Регіональні угоди в галузі промислової власності

Існують також регіональні угоди, що регулюють охорону промислової власності. У 1973 р. на конференції в Мюнхені була підписана Конвенція, що передбачає видачу європейського патенту Європейським патентним відомством на основі уніфікованих правил. У кожній країні — учасниці Конвенції, за винятком країн ЄС, цей патент діє як національний, а на території ЄС (відповідно до Люксембурзької конвенції 1975 р.) — як патент Співтовариства. Європейська патентна система заснована на активному співробітництві Європейського патентного відомства з національними відомствами договірних держав і передбачає узгодження національного патентного права з Конвенцією про видачу європейських патентів.
Міжурядовою організацією, значення якої в міжнародній системі охорони інтелектуальної власності швидко зростає, є Світова організація торгівлі (СОТ). У рамках СОТ діє багатостороння Угода про торгові аспекти інтелектуальної діяльності, яка встановлює стандарти з надання всім державам-учасницям однакового режиму захисту прав інтелектуальної власності, у тому числі передбачає і низку заходів для примусового виконання прав.
Вагому роль у здійненні технічного розвитку і співробітництва з метою стимулювання процесу розвитку в країнах відіграють також організації та установи ООН. Серед них такі.
ПРООН (Програма розвитку ООН) є центральним органом системи ООН у фінансуванні програм і проектів технічного співробітництва. її діяльність пов'язана також з передачею технологій. Під егідою ПРООН реалізуються проекти, що передбачають надання консультаційних послуг у сфері промисловості, стандартизації і метрології, промислові проекти і відповідна технічна документація, організуються спільні наукові дослідження, розробка нової й адаптація імпортної технології.
ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку) — головний орган, у якому відбувається обговорення і переговори з питань міжнародного економічного співробітництва, розширення експортних і зміцнення технологічних можливостей.
ЮНІДО (Конференція ООН з промислового розвитку) — центральний координуючий орган у галузі промислового розвитку. ЮНІДО сприяє зміцненню співробітництва між промислово розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, з питань прискорення світового промислового розвитку, надаючи можливості і кошти для виконання контрактів, проведення консультацій і переговорів, заохочуючи залучення капіталовкладень, підтримуючи процес передачі технології країнам, що розвиваються. ЮНІДО розробила й успішно застосовує в усьому світі методологію передачі технологій і залучення інвестицій. Центри ЮНІДО працюють практично у всіх країнах світу. У них існують спеціальні, створені відповідно до єдиного класифікатора ООН бази даних по пакетах технологій, готових до передачі зареєстрованому клієнту. У такий пакет може входити: власне технологія, у вигляді ліцензії на виконання проекту, проведення експертизи, постачання устаткування, пропозиція про перепідготовку кадрів та ін. Можна передавати як пакет цілком, так і окремі його частини. За нестачі коштів для передачі технології ЮНІДО, крім пошуку клієнтів, бере на себе пошук компанії або фонду, які будуть фінансувати проект. Можуть бути використані можливості міжнародних фінансових організацій (МВФ, ЄБРР, МБРР).
Найважливішими виконавчими структурами в міжнародному механізмі передачі технології, які забезпечують швидкий пошук партнерів, стали міжнародні регіональні Центри трансферу технологій і посередницькі фірми маркетингу науково-технічного обміну.
У Європі таким Центром є Європейська асоціація професіоналів у галузі трансферу технологій і сприяння інноваціям, створена за підтримкою ЄС у 1984 р. Основна її мета — сприяти розвитку професійних служб сприяння інновацій у Європі. До складу Асоціації входять університети, державні дослідницькі центри, інноваційні центри, фінансові установи й ін. Членами асоціації є консультанти з інновацій, інжинірингу; технологічні брокери і радники з питань інтелектуальної власності, спеціалісти за базами даних, організатори технологічних і торгових ярмарків та ін.

 

Спадкові відносини

Плюралізм правових систем, як передумова виникнення колізій означає, що спадкове право різних країн має значні розбіжності у регулюванні процесу спадкування. Вони обумовлені у значній мірі історичними, економічними, релігійними, моральними, культурними, соціальними і іншими чинниками. Спадкове право найбільш консервативне, воно по суті є продовженням і доповненням права власності, містить чимало положень, що випливають з права власності, яке діє на певній території у певний період.

Норми спадкового права загалом відзначаються єдністю соціально-економічних функцій, проте мають значні відмінності і характерні особливості у різних системах права. Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: в країнах континентальної Європи спадкування є універсальним правонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загального права спадкове майно спершу потрапляє до особистого представника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедури очищення від боргів, тобто, після розрахунків з кредиторами.

Зокрема, неоднаковими є правила, що стосуються заповіту. Наприклад, законодавство ФРН дозволяє спільні заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в праві Англії, США. Для права Італії, Польщі заповіт – односторонній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався. Французький цивільний кодекс прямо забороняє спільні і взаємні заповіти. У ФРН, Швейцарії, Франції існує інститут договорів про спадкування, що діють з моменту їх укладання і не можуть бути розірвані в односторонньому порядку.

Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодавчих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє у заповіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші, крім розпоряджень майнового характеру і визначення кола спадкоємців допускають у заповіті також положення щодо визнання позашлюбної дитини, призначення неповнолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. п. У французькому праві є три види заповідальних розпоряджень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Універсальні легати являють собою такі заповідальні розпорядження, за допомогою яких вся сукупність прав і обов’язків спадкодавця переходить до одного чи декількох осіб; за легатом по універсальному титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права.

Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім’ї спадкодавця, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язкову долю дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дружині (чоловіку), а також у другу чергу батькам. Розмір обов’язкової долі складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову долю мають діти і їх нащадки. Розмір обов’язкової долі дітей складає 2/3 долі, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Обов’язкова доля батьків і їх висхідних складає половину долі, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця доля буде зменшена до 1/3, якщо ця категорія спадкоємців буде конкурувати з пережившим чоловіком чи дружиною. Згідно законів Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки і один з подружжя 1/3 тієї долі, яку б вони отримали у разі спадкування за законом.

Зазвичай до числа спадкоємців за законом законодавець прираховує найближчих родичів померлого і його чоловіка (дружину). Проте коло таких спадкоємців неоднакове в різних законодавствах. Для Болгарії - це діти, брати, сестри, один із подружжя. Для Угорщини – це діти, онуки, правнуки, переживший чоловік (дружина), батьки померлого. У законодавстві ФРН встановлені парантели (групи кровних родичів, що походять від загального предка і його низхідних). Спершу спадкують низхідні спадкодавця, потім: батьки, їх низхідні, дід і бабка, їх низхідні, прадід, прабабка, їх низхідні. Поряд із родичами по парантелах спадкує чоловік (дружина) спадкодавця. Для права Італії характерно те, що в коло спадкоємців входять низхідні спадкодавця, його батьки, брати, сестри, висхідні родичі: дід, бабка, прадід, прабабка, і т.д.; родичі за боковими лініями. За законодавством Румунії спадкують діти, їх низхідні. Якщо вони відсутні – спадкують батьки, брати, сестри померлого. Якщо їх не залишилося – спадкують родичі (дід, бабка і т.д.). Переживший чоловік (дружина) спадкує самостійно і одноособово тільки в тому випадку, якщо не лишилося родичів ближче четвертого ступеню. В інших випадках він (вона) спадкує разом з батьками, братами чи сестрами спадкодавця. У Франції є чотири категорії спадкоємців за законом: діти, інші низхідні та висхідні родичі спадкодавця, а також родичі спадкодавця за боковою лінією, переживший чоловік (дружина). У Чехії є чотири черги спадкоємців, у Швейцарії – 3 парантели і т. ін..

Окрему групу країн у плані спадкового права становлять країни мусульманського права. Мусульманське право значно обмежує свободу заповіту; основним тут є спадкування за законом: спадкодавець не вправі змінити встановлений правом порядок спадкування і в змозі розпорядитися у заповіті лише 1/3 частиною спадкового майна на користь осіб, які не входять у коло спадкоємців за законом. Відсутня рівність чоловіка і жінки: жінка може отримати лише половину долі чоловіка; спадкоємцем не можуть бути особи, які належать до інших релігій чи віросповідань.

У спадковому праві країн тропічної Африки частіше за все визначено, що спадок ділиться між найближчими родичами померлого. Традиційно спадкує старший син, або сини спадкодавця. Якщо їх немає – старша дочка. Лише в деяких країнах пережившому чоловіку (дружині) надається право отримати половину майна померлого. У полігамних сім’ях жінки отримують долі, які залежать від кількості дітей кожної з них. За окремим порядком спадкуються сільськогосподарські землі, врожай і домашня худоба: на їх спадкування впливають право чи звичай громади, племені, релігії, секти померлого.

Спадкове право України визнає спадкування за законом і за заповітом, Цивільний кодекс запроваджує такі інститути спадкового права як заповіт подружжя, шість черг спадкоємців, спадковий договір, секретний заповіт, тощо.

Передумовою виникнення колізій спадкового права вважається і взаємодія національних правових систем у цій галузі. Така взаємодія виражається у застосуванні в одній країні норм спадкового права, які існують у іншій країні щодо ускладненого іноземним елементом спадкування і позитивному ставленню до набутих в іншій країні суб’єктивних спадкових прав.

Установлюючи колізійні норми внутрішнього спадкового права, кожна держава самостійно визначає межі дії власних законів і законів інших країн до спадкових відносин, виходячи з власних пріоритетів і прагнень певним чином гарантувати перехід прав і обов’язків померлого до його нащадків чи держави. Тому будь-яку колізійну норму, що стосується міжнародного спадкування можна визнати такою, яка певним чином забезпечує взаємодію різних систем права щодо спадкового відношення, допускаючи чи ні дію іноземного спадкового права на своїй території. Як видається, такий допуск іноземного права може бути лише у тому випадку, коли іноземні норми будуть відповідати цілям і характеру норм власної правової системи для забезпечення відповідного переходу прав і обов’язків у процесі міжнародного спадкування, і для забезпечення недоторканості належним чином придбаних спадкових прав.

Взаємодія різних систем права у регулюванні спадкових відносин здійснюється шляхом визнання прав, що виникли при спадкуванні за кордоном, і шляхом встановлення і застосування правових норм, що стосуються спадкування своїм громадянином за кордоном, коли спадкоємцю надаються суб’єктивні права і накладаються обов’язки. За концепцією визнання набутих прав, законодавство національної системи права щодо правосуб’єктності не впливає на визнання “іноземних” прав, що виникли при спадкуванні. Це обумовлюється тим, зокрема, що визнанню іноземного права не перешкоджає той факт, що здатність до володіння таким же правом не входить до змісту правосуб’єктності громадянина за законом даної країни тому, наприклад, що її правова система взагалі не знає подібного права.

Так само не мають значення умови спадкування, що не відомі національній системі права, але встановлені за іноземним законом – останній буде визнаватись. Тому, громадянин буде вважатись спадкоємцем, якщо він може спадкувати за іноземним законом, і навпаки, якщо громадянин згідно з іноземним законом не визнається спадкоємцем – він не буде суб’єктом спадкування за національним законом. Аналогічно з цим, майно, яке не може спадкуватись за іноземним законом не може бути успадковане за національною системою права. У тому випадку, якщо іноземний закон визнає певні суб’єктивні права при спадкуванні – національний закон також повинен визнати правомірність таких прав, а також дії і їх наслідки, що випливають із вказаних прав.

Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що колізія у міжнародному спадкуванні постає у вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуються міжнародного спадкування у різних країнах через їх здатність до взаємодії. Тому, колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома або більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.

Шлюбно-сімейні відносини

У сфері МПП регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн. Правові настанови внутрішнього сімейного права характеризуються своєю пов’язаністю із моральними і релігійними уявленнями, економічними, побутовими особливостями, історичним розвитком, соціальним рівнем, національною, етнічною і культурною специфікою, пов’язаністю з основними правовими принципами, які прирівнюють до основ публічного порядку і т.д.

У правовій літературі визнається, що у праві різних країн немає одностайного визначення поняття шлюбу. У доктрині шлюби умовно класифікують на три види: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство. Перша концепція шлюбу означає, що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшкодування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлюбу, встановлення договірного режиму майна. Друга концепція шлюбу основана на тому, що основна мета шлюбу – створення сім’ї, народження і виховання дітей, тому шлюб – це особливий статус, який набувається суб’єктом на основі закону і включає в себе певні права і обов'язки, які сторони за власною волею не можуть змінити. Третя концепція – шлюб-партнерство характеризується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої фіксації прав і обов’язків сторін.

Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлюбу, з відсутністю яких пов’язують недійсність або заперечність шлюбу. Такі умови частіше за все в законодавстві і доктрині розподіляються на дві групи: матеріальні і формальні. Перші отримали також назву “умов вступу до шлюбу”, “суттєвих умов”, якими позначають такі позитивні і негативні умови, з наявністю або відсутністю яких закон пов’язує питання про дійсність шлюбу. Ними можуть бути: шлюбний вік, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан здоров’я, відсутність між сторонами родинних зв’язків до певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчення так званого “жалобного строку”, згода батьків або інших осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ до шлюбу і т.д.

Неоднаковими є умови вступу до шлюбу у різних країнах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років, хоча у деяких країнах встановлено і нижчі межі (для жінок зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для чоловіків – 18, для жінок – 15 років; в Англії – 16 років за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН – 18 років; в Японії відповідно 18 і 16 років; в Італії - 16 років для чоловіків і 14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може бути додатково знижений на два роки відповідно до постанови державного прокурора при суді); в Іспанії – 14 років для чоловіків і 12 – для жінок; у США в різних штатах шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від 14 до 18 років для жінок; в країнах Латинської Америки – 16-18 років для чоловіків і 14-15 років для жінок; для Колумбії і Еквадору – шлюбний вік відповідно чоловіків і жінок – 14 і 12 років; за законодавством ЙАР здатність вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному випадку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчина – 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості – вони мають право вступити до шлюбу. Частіше за все для шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які здійснюють батьківську владу, опіку тощо.

Інша умова – моногамія визнається як умова шлюбу в країнах Європи, США, Латинської Америки, Японії і багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишаються полігамними (частіше за все від двох до чотирьох жінок); в країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.

Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується у нормативних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії і інших європейських країн. В країнах Азії і Арабського Сходу, Африки вільний союз частіше за все поступається вибору сім’ї нареченого або договору між сім’ями нареченого і нареченої. Так, в Йемені згода нареченого або нареченої не тільки не обов’язкові, але не вимагаються взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 “Про згоду на вступ до шлюбу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів”, згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у конвенції приймають участь 49 держав).

Різностатевість сторін до недавнього часу була традиційною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випадки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, в таких країнах як Швеція, Голландія, Франція та ін. одностатеві шлюби є дозволеними.

В деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні або успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для вступу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у медичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу.

Відсутність між сторонами певної ступені родинних зв’язків є обов’язковою умовою за законодавствами Швеції, Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Частіше за все забороняються шлюби між родичами по прямій висхідній і низхідній лініями, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами і сестрами; свояцтво є перешкодою до вступу до шлюбу у Франції, Англії, деяких штатах США, країнах індуського права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлюби між усиновителями і усиновленими, їх родичами і свояками, між опікунами і підопічними (Перу, Бразилія). Хоча в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.

“ Жалобний строк ” встановлюється для запобігання проблем, пов’язаних із встановленням батьківства, коли жінка не може впродовж законодавчо-встановленого строку вийти другий раз заміж після смерті чоловіка (Японія). Аналогічно встановлюється строк після розлучення, який дорівнює 300 дням у Франції і Швейцарії, 302 дням у ФРН.

У Франції, Англії і Італії шлюби неповнолітніх (до 21 року) можливі лише за згодою батьків або інших установлених у законодавстві осіб.

Заборона на вступ до шлюбу може бути пов’язана з релігійними нормами, які не допускають шлюбів священників, монахів, а також етично-правовими нормами, які не дозволяють укладання шлюбів між особами, винними у перелюбстві (Німеччина), чи між дружиною (чоловіком) жертви і особою, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія, Аргентина). Мусульманські країни не дозволяють шлюбів з “невірними”, а Іспанія не дозволяє громадянам своєї країни вступати до шлюбу з розведеними іноземцями, причому навіть у тому випадку, якщо за своїм національним правом такий іноземець має право- шлюбну здатність.

Друга група умов, яка отримала назву формальних, чи “умов форми”, означає вимоги, які пред’являються до форми шлюбу. У правовій літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіляються на такі, які дозволяють тільки цивільну форму реєстрації шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів США); країни, які дозволяють лише церковну форму укладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія); країни, у яких визнаються і породжують юридичні наслідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибором осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Швеція, Норвегія, Данія); країни, у яких визнаються юридично не оформлені шлюби чи “шлюби за загальним правом”, “за звичаєм і загальною думкою” чи інші неформальні шлюби (деякі штати США).

Однак і серед указаних форм шлюбу є значні розбіжності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН, Швеції обов’язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до шести); у Франції, Італії, ФРН обов’язковим є публічне повідомленні про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами, які у разі незгоди наречених розглядаються у суді. В Англії і США шлюби можливі тільки після отримання спеціального дозволу або ліцензії, які мають строковий характер, і стають недійсними після спливу строку, на які були видані (від 1 місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що вступають до шлюбу є обов’язковою, однак в деяких країнах є можливим шлюб за дорученням через представника (Іспанія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика), або за письмовим волевиявленням і без них (така форма шлюбу з’явилась у воєнні часи в деяких штатах США в основному стосовно військовослужбовців).

Для визнання шлюбами юридично-неоформлених стосунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, наявність спільного проживання протягом певного строку, сприйняття даних осіб сусідами і друзями як подружжя, здійснення певних обрядів тощо.

Наведені, і багато інших прикладів розбіжностей матеріального права різних країн, а також реєстрація так званих “іноземних” шлюбів, які характеризуються іноземним походженням однієї чи обох сторін, що вступають до шлюбу, і реєстрація шлюбів за кордоном викликають необхідність узгодження законодавчих позицій у їх регулюванні.

Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейого права позначається на практичній неможливості здійснення його уніфікації на матеріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на сучасному етапі. Тому особливого значення набуває колізійне регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.

Законодавства з МПП більшості країн при регулюванні колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєння умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні критерії, а для формальних умов – інші. Єдиною перешкодою у цій класифікації є те, що за законодавствами одних держав певні умови відносяться до форми, а за законодавствами інших держав ці ж самі умови відносяться до матеріальних умов вступу до шлюбу.

Загалом колізійні прив’язки шлюбно-сімейного права не можна назвати різноманітними. Відсутність значної кількості колізійних прив’язок у даній сфері пов’язують із витоками правового регулювання шлюбно-сімейних відносин з канонічного права, римської патерналістської концепції верховенства глави сім’ї, превалюючого значення принципу територіальності у класичному міжнародному приватному праві тощо.

Частіше за все здатність осіб до вступу у шлюб і матеріальні умови шлюбу регулюються за допомогою широкого формулювання особистого закону або його різновидів: місця проживання або перебування, громадянства. За визначенням деяких колізіоністів, через те, що шлюб пов’язаний із особистими питаннями самовизначення, у якості колізійного критерію єдино можливою прив’язкою може бути прив’язка до особистого закону.

Так, виключно на основі колізійної прив’язки особистого закону (що може означати громадянство, доміцілій, місце проживання, національність тощо) регулюються здатність укладати шлюб, матеріально-правові або суттєві питання шлюбу за законодавствами Угорщини, Канади, ОАЕ, Португалії, Румунії і за кодексом Бустаманте. Так, наприклад, ст. 3088 Цивільного кодексу 1991 р. Квебеку передбачає, що в частині його матеріальної дійсності шлюб регулюється правом, що застосовуються до статусу кожного із майбутнього подружжя.

Відповідно до прив’язки громадянства регулюються вказані питання за законодавствами Буркіна-Фасо, Греції, Єгипту, Таїланду, Тунісу, Туреччини, Чехії, Південної Кореї, Японії. Формулювання колізійних норм тут приблизно такі: Умови укладання шлюбу регулюються законом громадянства кожної із сторін (ст. 19 Закону про конфлікт законів 1938 р. Таїланду).

За законодавством місця проживання матеріальні умови вступу до шлюбу регулюються у законодавствах Венесуели і Перу, а законодавство Естонії надає перевагу у цьому аспекті законодавству місця перебування.

Прив’язку до національного закону застосовують Бразилія, Італія, Латвія, Польща. У ст. 27 Закону 1995 р. № 218 “Реформа Італійської системи міжнародного приватного права” указано, що наявність дієздатності для вступу до шлюбу, а також інші умови, дотримання яких необхідно для укладання шлюбу, визначаються згідно з національним законом кожної особи, що вступає до шлюбу на момент його укладання.