Раціоналізм і дуалізм філос. поглядів Декарта.

Р. Декарт (1596—1650 pp.) — видатний франц філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Осн праці: «Роздуми про метод», «Метафіз роздуми», «Начала філософії» та ін.

В історії Нової філософії Декарт посідає особл місце як творець дуаліст філософ вчення. Він побудував свою філософ с-му на основі визнання одночасного самост існув свідомості і матерії, душі і тіла. «Світ склад з двох незал субстанцій — духовної і матер». Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матер — протяжність. Людина, за Декартом, це механ поєднання цих субстанцій. Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізн світу. Тому Декарт був вимушений ввести в свою теорію пізн третю субстанцію — Бога, який обумовлював їх єдність.

Єдино прав методом пізнання вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявл конкретних істин із заг посилань-принципів, які вічно і апріорно існують у розумі. Концепція раціонал включає в себе 2 елементи. Перший — це уявл про розум як найвищий спосіб досягн істини (розум всемогутній і непогрішимий). Другий — правильно розуміючи якісну відмінність раціон пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціон пізнання, відривав його від емпір ступеня як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особл, чисто раціон джерела знань. Намагаючись очистити дедукт метод від схоласт формалізму, але не розуміючи ролі практ дія-сті в формув змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наук знань мають бути «вроджені ідеї». Вони приховані в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху розв’язання питання про пізнання світу, що постійно розвивається.

Натуралістичний пантеїзм Спінози.

Значний внесок у подолання дуалізму Декарта зробив Б. Спіноза (1632—1667 pp.). З його точки зору, світ — це нескінченна природа, матер субстанція, яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теолог прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе і має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція — це те, що не потребує для свого існув чогось іншого — Бога, духу і т. п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, відігравало велику роль у подальш розвитку наук філософії.

Велике знач для подальш розв філософії мало вчення пантеїзму Спінози. Згідно з ним Бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїст думка про те, що пізн світу йде не через пізн Бога, а через пізн самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наук пізн світу. Виходячи з ідеї існув єдиної субстанції, стояв на позиціях гілозоїзму - вчення, яке допускає наявність мисл усієї матерії, в тому числі й неживої. Бог не стоїть тепер над природою, не є творцем як зовн сила, а перебуває у природі як її іманентна причина, властивість. Таке розуміня субстанції призводить до виріш проблеми дуалізму душі і тіла, яку поставив Декарт. Протяжність та мислення, які в філософії Декарта визнаються незал одна від одної субстанціями, зливаються у філософії Спінози в одну. А ці її власт — лише 2 атрибути поряд з багатьма ін атрибутами (атрибут — невід'ємна властивість). Усі атрибути мають властивість бути необмеж сутностями, бо жодна окрема річ чи явище не можуть існувати без присутності усіх атрибутів. На протилежність субстанції та її атрибутам, які носять характер безмежності, для опису обмеж одиничних об'єктів Спіноза використ поняття "модус" (те, що існує за рахунок зовн причин). Існув модусів характериз не лише обмеженістю, а й мінливістю, рухомістю у межах атрибутів субстанції (часу і простору). Віднош між субстанцією і модусом становить собою відношення частини і цілого. Субстанція визначається здатністю творення, а модус — її продуктом, утворенням, витвором субстанції.

Філософія Просвітництва.

Просвітництво — культурно-істор термін, що відбиває певну епоху розв людства, сутність якої полягає в широкому використ розуму для сусп прогресу. Є продовженням гуманіст тенденцій XIV—XV ст., але відрізн більшим раціоналізмом і критичністю. Гол прагненням просвітників було знайти з/д дія-сті людськ розуму прир принципи сусп життя. З цієї точки зору було піддано гострій критиці всі наявні форми і відносини людей у сфері права, моралі, економіки, політики тощо. Під впливом Просв розпоч реформи в країнах Зх Євр, що сприяло створ і розбудові громад сусп-ва.

Вважається, що Просв започатковане в Англії під впливом філософ ідей Д. Локка, який створив вчення про державу, владу і право. Він розробив концепцію так званого громад сусп-ва, згідно з якою люди створ державу тому, що прир стан людини ненадійний. Мета створ держави — збереж свободи і власності. Локк уперше висунув ідею про необхідність розподілу державної влади.

Франц Просв порушує проблему вдосконал сусп.-ва шляхом реформ. Велике знач мали твори Ш. Монтеск’є, зокрема «Перські листи» та «Дух з-нів», де він методом порівняльн аналізу описує типи держ устрою. Висував ідею величезного знач геогр фактора (територія, клімат, родючість землі) у розв сусп-ва, він не заперечував ролі способу життя, вир-ва. Проголосив ідею заг миру.

Ф. Вольтер у своїх творах висував ідеї, спрямовані проти феодалізму та кріпацтва, він боровся проти церкви, реліг нетерпимості, фанатизму, деспотії. Він — рішучий прибічник рівності громадян перед з-ном, але треба звернути увагу на те, що він вважав неминучим поділ людей на багатих і бідних. Певний час мислитель визнавав за можливе поліпшити життя людей за рахунок так званого «освіченого монарха», тобто вченого, розумн і справедл царя чи імператора, але на схилі свого життя припускався думки, що найкращий держ устрій - республіка. Залишився переконаним в неминучості сусп прогресу.

Блискучий полеміст і талановитий письменник Ж.-Ж. Руссо написав праці, в яких торкається питань розвитку цивілізації, держави, моралі, розмірковує над проблемами соц нерівності та виховання. Критика ним існуючих порядків відрізнялась яскравістю стилю і разючою силою слова. Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, є не лише благом, а й злом, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в сусп.-ві. У вихованні Руссо спирався на чуття людини, звертався до її щирого серця. В цьому він вбачав можливість збереж і розв справді люд відносин у сусп.-ві. Рішуче виступає проти соц нерівності, вимагає свободи і забезпеч повноти юрид прав.

Теорія пізнання Канта.

У центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівняно з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не «речі в собі», а явища речей, результат їхньої дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір—час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.), тобто таким формам, які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового, він заплутується у невирішених протиріччях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

У філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивно­го існування «речей у собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсудку) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Етичні погляди Канта.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмерття", "Бог", пояснюється вірою в уявніш світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.