Законодавство про МПП інших країн

Одним із найважливіших способів міжнародної правотворчості є кодифікація міжнародного права.
З другої половини ХVII ст. розпочався особливий етап розвитку міжнародного приватного права – період законодавчого становлення цієї галузі права. Школа природнього права, основні постулати якої знайшли відображення ще в Юстиніановому Corpus juris civilis, справила суттєвий вплив на кодифікаційний процес. З іншого боку, кодифікація, в тому числі у галузі міжнародного приватного права, завдячує своїм розвитком концепції jus gentium, запозиченій із римського права й розвинутій європейськими університетами.
Кодифікація – це процес систематизації діючих норм, який ліквідує протиріччя, заповнює пробіли, замінює застарілі норми на нові. Розвиток кодифікаційних процесів у сфері міжнародного приватного права відбувається не лише «вертикально», на фоні вдосконалення тієї чи іншої правової системи, а й «горизонтально», тобто в контексті співіснування і взаємодії різних правових систем, запозичення іноземного правового досвіду.
Проаналізуймо та порівняймо шляхи законодавчого врегулювання тих чи інших питань у рамках різних правових систем.
Економічна ситуація, в якій знаходилася Німеччина в першій половині ХІХ ст., формально підштовхувала до завершання бажаної конституційно-правової єдності державних територій шляхом єдиної кодифікації всього права[1,c.50]. На Генеральній конференції в Берліні Митний союз зайнявся в 1846 р. кодифікацією вексельного права. Результатом цього було прийняття Проекту Загального німецького вексельного порядку. В 1908 р. Загальний німецький порядок був змінений і став просто Вексельним порядком. А 14 серпня 1933р. був замінений законом про чеки.
Окрім вексельного права була звернена увага на кодифікацію й торгового права. Так Загальний німецький торговий кодекс з 1861 р. по 1866 р. став законом майже для всіх держав Митного союзу. В 1933 р. він був змінений німецьким Торговим кодексом 1897/1900 р.
Цивільне Уложення 1896 р. стало першою в історії Німеччини єдиною для всієї країни кодифікацією цивільного права. По відношенню до Цивільного уложення Торговий кодекс був lex specialis (спеціальним приватним правом). Німецьке Цивільне уложення в значній степені базується на римському праві. Кодекс базується на так званій «пандектній» системі. У відповідності до неї загальні для всіх інститутів норми зібрані в загальній частині. Крім того, кодекс має ще 4 книги: зобов‘язання, речове право, сімейне право, спадкове право.
Водночас у Франції 2005 рік відкрив третє століття життя Французського цивільного кодексу (Кодексу Наполеона).
Відповідаючи задачам кодифікації, які стояли перед законодавцем в 1790-1791 рр., вже 21 березня 1804 року Цивільний кодекс був виданий в повному об‘ємі під назвою «Code civil des francaise» - Цивільний кодекс французів. Він замінив собою близько 360 місцевих збірників кутюмів та став для громадян зводом законів. З 1987 по 1998 рр. видатними французькими юристами Ж. Губо та Ф.Віру була зроблена робота по аннотації статей кодекса. Результатом цієї роботи стала нова редакція, яка побачила світ в 2000 р. В результаті нової редакції більш ніж 100 статей було відмінено, більше 1000 – переглянуто та більше 300 – включено додатково. Структура будови кодексу повторила схему будови римського права: особи, речі, спадкування, зобов‘язання. В силу цього така побудова кодексу отримала назву інституційної системи (пандектної).
Серед сучасних кодифікацій міжнародного приватного права чи не найширшого розголосу набуло прийняття Федерального Закону про міжнародне приватне право Швейцарії 1987 р. (чинний з 1 січня 1989 р.). Це найоб‘ємніший нормативний акт такого виду (200 статей, систематизованих у 13 главах), зміст якого дає підстави говорит про унікальну європейську кодифікацію МПрП кінця ХХст.
Що стосується англо-американської правової сім‘ї, то правові системи, які до неї належать, внаслідок історичних, політичних, соціально-економічних та інших умов перебувають під впливом англійського чи американського права, характеризуються традиційно негативним ставленням до кодифікації як такої. Норма common law є менш абстракною, ніж норма права в континентальній системі права, її завдання – вирішення конкретної справи, а не встановлення загального правила на майбутнє. Норми стосовно судочинства, доказів, підсудності, виконання судових рішень розглядається юристами цих країн як пріоритети по відношенню не лише до матеріального, а й колізійного питань.

В США вважається, що прецедент, який означає «використання судом існуючих норм до нових фактичних складів», залишається основним джерелом права та що він все ще є більш використовуваним за «застиглі законодавчі кодекси». Справа є досить складною. Адже федеральні закони стосуються невеликої групи цивільно-правових відносин (торгівлі з іноземцями, міжнародної торгівлі, авторського та патентного права, неспроможності) та ще менше кримінально-правових діянь. У всьому іншому діють закони штатів, прецедентне право штатів - особливе в кожному з штатів. Першим кроком на шляху систематизайії права в США стали приватні кодифікації, якими вони охоче користуються.
З усіх правових систем Сполучених Штатів кодифіковане цивільне право, вибудоване за європейським взірцем, діє лише в декількох штатах: Луїзіана, Каліфорнія, Джорджія, Монтана, Північна Дакота й Південна Дакота [4,c.54]. В 1991 р. в Луїзіані вийшов закон про міжнародне приватне право, який набрав чинності 1992 р.
Нещодавно був вироблений єдиний Торговий кодекс, вже прийнятий з багатьма змінами в кожному окремому випадку законодавчими палатами штатів. Його характерню особливістю є широка судова ініціатива, водночас є прагнення з‘єднати визначеність закону та невизначеність судового розсуду.
Зберігається прецедентне право і в Англії. Ні один англійський суддя, коли цього потребують обставини, не звернеться до закону безпосередньо. Між законом та суддею стоить прецедент, створений у вищому суді. Ставши «доповненням» статутного права, англійський прецедент характеризується високою степенню косерватизму. Багато законів, особливо ті, які стосуються положення працівників, майже повністю обросли «товстою оболонкою зв‘язуючих прецедентів».
Водночас у Великобританії останнім часом спостерігається тенденція до розширення дії статутного права, в тому числі у колізійній сфері. Ця тенденція значною мірою пояснюється ії участю в європейських структурах, а також Гаазьких конвенціях.
Важливою подією стало прийняття у Великобританії Акта 1990 р. про право, яке застосовується до контрактів (The Contracts (Applicable Law) Act 1990), що дозволило імплементувати Римську конвенцію 1980 р. про право, що застосовується до договірних зобов‘язань[5.c.37].
В цілому на сьогоднішній день у країнах англо-американської сім‘ї права поки немає більш-меньш чіткої комплексної офіційної кодифікації МПрП. Розрізнені колізійні норми містяться здебільшого у галузевих нормативних актах. Разом з тим у доктрині й на практиці має місце тенденція поширення нормативного регулювання у сфері колізійного права. Основними чинниками тут виступають розвиток міжнародного співробітництва та участь у міжнародних угодах з уніфікації МПрП.
Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що для країн континентальної системи права характерна широка кодифікація міжнародного приватного права, а в системі англійського права даний принцип не має широкого розповсюдження. Норми міжнародного приватного права країн романо-германскої сім‘ї є більш абстрактними, а норми права країн англо-американської системи права являють собою конкретне правило поведінки в окремій ситуації.

 

Звичай

(3) Міжнародні звичаї – це неписані правила, що склалися внаслідок систематичного й тривалого їх застосування. Міжнародний звичай характерізується як доказ загальної прак-тики і може бути використаний Міжнародним Судом ООН при розв’язанні справи як одне з джерел міжнародного права.Фактично фахівці розрізняють дві групи міжнародних звичаїв – джерел міжнародного приватного права. По-перше, міжна-родні звичаї, які є як джерелами міжнародного публічного права, так і міжнародного приватного права. По-друге, міжнародні звичаї, які є джерелами лише міжнародного приватного права – звичаї ділового обороту (міжнародні торгові звичаї).

Звичай ділового обороту (торговий звичай) – це правило пове-дінки, яке склалося й широко застосовується в певній сфері підпри-ємницької діяльності, не передбачене законодавством, незалежно від того чи зафіксовано воно, чи ні. Розрізняють такі відмінні риси торгового звичаю: (1) правило поведінки, яке не передбачене у за-конодавстві; (2) правило поведінки, яке склалося як результат по-стійного тривалого застосування в певній сфері підприємницької діяльності; (3) правило поведінки, яке застосовується незалежно від його фіксації.

Правові звичаї є неписаними формами права, на відміну від писаного джерела права – нормативно-правового акту. Однак це не означає, що вони не можуть мати письмовий вигляд. Правовий

звичай визнають історично першим джерелом права, яке тією чи іншою мірою як раніше, так і зараз використовується в усіх правових системах. На міжнародному рівні неурядови-ми організаціями ведеться велика робота щодо уніфікації та гармо-нізації звичаєвих норм, її ще називають неофіціїною кодіфікацією.

Основна роль в цій роботі належить Міжнародній торговій палаті, якою розроблені Офіційні правила тлумачення торговельних термі-нів (Правила ІНКОТЕРМС), котрі мають широке застосування як

в міжнародній торгівлі, так і у внутрішній господарській практиці. Вони в першій редакції були підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1936 році, «ці беззаперечні всесвітні стандарти договірної діяльності регулярно коригуються, щоб не відставати від розвитку міжнародної торгівлі» і зараз діють в редакції 2000 року.

Міжнародно-правовий звичай також відрізняється від договір-них норм. Передусім, значним розривом у часі між виробленням певного правила поведінки та визнанням за ним сили міжнародно-

правової норми. Крім того, до його особливостей відносять також менший ступінь формальної визначеності та узгодженості пози-цій держав, важливість практики у процесі формування звичаю та

складність проведення різниці між правотворчою процедурою та нормативним результатом

Історично все торгове право існувало і розвивалось у формі зви-чаєвого. Його роль поступово сходить нанівець з появою торгових кодексів. Звичай хоча й застосувався в цивільних відно-синах, але досить обмеженно. Цього не можна ска-зати про торгову сферу, де звичай мав особливе значення як раніше, так і зараз. Розрізняють звичаї – до типу товару, типу комерційних відносин тощо, залежно від території – міжнародні та внутрішні. Тому слід з’ясовувати, чи визнається в певній країні зви-чай і за яких обставин.

Застосування на практиці звичая як регулятора відносин пов’язують з двома головними підставами. Це, по-перше, воля сто-рін, внаслідок чого сторони в договорі передбачають, що той чи ін-

шій звичай є для них обов’язковим – так званий принцип інтерполя-ції. По-друге, його застосування судом чи арбітражем, навіть якщо сторони не вказали на його застосування, однак звичай визнаний

джерелом права судом чи арбітражем.

Слід наголосити на тенденції останніх років до розширення як підстав, так і сфери застосування звичаю у внутрішньому законо-давстві країн. Якщо раніше правовий звичай застосовувався лише

у випадках, прямо встановлених законом, то законодавство остан-ніх років суттєво розширює можливість застосування звичаю. Таке положення, насамперед, притаманне цивільним кодексам багатьох країн, в тому числі й ЦК України.

Звичаї в сфері мореплавства передбачені також у Кодексі торговельного мореплавства (ст.ст. 6, 78, 146, 293) і низці інших за-конів України. Так, для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності передбачено право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту), якщо це не забороне-но прямо та у виключній формі законом (ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»).

Господарським судам надано право застосовувати міжнародні торгові звичаї за відсутності законодавства, що регулює спірні від-носини за участі іноземного суб’єкта підприємницької діяльності (ст. 4 ГПК України). Порядок застосування третейськими судами звичаів визначено Законом України «Про третейські суди» (ст. 11). Так, за відсутності законодавства, що регулює певні спірні відноси-ни, третейські суди застосовують законодавство, яке регулює поді-бні відносини, а за відсутності такого, третейські суди застосовують аналогію права чи керуються торговими та іншими звичаями, якщо

останні за своїм характером та змістом властиві таким спірним від-носинам.

 

Судова практика

(4) Судова та арбітражна практика визнається джерелом пра-ва лише в окремих країнах. Під судовою практикою розуміється рішення судів по конкретним справам, в яких втілюються погляди суддів і які стають правовою основою при розв’язанні в майбутньо-му аналогічних справ. Тобто, судова практика складається з судових прецедентів, і тому логічно, що джерелом міжнародного приватного права називають [13, С. 46] правовий прецедент. Судовий прецедент можна визначити як рішення суду по кон-кретній справі, яке стало нормою для розв’язання майбутніх анало-гічних справ [49, С. 46]. Арбітражна практика – це рішення по конкретних справах, які приймаються недержавними незалежними арбітрами (комерційним арбітражем, третейським судом) при вирішенні спорів, що виника-ють із цивільних та господарських правовідносин.Судовий прецедент є одним з видив прецедентів, що визнаються джерелом права в США, Великобританії та в інших державах англо-саксонської системи права.В Україні чинне законодавство не визнає джерелом права ані рі-шення суду, ані судову практику. Так, Роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, Пленуму Верховного Суду України не мають ознак джерел права, тому що вони зводяться лише до роз’яснення питань застосування законодавства при вирішенні справ.