Суть та завдання земельного кадастру в умовах переходу до ринкової економіки

Земельний кадастр – це багаторівнева інформаційна система, яка містить відомості і документи про правовий, природний та господарський стан земельного фонду. В ньому наводяться дані про землевласників і землекористувачів, відомості про використання земель, їх якісні і кількісні характеристики та економічні оцінки.

Всі кадастри, створювані з 1917 р., ґрунтувались на єдиних для всього колишнього СРСР правилах та вимогах і являли собою інструмент централізованого господарсько-економічного управління різними регіонами країни.

Як показав досвід країн, що будували суспільство на основі загальнодержавної та одержавленої колективної власності, такий розвиток був безперспективним.

У 80-90 роках стає очевидним, що ринкова економіка набагато ефективніша за державну.

У період реформування земельних відносин однією з найважливіших проблем є проблема економічного використання і відтворення природних ресурсів. Зміни економічного механізму господарювання, перехід до економіки ринкового типу і докорінна перебудова соціально-економічної структури суспільства торкаються земельних відносин, управління земельними ресурсами й організації раціонального їх використання, землевпорядкування і земельного кадастру.

Сьогодні значно зростає роль державного земельного кадастру, оскільки він є інформаційною базою для ефективного управління земельними ресурсами, регулювання земельних відносин, підтримки податкової та інвестиційної політики держави, розвитку ринку землі і обґрунтування розмірів плати за землю. Це, в свою чергу, вимагає реформування існуючої системи землевпорядкування, створення нового її типу, який відповідав би сучасним умовам розвитку суспільства і земельних відносин.

Необхідність реформування земельних відносин в Україні знайшла законодавче відображення у постановах Верховної Ради України від 13 грудня 1990 р. «Про земельну реформу», від 13 березня 1992 р. «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» та в низці ухвал місцевих рад.

Проведення земельної реформи вимагало необхідної інформації про землю. Тому згадана постанова «Про земельну реформу» зобов’язувала місцеві ради до 15 березня 1991 р. провести інвентаризацію земель усіх категорій, визначити ділянки, що використовуються не за цільовим призначенням, нераціонально, або способами, які призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічного стану. По суті, така інформація давала відомості про землекористувачів, кількість і якість земель. Звичайно, що у визначені жорсткі терміни неможливо було провести детальну інвентаризацію земель усіх категорій. Тому основна увага зосереджувалася на одержанні відомостей про землі сільськогосподарських підприємств. Це задовольняло потреби реформування земельних відносин, насамперед у сільському господарстві.

Основи земельної реформи були викладені в Земельному кодексі України, прийнятому в 1990 році. Цим документом передбачався перерозподіл земельних ресурсів з державної власності шляхом передачі землі:

- громадянам – у довічну успадковану власність;

- колективним сільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям – у постійне користування.

Проте такий підхід не дозволив створити повноцінного ринку землі.

Більш прогресивним був Земельний кодекс України, прийнятий у 1992 році, згідно з яким кожен громадянин отримав право на приватизацію рівних за розміром земельних ділянок. Проте цей документ також мав ряд недоліків, а саме:

- працівники сільськогосподарських підприємств вважали, що їх права, як основних товаровиробників не повністю враховані;

- різна забезпеченість землею в різних регіонах України не дозволяла поділити землю в рівних частинах;

- реалізація цього підходу привела б до розвалу колективних сільськогосподарських підприємств, які на той час залишалися основними виробниками сільськогосподарської продукції.

На прискорення ринкових реформ в Україні, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій в реалізацію програм соціально-економічного розвитку направлений Указ Президента України від 12 липня 1995 р. № 608/95 «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності».

Важливою віхою в історії земельно-кадастрових робіт у перші роки демократичної влади було проведення бонітування ґрунтів у 1993 році.

На забезпечення реалізації невідкладних заходів щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва направлений Указ Президента України від 8 серпня 1995 р. № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»

23 березня 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про методику грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасову)», а 30 травня 1997 року – постанову «Про методику грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів)».

З 1995 року дані грошової оцінки земель використовувались при паюванні земель колективних сільськогосподарських підприємств. Так, зокрема, кожна земельна ділянка (пай) була оцінена в грошовому виразі і її вартість вказана у сертифікаті на право власності на земельну частку (пай). За даними нормативної грошової оцінки в установленому порядку визначаються показники земельного податку, фіксованого сільськогосподарського податку та орендної плати за використання земель.

У ході проведення таких важливих етапів земельної реформи, як роздержавлення і приватизація землі, виникла необхідність у законодавчому регулюванні нових земельних відносин у країні. Цій меті відповідав Земельний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 року. Будучи основним законом про землю, він поряд з необхідними правовими нормами регулювання земельних відносин в Україні закріпив законодавчі норми щодо ведення державного земельного кадастру.

Реформування земельних відносин у напрямі роздержавлення і приватизації з метою підвищення ефективності її використання й охорони супроводжується комплексом землевпорядних і земельно-кадастрових дій як правового, так і організаційно-господарського характеру. Спираючись на правову базу, чинне земельне законодавство України, у встановлені строки проведена інвентаризація земель, виділено землі запасу і резервного фонду, встановлено межі сільських, селищних рад, населених пунктів, ведуться роботи з обліку якості земель з метою оподаткування громадян, підприємств, організацій.

Активно ведуться роботи з видачі власникам землі державних актів на право власності на землю, сертифікатів на право власності на середню земельну ділянку (пай), а землекористувачам – державних актів на право постійного користування землею.

Запроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин.

Проведено грошову оцінку сільськогосподарських угідь, загальна вартість якої складає 306,8 млрд гривень.

Проводиться також грошова оцінка земель несільськогосподарського призначення.

Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального і ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення. Це зумовлює необхідність комплексного підходу до розв’язання проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах, у тісному поєднанні з економічними реформами у державі в цілому.

Реаліями сьогодення є те, що здійснення земельної реформи, розвиток багатоукладної економіки, формування різних підприємницьких структур пов’язані з процесом утворення великої кількості земельних ділянок. В цих умовах зростає значення державного управління земельними ресурсами, ефективність якого багато в чому залежить від земельно-кадастрових даних, зокрема від створення системи реєстрації земельних ділянок та прав власності на них.

Однією з передумов запровадження в Україні ефективної системи земельно-кадастрових робіт є широке застосування сучасних інформаційних технологій, в основному у рамках програми створення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру.

Необхідність даних державного земельного кадастру є дуже актуальною для потреб управління міським господарством у зв’язку з купівлею-продажем, даруванням, передачею у спадщину, обміном землі разом із нерухомістю, проведенням аукціонів, конкурсів міських земель. Об’єктивні дані державного земельного кадастру стануть базою функціонування не лише землевпорядних органів, але й таких структур, як земельний банк, земельна біржа та ін.

Сьогодні особливо актуальним є питання застосування даних державного земельного кадастру для здійснення приватизації землі у сільському господарстві.

У період реформування земельних відносин в сучасних умовах велике значення мають кадастрові знімання – комплекс робіт для визначення та відновлення меж земельних ділянок.

Крім того, необхідно дещо розширити зміст земельного кадастру, насамперед – даними зонування територій населених пунктів. Це пов’язано із введенням містобудівного кадастру відповідно до Закону України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування», що базується на даних земельного кадастру.

Новим імпульсом у запровадженні в Україні ринку землі повинна стати експертна грошова оцінка земельних ділянок.

Вказані проблеми обумовлюють створення системи єдиного державного земельного кадастру, тобто науково обґрунтованого реєстру даних про природні, соціальні, економічні явища, їх кількісні та якісні характеристики, правовий статус.

Контрольні запитання

1 Походження терміну «кадастр».

2 Перші відомості про кадастрові роботи.

3 Що покладено в основу «реального» кадастру?

4 Розкрийте зміст міланського земельного кадастру.

5 Земельний кадастр в Україні в часи Київської Русі.

6 Назвіть основні етапи розвитку кадастру в Україні.

7 Категорії землеволодінь в Україні, згідно з інвентаризацією 1729 -1731 рр.

8 У чому полягає суть оцінки земель за методом В. В. Докучаєва?

9 Суть провізорного францисканського кадастру.

10 Земельний кадастр під назвою «дефінітум».

11 «Пунктовий» метод оцінки земель.

12 Земельно-кадастрові роботи в Україні (у складі колишнього СРСР).

13 Ведення земельного кадастру у США.

14 Типи реєстрації землі в Канаді.

15 Сучасна система управління земельними ресурсами в Англії.

16 Французький земельний кадастр.

17 Кадастрова діяльність у Фінляндії.

18 Особливості земельного кадастру в Німеччині.

19 Земельний кадастр у країнах Східної Європи.

20 Система державного земельного кадастру Росії.

21 Підходи створення кадастрово-реєстраційних систем.

22 Завдання земельного кадастру в умовах переходу України до ринкової економіки.

 

КАДАСТР ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Загальні положення

Природними ресурсами називають елементи природи, що використовуються як джерело засобів існування людей. Це земельні, лісові, водні та мінеральні ресурси, атмосфера й гідросфера Землі, сонячна енергія, клімат.

Природні ресурси як компонент навколишнього середовища, місце перебування людини й умови її життя, беруть участь у суспільному виробництві, виступають засобом виробництва і джерелом задоволення потреб людини. Земля, її надра, води, ліси – власність народу, який проживає на відповідній території.

Проблема раціонального використання природних ресурсів об’єктивно визначає необхідність їх вивчення з правової, природної і господарської точок зору на основі достовірних і науково обґрунтованих даних, які містяться в державному кадастрі.

Протягом останніх років багато зроблено для створення й розвитку системи кадастрів природних ресурсів. Верховна Рада України прийняла спеціальні закони про землю, води, ліси, надра, які передбачають ведення земельного, водного, лісового кадастрів і кадастру родовищ корисних копалин.

Державний земельний кадастр займає особливе місце в кадастрі природних ресурсів. Це пов’язане з особливостями землі як об’єкта земельного кадастру і її значенням як одного з найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Земля – різновидність природних ресурсів, складний елемент біосфери. В її надрах наявні великі поклади корисних копалин, органічно пов’язані з землею водні і лісові ресурси, без яких життя неможливе.

Земля, як об’єкт кадастру, – першооснова будь-якої діяльності. Так, в обробній промисловості і транспорті земля є територіальною основою, на якій здійснюється процес виробництва. У добувній промисловості вона виступає не тільки територіальним базисом, але й предметом праці, у процесі якої здійснюється видобування корисних копалин.

У сільському і лісовому господарстві земля виступає в трьох якостях одночасно:

- просторовим базисом, на якому здійснюється виробництво сільськогосподарської і лісогосподарської продукції;

- предметом праці, на який спрямовується діяльність людини для одержання продукції;

- знаряддям праці, за допомогою якого в певних умовах людина одержує результати своєї діяльності. Таким чином, тут земля виступає як головний засіб виробництва.

Виходячи з цього, земля є всеосяжним чинником життєдіяльності людей і вимагає всебічного вивчення, що забезпечується веденням державного земельного кадастру.

Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів.

Кадастри природних ресурсів повинні відповідати вимогам народного господарства.

Єдність економіки народного господарства – чинник, який дозволяє забезпечити єдність системи кадастрів природних ресурсів. Кадастрам природних ресурсів притаманні як загальні риси, характерні для всієї системи народногосподарського обліку, так і низка особливостей, зумовлених специфікою об’єктів кадастру.

Державний лісових кадастр

Для організації раціонального використання лісів, їх відтворення, охорони і захисту, планування розвитку лісового господарства і розміщення лісового фонду здійснюється облік лісів та ведеться державний лісовий кадастр.

Державний лісовий кадастр являє собою інформаційну систему про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, кількісний і якісний стан лісів, розподіл їх за групами, екологічну оцінку, категорії захисту та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства.

Ведення державного лісового кадастру проводиться у відповідності з Лісовим кодексом України, затвердженим постановою Верховної Ради України № 3853-12 від 21 січня 1994 р.

Державний лісовий кадастр включає державну реєстрацію землекористувань (лісофондовласників), кількісний облік лісових ресурсів, якісну характеристику лісових земель, економічну оцінку лісів.

Лісовий фонд становлять усі ліси на території України.

Землі лісового фонду поділяються на лісові і нелісові.

До лісових земель належать:

- вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;

- невкриті лісовою рослинністю які підлягають залісненню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі та інші), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами.

До нелісових земель відносять землі:

- зайняті спорудами, пов’язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопроводів та підземними комунікаціями;

- зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища), надані для потреб лісового господарства;

- зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель лісового фонду, визначення їх меж проводиться в порядку, встановленому земельним законодавством.

Усі ліси в Україні є власністю держави.

Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України.

Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені Лісовим кодексом та іншими законодавчими актами.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та Лісовим кодексами.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному Лісовим кодексом.

У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи (постійні лісокористувачі), для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

У тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об’єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам (тимчасові лісокористувачі) для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути: короткостроковим – до трьох років і довгостроковим – від трьох до двадцяти п’яти років.

У тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися на умовах оренди.

Форма договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі на умовах оренди, і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України.

До відання Верховної Ради України у галузі регулювання лісових відносин належить:

- законодавче регулювання земельних відносин;

- розпорядження лісовим фондом;

- визначення основних напрямків державної політики у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

- визначення повноважень Рад народних депутатів і органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;

- вирішення інших питань у галузі регулювання лісових відносин.

Ліси України за екологічним і господарським значенням поділяють на першу і другу групи.

До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції.

Залежно від переваг виконуваних ними функцій ліси першої групи належать до таких категорій захисності:

- водоохоронні (смуги лісів вздовж берегів річок, навколо озер, водоймищ та інших водних об’єктів, смуги лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, а також захисні лісові насадження на смугах відводу каналів);

- захисні (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви, державні захисні лісові смуги, байрачні ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових, гірських районів, які мають важливе значення для захисту навколишнього природного середовища);

- санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).

До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду (заповідники, національні природні парки, пам’ятки природи, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки; ліси, що мають наукове або історичне значення (включаючи генетичні резервати), лісо- плодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угруповання.

До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.

Лісовпорядкування включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.

Лісовпорядкування на всій території України проводиться державними лісовпорядними службами за кошти державного бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому Міністерством лісового господарства України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.

Під час лісовпорядкування здійснюються:

- визначення меж і внутрішньогосподарська організація території лісового фонду, що перебуває у користуванні постійних лісокористувачів;

- виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів;

- інвентаризація лісового фонду з визначенням породного і вікового складу деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів;

- виявлення деревостанів, що потребують рубок, пов’язаних з веденням лісового господарства, визначення заходів щодо відновлення лісів і лісорозведення, меліорації, охорони та захисту лісів, а також порядку проведення цих робіт;

- обґрунтування поділу лісів на групи і віднесення їх до категорій захисності;

- обчислення розрахункової лісосіки, обсягів рубок, пов’язаних з веденням лісового господарства, та обсягів використання інших видів лісових ресурсів;

- визначення обсягів робіт щодо відновлення лісів і лісорозведення, охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб, а також інших лісогосподарських робіт;

- лісобіологічні та інші обстеження і дослідження;

- авторський нагляд за здійсненням лісовпорядних заходів та інші лісовпорядні дії.

У матеріалах лісовпорядкування дається комплексна оцінка ведення лісового господарства, використання лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду, розробляються основні положення організації та розвитку лісового господарства.

В лісовпорядкуванні використовують такі планово-картографічні матеріали як лісовпорядні планшети (складають у масштабах 1:5000, 1:10000), плани лісонасаджень (у масштабах 1:25000, 1:100000), схеми лісових підприємств.

Матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища. Вони є основою для організації ведення лісового господарства і кадастру та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами.

Таким чином, державна реєстрація у лісовому кадастрі здійснюється у розрізі лісогосподарських підприємств, установ та організацій; кількісний облік лісових ресурсів проводиться шляхом інвентаризації лісового фонду з подальшим виявленням і відображенням поточних змін.

Якісна характеристика забезпечується типологічною класифікацією лісових земель, при якій виділяються порівняно однорідні умови розміщення лісових насаджень. В основу типологічної класифікації лісових земель покладено лісорослинний ефект, який характеризується класами лісових насаджень.

Залежно від продуктивності лісів, які знаходяться у різних умовах розміщення, проводять економічну оцінку.

При цьому необхідно виявити порівняльну цінність кількості і якості лісових ресурсів у лісорослинних умовах різних типів і вікового складу.

Отже, економічна оцінка лісоземельних угідь проводиться за експлуатаційною цінністю лісу, вартістю побічної продукції, а також за середовищезахисною і рекреаційною функціями лісу.

Державний водний кадастр

Завданням державного водного кадастру є регулювання правових відносин з метою забезпечення збереження, науково обґрунтованого, раціонального використання вод для потреб населення і галузей економіки, відтворення водних ресурсів, охорони вод від забруднення, засмічення та вичерпання, запобігання шкідливим діям вод та ліквідації їх наслідків, поліпшення стану водних об’єктів, а також охорони прав підприємств, установ, організацій і громадян на водокористування.

Ведення державного водного кадастру провадиться у відповідності з Водним кодексом України, затвердженим постановою Верховної Ради України № 214/95-ВР від 6 червня 1995 р. (і змінами, внесеними законом України № 1990-III від 21.09.2000 р.), Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища (№ 1264-XII від 25.06.1991 р.), Постанови Верховної Ради України «Про основні напрямки державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (від 5.03.1998 р.), Постанови Кабінету Міністрів України «Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них» (№ 72 від 24.01.2002 р).

Роботи даного виду кадастру ведуться по трьох основних напрямках (розділах):

- режим і якість ресурсів поверхневих вод;

- облік підземних вод, їх режим, якість;

- реєстрація водокористувачів, контроль за скиданням вод, стан інфраструктури водоподачі.

Водні ресурси – це всі природні води Землі, які представлені водами річок, озер, водосховищ, боліт, льодовиків, підземних горизонтів, океанів і морів.

Загальну площу водного дзеркала України компонують:

- річки і струмки – 242,2 тис. га (10 %);

- озера та прибережні замкнуті водойми – 868,8 тис. га (36 %);

- водосховища і ставки – 1126,0 тис. га (47 %);

- канали, колектори, канави – 179,9 тис. га (7 %).

Залежно від водозбірної площі басейну річки поділяються на великі, середні та малі.

До великих належать річки, які розташовані у кількох географічних зонах і мають площу водозбору понад 50 тис. кв. км.

До середніх належать річки, які мають площу водозбору від 2 до 50 тис. кв. км.

До малих належать річки з площею водозбору до 2 тис. кв. км.

У відповідності з нормами Водного кодексу (ст. 88) та Земельного кодексу (ст. 60) площа прибережних захисних смуг становить для малих річок 929 тис. га, середніх – 155 тис. га, великих річок – 104 тис. га. Отже, загальна площа захисних смуг вздовж річок досягає майже 1,2 млн га без урахування площі захисних смуг навколо озер, водосховищ, ставків та інших водойм.

Усі галузі господарства відносно водних ресурсів поділяються на водоспоживачів і водокористувачів. Водоспоживачі забирають воду, використовують її для виробництва промислової та сільськогосподарської продукції або побутових потреб населення, а потім повертають у водний об’єкт, але вже в іншому місці, в меншій кількості і з іншими якісними характеристиками. Водокористувачі використовують воду як середовище (водний транспорт, риболовство та ін..) або як джерело енергії (ГЕС), але можуть змінювати якість води. Оскільки важко провести чітку межу між водоспоживанням і водокористуванням, то у «Водному кодексі України» залишилося одне поняття «водокористування» – використання вод (водних об’єктів) для задоволення потреб населення і галузей економіки. Використання води в залежності від цілей підрозділяють на господарсько-питне, комунальне, сільськогосподарське, промислове, транспортне і т. д.

За даними «Національної доповіді про стан навколишнього середовища в Україні у 2000 році», найбільшими споживачами води були промисловість – 5989 млн м³, сільське господарство – 2976 млн м³ та житлово-комунальне господарство – 3112 млн м³. В 2000 р. скид забруднювальних речовин у водні об’єкти становив 3025,4 тис. т.

Запаси водних ресурсів в Україні на одного жителя становлять 1,7 тис. м³ на рік, що ставить її поряд з найменш забезпеченими водою країнами Європи.

У природних умовах хімічний склад води регулюється природними процесами. Тільки в рідких випадках на невеликих ділянках можуть спостерігатися аномальні концентрації деяких мікроелементів.

Антропогенна зміна хімічного складу вод обумовлена надходженням великої кількості недостатньо очищених зворотних вод (у т. ч. промислових, сільськогосподарських і комунально-побутових стоків). Вони зменшують у поверхневих водах кількість розчиненого кисню, змінюють умови розкладання органічних речовин, збільшують концентрацію азоту, фосфору, деяких металів, хлорорганічних сполук, що в остаточному підсумку погіршує якість води.

Під якістю води слід розуміти характеристику хімічного складу та фізичних властивостей води, яку визначають за комплексом показників (іонний склад, загальна мінералізація, жорсткість, лужність, вміст заліза та інших забруднювальних речовин, а також кольоровість, запах, смак та ін.). Проблема якості води торкнулася всіх розвинених країн, у зв’язку з забрудненням, засміченням і виснаженням (вичерпанням) поверхневих вод.

Під виснаженням вод мається на увазі скорочення кількості води у водному об’єкті, що носить сталий характер.

Під засміченням вод мається на увазі надходження у водні об’єкти нерозчинних предметів (деревини, металобрухту, шлаку, будівельного сміття та ін.).

Забруднення природних вод – це процес зміни їх фізичних, хімічних і біологічних властивостей, що може спричинити шкідливий вплив на людину та інші живі організми, а також обмежити можливість цільового використання води. Водні об’єкти вважаються забрудненими, якщо показники складу і властивостей води в них змінюються під прямим або непрямим впливом виробничої діяльності і побутового використання населенням і стають частково або повністю непридатними для одного з видів водокористування.

Розрізняють три види забруднення поверхневих вод: біологічне, хімічне і фізичне.

Біологічне забруднення створюється мікроорганізмами (в т. ч. хвороботворними), а також органічними речовинами, здатними до бродіння. Головне джерело біологічного забруднення поверхневих вод суші та прибережних морських вод: каналізаційний скид, харчові відходи, стічні води підприємств харчової промисловості (м’ясокомбінати, молочні, сироварні, цукрові заводи), целюлозно-паперової та хімічної промисловості, а в сільській місцевості – стоки великих тваринницьких комплексів.

Хімічне забруднення створюється надходженням до поверхневих вод різних токсичних речовин, основними джерелами яких є доменне і сталеливарне виробництва, підприємства кольорової металургії, гірничодобувна, хімічна і нафтопереробна промисловості, а також екстенсивне сільське господарство.

Фізичне забруднення поверхневих вод створюється скидом у них тепла і радіоактивних речовин. Теплове забруднення пов’язане, головним чином, з тим, що вода, яка використовується для охолоджень ТЕС та АЕС, і відповідно близько 1/3 і ½ електроенергії, яка виробляється, скидаються в ту ж водойму. Внесок у теплове забруднення додають також і деякі промислові підприємства. Так з початку XX-го сторіччя вода у р. Сені потеплішала більш ніж на 5 ^оС, а багато річок Франції перестали замерзати узимку. На деяких річках промислового сходу США іще наприкінці 60-х років XX-го сторіччя вода нагрівалася до 38-48 ^оС.

Забруднювальні речовини у водні об’єкти надходять такими шляхами:

- із стічними водами населених пунктів, міст, промислових і сільськогосподарських підприємств;

- з дощами і талими водами в результаті змиву з поверхні ґрунту побутового бруду, нафтопродуктів, добрив, отрутохімікатів та інших речовин;

- від водного транспорту і споруд на берегах;

- безпосередньо з атмосферними опадами, в яких містяться розчинені забруднення від викидів в атмосферу.

Вміст забруднювальних речовин у воді регламентується санітарними нормами і правилами та рибогосподарськими вимогами і вимірюється концентрацією в мг/дм³.

Підземні води – всі води, які перебувають під поверхнею землі в зоні аерації та насичення в прямому контакті з родючими ґрунтами і підґрунтями. Підземні води є найважливішим ресурсом літосфери, необхідним для функціонування і розвитку людського суспільства. Найбільший інтерес представляють прісні, мінеральні, термальні і промислові підземні води.

Прісні підземні води мають мінералізацію менш 1 г/дм³ і використовуються для господарськопитного водопостачання, технічних потреб, іригаційних цілей.

До мінеральних лікувальних підземних вод відносяться води з підвищеним вмістом фізіологічно активних мінеральних, органічних і газових компонентів. Вони можуть містити як «специфічні» компоненти (I, Br, B, Fe, H₂S, CO₂, H₂Si₃), так можуть бути і без них; в останньому випадку їх фізіологічно активні речовини зазвичай обумовлені підвищеною мінералізацією і співвідношеннями між основними іонами.

До термальних підземних вод відносять води з підвищеною температурою; нерідко вони збагачені і фізіологічно активними компонентами (термомінеральні води).

До промислових підземних вод відносяться високомінералізовані води глибокозалягаючих водоносних горизонтів, з яких здобувають Na, Cl, NaCl, I, Br, B, Li і ін.

Під режимом підземних вод розуміють зміни рівня, температури, хімічного і газового складу вод, дебіту джерел (свердловин) та інші чинники, які відображають процес формування підземних вод.

Розрізняють такі типи режиму підземних вод:

- природний;

- порушений інженерно-господарською діяльністю людини;

- змішаний (слабко порушений), визначений комплексним впливом природних і штучних чинників.

Вивчення режиму підземних вод здійснюється шляхом стаціонарних гідрогеологічних спостережень за основними елементами режиму (рівнів, витрат, температур, хімічного і бактеріологічного складів).

Порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.

У постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об’єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані.

У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об’єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт.

Користування цими ділянками у зазначених цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення, а також з додержанням правил архітектури планування приміських зон та санітарних вимог у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

З метою охорони водності малих річок забороняється:

- змінювати рельєф басейну річки;

- руйнувати русла пересихаючих річок, струмки та водотоки;

- випрямляти русла річок та поглиблювати їх дно нижче природного рівня або перекривати їх без улаштування водостоків, перепусків, акведуків;

- зменшувати природний рослинний покрив і лісистість басейну річки;

- розорювати заплавні землі та застосовувати на них засоби хімізації;