Міжнародні конвенції з авторського права

Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 9 вересня 1886 р.
Дана Конвенція багато разів переглядалася і останній раз у Парижі 24 липня 1971 р. зі змінами від 2 жовтня 1979 р. Багаторазовий перегляд Конвенції зумовлювався і буде зумовлюватися розвитком суспільних відносин у сфері літературно-художньої діяльності. Це об'єктивний і закономірний процес удосконалення міжнародної охорони творів науки, літератури і мистецтва.
У преамбулі Бернської конвенції проголошується її мета: охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їхні літературні і художні твори. Держави, які підписали Конвенцію чи приєдналися до неї, утворили Союз для охорони прав авторів на їхні літературні і художні твори.
Основними засадами зазначеної Конвенції є:
1) національний режим, відповідно до якого твори, створені в одній із країн-членів Союзу, повинні одержувати у всіх інших країнах-членах Союзу таку ж охорону, яку ці країни надають своїм власним громадянам;
2) принцип автоматичної охорони, відповідно до якого національний режим не залежить від яких-небудь формальних умов, тобто охорона надається автоматично і не зумовлюється формальними умовами реєстрації, депонування тощо. Іншими словами, твір українського письменника, виданий у Франції, підлягає такій же охороні як і твори французьких письменників, оскільки обидві країни є членами Паризького Союзу;
3) принцип незалежності охорони, відповідно до якого права іноземного автора із країни-члена Союзу охороняються в іншій країні-члені Союзу незалежно від того, чи вони охороняються на батьківщині походження твору.

Об'єктом правової охорони Бернська конвенція проголошує будь-які твори літератури, науки і мистецтва незалежно від форми і способу їх вираження. Перелік творів, що мають охоронятися національним законодавством і яким надається охорона даною Конвенцією, невичерпний. Це можуть бути твори будь-якого наукового чи художнього рівня, жанру, призначення тощо. Стаття 2 Конвенції проголошує, що терміном “літературні і художні твори” охоплюються усі твори у сфері науки, літератури і мистецтва.

Суб'єктами прав на твори науки, літератури і мистецтва визнаються автори та їх правонаступники. Авторами можуть бути будь-які фізичні особи. Правовій охороні підлягають як випущені, так і не випущені у світ твори за умови, що їх автори є громадянами однієї із країн-членів Союзу або вони мають постійне місце проживання в ній.
Під випущеними у світ творами слід розуміти твори, випущені зі згоди автора, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, що ці примірники випущені в обіг у кількості, придатній задовольнити розумні потреби публіки, враховуючи характер твору.
Не є випуском твору представлення драматичного, музично-драматичного чи кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, сповіщення по проводах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ творів мистецтва і спорудження твору архітектури.
Твір вважається випущеним у світ одночасно в кількох країнах, якщо він був випущений у двох або більше країнах протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Конвенція підписана в Женеві 6 вересня 1952 p., переглянута в Парижі 24 липня 1971 р.Бернська конвенція в основному була розрахована на розвинені країни Західної Європи. її членом не були США та ряд інших країн. США з їх потужною поліграфічною промисловістю та величезним книжковим ринком, таким чином, випадали із орбіти Бернської конвенції. Тому відразу після закінчення другої світової війни почалися пошуки шляхів охоплення США та інших країн міжнародною конвенцією по авторському праву.
Принципової різниці між Бернською і Женевською конвенціями немає. Є істотні відмінності в окремих положеннях. Всесвітня (Женевська) конвенція не містить широкого переліку творів науки, літератури і мистецтва, які підпадають під її охорону. Немає в цій конвенції і детальної регламентації щодо охорони окремих об'єктів авторського права. У ст. І наводиться лише примірний перелік творів науки, літератури і мистецтва, які підпадають під правову охорону. Всесвітня конвенція нічого не говорить про твори прикладного мистецтва і фотографії.
Всесвітня конвенція також базується на принципі національного режиму. Кожна держава-член Всесвітньої конвенції надає іноземним авторам таку ж охорону, як і власним авторам. Дана Конвенція містить специфічні норми щодо формального оформлення авторських прав, виходячи з того, що багато країн у своїх національних законодавствах містять норми щодо формальностей. Конвенція прийняла компромісне рішення, за яким формальності, передбачені національним законодавством (депонування примірників, реєстрація, виробництво або випуск у світ твору на території даної держави тощо), вважаються виконаними стосовно будь-якого твору, який користується конвенційною охороною, якщо будуть дотримані формальності, встановлені самою конвенцією.

Строк охорони об'єктів авторського права Всесвітня конвенція встановляла не менше 25 років після смерті автора. На відміну від Бернської конвенції дана конвенція не передбачає охорони особистих немайнових прав. На Паризькій конференції 1971 р. з приводу цієї проблеми точилася тривала дискусія. Проте позитивного рішення не було прийнято, оскільки ряд держав, у тому числі і США, не визнають особистих немайнових прав.

На Паризькій конференції було прийнято рішення включити до Всесвітньої конвенції правила щодо обмеження права на переклад. Суть цього нововведення полягає в тому, що відповідно до побажань країн, що розвиваються, обмежується право на переклад автора твору і на розповсюдження шляхом видачі примусових ліцензій.

Бурхливий розвиток звуко- і відеозаписувальної техніки та технічних пристроїв для передачі звуків і зображень на далекі відстані зумовили виникнення ринку аудіо- і відеопродукції. Цей ринок досить інтенсивно і успішно розвивається і вже приносить солідні прибутки його учасникам. Шоу-бізнес на ринку посідає одне із самих прибуткових місць.
Зазначені фактори зумовили необхідність створення системи правової охорони як на національному, так і на міжнародному рівні нових об'єктів інтелектуальної власності — об'єктів суміжних прав.
Проблема охорони об'єктів суміжних прав на міжнародному рівні з середини минулого століття постала настільки гостро, що вже в 1961 р. була підписана Конвенція, яку стали називати Римською конвенцією. Особливість суміжних прав полягає в тому, що вони є правовою формою реалізації авторських прав. Отже, головною метою Римської конвенції є охорона суміжних прав. Це перша міжнародна угода такого виду. Перша стаття Римської конвенції визначає, що охорона суміжних прав повинна здійснюватися в такий спосіб, щоб не зашкодити авторським правам. Об'єктами охорони Конвенції є права на виконання, права виробників фонограм та права організацій ефірного мовлення на свої передачі (програми).
Суб'єктами зазначених прав є виконавці, виробники фонограм та організації ефірного мовлення. Конвенція передбачає можливість надання охорони суб'єктам суміжних прав незалежно від того, чи охороняються літературні і художні твори, що використані виконавцями, виробниками фонограм та організаціями ефірного мовлення.
Членами Римської конвенції можуть стали лише члени Бернської або Всесвітньої конвенції, які є і членами ООН. Основним принципом Конвенції є принцип національного режиму, за яким виконавцям, виробникам фонограм та організаціям ефірного мовлення з однієї держави-учасниці Конвенції в іншій державі-учасниці Конвенції надається така ж правова охорона, як і власним громадянам та юридичним особам. Проте Конвенція встановлює мінімальний рівень охорони, нижче якого опускатися Конвенція не дозволяє.

Договір прийнятий Дипломатичною конференцією з питань авторського права і суміжних прав у грудні 1996 р.
Дипломатична конференція з метою подальшого удосконалення системи міжнародно-правової охорони авторських прав на літературні і художні твори підписала даний Договір 20 грудня 1996 р. До нього включені деякі нові міжнародні правила, дано більш чітке тлумачення деяких існуючих правил.

Даний Договір є спеціальною угодою стосовно ст. 20 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Договір уточнює, що авторсько-правова охорона поширюється на форму вираження, а не на ідеї, процеси, методи функціонування або математичні концепції як такі. Комп'ютерні програми охороняються як літературні твори. Компіляції даних чи іншої інформації в будь-якій формі, які за підбором і розташуванням' представляють собою результат інтелектуальної творчості, охороняються як такі. Проте охорона не поширюється на самі дані чи інформацію і не зачіпає яке-не-будь авторське право, що стосується самих даних чи інформації, що складають зміст в компіляції.
Договір наділяє авторів літературних і художніх творів виключним правом дозволяти доведення до загального відому оригіналу і примірників своїх творів шляхом продажу або іншої передачі у власність. Ці ж автори користуються виключним правом на прокат комп'ютерних програм, кінематографічних творів і творів, втілених у фонограмах.
Проте це правило не поширюється на комп'ютерні програми, якщо програма не є основним об'єктом прокату, і на кінематографічні твори, якщо такий прокат не приводить до широкого копіювання цих творів, що може завдати істотної шкоди виключному праву на відтворення.
Автори літературних і художніх творів користуються виключним правом дозволяти будь-яке сповіщення своїх творів для загального відома по проводах або засобами бездротового зв'язку, включаючи доведення своїх творів до загального відому таким чином, що представники публіки можуть здійснювати доступ до таких творів із будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором.

Промислова власність

У загальному вигляді право промислової власності прийнято визначати як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості. Об'єктами права інтелектуальної власності, згідно зі ст. 2 Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р., є:

- винаходи у всіх галузях людської діяльності;

- наукові відкриття;

- промислові зразки;

• товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування та комерційні позначення;

• захист проти нечесної конкуренції,

• всі інші права, що мають відношення до діяльності у промисловій або науковій галузях.

2. Визначень зазначених термінів Конвенція не містить, зазвичай відсилаючи до того, “як ці поняття визначені у національних законодавствах Договірних Держав”. З урахуванням цього та зважаючи на відповідність таких визначень сталій міжнародній практиці, наведу їх розуміння за чинним законодавством України.

Винахід - це технічне рішення, що відповідає вимогам патентоспроможності, тобто є новим, має винахідницький рівень і придатне до використання (Закон “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” від 15.12.1993 р.)'.

Промисловий зразок - нове конструктивне вирішення виробу, що визначає його зовнішній вигляд, придатне для відтворення промисловим способом (Закон “Про охорону прав на промислові зразки” від 15.12.1993 р.)2.

Знак - це словесні, зображувальні, об'ємні та інші позначення або їх комбінації, виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів.

У згадуваній вище Декларації підкреслено, що основними функціями товарного знака є встановлення джерела товару у торгівлі задля користі споживачів, а також захист добросовісних виробників. На виконання цих функцій право повинно забезпечити, щоб товари були позначені за згодою володарів товарних знаків і щоб споживачі могли розібратися у походженні або характеристиках товару3.

3. Коли мова йде про систему міжнародно-правової охорони права промислової власності, то мається на увазі весь комплекс міжнародно-правових актів у цій сфері. Нас мають цікавити, головним чином, ті акти, за допомогою яких встановлюється зазначена охорона (ними і буде обмежено подальший виклад матеріалу. Акти ж, які полегшують отримання такої охорони або якими встановлюються ті чи інші міжнародні класифікаційні системи, у подальшому розглядатись не будуть).

 

Термін "промислова власність" — досить умовний і застосовується щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків, знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань, географічних зазначень походження товарів, раціоналізаторських пропозиці й тощо, які, на відміну від результатів матеріального виробництва, втілено в описах, розрахунках, кресленнях, послугах тощо і може бути тиражовано та передано в промислове виробництво.

Промислова власність у сучасному розумінні для фахівців, обізнаних щодо сфери інтелектуальної власності, — це складова інтелектуальної власності, яка стосується творінь людського розуму. Цей самий термін "промислова власність" застосовується для позначення рухомої й нерухомої матеріальної власності, яка використовується в процесі промислового виробництва (будівель, споруд, обладнання тощо). За таких умов фахівці й науковці різних галузей, різних спеціальностей по-різному тлумачать поняття "промислова власність", що подеколи призводить до непорозуміння й плутанини.

Перелік ОПВ, зафіксований у Конвенції Всесвітньої організації інтелектуальної власності [47], неодноразово доповнювався, зокрема, Паризькою Конвенцією з охорони промислової власності [103], корисними моделями, фірмовими найменуваннями, зазначеннями походження чи найменуваннями місць походження.

Перелік конкретних видів виняткових прав, що міститься в згаданій Конвенції, має приблизний характер і може бути доповненим. Так, у пункті 3 цієї Конвенції вказано, що промислова власність трактується у найширшому сенсі і поширюється не лише на промисловість і торгівлю, а й на галузі сільськогосподарського виробництва і видобувної промисловості, а також на всі продукти промислового чи природного походження, а саме: вино, зерно, тютюн, фрукти, худобу, мінеральні води, пиво, квіти, борошно тощо.

 

(1) Відносно охорони промислової власності громадяни кожної країни Союзу користуються в усіх інших країнах Союзу тими ж привілеями, що надаються тепер чи будуть надаватися згодом відповідними законами власним громадянам, не обмежуючи при цьому прав, спеціально передбачених цією Конвенцією. Виходячи з цього, їх права будуть охоронятися так само, як і права громадян даної країни, і вони будуть користуватися тими ж законними засобами захисту від будь-якого посягання на їх права, якщо при цьому дотримуються умови та формальності, приписувані власним громадянам.

 

Паризька конвенція

Історично першою у сфері промислової власності була і головною залишається навіть тепер Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20.03.1883 р.

Паризька конвенція неодноразово переглядалась. Конференції з перегляду мали місце у 1886 р. (Рим), 1890 та 1891 рр. (Мадрид), 1897 та 1900 рр. (Брюссель), 1911 р. (Вашингтон), 1925 р. (Гаага), 1934 р. (Лондон), 1958 р. (Лісабон), 1967 р. (Стокгольм). Остання конференція з перегляду йшла в чотири сесії: 1980 р.- Женева, 1981 р - Найробі, 1982 та 1984 рр.- Женева. Починаючи з 1900 р. кожна конференція завершувалась прийняттям Акту з перегляду Конвенції. За винятком Актів, прийнятих у Брюсселі та Вашинг­тоні, які вже не є чинними, всі інші діють, хоча найбільш визна­ним є Стокгольмський Акт від 14.07.1967 р.1, який 30.09.1968 р. було ратифіковано Верховною Радою колишньої Української РСР, і який набув чинності 26.04.1970 р.

Слід мати на увазі, що Паризька конвенція не уніфікує патентне законодавство і не встановлює “міжнародного патенту”. Проте, вона все ж удосконалює захист виключних прав у сфері інтелекту­альної власності. При цьому, згідно зі ст. 1 (3), промислова влас­ність розуміється у найбільш широкому смислі. Це розуміння охоп­лює не тільки промисловість і торгівлю як такі, а й сферу сіль­ськогосподарського виробництва і добувної промисловості та всі продукти промислового чи природного походження, наприклад: вино, зерно, табаковий лист, фрукти, худоба, мінеральні води, пи­во, квіти, борошно, як власне і природні копалини. До речі, як і у випадку Бернської конвенції, цією Конвенцією засновано Паризь­кий Союз держав.

Захист права промислової власності за даною Конвенцією побудовано на використанні трьох принципів, а саме:

Принцип національного режиму. Цей принцип, як і за Берн­ською конвенцією, означає, що фізичним та юридичним особам держав-учасниць надається можливість користуватися стосовно охорони промислової власності тими ж правами та засобами їх за­хисту, що надані або будуть надані у всіх інших державах Союзу своїм громадянам. При чому, це право не може бути обмеженим ніякими вимогами щодо наявності місця проживання або місця знаходження підприємства у цій країні. Слід мати на увазі, що та­кий же режим надається громадянам країн, що не є членами Сою­ зу, коли вони мають місце проживання у державі-члені або мають “дійсне та серйозне” промислове чи торгове підприємство у дер­жаві - члені Паризької конвенції.

Згідно зі ст. 2 (1) Конвенції, національний режим застосовуєть­ся щодо всіх переваг, які надаються різними національними зако­нодавствами своїм громадянам. Це означає, що національне зако­нодавство повинно застосовуватись до громадянина певної держа-ви-члена у той же спосіб, як воно застосовується до громадян інших держав-членів, тобто - без будь-якої дискримінації.

Якщо у якійсь державі-члені строк охорони певного права більш тривалий, ніж в іншій, перша з держав не може скоротити строк охорони гро­мадянинові іншої держав, посилаючись на відсутність взаємності.

Право конвенційного пріоритету (ст 4. Конвенції). Це право означає, що особа, яка подала заявку на право промислової влас­ності в одній з країн Союзу, протягом 12 місяців щодо патенту на винаходи (і корисні моделі) та 6 місяців стосовно промислових зразків і товарних знаків до спливу зазначених термінів може по­дати таку ж заявку в іншій країні-члені. Ці більш пізні заявки по­тім будуть розглядатися так, нібито вони були подані у той же день, що й перша (або більш рання) заявка. Інакше кажучи, ці за­явки матимуть статус пріоритетних щодо всіх інших, які мають відношення до того ж об'єкта, хоча, можливо, вони фактично були подані раніше. Це значно полегшує процедуру одночасного ви­знання відповідних прав більше, ніж в одній тільки країні похо­дження права. До того ж, цим правом (ст. 4 А (1)) може скориста­тись і правонаступник першого заявника.

Тимчасова охорона на міжнародних виставках. Ст. 1 1 Кон­венції встановлює, що держави-члени повинні згідно зі своїм наці­ональним законодавством забезпечувати тимчасову охорону па-тентноздатних винаходів, корисних моделей, які експонуються на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках на тери­торії цих держав. Практично це означає, що експонування на таких виставках не зашкоджує новизні винаходу або корисної моделі і не перешкоджає подальшому патентуванню цих експонатів у відпо­відних країнах.

3. Охорона промислової власності за допомогою патенту. За Конвенцією, визнання пропозиції винаходом, промисловим зраз­ком чи корисною моделлю здійснюється за допомогою патенту (для знаків - свідоцтва), форма та порядок видачі якого встанов­люється національним законодавством. У багатьох країнах до ви­находу, окрім вимог, перелічених у гл. 11.1.2, пред'являється та­кож вимога корисності. При вивозі товару за кордон висувається ще вимога патентної чистоти (тобто, необхідно з'ясувати, чи не підпадає товар під дію патентів, що належать третім особам).

До речі, як зазначено у неодноразово цитованій раніше Лондон­ській декларації (2000), патенти слугують суспільним інтересам у тому сенсі, що вони заохочують винахідницьку діяльність, вкла­дання в неї та розповсюдження інформації щодо винаходів. Охо­рона патентів намагається досягти балансу інтересів винахідників і виробників у визначенні адекватної винагороди, гарантуючи ви­ключність ринку, інтереси виробників у використанні нових тех­нологій і інтереси споживачів у використанні конкурентних рин­кових цін1.

Стосовно патентів принцип територіальності захисту права діє ще більш яскраво, ніж це має місце у авторському праві. Технічне досягнення визнається тільки внаслідок прийняття рішення відпо­відним державним органом (патентним відомством) і тільки у разі надання ним спеціального охоронного документа (патенту). Цей документ діє лише у межах відповідної країни. Тому, щоб отрима­ти таке ж право в іншій країні, слід звертатись до відповідного ор­гану цієї країни. Тобто, у такому випадку мова йде не про визнан­ня суб'єктивного права, що виникло в іншій країні, а про виник­нення нового права у відповідній державі.

Слід мати на увазі й те, що стосовно патентів діє принцип їх не­залежності. Це означає, що видача патенту в одній країні не зо­бов'язує ніяку іншу державу-учасницю видати патент на той самий винахід. Проте, і навпаки, не може бути відмовлено у видачі патенту, його не можна визнати недійсним і т. ін. у будь-якій краї­ні Союзу лише на тій підставі, що, наприклад, винахідникові в державі походження винаходу у видачі патенту було відмовлено. Причому, згідно зі ст. 4-г.ег Конвенції, винахідник повинен мати право бути названим як такий у відповідному патенті (за правила­ми, що встановлюються на національному рівні).

Ст. 6 Конвенції встановлює принципнезалежності реєстрації. Однак, за Конвенцією, держава-учасниця зобов'язана відмовити в реєстрації, анулювати її чи заборонити використання товарного знака, якщо він здатен викликати змішування з іншим товарним знаком, який вже є загальновідомим у цій державі-члені (загальна відомість визначається за правилами, передбаченими у національ­ному законодавстві відповідної держави-учасниці).

Держави-учасниці охороняють також знаки обслуговування, однак реєстрація для таких знаків не вимагається. Це стосується і фірмових найменувань. Підлягають охороні і промислові зразки, хоча спеціальних вказівок щодо заходів з цього приводу Конвен­ція не містить.

У Конвенції є положення про охорону вказівок походження товарів. Вони забороняють будь-яке пряме чи непряме використання хибних позначень про походження товарів, які здатні привести до змішування товарів, осіб виробників і т. ін. Конвенція вимагає від держав-учасниць накладати арешт на товари, маркіровані хибними позначеннями, забо­роняти їх ввіз, або застосовувати інші аналогічні заходи попередження чи припинення використання подібних позначень.

5. Нарешті, Конвенція вимагає забезпечення ефективного захисту осіб, які користуються передбаченими в ній правами, від недобросо­вісної конкуренції. Засоби захисту залишені нею на розсуд націо­нального законодавця.