Угіддя як елемент земельного кадастру

Земельні ділянки як основні земельно-кадастрові одиниці якісно неоднорідні, мають різні природно-історичні властивості і якості, що враховуються при їх використанні. Земельний кадастр у межах земельної ділянки ведеться за угіддями. У зв’язку з цим угіддя є основним елементом земельного кадастру.

Угіддя – це ділянки землі, які систематично використовують для певних народногосподарських потреб. Таким чином, головною ознакою, яка відображає відмінності окремих видів угідь, є характер використання землі.

Згідно з сучасною класифікацією, угіддя ділять на такі, що використовуються у сільськогосподарському виробництві (сільськогосподарські угіддя) та інші.

До сільськогосподарських угідь відносять ріллю, багаторічні насадження, сінокоси, пасовища, перелоги.

Окремому обліку підлягають інші угіддя:

- лісові площі;

- деревно-чагарникові насадження;

- болота;

- водойми;

- землі, зайняті під дорогами і прогонами; громадськими будівлями, дворами, вулицями, площами, скверами; інші землі, які не використовуються у сільському господарстві (яри, піски, зсуви, солончаки та ін..)

До ріллі відносять земельні ділянки, які систематично обробляються і використовуються під посіви сільськогосподарських культур, а також чисті пари, включаючи посіви багаторічних трав у полях сівозмін.

Не вважають ріллею ділянки поліпшених сінокосів і культурних пасовищ, розорані на період обновлення травостою.

До багаторічних насаджень відносять земельні ділянки, зайняті штучно створеними деревними, чагарниковими або трав’янистими багаторічними насадженнями, які дають урожай плодово-ягідної, технічної або лікарської продукції (сади, ягідники, виноградники, плодорозсадники, хмільники).

Серед багаторічних насаджень обліковують також шовковичні насадження; чайні плантації; земельні ділянки, зайняті ефіроолійними культурами (троянда, лаванда, шавлій), та інші види насаджень, що мають місцеве поширення.

Перелогами називають землі, які раніше розорювали, а потім (більше одного року) перестали використовувати для посіву сільськогосподарських культур і не готують під пар.

Сінокосами називають земельні ділянки, які покриті багаторічною трав’янистою рослинністю і систематично використовують для сінокосіння. Сінокоси поділяють на заливні, суходільні і заболочені.

Із загальної площі заливних і суходільних сінокосів виділяють поліпшені сінокоси, які в свою чергу поділяють на сінокоси поверхневого і корінного поліпшення.

До пасовищ відносять землі, покриті багаторічною трав’янистою рослинністю, які систематично використовуються для випасання худоби, не придатні для сінокосів і не є перелогами.

Пасовища поділяють на суходільні і заболочені.

Суходільні пасовища в свою чергу поділяють на багаторічні культурні і поліпшені.

Із загальної площі багаторічних культурних пасовищ виділяють пасовища корінного поліпшення, на яких в результаті проведених заходів створено новий травостій, а також пасовища, створені на колишній ріллі.

Поліпшені пасовища поділяють на пасовища поверхневого і корінного поліпшення.

Окремому обліку підлягають гірські пасовища, розташовані на території гірської системи від лінії її основи і вище, незалежно від висотного положення і ступеня розчленованості рельєфу.

До лісових площ відносять земельні ділянки, покриті лісом, включаючи галявини, зруби, лісові розсадники, згарища і загиблі насадження, лісосіки, прогалини і пустирі.

Серед деревно-чагарникових насаджень обліковують земельні ділянки, які не входять у лісовий фонд і зайняті:

- полезахисними лісовими смугами;

- захисними насадженнями на смугах відведення залізниць, автомобільних шляхів і каналів;

- зеленими насадженнями в містах та інших населених пунктах на землях, не зайнятих міськими лісами;

- деревами і групами дерев на присадибних і дачних ділянках.

До боліт відносять надмірно зволожені ґрунтовими і атмосферними водами земельні ділянки з явними ознаками на їх поверхні розкладених і напіврозкладених залишків рослин у вигляді торфу.

Болота поділяють на верхові – розташовані на підвищених ділянках, що зволожуються атмосферними опадами; низинні – розташовані на понижених ділянках, що зволожуються ґрунтовими і поверхневими водами; перехідні болота, які займають середнє положення між верховими і низинними.

До земель, зайнятих під водою, відносять земельні ділянки природних ставків та штучних водойм, річок, струмків, каналів, озер та ін.

Під дорогами, прогонами і просіками обліковують землі, зайняті залізницями, шосейними, міжселищними, внутрігосподарськими дорогами, скотопрогонами і просіками.

Під громадськими дворами, вулицями і площами обліковують землі, зайняті виробничими центрами, польовими станами, вулицями і площами; під громадськими будівлями – зайняті виробничими, культурно-побутовими та іншими будинками і спорудами.

Особливий вид становлять порушені землі, ґрунтовий покрив яких зруйнований внаслідок розробок родовищ корисних копалин, ведення геологорозвідувальних та пошукових робіт, будівництва і експлуатації промислових об’єктів.

Право власності на землю

Земля в Україні може перебувати у державній, комунальній та приватній власності(форми власності).

Згідно із статтею 78 Земельного кодексу України (2001) право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, інших законів.

Суб’єктами права власності на землю (відповідно до статті 80 Земельного кодексу України) є:

- громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

- територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності;

- держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Держава може передавати землі у комунальну та приватну власність і віддавати їх у постійне або тимчасове користування, в тому числі в оренду.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі оборони, крім земельних ділянок під об’єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;

- землі під об’єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об’єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;

- землі під водними об’єктами загальнодержавного значення;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

- земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

Проект Закону України «Про розмежування земель державної і комунальної власності» визначає правові засади організації передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ міст з метою формування матеріально-фінансової основи місцевого самоврядування. Правове регулювання відносин, що виникають при організації передачі земель державної власності у комунальну, здійснюється на підставі Конституції України, Земельного кодексу України, а також прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Передача земель державної власності у комунальну базується на таких основних принципах:

- безоплатність передачі;

- узгодженість інтересів держави і територіальних громад у володінні і розпорядженні земельними ділянками;

- забезпечення і підтримання екологічної безпеки;

- забезпечення умов захисту суверенітету і національної безпеки держави.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

- землі атомної енергетики та космічної системи;

- землі оборони;

- землі під державними залізницями, об’єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;

- землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

- землі лісового фонду загальнодержавного значення;

- землі водного фонду загальнодержавного значення;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;

- земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

- земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.

Держава набуває права власності на землю у разі:

- відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності;

- придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- прийняття спадщини;

- передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

- конфіскації земельної ділянки.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

Землі комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність:

- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

- землі під залізницями, автомобільними дорогами, об’єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

- землі під об’єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

- землі лісового і водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України;

- земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

- передачі їм земель державної власності;

- примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

- прийняття спадщини;

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- виникнення інших підстав, передбачених законом.

Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об’єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.

У приватну власність, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок», земельні ділянки надаються громадянам України для ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), садівництва, індивідуального дачного і гаражного будівництва, а також для ведення селянського (фермерського) господарства.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;

- приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

- прийняття спадщини;

- виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

- приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

- одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

- одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації.

Громадяни України (згідно із статтею 121 Земельного кодексу України) мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

- для ведення фермерського господарства – в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано декілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району;

- для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектарів;

- для ведення садівництва – не більше 0,12 гектара;

- для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах – не більше 0,25 гектара, в селищах – не більше 0,15 гектара, в містах – не більше 0,10 гектара;

- для індивідуального дачного будівництва – не більше 0,10 гектара;

- для будівництва індивідуальних гаражів – не більше 0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

- прийняття спадщини;

- виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах та за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства (згідно зі статтею 81 Земельного кодексу України) можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- викупу земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

- прийняття спадщини;

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

- у межах населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна та для спорудження об’єктів, пов’язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

- за межами населених пунктів у разі придбання об’єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).

Суб’єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.

Суб’єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:

- при добровільному об’єднанні власниками належних їм земельних ділянок;

- при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;

- при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;

- за рішенням суду.

Земельна ділянка може належати на правах спільної сумісної власності лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

- подружжя;

- членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

- співвласників житлового будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за договором або законом.

Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Власники земельних ділянок мають право:

- продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

- власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

- використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі;

- на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

- споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов’язані:

- забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

- додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

- своєчасно сплачувати земельний податок;

- не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

- підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

- своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

- дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

- зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені також інші обов’язки власників земельних ділянок.

Користування землею

Право користування землею може бути постійним і тимчасовим.

Право постійного користування – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого терміну.

Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають:

- підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

- громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єднання), установи та організації.

Землекористувачі здійснюють право володіння і право користування земельною ділянкою.

Право тимчасового користування землею обмежується терміном:

- до трьох років – короткотермінове;

- від трьох до двадцяти п’яти – довгострокове.

Земельні ділянки всіх форм власності можуть передаватися їх власниками в оренду.

Загальні засади набуття, реалізації і припинення права на оренду земельної ділянки визначає Закон України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі».

Право оренди земельної ділянки – це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об’єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою – не більше 5 років та довгостроковою – не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники та уповноважені ними особи.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради.

Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень.

Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.

Орендна плата може встановлюватися у таких формах:

- грошовій;

- натуральній (за визначеною кількістю чи частиною продукції, яка одержується з орендованої земельної ділянки);

- відробітковій (надання послуг орендодавцю).

Сторони можуть передбачити у договорі оренди поєднання зазначених форм або визначити інші форми плати.

Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі і не може бути меншою за розмір земельного податку.

Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки.

Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.

Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Власники або користувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:

- право проходу та проїзду на велосипеді;

- право проїзду на транспортному засобі наявним шляхом;

- право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

- право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці;

- право прогону худоби по наявному шляху;

- інші земельні сервітути.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.

Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої він встановлений, іншим фізичним та юридичним особам.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.