне-емпіричне. Суперечності між ними вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

Інтуїція в процессі пізнання.

Інтуїція- здатність безпосереднього осягнення істини, така форма пізнання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками і, не усвідомлюючи шляху руху власної думки, суб’єкт отримує нове об’єктивно істинне знання про дійсність. Це кульмінаційний момент творчого процесу, коли всі елементи пізнавальної проблеми, які до цього були у відокремленому стані, об’єднуються в єдину систему.

Осн характеристики: безпосередність; несподіваність; неусвідомленість шляхів одержання нового знання.

Це явище не раптове, а закономірне, залежне від повноти логічного аналізу проблеми. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до результативного її вирішення. Інтуїтивне відкриття не є безпосереднім знанням, воно досягається в сфері підсвідомої психічної діяльності.

Практика в процесі пізнання.

Практика різноманітна — від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Про цю та інші проблеми пізнання студенти більш докладно можуть дізнатися з рекомендованих підручників.

Крім указаного критерію, є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін.

Сутність людини та сенс її життя.

Під поняттям „людина” розуміємо сусп. Істоту, в діяльності якої виявляються суттєві характеристики найвищого якісного рівня матеріального світу – сусп. буття.

Основні ідеї, які треба враховувати при створенні цілісної філософської концепції людини:

людину слід розглядати з позиції єдності об’єктивного і суб’єктивного, скінченого і нескінченного. призначення людини прагнення до єдності, гармонії.

Субстратні рівні(природне, суспільне, внутрішній.духовний світ) не слід протиставляти.

Природне в людині не зводиться лише до біологічного, а має в собі безконечність космосу.

Як розумна істота людина є відповідальною не лише за свою долю, а й за долю світу.

Сенс життя людини полягає в реалізації потреб суспільства та власного покликання. Визначення сенсу життя пов’язане з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату. Сенс життя притаманний життю з самого початку. Сенс створюється самою людиною, залежить від розуміння життя, має індивідуальний хар-ер.

Сенс життя – світоглядне філос-ке поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі існування, цінності.

Людина, індивід, індивідуальність, особистість

Під поняттям “індивід”,як правило розглядається людина,як біологічна істота зі своїми природними даними без урахування її соціальних якостей. “Індивідуальність” виражає людину в сукупності її біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють її біологічних та соціальних особливостей, які якісно відрізняють її від інших людей. В умовах підготовки до ринку завдання освіти та виховання полягає у всебічному розвитку індивідуальності, її сутнісних сил. Під “особою”, “Особистістю” мається на увазі людина з певним урахуванням її соціальних якостей /працелюбство, гуманізму…/ важливою якістю тут виступає принциповість,висока відповідальність за свою справу. Негативними соціальними рисами людини виступають конформізм /пристосовництво/, кар’єризм, індивідуалізм /замкненість,протиставлення власних інтересів суспільним/, соціальна пасивність, схильність до корумпованості, безвідповідальність.

Проблема людської свободи та відповідальності.

Невід’ємним атрибутом людини є свобода волі, тобто людина в будь-якій ситуації може діяти або не діяти. Від народження людині дана лише свобода стати чи не стати людиною. Свобода волі людини має 2 виміри-негативний і позитивний. Негативний полягає в тому, що людина може сказати „ні”. Будучи істотою вільною, людина не зобов’язана бути розумною і може сказати „ні” тільки тому, що має на це право.

Позитивний вимір передбачає осмисленість дії. Осмислюючи себе, своє становище в світі та суспільстві, людина може не тільки відмовитись від чогось, вона може спрямувати свої дії на досягнення якоїсь позитивної якості, на створення чогось.

Атрибутом свободи людини є відповідальність. Людина завжди відповідає за свої вчинки, навіть відмова від чогось теж вчинок. Поняття свободи та відповідальності у різних вимірах передбачають 2 різних характеристики людини-її здатність бути собою та особистістю. Особа і особистість людини передбачають свободу волі. Відмінність між ними існує через відповідальність, яку вони передбачають. Особа-це людина, наділена негативною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло людина здатна на хороші та погані вчинки.

Особистість і суспільство.

Особистість наділена позитивною свободою, оскільки на неї поширюється принцип моральної відповідальності, згідно з яким людина не відповідає за ті вчинки, які вона не усвідомлює. Тобто, тільки знаючи, що таке добро і зло, людина здатна на добрі та погані вчинки.

Поняття особи та особистості не слід сплутувати з поняттям індивіду та індивідуальності. Особа — це член суспільства, особистість є рівновеликою суспільству. Унікальність людини не в тих деталях, якими вона відрізняється від інших, а в самому її існуванні. Існування і особистість окремої людини — явище унікальне і є найвищою цінністю для неї самої і для суспільства. Унікальність полягає в тому, щоб бути такою, як усі, але своїм, неповторним чином.

Існування окремої людини є первісним щодо людської сутності. Людина може міняти себе, свою сутність, проте їй не підвладне власне існування. Людина приречена бути, вона суща у світі незалежно від власної волі. Людина приречена на свободу і на відповідальність, приречена на свій страх і ризик зважувати і вирішувати правильність чи неправильність своїх вчинків. Людина обмежена в своєму існуванні, вона народжується незалежно від власної волі і не може вирішувати питання власного життя чи смерті. Їй підвладна тільки тривалість життя та термін смерті