Поняття особистого статуту та національності ЮО

+ 50. Доктрина і практика визначення національності ЮО.

Особистий статут організації відповідає на запитання, чи є дана організація юридичною особою (чи це сукупність фізичних осіб, не наділених таким правом), визначає поря ­док створення та ліквідації юридичної особи, передбачає її організаційну форму та правоздатність, вирішує долю ліквідаційного залишку тощо. Отже, особистий статут відоб­ражує національну належність юридичної особи, але до цьо­го часу не існує єдиного критерію визначення такої націо­нальної належності. На сьогодні пропонується кілька докт-ринальних підходів до вирішення цієї проблеми.

Теорія інкорпорації. Основний зміст теорії і самого кри­терію інкорпорації (засновництва) зводиться до того, що компанія належить правопорядку країни, в якій вона за­снована відповідно до її законодавства. Іншими словами, компанія, утворена за британським законом визнаватиметь­ся британською компанією в тих країнах, колізійне право яких у цій галузі будується на принципах інкорпорації. Прийнято вважати, що дана ознака визначення особистого статуту іноземної юридичної особи властива країнам, що належать до англосаксонської системи права. Дійсно, це так. Разом з тим і держави континентальної системи права у своєму законодавстві й судовій практиці активно її вико­ристовують. Російська Федерація, Білорусь, Казахстан, Китай, Чехія, Словаччина, Нідерланди законодавчо закрі­пили відсилання до закону місця інкорпорації як необхід­ний колізійний принцип відшукання особистого статуту.

Теорія осілості. Відповідно до цієї теорії, яку іноді нази­вають теорією «ефективного місцеперебування», особистим статутом юридичної особи є закон тієї країни, в якій розмі­щується її керівний орган (рада директорів, правління, інші виконавчі або розпорядницькі органи). Існує думка, що в цьому випадку не має значення, де здійснюється ділова ак­тивність такої юридичної особи. До числа держав, що керу­ються цим критерієм, належать: Франція, Іспанія, Бельгія, Люксембург, Німеччина, Польща та ще деякі інші країни Європейського Союзу. Як правило, юридична адреса суб'єктів господарювання міститься в їхніх статутах чи інших установчих документах, тому вважається, що, керу­ючись нею, легко встановити приналежність даної юридич­ної особи до відповідного правопорядку.

Теорія центра експлуатації. Ще одним критерієм осо­бистого статуту юридичної особи виступає місце здійснен­ня основної діяльності. Її зміст досить простий: особистий статут юридичної особи визначається законом країни, де відбувається її господарська діяльність. Цей критерій здеб­ільшого використовується в законодавстві та судовій прак­тиці країн, що розвиваються, з метою оголошення «своїми» всіх утворень, що ведуть ділові операції на території даної держави. Ця теорія має певні корені політичного, юридич­ного та економічного характеру. Країни, що розвиваються, зацікавлені в залученні іноземного капіталу для розвитку національного господарства, і «прив'язати» їх до вітчизня­ного правопорядку держава може найпростішим шляхом — з допомогою критерію «центра експлуатації».

Теорія контролю. Початок використання цієї теорії має історичні корені і пов'язується в історії та науці міжна­родного приватного права з періодами двох світових війн. Під час збройних конфліктів правовий статус іноземних юридичних осіб набуває особливого значення, оскільки ви­никає проблема «ворожих іноземців». Сторони конфлікту зацікавлені у припиненні будь-яких економічних зв'язків між собою. У відомому в історії циркулярі французького міністерства юстиції від 24 лютого 1916 р. вказувалося, що коли йдеться про ворожий характер юридичної особи, не можна задовольнятися дослідженням «правових форм, прийнятих компаніями: ні місцезнаходження адміністра­тивного центра, ні інші ознаки, що визначають у цивільно­му праві національність юридичної особи, недостатні, тому що мова йде про те, щоб... виявити дійсний характер діяль­ності товариства». Ворожою, говорилося в документі, треба визнати юридичну особу, якщо її управління чи весь її ка­пітал (або більша його частина) знаходяться в руках воро­жих громадян, тому що в цьому випадку за фікцією цивіль­ного права ховаються діючі фізичні особи»1.За вітчизняним законодавством, в Україні теж викорис­товуються різні критерії для поділу юридичних осіб на «своїх» та іноземних.

За вітчизняним законодавством, в Україні теж викорис­товуються різні критерії для поділу юридичних осіб на «своїх» та іноземних. Так, Закон України «Про зовнішньо­економічну діяльність»2 від 16 квітня 1991 р. у ст. 1 визна­чає іноземних суб'єктів господарської діяльності як суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження чи постійне місце проживання за межами нашої держави. Постійним місцезнаходженням при цьому вважається те місце, де зна­ходиться офіційно зареєстрований головний орган управлін­ня суб'єкта господарювання.

Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»3 від 22 травня 1997 р. визначає нерезидентами юридичних осіб та суб'єктів підприємницької діяльності, які не мають статусу юридич­ної особи (філії, представництва тощо) з місцезнаходжен­ням за межами України і які створені та здійснюють свою діяльність відповідно до законодавства іншої держави. Та­ким чином, тут застосовуються два критерії — місця зна­ходження та місця заснування1. Державна реєстрація цих суб'єктів провадиться за їх місцезнаходженням чи місцем проживання.

У міжнародних договорах за участю України використо­вуються ще й інші критерії. Наприклад, Угода між Урядом України та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахірією від 21 січня 2001 року про спри­яння та взаємний захист інвестицій передбачає, що «термін «юридична особа» означає будь-які організації, зареєстро­вані чи засновані або інакше належним чином організовані відповідно до законодавства будь-якої з Договірних Сторін, включаючи компанії, асоціації, партнерства, корпорації та інші»2. У подібній угоді України з королівством Марокко, що ратифікована 11 липня 2002 р., використовуються кри­терії місцезнаходження юридичної особи та контролю3.

Отже підприємство, організація чи інша сукупність фізичних осіб, що дістали статус юридичної особи в одній державі, визнаються суб'єктами права і в інших державах. Вони підтверджують свій статус витягом з торгового, бан­ківського чи судового реєстру тієї держави, яка надала їм цей статус, а також засновницькими документами, засвід­ченими в установленому порядку.

Торговельні реєстри, скажімо, в Німеччині та Австрії ведуть суди, у Швейцарії — суди та адміністративні орга­ни. Витяги з них повинні містити необхідні відомості щодо назви фірми, виду товариства чи компанії, змісту діяль­ності, інформацію про основний капітал, прізвища осіб, які відповідають за цю діяльність, та осіб, які мають право підпису договорів, інших документів. Витяг з реєстру, що подається в організації України, має бути засвідченим відпо­відно до законодавства країни його видачі, викладений ук­раїнською мовою та легалізований у консульській установі України. Він може бути засвідченим у посольстві відповід­ної держави в Україні та легалізований в Міністерстві за­кордонних справ України.

Допуск іноземної юридичної особи до здійснення госпо­дарської чи іншої діяльності на території іншої країни і по­рядок такої діяльності регламентуються законодавством цієї країни, тобто застосовується закон місця здійснення діяльності. Разом з тим юридична особа не може мати за кор­доном більше прав, ніж вона мала б за особистим статутом.

В Україні види господарської діяльності, які можуть здійснюватися іноземними суб'єктами господарювання, визначені в Законі «Про зовнішньоекономічну діяльність». До них ст. 4 Закону відносить, зокрема: експорт та імпорт товарів, капіталів; надання іноземними суб'єктами госпо­дарювання суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності Ук­раїни виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, експортних, посередницьких та інших по­слуг, які прямо і виключно не заборонені законодавством України, та спільну підприємницьку діяльність з ними, що включає проведення спільних господарських операцій і спільне володіння майном як на території України, так і за її межами; наукову, науково-технічну, науково-виробничу та іншу кооперацію; підприємницьку діяльність на тери­торії України, пов'язану з наданням ліцензій, патентів, «ноу-хау», торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності.

Іноземні суб'єкти господарювання можуть здійснювати діяльність через посередників та самі займатися посеред­ницькою діяльністю.

Законодавством України передбачаються ще й інші види господарської діяльності з участю іноземного елементу. Так, Закон України «Про концесії»1 від 16 липня 1999 р. перед­бачає можливість іноземних суб'єктів господарювання — інвесторів брати участь у здійсненні діяльності щодо ство­рення (будівництва) та/або управління (експлуатації) пев­них об'єктів державного й комунального майна на умовах договору концесії з органом виконавчої влади або відповід­ного органу місцевого самоврядування. Згідно із Законом України «Про угоди про розподіл продукції»1 від 14 верес­ня 1999 р., зазначені суб'єкти можуть провадити пошуки, розвідки та видобування корисних копалин на визначеній ділянці (ділянках) надр за договором з Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування за власний рахунок і на власний ризик з подальшою компенсацією витрат і отри­манням плати (винагороди) у вигляді частини виробленої продукції.

Особистий статут юридичної особи означає:

· її правове становище, зокрема, чи є ця особа юридичною чи просто спілкою фізичних осіб;

· порядок її створення та припинення існування; структуру; управління нею;

· поширення певного виду правового режиму” визначення обсягу правоздатності;

· реалізацію ліквідаційного залишку після припинення її діяльності.

Для визначення статуту юридичної особи необхідно встановити її „національність ”, тобто державну належність та її особистий закон. „Національність” особи визначається за різними принципами:

1. критерій місця створення (заснування) юридичної особи – означає поширення на неї закону держави, де створено цю особу і зареєстровано її статут (закон інкорпорації);

2. критерій місцезнаходження особи (місце осілості).

3. принцип місця основної діяльності юридичної особи;

4. принцип належності (громадянства) засновників ( учасників) і складу правління до певної правової системи.