Прив’язку до закону суду використовує йемен.

Прив’язку до закону місця укладання шлюбу для його матеріальних умов застосовують Китай, Уругвай і Україна (ст. 276 Сімейного кодексу України). Така позиція законодавців, хоча і надає певної визначеності і простоти для правозастосування, однак впливає на ймовірність невизнання укладених таким чином шлюбів за кордоном (“шкутильгаючі шлюби”, “хромающие браки” “limping marriages”, “mariages boiteux”, “matrimonium claudicans”) через те, що не будуть взяті до уваги матеріальні вимоги вступу до шлюбу за іноземними особистими законами осіб, які вступають до шлюбу. Начало суворої територіальності, відповідно з яким застосуванню підлягає виключно lex fori, відображає політику законодавця щодо недопустимості іноземного права у власну юрисдикцію, що характерно перш за все для відособлених правових систем. Жорстке застосування lex fori по відношенню до регулювання укладання шлюбу здатне зашкодити інтересам учасників цих відносин в аспекті невизнання та не реалізації їх прав. Крім того, місце реєстрації шлюбу у ряді випадків обирається випадково, і прив’язувати відносини до права відповідної держави – значить породжувати фіктивний зв’язок відносин і правопорядку.

У деяких законодавствах спостерігається кумуляція колізійних прив’язок. Так, законодавства Грузії і В’єтнаму надають пріоритет особистому закону або своєму власному закону. Аналогічний підхід використовується у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (ст. 26) і двосторонніх договорах про правову допомогу між Україною і іншими державами. Так, наприклад, ст. 21 договору з Кубою, ст. 25 договору з Грузією, Литвою, ст. 24 договору з Латвією, В’єтнамом, ст. 26 договору з Узбекистаном, визначають, що “Умови укладання шлюбу визначаються для кожної з осіб, які вступають у шлюб, законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є. Крім того, відносно перешкод до укладання шлюбу повинні бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб”.

Такі країни як Німеччина, Швейцарія, передбачають кумулятивну дію прив’язок до закону громадянства або свого власного закону. Прив’язки до місця проживання і місця укладання шлюбу із зверненням до публічного порядку штату, чиє право застосовується, передбачені за законодавством Луїзіани.

Формальні умови вступу до шлюбу частіше за все регулює прив’язка lex loci celebrationis. Це пов’язане із тим, що шлюб реєструється за участі державних органів, і в цьому сенсі відносини, які пов’язані із процедурою його реєстрації і форми – адміністративні, а тому виходячи із суб’єктного складу це відношення може регулюватись тільки правом країни місця реєстрації шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis передбачена законодавствами Буркіна-Фасо, Угорщини, Китаю, Куби, Нідерландів, Перу, Португалії, Румунії, Таїланду, Туреччини, Уругваю, Чехії, Естонії, Південної Кореї.

Форма укладання шлюбу визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб, у зазначених статтях договорів про правову допомогу і у Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Однак у багатьох законодавствах прив’язка lex loci celebrationis поєднується із особистим законом (Австрія, Німеччина, Італія, Латвія, Ліхтенштейн, ОАЕ, Польща). Наприклад, § 16 Федерального закону 1978 р. Про міжнародне приватне право Австрії передбачає, що форма укладання шлюбу всередині країни [Австрії] визначається відповідно місцевим настановам про форму. Форма укладання шлюбу за кордоном визначається відповідно особистого закону кожного, хто вступає до шлюбу; достатньо, однак, виконання настанов про форму місця укладання шлюбу. Прив’язка lex loci celebrationis діє кумулятивно із законом громадянства у Греції, Тунісі, Японії. Із місцевим правом lex loci celebrationis поєднується у Швейцарії, та за кодексом Бустаманте. Відповідно до законодавства Франції, необхідно дотримуватись форми у місці укладання шлюбу, а також вимог французького права щодо публікації про шлюб, і деяких інших настанов (ст. 170 Цивільного кодексу 1804 р.). Прив’язка lex loci celebrationis поєднується у колізійній нормі Канади із доміцілієм і громадянством, а в Італії – із національним законом, чи місцем перебування подружжя на момент реєстрації шлюбу.

У деяких країнах є можливими так звані консульські або дипломатичні шлюби (Бразилія, Угорщина, Португалія, Румунія, Туреччина, Франція, Естонія, Буркіна-Фасо, кодекс Бустаманте). Реєстрацію і визнання консульських шлюбів у правовій літературі інколи називають звичаєм міжнародного приватного права. Україна також традиційно дотримується визнання консульських шлюбів між громадянами України, що проживають за межами України (ст. 277 Сімейного кодексу України). Ця позиція послідовно прослідковується у нормах консульського статуту України (ст. 29 “Консул провадить укладання шлюбу… відповідно до законодавства України”), консульських конвенціях, укладених між урядом колишнього СРСР, а також Україною з іншими державами. Відповідно до цих конвенцій до консульських функцій, зокрема, належать функція по реєструванні шлюбів, якщо обидві особи, котрі одружуються є громадянами репрезентованої держави (Консульські конвенції з США, Японією, Францією, Швецією, Польщею, Сомалі, Норвегією, Румунією, Монголією, Йеменом, Румунією, КНР, Російською Федерацією, В’єтнамом). Інші Консульські конвенції ставлять реєстрацію консульських шлюбів у залежність від законодавства акредитуючої держави (Консульські конвенції з Фінляндією, Кубою, Угорщиною, КНДР, Литвою, Молдовою, Болгарією, Грузією, Азербайджаном, Туркменістаном, Узбекистаном, Туреччиною).

Питанням реєстрації і визнання шлюбів присвячена Гаазька конвенція від 14 березня 1978 р., “Про укладання і визнання дійсності шлюбів” відповідно до ст. 2 якої формальні вимоги щодо шлюбу повинні відповідати законодавству місця укладання шлюбу. Відповідно до суттєвих умов діє принцип lex loci celebrationis кумулятивно із законом громадянства чи місцем проживання однієї із сторін. Ст. 9 Конвенції фіксує обов’язковість визнання законно укладених шлюбів (а також дипломатичних і консульських) у інших державах.

 

Трудові відносини

Одним із важливих регуляторів трудових правовідносин з іноземним елементом є колізійні норми, завданням яких є визначення питання про те, правом якої країни повинно регулюватись міжнародне трудове відношення.

Колізійні норми міжнародного трудового права мають побудову, аналогічну іншим колізійним нормам: обсяг і прив’язку. В обсязі колізійної норми фіксується вказівка на ті відносини, що регулюються даною колізійною нормою. Для колізійних норм трудового права це частіше за все питання трудового договору, направлення робітника на робоче місце в іншу державу (§ 44 Федерального закону 1978 р. Про міжнародне приватне право Австрії); загальних трудових відносин і спеціальних трудових відносин (наприклад, тих, що виникають шляхом призначення чи обрання на посаду, трудових відносин між іноземними державними органами і іноземними громадянами, трудові відносини дипломатичних представників, виконання роботи більше ніж в одній країні, виконання роботи у відрядженнях, чи у періоди довгострокового перебування за кордоном, виконання роботи на транспортних засобах, питання матеріальних і формальних умов дійсності трудового договору, наслідків його недійсності, змісту і припинення трудових відносин (§ 51 Указу 1979 р. № 13 Про міжнародне приватне право Угорщини); трудового договору при звичайному місці роботи, а також при тимчасовому виконанні завдання в іншій країні (ст. 3118 Цивільного кодексу 1991 р. Квебеку); трудових відносин (ст. 32 Закону 1965 р. Про міжнародне приватне право Польщі); трудового договору у разі звичайного виконання працівником своєї роботи, а також виконання ним роботи через характер самої діяльності більше ніж в одній країні (ст. 102 Закону 1992 р. № 105 Стосовно регулювання відносин міжнародного приватного права Румунії, ст. 67 Кодексу міжнародного приватного права 1998 р. Тунісу); загальні трудові договори, а також договори при виконанні працівником трудових обов’язків в декількох країнах (ст. 121 Федерального закону 1987 р. Про міжнародне приватне право Швейцарії).

Прив’язки колізійних норм трудового права в законодавствах різних країн також не однорідні.

Виявом одного із основних принципів міжнародного приватного права – автономії волі (lex voluntaris), слід визнати закріплення у багатьох законодавствах прив’язки до вибору сторонами права стосовно міжнародних трудових відносин.

Довгий час принцип автономії волі сприймався не однозначно у правовій доктрині при розгляді питань міжнародного трудового права. Так, деякі колізіоністи висловлювались проти застосування lex voluntaris у міжнародних трудових відносинах, пояснюючи свою позицію тим, що держава є більше зацікавленою у застосуванні до трудових відносин імперативних норм, а не такого приватного начала як автономія волі. Крім того, відмова від принципу lex voluntaris може зберегти єдність правового регулювання праці різних категорій працівників на одному підприємстві, а також захистити “слабке” становище працівника як сторони трудового відношення.

Застосування принципу lex voluntaris все ще інколи визнається спірним. Однак більшість колізіоністів висловлюються за застосування указаного принципу до трудових відносин, що виходять за межі одного правопорядку. Така позиція аргументується тим, що працівник – це не завжди слабка сторона трудового договору, а тому управлінський і висококваліфікований персонал буде тільки програвати при неможливості вибору права до трудових відноси н; одночасно із застосуванням принципу lex voluntaris в законодавстві можна встановити імперативні норми по застосуванню більш сприятливого закону, спрямованого на захист працівника. Разом з тим, якщо в країні, де знаходиться підприємство, діє більш сприятливий для працівників закон – це забезпечить бажану єдність правового регулювання їх праці.

У деяких інших країнах, які дозволяють застосування права, обраного сторонами трудових відносин, такий вибір певною мірою обмежується. Так, згідно законодавств Австрії і Ліхтенштейну, вибір права береться до уваги тільки тоді, коли його здійснено прямо вираженим чином (очевидно, що тут встановлюється пріоритетність письмового акту вибору права, а також знімається питання встановлення судом внутрішнього наміру сторін тощо). Згідно із законодавством Польщі, сторони можуть підкорити трудові відносини обраному ними праву, якщо воно має зв'язок з цими відносинами (отже, в законодавстві прямо узгоджується принцип автономії волі і принцип тісного зв’язку, що обмежує коло правопорядків для регулювання міжнародних трудових відносин з-поміж тих країн, які певним чином стосуються даних трудових відносин).

Частіше за все у тих законодавствах, де дозволяється автономія волі у міжнародних трудових відносинах, вибір права, зроблений на основі цього принципу не повинен погіршувати становище працівників порівняно з тим правом, яке б застосовувалось без дії lex voluntaris на основі загальних колізійних норм (законодавства Австрії, Німеччини, Канади, Ліхтенштейну, Румунії). Напевне, найбільш детально правовий захист працівника в цьому аспекті здійснено за законодавством Квебеку. Так, згідно зі ст. 3118 Цивільного кодексу 1991 р., вказівка сторонами на право, для застосування до трудового договору, не тягне позбавлення працівника захисту, на який він управнений згідно з імперативними нормами права країни, де працівник звичайно здійснює свою роботу, навіть якщо він тимчасово виконує завдання в іншій країні, чи, якщо працівник звичайно не виконує роботу в якій-небудь одній країні, - згідно з імперативними нормами права країни, де його роботодавець доміцільований чи має місце свого ділового обзаведення.

Таким чином, у міжнародному трудовому праві особливо важливим регулятором є імперативні норми, що покликані захищати інтереси працівника незважаючи на норми обраного сторонами правопорядку. До їх кола включають, зокрема, ті, що спрямовані на захист найманих працівників від звільнення, захист прав вагітних жінок і матерів, визначають тривалість строків розірвання трудового договору і т.п., що є більш сприятливими для працівника у порівнянні з нормами правопорядку, обраного сторонами трудових відносин (принцип співставлення правових режимів з точки зору їх сприяння найманим працівникам).

Іншою важливою колізійною прив’язкою, яку часто називають основною, є прив’язка до закону місця роботи – lex loci laboris, що закріплена у законодавствах таких країн як Австрія, Німеччина, Угорщина, Румунія, Канада, Ліхтенштейн, Туніс, Чехія, Швейцарія. Частіше за все вона застосовується, якщо сторони не здійснили вибір права. Цю прив’язку інколи у доктрині і законодавстві також називають прив’язкою до: права країни місця звичайного виконання працівником своєї трудової діяльності; закону країни місця знаходження підприємства, де працює особа; закону місця виконання роботи; закону країни, в якій працівник звичайно виконує свої трудові обов’язки; закону країни, в якій робітник звичайно виконує роботу; права країни звичайного виконання роботи за договором; закону країни, в якій (повністю або переважно) виконується робота; права місця здійснення трудової функції.

Прив’язка до lex loci laboris у певних країнах не застосовується, замість чого встановлюються прив’язки до особистого закону сторін ( громадянства, місцезнаходження, доміцілію), місця підприємницької діяльності наймача і інші колізійні начала.

Досить часто мають місце ситуації, коли за наведеними загальними формулами прикріплення місце виконання роботи через особливості конкретних відносин встановити не так просто (у випадках відряджень, виконання роботи у декількох країнах, виконання роботи на суднах водного і повітряного транспорту, на фіксованих морських установках по видобутку корисних копалин). Для цього у законодавствах досить часто фіксуються так звані спеціальні колізійні норми із власними колізійними прив’язками. Так, прив’язка до закону прапора – lex banderae (lex flagi) застосовується для регламентації праці особи на водному чи повітряному транспорті і відсилає до закону країни реєстрації транспортного засобу або до держави, під прапором чи опізнавальним знаком якої пересувається даний транспортний засіб (Угорщина, Чехія, Фінляндія). Прив’язка до lex delegationis застосовується по відношенню до працівників, яких направлено на роботу в закордонні відрядження, і означає застосування права країни місцезнаходження установи чи організації, яка направила працівника для виконання певних завдань за кордон. Прив’язка до особистого закону наймача частіше за все застосовується у разі виконання роботи у декількох країнах (Австрія, Угорщина, Німеччина, Ліхтенштейн, Румунія). Так, у відповідності з ч. 2 ст. 48 Закону 1996 Про міжнародне приватне право Ліхтенштейну, якщо працівник виконує свою роботу більше ніж в одній країні чи якщо він не має постійного місця роботи, то є визначальним право тієї країни, у якій роботодавець має своє звичайне місцезнаходження (своє обзаведення).

У тому разі, якщо за допомогою подібних колізійних прив’язок не вдається відшукати статут трудових відносин, деякі законодавства пропонують звертатись до застосування принципу найбільш тісного зв’язку (Німеччина, Румунія, Туніс). Так, згідно ч. 2 ст. 67 Кодексу міжнародного приватного права Тунісу, якщо працівник виконує свою роботу в декількох державах, трудовий договір регулюється сукупністю законів держави обзаведення роботодавця, якщо тільки із всіх обставин справи не випливає, що трудовий договір має більш тісні зв'язки із іншою державою. Норма про тісний зв’язок застосовується у виключних випадках, коли із сукупності обставин випливає, що трудовий договір чи трудове відношення має суттєво більш тісний зв’язок з іншою державою і, як наслідок цього, явно переважає над принципом основної прив’язки.

Спірним у доктрині є питання про застосування колізійної прив’язки по відношенню до формальних умов трудового контракту. Так, деякі колізіоністи, а також практика і законодавства вирішують колізійні питання формальних умов трудових контрактів на користь прив’язки locus regit actum, тобто закону місця вчинення акта. Однак є і інша точка зору, яка основана на тому, що для формальних умов трудових контрактів слід застосовувати право, яке застосовується для регулювання його змісту.