Визначення міжнародної підсудності

Згідно із ч. 1 ст. 410 ЦПК і ноземні особи мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів. У зв’язку з цим виникає проблема підсудності справ за участю названих суб’єктів.

У міжнародному цивільному процесі під підсудністю цивільних справ за участю іноземних осіб (міжнародною підсудністю) розуміють компетенцію судів певної держави щодо розгляду і вирішення цивільних справ та здійснення окремих процесуальних дій стосовно іноземного елемента. Перш за все, необхідно вирішити питання про те, на території якої держави повинна бути розглянута конкретна цивільна справа, а вже потім має бути визначений конкретний суд, наділений повноваженнями вирішувати подібні цивільні справи.

При вирішенні питання про міжнародну підсудність суд встановлює межі власної компетенції та не зачіпає питання про те, чи компетентний вирішувати дану справу будь який іноземний суд або інший юрисдикційний орган.

Вирішуючи питання про підсудність справ за участю іноземних осіб, суди України повинні керуватися не тільки нормами внутрішнього процесуального законодавства, але й тими колізійними нормами, які містяться в міжнародних договорах про правову допомогу.

Загальні правила підсудності цивільних справ судам України визначаються стосовно іноземців так само, як і стосовно громадян України. Відповідно до ст. 414 ЦПК підсудність судам України цивільних справ у спорах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких хоча б одна зі сторін проживає за кордоном, визначається законами України. Отже, при вирішенні питання про міжнародну підсудність в Україні також діє «закон суду». Це означає, що при визначенні підсудності цивільних справ за участю іноземної особи може мати місце загальна територіальна підсудність, альтернативна, виключна та договірна підсудність.

За загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності позови до фізичної особи пред’являються в суд за місцем її проживання, а позови до юридичних осіб – в суд за їхнім місцем знаходження (ст. 109 ЦПК). Однак щодо цього загального правила варто зазначити, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання, можуть пред’являтися за місцем знаходженням його майна або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування в Україні. Місце знаходження майна та останнє відоме місце проживання чи перебування відповідача повинні бути в кожному випадку достовірно встановлені (ч. 10 ст. 110 ЦПК). Підсудність справи про спір між громадянами України, якщо обидві сторони проживають за її межами, за клопотанням позивача визначається ухвалою судді Верховного Суду України. У такому самому порядку визначається підсудність справи про розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем або особою без громадянства, які проживають за межами України (ст. 111).

Позови громадян України до осіб, які проживають за кордоном, як правило, непідсудні судам України. Однак в деяких випадках вони можливі. Так, керуючись нормами про альтернативну підсудність, передбаченими ст. 110 ЦПК щодо цивільних справ різних категорій, позивач має право на вибір між кількома судами, яким згідно з цією статтею підсудна справа, тобто він може сам обрати суд — український або іноземний. Маючи можливість такого вибору, він, як правило, обирає український, оскільки звернення до іноземного суду, навіть за наявності національного режиму судового захисту у відповідній країні, завжди пов’язане з певними труднощами.

Згідно з ч. 1 ст. 110 ЦПК позови про стягнення аліментів з громадян, які проживають за кордоном, про визнання батьківства можуть пред’являтися не тільки за місцем проживання відповідача (тобто до іноземного суду), але і за місцем проживання позивача (тобто до українського суду).

Правила альтернативної підсудності діють й по інших категоріях справ, визначених ст. 110 ЦПК.

До справ за участю іноземного елемента застосовуються також правила виключної підсудності (ст. 114 ЦПК) та договірної підсудності (ст. 112 ЦПК).

Договірна підсудність у міжнародному цивільному процесі має свої особливості. Вона може мати місце за письмовою угодою сторін про вибір суду своєї держави, хоча за «законом суду» справа підсудна іноземному суду, або, навпаки, про передачу справи іноземному суду. Угоди, що встановлюють підсудність на користь суду своєї країни, називаються пророгацією, а угоди на користь іноземного суду — дерогацією. Слід зазначити, що пророгаційною угодою визначається територіальна підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 114 ЦПК). Як правило, договірна підсудність за участю іноземного елемента може мати місце при укладенні зовнішньоторговельних угод.

Викладені правила про визначення міжнародної підсудності за законодавством України застосовуються, якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, не встановлено інших правил. Слід зазначити, що правила про підсудність, що передбачені в міжнародних договорах, мають пріоритет перед нормами внутрішнього права (ч. 2 ст. 2 ЦПК). Норми права про розмежування підсудності містяться насамперед у двосторонніх договорах про правові відносини та правову допомогу у цивільних і кримінальних справах, а також в однойменній, багатосторонній Конвенції держав – членів СНД.

Міжнародні договори України містять як загальні правила розмежування підсудності, так і спеціальні стосовно підсудності окремих категорій цивільних і сімейних справ. Договори встановлюють, на території і в органах (судах, нотаріаті, в РАГС) якої саме країни належить здійснювати ті або інші юридичні дії.

Більшість договорів про правову допомогу закріплюють загальне правило розмежування підсудності — пред’явлення позовів за місцем проживання (місцезнаходженням) відповідачів (принцип доміцилія). Так, у ст. 21 договорів України з Литовською Республікою, Республікою Грузія, Естонською Республікою зазначено: якщо ці договори не встановлюють іншого, суди кожної з Договірних Сторін компетентні розглядати цивільні та сімейні справи, коли відповідач має на її території місце проживання. За позовом до юридичних осіб вони компетентні, коли на території цієї Сторони знаходиться орган управління, представництво або філія юридичної особи.

При цьому передбачається застосування комбінованих критеріїв: громадянства, місця проживання сторін, місця знаходження майна. Найчастіше критерієм визначення підсудності виступає громадянство.

 

ЦП права іноземців

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства», іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадян­ства, за цією нормою, — це особа, яку жодна держава відпо­відно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Крім іноземців та осіб без громадянства у міжнародному цивільному процесі можуть брати участь й іноземні підпри­ємства та організації. Йдеться про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх цих суб'єктів можна умовно назвати іноземними особами.

До цивільних процесуальних прав іноземців належить насамперед право на доступ до суду і до засобів судового за­хисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку ком­петентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземцю та особі без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внут­рішньому законодавстві кожної держави.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту своїх особистих, май­нових та інших прав.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за ви­нятками, встановленими Конституцією та законами Украї­ни, а також міжнародними договорами, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК).

Наданий іноземним особам в Україні національний ре­жим у судовому провадженні є безумовним. Це означає, що суд не повинен ставити в кожному окремому випадку пи­тання про наявність взаємності, тобто не повинен з'ясову­вати в процесі конкретної справи, чи передбачені законо­давством іноземної держави рівнозначні права для фізич­них і юридичних осіб України.

Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обме­ження цивільних процесуальних прав фізичних осіб, уста­нов, підприємств чи організацій, законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження (реторсії) щодо фізичних і юридичних осіб тих держав, в яких допускають­ся такі спеціальні обмеження (ч. 3 ст. 410 ЦПК). Природ­но, якщо іноземна держава скасовує спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб, Україна, згідно із законом, теж скасовує відповідні обмеження.

Цивільне процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідно іно­земним особам для звернення до суду. Між тим законодав­ства деяких держав передбачають інститут внесення заста­ви по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчас­но до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові в позові позивачу-іноземній особі.

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, біль­шістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення застави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією прямо вказа­но: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не мож­на покласти обов'язок по забезпеченню судових витрат ви­ключно на тій основі, що вони є іноземцями або не мають у цій країні постійного місця проживання, місця перебуван­ня чи місця знаходження» (ст. 16).

Іноземні особи можуть бути суб'єктами цивільних про­цесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями про­цесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною пра­воздатністю і володіють процесуальною дієздатністю.

У новому ЦПК містяться спеціальні норми про цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність іноземних осіб, яких не було у ЦПК 1963 р.

Процесуальна правоздатність і дієздатність іноземця визначається правом держави, громадянином якої він є, а процесуальна правоздатність і дієздатність особи без гро­мадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає (ст. 411). Разом з тим, в питаннях ви­значення процесуальної правоздатності і дієздатності інозем­них фізичних осіб також діє принцип національного режиму та «закону суду». Зокрема, ЦПК передбачає, що особа, яка, відповідно до права своєї держави, не є процесуально дієздат­ною, може бути визнана такою на території України, якщо вона, згідно з цим Кодексом, має цивільну процесуальну дієздатність, тобто досягла повноліття. Це означає, що інозе­мець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права й виконувати свої обов'язки в суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Що стосується процесуальної правоздатності іноземної юридич­ної особи, то вона визначається правом держави, в якій її за­сновано, а процесуальна правоздатність міжнародної орган­ізації визначається на основі міжнародного договору, відпо­відно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.

Аналогічно вирішується питання про визначення ци­вільної процесуальної право- і дієздатності іноземних осіб у більшості міжнародних договорів України.

Специфічне правове становище у МЦП мають іноземці, які є дипломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦПК, акредитовані в Україні дип­ломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються прин­ципами й нормами міжнародного права або зазначеними міжнародними договорами.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представ­ництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 р., глава дипломатичного представництва і члени дип­ломатичного персоналу користуються імунітетом від юрис­дикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дип­ломатичного представництва на рівні посла або посланни­ка акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До персоналу дипломатичного представництва належать члени дипломатичного, адміністративно-техніч­ного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представ­ництва.

Суть судового імунітету перерахованих осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених нормами міжнародного права, або до­говорами з відповідними державами й тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. Йдеться про випадки, коли дипломатичні представники та інші перераховані осо­би вступають у цивільно-правові відносини як приватні осо­би у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, позовами, що стосуються спадкування, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов'язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ: кон­сульські посадові особи і консульські службовці консульсь­кої установи. Згідно з Віденською конвенцією про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іно­земних держав в Україні від 10 червня 1993 р., до консульсь­ких посадових осіб належать особи, включаючи главу кон­сульської установи, яким доручено виконання консульсь­ких функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців — осо­би, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговуван­ня консульської установи.

Консульські посадові особи й консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійснен­них ними під час виконання консульських функцій. Але зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випливають з договорів, за якими вони прямо чи побічно не взяли на себе зобов'язань як агентів держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Конвенції, п. 25 По­ложення).

Дипломатичний імунітет поширюється також на пред­ставників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнарод­них конференціях і нарадах або з іншими офіційними до­рученнями, а також на членів їхніх сімей, що їх су­проводжують і не є громадянами України (п. 27 Положен­ня), а також на міжнародні організації.

Цивільна процесуальна дієздатність складається не тільки зі здатності особи особисто здійснювати цивільні про­цесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, а й до­ручати ведення справи своєму представникові. У силу прин­ципу «закону суду» іноземці, особи без громадянства мо­жуть брати участь у цивільній справі особисто або через свого представника (ст. 38 ЦПК).

Особиста участь у справі іноземної особи не позбавляє її права мати в цій справі свого представника.

Але найчастіше представниками іноземних осіб у суді виступають адвокати, а також інші особи, які допущені су­дом, що розглядає справу, до представництва по справі, не­залежно від того, є вони громадянами України чи інозем­цями. Стаття 41 ЦПК встановлює, хто не може бути пред­ставником в суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

Разом з тим, іноземні особи, як правило, доручають ве­дення своїх справ Українській іноземній юридичній колегії (далі — Укрінюрколегія).

 

Правове становище держави

Говорячи про правове становище іноземних осіб окремо, слід спинитися на правовому становищі іноземної держави.

Йдеться про так званий судовий імунітет (від лат. ішшипііаз — недоторканність, звільнення від чого-небудь), коли позов пред'являється до іноземної держави.

У силу принципу національного режиму й судового іму­нітету іноземної держави іноземці, як і громадяни Украї­ни, можуть пред'явити позов до іноземної держави, проси­ти про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, що розміщене в Україні, лише за зго­дою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'яз­ковість якого надана Верховною Радою України або зако­ном України (ч. 1 ст. 413 ЦПК). Таким чином, судовий іму­нітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції».

 

Виконання судових доручень

Під час здійснення провадження у цивільних справах може виникнути необхідність виконання процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема необхідність допитати свідка, опитати сторону, вручити повістки особам, які проживають за кордоном. Оскільки суд може діяти лише в межах території своєї держави, виконання таких й інших процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових органів іншої держави. Т аке звернення з проханням про надання правової допомоги називається судовим дорученням. Отже, судове доручення — це звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про виконання на території останньої процесуальних дій, спрямованих на допит свідків, опитування сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо.

Виконання таких доручень називається наданням міжнародної правової допомоги. Процесуальний порядок виконання судових доручень в кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами, в яких вона бере участь.

Суди України виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій на основі законодавства України (ст. 426 ІД ПК) з додержанням встановленого ЦП К процесуального порядку вручення повісток (статті 90-96), розшуку відповідача (ст. 97), допиту свідків (статті 41-45, 182-187), огляду на місці (статті 49, 55, 189), проведення експертизи (статті 57, 61, 190). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законодавством України та укладеними нею міжнародними договорами.

Обсяг правової допомоги, яка може надаватися судами України іноземним судам у проведенні окремих процесуальних дій, ст. 426 ЦПК визначає у загальному вигляді. Більш широкий перелік процесуальних дій, які можуть здійснюватися для виконання доручень іноземних судів, міститься у Конвенції держав — членів СНД. Згідно з ст. 6 Конвенції договірні сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної договірної сторони, зокрема шляхом складання і пересилки документів, проведення обшуків, вилучення, пересилки і видачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, обвинувачених, свідків, експертів, порушення кримінального переслідування, розшуку і видачі осіб, які вчинили злочини, визнання і виконання судових рішень у цивільних справах, вироків в частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.

Цей перелік покладено в основу визначення обсягу процесуальних дій, у виконанні яких надається допомога, у двосторонніх міжнародних договорах України (з незначними корективами у бік їх розширення та уточнення). Так, у ст. 4 Договору між Україною і Республікою Польща встановлено, що сторони надають взаємну правову допомогу щодо підготовки, пересилки та вручення документів, допиту підозрюваних і підсудних, а також виконання інших процесуальних дій.

Суди України можуть виконувати доручення судів іноземних держав й щодо вчинення інших процесуальних дій, прямо не передбачених нормами міжнародних договорів України. Так, виходячи з положень ст. 426 ЦПК України та ст. 6 Конвенції держав — членів СНД, суди України можуть виконувати доручення іноземних судів, пов'язані з вчиненням таких цивільних процесуальних дій, які передбачені ЦПК України та іншим цивільним процесуальним законодавством нашої держави. Однак суди України не можуть надавати правову допомогу у виконанні доручень іноземних судів, якщо таке виконання суперечить суверенітету України або загрожує безпеці, та тоді, коли виконання доручення не належить до компетенції суду (ст. 426 ЦПК).

З питань надання правової допомоги суди різних країн зносяться між собою за посередництвом центральних органів, наприклад. Міністерство юстиції України з Міністерством юстиції Республіки Молдова (ст. З Договору між Україною і Республікою Молдова). Для цього подається клопотання (доручення), зміст і форма якого визначені Конвенцією держав — членів СНД і відповідно до неї двосторонніми договорами України. Таке клопотання складається у письмовій формі і повинно містити: 1) найменування запитуючої установи; 2) найменування запитуваної установи; 3) назву справи, з якої запитується правова допомога; 4) імена та прізвища сторін, підозрюваних, обвинувачених, підсудних або засуджених, потерпілих, місце їх постійного або тимчасового проживання, громадянство, заняття, а в кримінальних справах, — у міру можливості місце і дату народження, імена їх батьків, а щодо юридичних осіб — їх назву і місцезнаходження; 5) імена, прізвища та адреси представників осіб, вказаних у п. 4; 6) зміст клопотання і необхідну для його виконання інформацію, зокрема імена, прізвища, адреси свідків, якщо вони відомі.

У дорученні про вручення документа мають бути також зазначені точна адреса одержувача і назва документа. Клопотання про надання правової допомоги засвідчується підписом компетентної посадової особи і скріплюється печаткою запитуючої сторони (ст. 7 Конвенції держав — членів СНД, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща).

Клопотання складаються державною мовою запитуючої сторони. До них додаються переклади на державну мову запитуваної сторони або на англійську чи російську. Переклад на російську мову передбачений Договором між Україною і КНР.

Сторони можуть застосовувати двомовні бланки для клопотань про надання правової допомоги (ст. 6 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 6 Договору між Україною і Республікою Польща)

Суд, до якого надійшло клопотання про надання правової допомоги, при його виконанні застосовує законодавство своєї держави. Якщо суд некомпетентний виконати клопотання, він пересилає його компетентній установі, повідомивши про це суд, від якого надійшло клопотання. На прохання суду, який подав клопотання, суд, який його виконує, повідомляє його та заінтересовані сторони про місце і час виконання клопотання, щоб вони могли мати можливість бути присутніми при його виконанні у відповідності з законодавством держави суду місця виконання. Про результати виконання доручення повідомляється в письмовій формі суд, від якого надійшло клопотання. Йому надсилаються документи, що підтверджують виконання. При неможливості виконання доручення повертається запитуючій стороні з повідомленням причин його невиконання (ст. 8 Конвенції держав — членів СНД, ст. 7 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 8 Договору між Україною і Республікою Грузія).

Якщо у справі, яка знаходиться в провадженні суду однієї договірної сторони, виникає необхідність в особистій явці свідка або експерта, який перебуває на території іншої договірної сторони, треба звернутися до компетентної установи цієї договірної сторони з клопотанням про вручення виклику, в якому не можуть бути зазначені заходи примусу на випадок їх неявки. У виклику наводиться інформація про види та розмір коштів, на які мають право свідок або експерт (компенсація витрат на переїзд, проживання і нестриману заробітну плату, винагорода за проведення експертизи тощо).

Запитувана установа здійснює вручення документів відповідно до правил, які діють в її державі, якщо документи, які вручаються, складені державною мовою запитуваної сторони або якщо додано засвідчені переклади на мову запитуваної сторони. В інших випадках вручення документів адресатові здійснюється за його добровільною згодою. У клопотанні про вручення зазначаються точна адреса одержувача та найменування документа, який підлягає врученню. Якщо адреса виявилася неповною або неточною, запитувана установа (суд) згідно з своїм законодавством вживає заходів для установлення точної адреси. Вручення документів оформлюється відповідно до правил, що діють в державі вручення документів. У підтвердженні зазначається час, місце, спосіб вручення і особа, якій вручено документ. Якщо лист оформлено у двох примірниках, підтвердження отримання може бути оформлено також в одному з цих примірників. Підтвердження підписується особою, якій вручено документ, і скріплюється офіційною печаткою установи, яка виконала доручення

Конвенцією держав — членів СНД встановлено, що держави, які її підписали, мають право вручати документи власним громадянам і допитувати їх через свої дипломатичні представництва або консульські установи (ст. 12).

Суди держави — учасниці Конвенції можуть відповідно до свого внутрішнього законодавства звертатися до компетентних органів іншої держави — учасниці з дорученням про допит свідків або вчинення інших процесуальних дій для використання в судовому процесі, що провадиться або має бути в майбутньому. Ця Конвенція також передбачає призначення кожною державою — учасницею відповідно до свого внутрішнього законодавства центрального органу по прийняттю доручень від судів інших держав і можливість використання для цього інших способів. Визначаються форма і зміст доручень про правову допомогу, правила їх виконання. Суд, який звернувся з дорученням, за наявності клопотання інформується про час і місце виконання процесуальних дій з тим, щоб сторони та їх представники у разі необхідності могли бути присутніми при цьому. А кожна держава може заявити, що бути присутніми при виконанні передбачених дорученням процесуальних дій можуть працівники запитуваної установи іншої договірної держави. Однак треба зазначити, що це правило Конвенції не перешкоджає США призначати своїх уповноважених (комісіонерів) для допиту свідків на території іншої держави — учасниці.

Процесуальні дії по виконанню доручення здійснюються у формі, передбаченій правом запитуваної держави, зокрема до свідка, який не з'явився до суду для допиту, можуть бути застосовані заходи відповідальності, передбачені законодавством цієї держави. Відмова у виконанні можлива тоді, коли у державі, де повинно бути виконане доручення, його виконання не належить до компетенції суду, або якщо ця держава вважає, що виконання доручення заподіяло б шкоду її суверенітету чи безпеці. Конвенція передбачає надання правової допомоги через дипломатичні представництва або консульські установи, а також через спеціально призначених уповноважених держави і сприяння їм установами держави місця вчинення процесуальних дій. Консули та уповноважені можуть здійснювати усі процесуальні дії, якщо вони не суперечать праву держави місця виконання таких дій або дозволу, одержаному від компетентного органу. Вони можуть з додержанням цих умов приводити до присяги або застосовувати інші підтвердження. Процесуальні дії можуть здійснюватися в одній з форм, передбачених правом держави суду, в якому ведеться основний процес, якщо право держави місця виконання дій не забороняє цього.

Конвенція допускає можливість домовленості між окремими державами — учасницями про незастосування її окремих положень.

Істотні новели у покращення становища громадян у цивільному процесі іноземних держав внесла Гаагська конвенція про полегшення доступу до правосуддя за кордоном від 25 жовтня 1980 p., учасницями якої є Греція, Люксембург, Марокко, Франція і ФРН.

Згідно з нею громадяни договірних держав і особи, які мають місце проживання на території іншої договірної держави, користуються в усіх договірних державах правовою допомогою (правовим захистом) в суді у цивільних і торговельних справах на тих же умовах, що й громадяни даної держави. Це правило поширюється також на осіб, які раніше проживали на території країни — учасниці, якщо підстави позову пов'язані з їх попереднім місцем проживання в державі суду.

Конвенція поширила надання правової допомоги щодо адміністративних, податкових справ і справ про соціальне забезпечення у тих випадках, коли в державі виконання доручення правова допомога у таких справах надається. В ній передбачені правила про звільнення від застави для забезпечення судових витрат; про взаємне виконання рішень; про стягнення судових витрат з осіб, звільнених від сплати застави; наводяться перелік документів, які мають додаватися до клопотання про виконання, а також умови, необхідні для винесення рішення про допущення виконання. Клопотання про надання правової допомоги передаються безпосередньо через центральні органи, які призначаються компетентними органами держав — учасниць. При цьому не виключається можливість використання дипломатичного шляху. Конвенцією встановлено правило про недоторканність свідків і експертів, які є громадянами держав — учасниць або мають у них місце проживання, якщо вони викликані судом іншої держави — учасниці, їх не можна притягнути до відповідальності, затримати або застосувати до них інші обмеження їх свободи за дії, вчинені до прибуття на територію цієї держави, або у зв'язку з вироком, винесеним до їх прибуття.

 

111. Визнання і виконання рішень.

Судове рішення має виконавчу силу лише в межах тієї держави, суд якої постановив це рішення. Для виконання рішення за межами цієї держави необхідно особливе розпорядження, яке має назву «екзекватура» (від лат. exeguatur, що означає «нехай буде виконано»). Порядок визнання та звернення до виконання рішень іноземних судів, що підлягають примусовому виконанню в Україні визначається відповідними міжнародними договорами України, а також розділом ЦПК.

Виконання ж рішення іноземного суду означає застосування засобів примусового виконання рішення іноземного суду в Україні в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Визнання іноземного судового рішення є необхідною передумовою його примусового виконання, яке можливо лише внаслідок відповідного розпорядження компетентного суду тієї держави, у якої просять дозвіл на таке виконання.

Відповідно до змісту ст. 390 ЦПК, ст. 84 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 р., умовами визнання та виконання рішення іноземного суду є наявність міжнародного договору України або взаємність за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні. Міжнародні договори України – це, як правило, договори про надання правової допомоги у цивільних, трудових, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також інші міжнародні двосторонні або багатосторонні договори за участю України, якими передбачається визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Суди повинні з’ясовувати наявність міжнародних договорів про взаємне надання правової допомоги між Україною і державою, від якої надійшло клопотання про визнання й виконання рішення її суду.

Якщо держава не є учасницею Конвенції, міжнародного договору про правову допомогу (наприклад, США, Ізраїль, Франція), за якими Україна взяла на себе обов’язок щодо визнання і виконання судових рішень іншої договірної сторони, клопотання про визнання і виконання на територій України рішень судів цієї держави судами України не розглядаються, а при надходженні таких суд постановляє ухвалу про відмову в їх прийнятті на підставі п. 1 ст. 122 ЦПК. Якщо провадження у справі було відкрито, його закривають

Коло рішень, які згідно з міжнародними договорами визнаються та виконуються на територій іншої держави, досить широке. Як правило, визнання і виконання не пов’язуються з характером правовідносин, по яких постановлене рішення.

Водночас у договорах про правову допомогу по-різному вирішується питання про визнання рішень, які не потребують примусового виконання. В деяких договорах вказується на конкретні справи, рішення з яких визнаються на територій іншої Договірної Сторони без проведення дій про визнання. Так, у договорах між Україною та Республікою Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення з цивільних немайнових справ, що набрали законної сили, а з справ, що стосуються батьківських прав, — про рішення, які не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню. Проте багато договорів не розрізняють рішення про визнання і про виконання.

Міжнародні договори вирішують питання про те, куди подається клопотання про визнання і виконання рішень іноземних судів. Згідно зі ст. 53 Конвенції держав – членів СНД, ст. 50 Договору між Україною і Республікою Молдова, ст. 51 Договору між Україною і Республікою Польща клопотання про визнання і виконання рішення може бути подано безпосередньо до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню (відповідно до ст. 20 Закону «Про виконавче провадження» за загальним правилом в Україні місцем виконання рішення вважається місце проживання, роботи боржника або місцезнаходження його майна).

В Україні клопотання стягувача про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцем знаходження боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місця знаходження на території України або його місце проживання (перебування) або місце знаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем знаходження в Україні майна боржника (ст. 392 ЦПК).