Метод і система філософії Гегеля.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Гегеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людських знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього як для теоретика дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. До їх розгляду Гегель повертається кілька разів, уточнюючи свою позицію. Так, першим варіантом було розчленування, що подано в "Феноменології духа". А саме: Дух як система явищ людської свідомості, самоусвідомлення та пізнання; історія інтелектуального розвитку людства від примітивних форм чуттєвості до початку філософських знань; логіка — як система діалектичних категорій, фундамент, на якому виникає наукова філософія природи.

Більш зрілий варіант розчленування Гегель подає в "Енциклопедії": 1. Логіка. 2. Філософія природи. 3. Філософія духа.

Оскільки розробку філософської системи Гегель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Гегель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Гегель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта первісною є фундаментальна помилка. Поняття "тотожність" пусте без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Гегель вбачав можливість кількох варіантів розвитку системи філософського знання. А саме три члени філософського знання, якими Гегель вважає логіку, природу і дух, він з'єднує в таких порядках:

1. Логіка (як всезагальне) — природа (як одиничне) — дух (як особливе).

2. Природа (одиничне) — дух (особливе) — логіка (всезагальне).

3. Дух (особливе) — логічна ідея (всезагальне) — природа (одиничне).

Він є творець узагальненого філос. методу –діалектика. Сформулював основні закони: закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін в якісні, закон заперечення заперечення.

Філос. історії Гегеля.

Вчення Гегеля про дух, який він характеризує як заверш щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визнач людини в її соц-істор розвитку.

Духовність, що виробл в людині, становить суттєву відмінність людини від природи. За традицією тріадичності розвиток "духа" розгляд Гегелем у 3 формах: суб'єкт, об'єкт та абсол дух.

Вчення про суб'єкт дух Гегель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розв душі представл у вигляді тріади — "прир", "чуттєвої" та дійсної душі. Освітлення "прир змін" душі ведеться в плані вікової психології з елемент педагог; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це найбільш значущий розділ вчення про суб'єкт дух, оскільки розв свідомості охарактериз у зв'язку з практ перетворенням та створенням дійсності в процесі труд дія-сті та соц боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "сам в собі визначаючий дух як суб'єкт для себе". Суттєва новизна цієї част вчення пов'язана з тлумаченням "єдності теорет і практ духа" як "дійсно вільної волі", в якій втілен "вільний дух".

У вченні про "об'єкт дух" (філософія права) Гегель дає своє розуміння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Гегель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Гегель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необх розгляд моральні визнач в контексті соціал визначеного буття людей, які вже розгляд як члени різних соц утворень. Формами розвитку морального духа Гегель вважає родину, громадське сусп.-во та державу. Під час розробл концепції громадського сусп.-ва він використав висновки такої науки як ПЕ, що було видатною подією для нім клас філософії.

Антропологічна філософія Фейєрбаха.

Замість християнства та філософії гегелів типу він запропонував "філософію Людини". Згідно з його гуманіст концепцією Людина — це найвище у ціннісному віднош, абсолютна цінність. При цьому слід говорити не про окремих людей, а про їх сутність, тобто про родовий початок. Окрема людина зовсім не є вмістилищем усіх люд чеснот, але Людина як така є нескінченно мудрою, доброю, всемогутньою. Її властивості — це вона сама, а без них (тобто без моральних якостей мудрості, доброти, могутності) Людини зовсім немає. В людині все є цінним: емоц та психолог життя є не менш важливим, ніж розум. Також важливо, що людина живе в прямому контакті з природою, бо зовн природа є близькою природі самої людини. За Фейєрбахом, людська сутність цілком гармонійно виявляє себе в людськ існуванні: життя природи та умови буття перебувають у глибокій єдності з людс сутністю. Отже, людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармон єдності з власною сутністю, власними якостями ("предикатами"), зовн та внутр природою. Вища ж єдність проявл в моральному наповненні цієї гармонії, яка реаліз в імперативі – вищому з-ні для Людини, який полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності, як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне у ін людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетвор у Фейєрбаха на осн моральний з-н. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом—це любов статева, родоутворююча, що включає в себе любов до дітей, до продовж самих себе, свого Я. Відносини між людьми повинні включити в себе з-н Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії. Фейєрбахівські уявл про Людину були отримані шляхом крит перетлумач християн ідей. Фейєрбах віддав чи приписав Людині лише ті якості ("предикати"), які релігія приписувала Богу. На його думку, Бог — це відчужена та об'єктивована сутність людини Саме в тому, що боги утворені за образом та подобою людей, і корениться, за Фейєрб, сенс та цінність реліг свідомості, основа її дійовості в історії. Перетлумачений таким чином зміст релігії саме й веде, за Фейєрбахом, до справжн розуміння сутності людини.

Філософія марксизму.

Марксист філософія, безумовно, важл етап у розвитку світової філософії. Карл Маркс (1818—1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820—1895 pp.) дають уявлення про осн напрями творчої та сусп-політ дія-сті засновників якісно нової філософії, нового способу мислення. Їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха.

Базуючись на ідеях Фіхте та Гегеля щодо акт дія-сті суб’єкта, Маркс уперше висуває ідею дія-сті як матер-перетво­рювальної сусп практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як продукт саморозвитку природи і сусп.-ва, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в сусп.-ві, де панує приватна власність, — гол в працях Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуж лежить відчуження в матер, економ сфері; звинувачує приват власність у тому, що вона, зрештою, породжує всі форми відчуж, і займає позицію заперечення приват власності. Маркс стверджує ідею про необхідність перетвор приват власності на реальну власність кожного індивіда, тому людина вільного сусп-ва, де ліквідовано відчуженість, —людина багата на різні потреби, інтелектуально, морально і фізично розвинена. Тобто це універс людина, яка живе в гармонії з сусп.-вом і природою. Маркс гостро критикує так званий «казармений комунізм», який уніфікує людину, спрощує її потреби, веде до зрівнялівки, не дає умов для всебічного розвитку особистості.

Суть матеріаліст розуміння історії викладено в першому розділі «Нім ідеології» Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульований принцип, що дає змогу матеріаліст виріш питань розвитку сусп.-ва. Цей принцип спирається на визнання самого факту існув простих, ясних, очевидних кожній людині передумов її життя. Ними є матер передумови, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином, склад цілісна концепція сусп-ва, основою якого є безпосер процес вир-ва сусп життя, пов’язаних з ним форм люд спілкув, породжених базисом політ надбудови та різних форм сусп свідомості.

Концепція практики як основи і гол змісту людського життя дає підставу Марксу для гострої критики всього попереднього матеріалізму як метафізичного, споглядального, тобто такого, що розглядає людину поза соціальними умовами її життя. Принцип революційно-перетворювальної практики потребував адекватного методу пізнання — діалектики. Підкреслюючи величезне значення гегелівської діалектики, її революційну сутність, Маркс зазначає, що цю діалектику треба «поставити на ноги», тобто наповнити матеріалістичним змістом.

Марксизм як певна філософія і сусп-політ доктрина швидко набув послідовників і популяризаторів у Європі, Америці.

Позитивізм.

Це філософ концепція, сформана 30 р ХІХ ст. Контом. Історія позитивізму має 3 періоди розв.

Перший, початк позитивізм. Представники: О. Конт, Г. Спенсер, О. Михайловський. Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізн від об'єктів конкретних наук, а узагальнює досягн конкретних наук, є їх узагальнен класифікацією. Позитивізм як філософ напрямок заснова­ний на принципі: справжнє знання досяг лише як результат окре­мих конкр наук. Програма початк позитивізму зводилася до таких засад: пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації; вся традиц філософія повинна бути скасована і змінена спец науками; у ф-фії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомі представники: австрійс фізик Е. Мах, нім. філософ Р. Авенаріус, франц. математик Ж. А. Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наук знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об'єкт реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.

Третя форма - неопозитивізм, який має 2 різновиди: логічн позитивізм і семант. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка наук, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мові. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Це напрям визначає мові головну роль в усіх сферах дія-сті. Усі соц колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер Л. Вітгенштейн та ін.

Суч позитивізм — постпозитивізм (І. Лакатош, Т. Кук, П. Фейєрабенд) висуває методологію дослідниц програм, ідеї гуманізації науки, теорет плюралізму і істор контексту науки.

Прагматизм.

Філософ течія, що виник у США на поч 70 р. ХІХ ст. та пошир в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги стала окрема людина та її дія-сть. Репрезентували Пірс, Джеймс, Дьюї. Вони розробляли філос ідеї, згідно з якими мисл людей необх було сприймати як спосіб адаптації до навкол дійсності, істину – як момент самореалізації людини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філос – як метод поясн конкретного мисл і вірувань людини, спрямов на виріш її життєвих проблем. Гол принцип прагматизму проголошує теза про те, що у кожної людини — своя філософія, свої, властиві лише їй способи філософствування, бо "філософствувати означає мати індивід спосіб сприйн і відчуття биття пульсу косм життя", а сама філософ спрямованість обумовл природженим темпераментом людини. З точки зору прибічників прагматизму, філософія є методом залагоджув суперечок філософів, заснован на практ наслідках наших дій. Вони стверджують, що істиною є те, що краще працює на нас. Її добиваються лише для практики, а не для самоцілі. Цей підхід різко відрізняє філософію прагматизму від європ філософ традиції шукання істини.

Досліджуючи проблеми пізн, Дьюї розробляє центр. поняття прагматизму — досвід, який він розуміє як всі форми життєдія-сті людей і всі прояви їх життя. Прагматизм не цікавиться проблемами онтології, оскільки філософія має бути пов'яз з дозволом реальних потреб людей, їх інтересів, напруги. Центром філософії, на думку Д. Дьюї, є гносеологія. Початок пізн — це завжди криза в дія-сті і філософ методологія підпорядк забезпеченню успішності дій людини. Тому кожній людині необх мати не один, а безліч методів або способів пізн світу, тих інструментів, які сприяють ефективності дії, її успішності. Виходячи з цього принципу, прагматизм звертає увагу на те, що будь-яка істина — умовна і неоднозначна. Цей принцип був підхоплений і поширений представниками природознавства XX ст, що оголосили конвенціалістську (договірно-умовну) концепцію істини як Основоположну особливість сучасного природознавства і філософ гносеології. Також Дьюї підкреслював, що мисл почин тоді, коли ситуація виявилася прo6лeмaт, коли ми знаходимося у скруті і не можемо придумати нічого кращого. Мисл підпорядковане потребі в безпосередній дії і сама наука покликана допомогти людині зробити що-небудь.