Подвійність джерел МПП. Співвідношення міжн.договору та внутрішньодержавного закону.

Водночас ні у кого не викликає сумніву, що головна специфічна риса, яка притаманна джерелам саме міжнародного приватного права, – подвійність або, як ще її називають, дуалізм. З одного боку, це міжнародні договори та міжнародні та торговельні звичаї як результат міжнародного рівня регулювання відносин, з іншого – внутрішнє законодавство в широкому розумінні, яке держава визнає

як результат правового регулювання на національному рівні. Але, як слушно зазначає М. М. Богуславський, подвійність джерел не означає поділ міжнародного приватного права на дві частини, томущо предметом регулювання є одні й ті самі відносини – цивільно-правові відносини міжнародного характеру [14, С. 46], суб’єктами яких є фізичні та юридичні особи.

Водночас відмічається й певна узгодженість міжнародного та внутрішнього (національного) регулювання [15, С. 17]. Вона досягається завдяки наявності механізму так званої трансформації міжнародно-правової норми. Під трансформацією розуміється перетворення міжнародно-правової норми на норму національного законодавства.

Специфіка вбачається і в тому, що міжнародне-правове регу-лювання (угоди та звичаї) все з більшою упевненістю витискає внутрішнє.

Співвідношення

Питання про співвідношення міжнародного договору і внутрішньодержавного закону залишається одним з найбільш складних питань у міжнародному праві. Його особлива актуальність обумовлена зміною правових систем у країнах Східної Європи, утворенням нових незалежних держав на території колишніх СРСР, Югославії, Чехословаччини.

Дослідження питання про співвідношення міжнародного договору і національного закону диктується і потребами міжнародної договірної практики. В договірній практиці держав стали відчутними наслідки невиконання прийнятих на себе зобов'язань щодо імплементації норм міжнародного права в національне законодавство.

В науці міжнародного права були обгрунтовані кілька класичних теорій, які стосуються питання співвідношення внутрішньодержавного закону і міжнародного договору, а саме: “ теорія примату внутрішньодержавного права”, “теорія примату міжнародного права”, а також “дуалістична теорія”.

Позиція представників теорії примату КУ. Прихильники цієї теорії (Ф.Мартенс, Л. Оппенгейм, Дж. Л. Брайєрлі та ін.) вважають, що проблема співвідношення внутрішньодержавного закону і міжнародного договору повинна вирішуватися внутрішньодержавним правом, тільки конституція може регулювати питання чинності міжнародного договору на будь-якій стадії його укладання, виконання чи припинення. Таким чином, укладання, виконання і припинення дії міжнародного договору ставиться у повну залежність від розпоряджень конституції держави.

Представники цього погляду припускають, що міжнародне право цілком надає можливості внутрішньодержавним законам кожної держави самостійно вирішувати питання про те, який орган і в якому порядку повинен визначати і виявляти волю держави зв'язати себе міжнародним договором. Порушення ж конституційних розпоряджень спричинить недійсність, принаймні, спростування згоди, даної на договір у міжнародному плані.

Прихильники теорії примату міжнародного договору ( Г.Шварценбергер, Ж.Франсуа, Дж.Фіцморіс та ін.) вважають, що укладений державою договір у всіх випадках обов'язковий для держави, навіть якщо він значною мірою не відповідає положенням конституції держави. І в подібній ситуації держава повинна змінити відповідні положення конституції або іншого внутрішньодержавного закону.

З цієї теорії випливає, що міжнародне право визначає умови, на яких держава виражає в міжнародному плані свою згоду на договори, а також регулює умови, при яких різні категорії державних установ і посадових осіб визнаються повноважними діяти від імені своїх держав. Тому, якщо посадова особа, що, згідно з міжнародним правом, уповноважена діяти від імені своєї держави, виявила у встановленому порядку згоду цієї держави на будь-який договір, то він вважається, за міжнародним правом, обов'язковим для даної держави. Згідно з даним поглядом, недотримання вимог конституційних положень спричиняє відповідальність певної посадової особи щодо внутрішньодержавних законів.

Прихильники дуалістичного погляду (Г.Блікс, В.Ульяницький, А.Голд-Ференек та ін.) визнають можливість колізії між внутрішньодержавним законом і міжнародним договором і вважають, що представники теорії примату внутрішньодержавного закону впадають в одну крайність, а інша - виявляється в погляді представників теорії примату міжнародного договору над законом держави. При зіткненні суперечних положень конституції і міжнародного договору, прихильники даної теорії вважають, що і конституція, і міжнародний договір повинні “йти на компроміс”, визначивши певні застереження, поступки, а при необхідності - компенсацію (фінансову, моральну тощо).

Згадана влас­тивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших норма­тивних актах звичайно закріплюється юридична сила нори Основного Закону держави та актів, прийнятих на їхній осно­ві, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін. У Кон­ституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ч. 1 ст. 9). У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною між­народні договори становлять невід'ємну частину національно­го законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укла­дення якого відбулось у формі закону, встановлено інші пра­вила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосо­вуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні дого­вори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

 

Міжнародний договір

Міжнародний договір – це укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол). Без відповідної трансформації міжнародний договір не стає обов’язковим для виконання. Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Вони застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

На сьогодні Україна уклала двосторонні угоди с багатьма країнам сторонніми договорами частіше за все регулюються відносини про дружбу, співробітництво, уникнення подвійного оподаткування, захисту іноземних інвестицій, правову допомогу тощо. Їх кількість, починаючи з 1991 р., вже перевищує 2000.

Регіональні багатосторонні угоди Україна укладає в рамках як СНД, так і Ради Європи. По-перше, в рамках СНД – це: Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, Угода про порядок розв’язання спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності, Угода про співробітництво у формуванні єдиного (спільного) освітнього простору Співдружності Незалежних Держав. По-друге, в рамках Ради Європи Україною ратифіковано: Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Цивільну конвенцію про боротьбу з корупцією 1999 р., Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 р., Європейську конвенцію про правовий статус дітей, народжених поза шлюбом 1975 р..

Триває робота щодо приєднання України до уніфікованих багатосторонніх договорів. Вони мають величезне значення щодо захисту прав людини, для регулювання господарських (економічних) відносин. З грудня 1991 року Україна стала учасницею понад 200 багатосторонніх міжнародних договорів.

Міжнародні договори можна класифікувати залежно

від суб’єктного складу:

1) двосторонні

2) багатосторонні.

2.1) універсальні (загальні) багатосторонні міжнародні договори;

2.2) регіональні багатосторонні міжнародні договори.

Універсальними (загальнимі) є багатосторонні міжнародні договори, які відкриті для всіх держав.

Регіональними є багатосторонні міжнародні договори, які відкриті для держав окремого регіону або економічної групи

від особливостей суб’єктного складу сторін:

1) міждержавні – договори, які укладаються між державами;

2) міжурядові – договори, що укладаються між урядами держав;

3) міжвідомчі – договори, що укладаються між відомствами держав.

від механизму набуття обов’язковості для виконання:

1) підлягають ратифікації

2) не підлягають ратифікації.

Перелік видів міжнародних договорів, які підлягають ратифіка-ції міститься в ч. 2 ст. 9 Закону України «Про міжнародні договори». Однак, як слушно зауважує А.С. Довгерт, існує певна невизначе-ність у ст. 9 Конституції щодо договорів, які не підлягають ратифі-кації. Тому виникає питання щодо належності таких договорів до національної системи права.

Без відповідної трансформації міжнародний договір не стає обов’язковим для виконання. Ратифікація міжнародних договорів

Існує конституційна заборона (ст. 9 Конституції) щодо укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України. Такі договори можуть бути укладенні лише після внесення відпо-відних змін до Конституції України. Водночас у правозастосовній діяльності суд України може за-стосовувати норми міжнародного договору, в якому Україна не бере участі у разі, якщо розглядається справа, і, відповідно до колізійних норм, застосуванню підлягає іноземне право, джерелом якого є від-повідний міжнародний договір.

 

Органи уніфікації МПрП

Поділяються на дві групи:

1. Ті, що виникли історично (Гаазька конферекнція з міжнародного приватного права, Міжнародний

інститут з уніфікації приватного права);

1. Спеціально створені (спеціалізовані установи ООН).

Першим органом уніфікації була Гаазька конференція з міжнародного права, заснована урядом Нідерландів у 1893 р. У 1955 році прийнятий Статут конференції, і вона отримала статус міжурядової організації. Україна стала її членом в 2003 р. Конференцією розроблено 35 конвенції у сферах:

· міжнародна купівля-продаж товарів;

· сімейні відносини;

· регулювання проблем спадщини;

· проблеми міжнародного цивільного процесу

Другий орган – Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА) 1926). В 1940 році прийнятий Статут інституту. Україна не бере участі. Документи:

· Гаазька конвенція про одноманітний закон про укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1964);

· Міжнародна конвенція про туристичний контракт (1970);

· Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг (1988, Оттава);

· Конвенція про міжнародний факторинг (1988).

Спеціалізовані установи ООН:

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі UNCITRAL було створено у 1966 році й одним із завданням цієї організації є те, що вона повинна сприяти прогресивній гармонізації права міжнародної торгівлі. На виконання цього зобов’язання в рамках UNCITRAL були розроблені такі конвенції:

• Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974, Нью-Йорк);
• Конвенція ООН про морське перевезення вантажівок (1973);
• Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів (1980);
• Конвенція ООН про міжнародні перевідні й прості векселя (1988) – стаття 1 Конвенції: “держави-учасниці у разі ратифікації Конвенції у незмінному вигляді відтворюють цей закон у своєму законодавстві”.

Спеціалізовані установи ООН, які займаються уніфікацією у галузі МПрП є UNCTAD, ІКАО, ІМО, ВОІВ, МОП тагрупа Світового Банку.