Осн риси та етапи розв античної ф-фії.

Антична ф-фія – це комплекс ідей і вчень, розроблених давньогрец та давньорим мислителями з VII ст. до н. е. до VI ст. н. е. Поділяють на такі 4 періоди: досократівськ, класичний Сократ, елліністичний і римський.

1. Досократів. (VII –V ст.. до н. е.). Розпочався з вивч проблем філософії природи. Репрезентують його ранні натурфілос. Фалес, Аксімандр, Піфагор, Ксенофан та ін. і пізні, які займалися пошуками першопричини світу на плюрастичних засадах. Натурфілософи критично переосмислювали міфол.-реліг. світогляд, аби отримати істинні знання й пояснити картину світу. Міфол. свідом. ставила і вирішувала прості питання: як виникла земля, як існує все живе і неживе. Античний світ вимагав нових форм світогляду, позбавлених впливу реліг.-міфол. ідей. Античність відкрила з-н, який регулював відносини людини й природи, людини й людини, людини й сусп-ва – номос. Важливим було космогонічне вчення (вчення про походж світу). Воно пояснювало раціон світобудову, розумну гармонію явищ і предметів оточуючого світу. Зявилося вчення про Логос і Хаос. Логос- це закон, що визначає процес взаємопереходу протилежностей. Потім зявилася атомічна теорія світу, що першопричина всього - атом.

2. Класич. (сер V – кінець IV ст. до н. е.) Гол предметом вивч стає людина, її дія-сть, поведінка, мисл. Важл особл є об’єкт ідеалізм Платона, який виражався в таких тезах, що першоосновою світу є особл світ, який існує незалежно від людини. Розмежування ідеалізму і матеріалізму, метафізика, категоріальність, інтерес до держави та сусп.-ва, пропаганда філософ. учень.

3. Еллініст (кінець IV – поч II ст. до н. е.) Особливості: криза моральних і філос. цінностей, критика держави й сусп.-ва, пошук індивід щастя, мета життя – щонайбільше задоволення, апатія, атараксія, евдемонія, домінування матеріалізму.

4. Римський (І ст. до н. е. – V/VI ст. н. е) Вплив духовн культури Сходу та Пн. Африки, спорідненість філос. та держ. інтересів, домінування етики та естетики, еклектизм, розвиток стоїцизму, домінування ідеалізму, вплив ідей християнства, обєднання антич. філософ. з христ. теологією.

Філософія Мілетської школи.

Осн представниками є Фалес, Анаксімандр, Анаксімен. Засновником вважають Фалеса. Філософи Мілетськой школи стояли у витоків грецької науки: астрономії, географії, математики, метеорології, фізики. Ввели першу наук термінологію, вперше стали писати свої вигадування прозою. Школа розглядала світ як живе ціле; не робила принципової відмінності між живим і мертвим, психічним і фізичним. Свої астрономічні, географ і фізичні пізнання Фалес зв'язав в уявлення, матеріаліст в основі не дивлячись на ясні сліди міфологічних уявлень. Фалес вважав, що те, що все існує виникло з якогось вологого первовещества, або «води». З цього єдиного джерела все постійно народжується. По символічній картині Фалеса, сама Земля тримається на воді і оточена з усіх боків океаном; вона перебуває на воді, як диск або дошка, плаваюча на поверхні водоймища. В той же час речова першооснова «води» і вся природа, що сталася з нього, не мертві, не позбавлені одухотвореності. У Всесвіті все повно богів, все одухотворено, все має душу. Приклад і доказ заг одухотвореності Фалес бачив у властивостях магніта і янтару; оскільки магніт і янтар здатні приводити тіла в рух, то, отже, мають душу. Анаксімандр першим дійшов до категоріальн визнач начала. Таким він назвав айперон. Це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває в постійн активності і русі. Земля, формою подібна до зрізу колони, займає середину світу і нерухома; тварини і люди утворилися з відкладень висохлого морського дна і змінили форми при переході на сушу. Світ не вічний, але після руйнув його з безмежного виділ новий світ, і цій зміні світів немає кінця. Анаксімен бачив в основі всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із 4 стихій. Повітря називає айперос, а айперон – це властив повітря. Найцікавішим у його філософії є розуміння ним душі. Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря здатна до творіння і творчості.

Елейська школа в античній філософії.

Виникла в Елеї на пд Італії у VI-V ст. до н.е. Гол її представники: Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій. На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей; аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей; обґрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття. Елейська школа вперше розрізнила мислення (мислиме буття) та чуттєві дані (буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно позначає, поняття стає окремим предметом дослідж. Ксенофан оригінально розуміє єдність світу. На його думку, єдність світ – це і є бог, а Бог – це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила у мудрості. За Ксенофаном філософ - Бог. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності - думка, розум. Він фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм. Поняття про Богофілософа продовжує Парменід, довівши його до поняття цілісності буття. Доводив, що існує лише вічне і незмінне Буття, тотожне думці. Осн його тези: 1.Окрім Буття немає нічого. Також і мислення є Буття, бо не можна мислити ні про що.2. Буття ніким і нічим не породжено, інакше довелося б визнати, що воно сталося з Небуття, але Небуття немає. 3.Буття не схильне до псування і загибелі, інакше воно перетворилося б на Небуття, але Небуття не існує. 4.В Буття немає ні минулого, ні майбутнього. Буття є чисте сьогодення. Воно нерухоме, однорідно, абсолютно і обмежено, має форму сфери. Зенон вважав, що поняття про рух є суперечливим, а отже, неістинним. Його міркування дістало назву епіхейрема – стислий умовивід, та апорія – безвихідне становище. З/д апорій Зенон доводив одиничність буття. Увесь хід думок говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим є те, що має величину або просторовий об’єм. Йому належить ціла низка апорй проти істинності вчення про рух. Згідно з його ученням, предмет, який рухається, не здатен рухатися взагалі.

Стихійна діалектика Геракліта.

Його наз. засновником ранньої діалектики. Згідно з його ученням, все виникло з вогню і перебуває в стані постійної зміни. Вогонь — найбільш динамічна, мінлива зі всіх стихій. Тому для Геракліта вогонь став першоосновою світу, тоді як вода — лише один з його станів. Вогонь згущується в повітря, повітря перетвор на воду, вода — в землю. Сама Земля, на якій ми живемо, була колись розжареною частиною загального вогню, але потім — остигнула. Геракліт вважав, що все безперервно міняється. Положення про загальну мінливість зв'язувалося Гераклітом з ідеєю внутрішньої роздвоєності речей і процесів на протилежні сторони, з їх взаємодією. Геракліт вважав, що все в житті виникає з протилежностей і пізнається через них. Світ, у якому живе людина, сприймається як величезний потік протилежних якостей «холодне стає теплим, тепле-холодним, сухе – мокрим, мокре – сухим». Взаємоперехід протилежних якостей визначає розвиток світу. Логос в цілому є єдність протилежностей.

Філософія Демокріта.

Гол досягненням філософії Демокріта вважається розвиток ним вчення Левкіпа про «атом» — неділиму частку речовини, що володіє дійсним буттям, не руйнується і не виникає. Атоми рухаються і утворюють найрізноманітніші з'єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокріт, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з'єднання одних і тих самих атомів. Вважав первоначалом атом (буття) і пустоту (небуття). Оригінально пояснює виникн життя; стверджує, що живе виникло із неживого за межами живого без ніякого творця і розумної мети; розглядаючи душу, вважає її як сук-сть атомів. На уяві про тілесність душі побудоване вчення про пізн. При цьому розрізняє 2 види пізнання: темне та істинне, а також з/д чуттів і через мислення.

Якісно новим для античної філософії є поняття "нескінченності", "незнищенності" Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізн істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розум дійсності в уяві Демокріта підпорядковане принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: "Боги не потрібні Космосу". Виявл причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з погляду Демокріта, гол предметом пізнання. Там, де виникали пит про можливість, випадковість, Демокріт вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів — чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утвор між об'єдн атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття, потрапляючи до суб'єкта як відбиток.

Філософія Сократа.

У ценрі філософії Сократа - людина, насамперед як моральна істота. Тому його вважають засновником автономної філософ. етики. Основами свого філософ. Вчення вважав принцип необхідності пізнання самого себе та заг пізнання на основі принципу «я знаю що я нічого не знаю». Сократ розробив влсний метод пошуку істинного знання, який він назвав маєвтикою Її мета - всебічне обговор будь-якого предмету, визнач поняття й стимулювати співрозмовника на самостійний пошук її розв’язання. Сократ звернув увагу на те, що якщо немає поняття, то немає знання. Метод полягав у досягненні понятійного знання. Це досягнення відбувалось з/д індукції. Гол темами філософ роздумів були: добро й зло, любов, щастя, людські чесноти. Найголов. у методі: мис-тво лог. мислення, філос. бесіди, питань і відповідей. Був прихильником етичного реалізму, згідно з яким будь-яке знання є добро, а незнання – зло. Осн чесноти для Сократа — це стриманість, мужність, справедливість. Став прикладом єдності своїх етичних поглядів і практичного життя. Він неодноразово зазначав, що йому допомагав внутрішній голос «даймон», який керував його вчинками і допомагав знайти правильне раціональне рішення.