Особливості правовідносин за участі з державою

У яких відносинах з «іноземним елементом» держава с носієм цивільних прав і обов'язків? - Як суб'єкт міжнародного приватного права держава може вступати у відносини з приводу отримання майна за договором дарування, у спадок за заповітом чи за законом. При цьому її правовий статус може відрізнятися від статусу інших суб'єктів права. Як спадкоємець держава опиняється у ролі носія будь-яких суб'єктивних цивільних прав за винятком тих, що пов'язані з особистістю суб'єкта. Остання обставина виключає можливість переходу цих прав до інших осіб. Держава може бути стороною у правовідносинах, що виникають з продажу іноземцям з аукціону чи іншим чином цінних паперів. Вона є стороною у концесійних договорах, у відносинах з іноземного інвестування, спорудження будівель для своїх представництв за кордоном, власником будівель, іншого майна, їх оренди чи оренди земельної ділянки. Держава може бути також учасником спільних підприємств (далі - СП). Вона відповідає за свої дії як і будь-який інший суб'єкт міжнародного приватного права^

Україна може виступати стороною в угодах з іноземного інвестування, оренди майна за кордоном. Вона є й власником майна, розміщеного за її межами. Сьогодні Україна є власником посольських приміщень, придбаних майже у двох десятках держав, займається ремонтом та реконструкцією дипломатичних представництв у державах Балтії та інших. Своєю чергою в Україні може розміщуватися майно іноземних суб'єктів права. Так, іноземні дипломатичні представництва, консульські установи та міжнародні урядові організації можуть самостійно придбати, орендувати, використовувати на безоплатній основі споруди та приміщення, здійснювати перебудову, у відповідності з «Положенням про порядок розміщення дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних та іноземних організацій в Україні», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України.

Україна може бути стороною у правовідносинах з продажу іноземним громадянам майна, цінних паперів, наприклад, облігацій внутрішньої державної позики. І навпаки, держава може заборонити вчинення певних дій. Так, до набрання чинності законодавством України про роздержавлення майна постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29 листопада 1990 р. було заборонено випуск та реалізацію акцій усіх Державних підприємств, організацій та установ, розташованих на території України, фізичним та юридичним особам з поза меж України.

Україна може спадкувати майно, що розміщене за кордоном. Тому відповідно до вимог Митного кодексу України через її митний кордон вільно переміщуються речі, які належать до складу спадщини України. Валюта й цінності, які складають цю спадщину, можуть ввозитися на її митну територію у порядку, встановленому законодавством України.

 

59. Колізійні питання права власності

Визначальним початком для вирішення колізійних питань права власності в МПрП є використання прив'язки lex rei sitae (закон місцезнаходження речі). Саме відповідно до неї визначається, зо-крема, коло і зміст речових прав, умови щодо їх виникнення, при-пинення, зміни й переходу, суб’єктний склад власників та ін. Майже у всіх країнах світу колізійна формула lex rei sitaе визнається засно-вницькою стосовно прав і обов'язків на нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі тощо). Стосовно рухомого майна це правило не є таким безумовним.

Отже цивільне законодавство багатьох держав проводить до-сить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, у Цивільному кодексі Франції дається широка концепція поняття нерухомих речей. До них кодекс відносить нерухомість:

1) за природою – будинки, споруди, землю;

2) за призначенням: – речі, призначені для обслуговування не-рухомості – машини, інструменти, сировина, худоба в маєтку; – те, що належить до нерухомого майна – земельні ділянки; – незібраний врожай; – предмети, які власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для оброблення землі, рільничі знаряддя); – речі, по-єднані із землею назавжди; – узуфрукт (користування річчю, що належить іншій особі, із присвоєнням принесених нею плодів за умови збереження сутності речі) на нерухомі речі; – сервітути (право користування чужим майном), у тому числі й земельні; – позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості.

Рухомими, за нормами Цивільного кодексу Франції, вважають-ся речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату

грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансо-вих, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні рен-ти, сплачувані державою чи приватними особами (ст. ст. 516–529).

Відповідно до Цивільного кодексу Португалії, до нерухомих ре-чей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані із землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; будь-яка рухома річ, поєднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими і обліковуються у спеціальних реєстрах.

Відповідно до англійського права, власник документа, який по-свідчує право на земельну ділянку, а також власник ключа від будів-лі є особою, що володіє нерухомістю.

У ФРН поняття нерухомості визначено вужче, ніж у Франції: земля і складові частини земельної ділянки. До рухомого майна на-лежить усе, що не є складовими земельної ділянки. Такі самі визначення поняття рухомого та нерухомого майна іс-нують в Італії та Японії.

Згідно зі ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей належать зе-мельні ділянки, а також об’єкти, що розташовані на земельній ді-лянці, переміщення яких неможливо без їх знецінення та зміни їх

призначення. Режим нерухомої речі може бути розповсюджений за-коном на повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають держав-

ній реєстрації.

У США та Англії класифікація майна на рухомість або нерухо-мість застосовується тільки щодо суб’єктів іноземного права. Але існує розподіл на реальні та персональні речі, наприклад річ у во-

лодінні та річ у вимозі є річчю персональною, а річ, що перебуває в оренді – реальною, але нею не володіють.Таким чином, стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т. ч. системи континенталь-ного права, свідчать, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомо-го майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів, осо-бистих речей тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто за-

стосовують прив’язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передавання чи переказ речей, грошових

сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється від-повідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходять-ся ці речі чи суми.

Отже, на сьогодні майже у всіх країнах Європи (зокрема, в Австрії, Італії, Польщі, Румунії, Угорщині, Федеративній Республіці Німеччини, Франції, Швейцарії та ін.) стосовно рухомої власності діє принцип 1ех rei sitaе. Таким чином, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження. У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання пра-ва власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривало-го строку, набуває права власності на це майно. В результаті набувальної давності у власність може набуватись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки на-бувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухо-ме майно встановлено: у Франції – 3 роки, Російській Федерації – 5 років, Швейцарії – 10 років, Україні – 5 років. Не визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими. Особливі складнощі в міжнародній діловій практиці викликають ви-падки, коли предметом операції виступає товар, що знаходиться в дорозі (res in transity), коли застосування колізійної норми lex rei sitae стає не-можливим. У міжнародному приватному праві існує декілька прив’язок, що дозволяють продавцю і покупцю визначити, яке право буде засто-

совуватися для врегулювання їх взаємостосунків щодо переходу права власності в подібних випадках: закон країни місця призначення речі, закон країни місця відправлення речі, закон проміжного пункту, закон прапора транспортного засобу і т.ін. При цьому різні держави в своєму колізійно-му праві надають перевагу різним прив’язкам.

 

60. Правові питання націоналізації

Націоналізація — це захід, що вживається державою, у контексті яко-го майно, що перебуває у приватній власності, передається у власність держави, тобто одержавлюється. Термін “націоналізація” є антонімом терміна “приватизація”.
Право держави на націоналізацію приватної власності, в тому числі тієї, що належить іноземцям, визнається міжнародним правом і є преро-гативою суверенної держави. Хартія економічних прав і обов’язків дер-жав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., передбачила, що кожна держава має право націоналізувати іноземну власність. Держава, яка здійснює націоналізацію, має сплатити компенсацію відповідним приватним власникам. Спори про компенсації регулюються згідно з внутрішнім правом відповідної держави.
Націоналізація не вважається покаранням. Націоналізація тлумачить-ся як упевненість держави у тому, що зміна власності з приватної на пуб-лічну відповідає кардинальним інтересам суспільства загалом.
Міжнародне право засуджує грабіжницьку націоналізацію, але до-пускає таку, що супроводжується швидкою, адекватною й ефективною компенсацією.

 

Право власності на майно може переходити від однієї особи до іншої внаслідок ухвалення спеціальних державних актів про наці-оналізацію або приватизацію майна. Будь-яка державна власність

виникає двома шляхами: або шляхом створення нових державних об’єктів, або шляхом націоналізації.

Націоналізація – це вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передавання його у власність держави. Внаслідок чого у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі еконо-

міки. Націоналізацію слід відрізняти від експропріації як міри щодо передачвання у власність держави окремих об’єктів у випадках не-відкладної потреби, і від конфіскації як заходу покарання індивіду-ального порядку.

Націоналізація – одна з форм здійснення державного сувере-нітету, оскільки саме держава через свій суверенітет має виняткове право на визначення характеру і змісту права власності, встановлен-ня порядку його придбання, переходу або втрати. На підтвердження цього у 1974 році в Декларації про встановлення нового економічно-го порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними… включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід’ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може зазнавати політичного, економічного, або будь-якого іншого виду примушення з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права».

Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться. У 1917–1920 рр. була проведена націоналізація землі, бан-ків, промислових і торгових підприємств радянською владою. Проводи-

лася націоналізація також у ряді країн Східної Європи та в Азії. Але ці заходи проходили по-різному: була націоналізована або власність іно-земців або власність приватного капіталу. У багатьох країнах закони про

націоналізацію були прийняті після Другої світової війни. У 1981 році у Франції були націоналізовані 5 банків і промислових груп.Таким чином, врегулювання питань націоналізації є винятко-вою компетенцією держави. На підтвердження цього можна навести приклад події, яка мала місце у 1951 році, коли Міжнародний Суд ООН визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Вели-кобританії у зв'язку з націоналізацією Іраном ірано-британської на-фтової компанії на тій підставі, що здійснення націоналізації регу-люється внутрішнім законодавством кожної держави.

Питання про можливість виплати, форми і розмір компенсації, що надається державою іноземцям за націоналізовану власність, також належить до її виняткової компетенції. Жоден міжнародний орган, за відсутності спеціальної угоди про зворотне, не може дик-тувати країні свої умови або правила щодо вказаних питань.

Конкретні умови, порядок і терміни проведення націоналізації в будь-якій державі визначаються її внутрішнім за-конодавством. Проте власність, стосовно якої країною здійснюється націоналізація, може знаходитися не тільки на її території, але й за її межами (майно філіалів або представництв, створених юридичними особами – резидентами в іноземних державах, зарубіжні банківські внески і т. ін.). У зв’язку з цим особливу актуальність набуває про-блема екстериторіальної дії законів про націоналізацію. В сучасний період досить широке розповсюдження і в доктрині, і в законодавстві,

і в правозастосовчий практиці отримала точка зору про те, що зако-ни про націоналізацію мають екстериторіальну дію. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнана за її межами власником як майна, що знаходилося у момент її проведення в межах її території, так і майна, що розташовувалося в цей час за її межами.

Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію в переважній більшості держав відбувається сьогодні через вико-ристання колізійної прив’язки lex rei sitae, яка, як вже зазначалося

вище, є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спо-рів суди зобов’язані, за загальним правилом, керуватися законодав-ством тієї держави, де була проведена націоналізація.

Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство на-лежало у момент націоналізації.

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для націоналізації:

- усякий акт націоналізації – це акт державної влади;

- націоналізація – це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб;

- націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалежно від того, кому вона належить;

- кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому

розмірі.