Проблемно-евристичні художньо-педагогічні технології



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Проблемно-евристичні художньо-педагогічні технології



 

Евристика як наука про відкриття нового, знаходження істин зародилась у Стародавній Греції, а прообраз евристичного навчання можна побачити в започаткованому Сократом методі запитань і мір­кувань. Метод евристичних запитань розроблявся ще давньоримсь­ким оратором і педагогом Квінтіліаном. Для пошуку відомостей про певні події або об'єкти задається сім ключових запитань: хто? що? чому? де? чим? як? коли? Відповіді на ці запитання породжують не­звичні ідеї та рішення щодо теми дослідження. Елементи навчання за так званим сократичним принципом присутні у спадщині педагогів-класиків Я. А. Коменського, А. Дистервега, К. Ушинського. Нау­кове дослідження евристики здійснювали А. Брушлінський, В. Пуш­кін, Ю. Кулюткін, дидактичну евристику обґрунтував А. Хуторськой. Під евристичним навчанням розуміються словесні методи, спрямо­вані на активізацію інтуїтивних процедур діяльності учнів у вирішен­ні творчих задач. Визначальною властивістю педагогічної евристики є прийоми «підведення» учнів до правильного рішення, що дозволяє скоротити кількість варіантів перебору рішень (В. Андреев). Спостері­гається закономірність: чим більше невизначеного міститься в запи­таннях, тим більший їх евристичний потенціал. «Відкриті» запитан­ня, тобто без заданого напряму пошуку відповіді, відкривають перед учнями багато шляхів і засобів рішення.

Згідно з положеннями педагогічної психології діти молодшо­го шкільного віку схильні до фантазування, у них досить розвинута уява, образно-асоціативне мислення. Ці якості, безперечно, необхідно розвивати, залучаючи учнів до різних видів творчої діяльності — му­зичного і хореографічного виконавства, малювання і ліплення, театралізацій та інсценізацій, адже евристичний потенціал притаманний усьому спектру художньо-пізнавальних і практичних видів діяльності школярів на уроках мистецтва. З цією метою в молодшому шкільному віці активно використовується імпровізація — вокальна, інструмен­тальна, ритмічна, пластична, акторська, творчі завдання на створен­ня мелодій і інструментально-ритмічного акомпанементу, малюван­ня на вільну тему тощо. Накопичений у практиці викладання музики та образотворчого мистецтва арсенал творчих завдань для учнів мо­лодшого шкільного віку (І. Демченко, С. Коновець, В. Рагозіна, В. Ту­шева та ін.) вчителеві варто не тільки максимально й ефективно ви­користовувати, але й збагачувати, пам'ятаючи, що творчі здібності, розвинуті на уроках мистецтва, екстраполюються на всі інші види діяльності особистості.

Важливим для педагогіки взагалі і педагогіки мистецтва зокрема є висновок сучасних психологів про те, що «наслідування» і «твор­чість» не антиподи, а діалектично пов'язані явища (Г. Атшуллер, В. Просецький та ін.). У художній діяльності дітей (малюванні та ліп­ленні, музичному сприйманні, виконавстві й творчості, театральній грі тощо) взагалі важко відрізнити «чисте копіювання» від «справж­ньої творчості», адже продукти дитячої пам'яті й уяви тісно перепле­тені. Додаткові психологічні бар'єри на шляху до творчості у сфері мистецтва, як це не дивно, створює школа, обмежуючи коло спіл­кування учнів з мистецтвом і спілкування «з приводу мистецтва» на уроках (когнітивно-комунікативні бар'єри). Нав'язування сте­реотипів художнього мислення (зразки аналізу творів, їх виконан­ня) провокує заниження самооцінки й невпевненість у власних здіб­ностях і можливостях під час навчання, яке не залишає простору для самореалізації (соціально-педагогічні бар'єри). Щоб зняти існуючі бар'єри, доцільно впроваджувати художньо-педагогічні технології, які стимулюють творче ставлення учнів до навчання. Проте вчителі не завжди вміють знаходити реальні механізми формування твор­чої особистості учня. Як змінити усталені пріоритети викладання і знайти потрібний баланс між традиційним навчанням і розвитком індивідуальності учнів відповідно до зміни парадигми сучасної ос­віти з функціональної на творчу?

Питання «навчання творчості» цікавило багатьох мислителів, учених, митців, педагогів, яких умовно можна поділити на дві гру­пи — тих, хто вважає творчість генетичним феноменом, і тих, хто на­полегливо шукає педагогічні засоби її стимулювання. Кредо перший висловив Платон: « творчість — це марево, дароване богами ». Здебіль­шого солідарний з ним англійський живописець Джошуа Рейнолдс був ще категоричнішим, стверджуючи, що якщо б ми навчали смаку і таланту, то не було б ні смаку, ні таланту.

Протилежної позиції дотримувалися педагоги, що підпорядковува­ли всі свої зусилля на розвиток індивідуальності кожного учня, їхньої активності, самостійності й творчості. З огляду на це доречно згада­ти педагогічне кредо піаніста-віртуоза А. Рубінштейна, який уважав, що «відтворення — це друге творення», і так спрямовував навчання гри на фортепіано, щоб максимально розвивати творчу індивідуаль­ність кожного учня. Один із них згадував: «Коли я двічі поспіль грав одну фразу однаково, він зауважував: "Угарну погоду можете грати її так, але у дощову негоду — інакше"».

Час від часу в середовищі музикантів-педагогів спалахують дис­кусії щодо необхідності подолання суперечності між загальною репродуктивною спрямованістю методики викладання музики (пану­вання стандартних і незмінних схем «розучування пісні», «аналізу твору», «методів показу» тощо) і задекларованим сучасною школою особистісно-зорієнтованим підходом до навчання, виховання і роз­витку учнів.

Як відомо, до кола основних завдань уроків мистецтва в початковій школі належить сенсорно-перцептивний розвиток дитини. Навчити дітей уміння уважно слухати музику («чутливе вухо»), милуватися красою світу й бачити його мовби очима художника («пильне око») не менш важливо, ніж розвивати в них «умілі руки», «слухняні паль­чики», «гарний голос», «майстерні ніжки» і т. п. Активізації спри­йняття різних видів мистецтва сприятиме застосування аналізу-інтерпретації художніх творів. Це досить складне поняття було введене нами в понятійний апарат державних стандартів і до змісту програми «Мистецтво» для початкової школи не випадково. У сучасній педаго­гіці мистецтва формується напрям художньо-педагогічної герменев­тики, яка принципово змінює традиційне уявлення про дидактичну сутність аналізу творів мистецтва. Використання тих різновидів аналі­зу, якими користуються мистецтвознавці-професіонали (теоретичний аналіз), викладачі і студенти педагогічних вузів (художньо-педаго­гічний аналіз), навіть у спрощеному варіанті не коректне в шкільній практиці, адже відбувається своєрідне нав'язування учням певного тлумачення, характерного для розуміння дорослими, фахівцями з пи­тань змісту музичних та візуальних творів. Сприйняття і мислення молодшого школяра не підготовлені до подібних узагальнень. Дити­на здатна відшукати такий смисл художнього твору, який співзвуч­ний власному духовному світу, в межах набутого художнього досвіду і в широкому полі сформованих життєвих цінностей. Художнє спри­йняття є неповторним і об'єктивно передбачає інтерпретацію змісту будь-якого твору мистецтва, що сприймається кожною особистістю по-різному, навіть якщо існує авторська конкретна назва чи програ­ма в музиці. Пошук балансу між об'єктивним (аналіз) неминуче відбувається крізь призму суб'єктивного (ментальний досвід) і збагачуєть­ся особистісним смислом (інтерпретація).

Стимулюючого характеру набуває освітній процес, що здійс­нюється за технологією проблемного навчання. Суть її полягає в тому, щоб активізувати пізнавальні інтереси учнів та організувати їхню самостійну пізнавально-творчу роботу. Для цього вчитель у про­цесі проблемного викладу навчального матеріалу створює проблем­ну ситуацію: висуває гіпотезу, застосовує прийоми «руйнування», гіперболізації, «мозкового штурму», ставить запитання або завдан­ня й організує колективне обговорення можливих підходів до вирі­шення проблеми. Технологія створення проблемних ситуацій добре описана в дидактичних виданнях. Менше уваги приділялося вихов­ним аспектам: духовним переживанням учнів, потребам і вмінням саморозвитку.

Проблемне навчання відрізняється від евристичного, хоча їх об'єднує спільна мета — творчий розвиток учнів. Методика проблемного на­вчання побудована таким чином, що вчитель «наводить» учнів на вже відоме рішення; евристичний підхід до навчання ширший за про­блемний, тому що він націлює на досягнення не відомого заздале­гідь результату і створення індивідуального досвіду (А. Хуторськой). Евристична діяльність не передбачає наявності попереднього репро­дуктивного досвіду, вміння діяти за зразком. Проблемне навчання застосовується переважно у викладанні предметів, що вимагають ін­телектуальної діяльності. Евристичне є більш універсальним і може застосовуватися під час вивчення всіх шкільних предметів, адже воно сприяє розвитку евристичних здібностей — комплексних інтеграль­них якостей. Евристична освітня діяльність також ширша за творчу діяльність, тому що включає не лише творчі, а й пізнавальні проце­си, необхідні для супроводу творчості, а також організаційні, психо­логічні та інші процеси, які забезпечують-креативну і пізнавальну діяльність особистості.

Одним з ефективних методів стимулювання креативності учнів є евристична бесіда.

Евристична бесіда — де словесний діалогічний метод навчання, за якого вчитель організує активну пізнавальну діяльність учнів шля­хом конструювання серії взаємопов'язаних запитань. Даючи на них відповіді, діти під педагогічним керівництвом самостійно опановують усі складові пошуку знання. На відміну від настановчих, відтворюю­чих, систематизуючих типів бесід метою евристичної бесіди є розви­ток творчого мислення учнів.

Сучасними вченими-дидактами (А. Алексюк, В. Бондар, Ю. Кулюткін, М. Махмутов, О. Савченко, М. Скаткін) розкрито процесуальні механізми застосування цього методу, його значну навчально-розви­ваючу та мотиваційно-спонукальну роль. Загальні особливості проведення евристичних бесід у початковій школі досліджено Н. Каневською, специфіку використання та уроках музики — В. Рагозіною. Як частково-пошуковий метод евристична бесіда доцільна при інтер­претації змісту творів мистецтва саме в силу їх багатозначності. Від­повідна багатоваріантність тлумачень художніх образів є не тільки можливою, а й вельми бажаною. Багату дитячу уяву, природну здат­ність до фантазування, асоціативність мислення, з одного боку, та до­питливість, активність пізнавальних інтересів,— з іншого, грамот­ний учитель має гнучко поєднувати, вибудовуючи поелементно (крок за кроком) непростий, але захоплюючий шлях самостійного відкрит­тя таємниць світу мистецтва, а не зводячи аналіз твору до з'ясування ідеї і особливостей індивідуальної майстерності митця. ІІроблемно-евристичні технології вимагають значних витрат часу.

Прояв креативного потенціалу учнів доцільно стимулювати під час сприйняття та інтерпретації творів мистецтва на основі міжвидо­вого порівняння. Відомі концепції естетичного виховання дітей ґрун­туються на взаємодії мистецтв — музики, поезії, танцювальних рухів (Е. Жак-Далькроз, К. Орф, В. Верховинець). Програма «Мистецтво» для початкової школи побудована значною мірою на фольклорному матеріалі, атрибутивною ознакою якого є синкретизм. Це створює сприятливі ситуації для поліхудожньої діяльності учнів: музично-хореографічної імпровізації, сценічної творчості.

До операційних аспектів проблемно-евристичної технології нале­жать: проблемні (незавершені) запитання, проблемний (ігровий або змагальний) виклад навчального матеріалу, створення проблемних ситуацій на уроці.

Щоб уникнути одноманітності під час навчання й організувати са­мостійну художньо-пізнавальну діяльність учнів, доцільно якомога частіше застосовувати на уроках мистецтва альтернативні завдання (від альтернатива — з фр., латин.— чергую, змінюю). Тобто вчитель пропонує не одне для всіх, а кілька завдань, різноманітних за змістом і рівнем складності, з-поміж яких учень має вибрати той варіант, який він хоче і може виконати. За умов варіативності завдань кожна дитина матиме змогу обрати із запропонованих ті, які посильні для неї нада­ному етапі розвитку. За таких умов слабкі учні не відчуватимуть себе невпевнено (прямий шлях до низької самооцінки), а для здібніших ін­дивідуальні планка досягнень не буде опускатися з огляду на загаль­ний невисокий рівень підготовленості всього класу.

Наприклад, завдання на імпровізацію мелодії може варіюватися за рівнями складності в такому діапазоні: «уявити внутрішнім слухом власну мелодію» — «відтворити руками в повітрі характер руху ме­лодії» (пластичне інтонування) — «намалювати на дошці лінією гра­фічну схему мелодії» (плавність руху, стрибки вгору чи вниз, фрази тощо) — «проплескатй долонями ритм мелодії» — «розкласти лічиль­ними паличками ритмічний малюнок» — «проспівати мелодію» — «заграти мелодію на інструменті» — «підібрати до мелодії ритмічний акомпанемент» (на ударно-шумових інструментах) —-«створити варіа­ції на цю тему» (зміна темпу, динаміки тощо) — «придумати танцю­вальні рухи, ідентичні характеру мелодії» — «підібрати слова до ме­лодії» — «намалювати абстрактну кольорову композицію, що передає характер мелодії» і т. д.

Корисно інколи виконувати завдання, спрямовані на виявлення прихованих помилок, навмисно припущених учителем із певною ди­дактичною метою (одна з назв — «метод руйнування»). Варіанти за­вдань: «Що зайве?» і «Знайди помилку»:

• пропонується низка музичних і живописних творів на певну тему, наприклад, «Осінній сум», «Весняні настрої», «Лісові мешкан­ці», з двома-трьома творами, які за образно-емоційним змістом не підходять до цієї групи;

• в серії малюнків «Музичні знаки» «приховати» дорожні знаки-символи або інші знаки й дати завдання віднайти «зайві» — тоб­то немузичні; .

• знайти «зайве» в переліку однорідних явищ, наприклад «Танці» («халлінг, жига, колискова, менует, гопак, мазурка») або «Жан­ри живопису» (натюрморт, портрет, собор, пейзаж»);

• виявити приховані помилки під час співу-показу вчителем фраг­мента пісні або під час виконання педагогічного малюнка-зразка для візуального пояснення етапів роботи.

Загострює увагу завдання на основі прийому «навпаки». Наприклад, заспівати колискову голосно, у швидкому темпі, а мелодію гопа­ка зіграти дуже повільно і тихо, ще й у високому регістрі, відповідно «переплутати» кольорові картки (для колискової — яскраво-червоний, для гопака — ніжно-рожевий)., При виконанні педагогічних малюн­ків-схем з образотворчого мистецтва навмисно переставити предмети в натюрморті, поміняти місцями перший і другий плани у пейзажі, прибрати центральну фігуру або предмет у сюжетно-тематичній ком­позиції, щоб учні краще відчули, що таке композиційний центр.

Педагогічний малюнок

Для набуття учнями вмінь і навичок образотворення і формотво­рення методисти рекомендують використовувати педагогічний ма­люнок. Він виконується з конкретною методичною метою — проде­монструвати етапність виконання певних художньо-практичних дій, процесуальність утілення художнього задуму на площині, в об'ємі, типи композиційних рішень (симетрія, асиметрія, діагональ тощо) в обраному форматі. Різновид педагогічного малюнка — композицій­на схема, зразок-алгоритм композиційного рішення твору мистецтва, що аналізується та інтерпретується, або практичної роботи, що має виконуватися (Ф. Кравчук, М. Пічкур, В. Щербіна).

Серед методистів не існує єдиної думки щодо дидактичної вартості малюнків учителя. Більшість учителів, як показує шкільна практика, відчувають потребу в них. Проте деякі педагоги переконані, що цей тра­диційний метод є архаїчним, а схематизація і нав'язування будь-якого зразка учням перешкоджає вияву вільної фантазії, отже, стає бар'єром на шляху всебічного розкриття художньо-творчих здібностей.

Подібні дискусії щодо співвідношення «творчість — копіювання зразка» час від часу спалахують і в середовищі музикантів-педагогів, які вбачають суперечність між загальною репродуктивною спрямо­ваністю методики викладання музики (панування стандартних і не­змінних схем «розучуванняпісні», «аналізутвору», «методівпоказу» тощо) і задекларованим сучасною освітою особистісно зорієнтованим підходом до навчання і виховання учнів.

Отже, чи є та межа, за якою наочність переходить у копіювання, канон стає рутиною, принцип перетворюється у формалізм? На нашу думку, ефективність будь-яких зразків у педагогіці мистецтва зроста­тиме прямо пропорційно зростанню їхньої варіативності. Треба на­дати учням можливості бачити альтернативи, варіанти у вирішенні художніх завдань, відчути своє право на вибір, а врешті-решт навіть і на помилку. За таких умов педагог забезпечує засвоєння фундамен­тальних закономірностей мистецтва, з одного боку, та уникає прямо­го нав'язування власних поглядів і рішень — з іншого.

Так, один учитель продемонструє на уроці, як треба виконувати пісню (приміром «Подоляночку» в 2 класі), і вимагатиме від дітей неодноразово повторювати мелодію. Такий шлях абсолютно віддзер­калює дотримання традиційної методики: «показ пісні — розучуван­ня пісні». Інший учитель проспіває два різні варіанти (зі змінами темпу, динаміки, штрихів) і запитає: «Який варіант краще відпові­дає образу Подоляночки?» або: «Коли моє виконання нагадало вам ніжну і лагідну дівчинку-веснянку, тендітну, як ніжна молода квіт­нева зелень, що пробудилася від зимового сну, а коли — бабусю-зиму, яка вже стомилася засипати снігом все навкруги й гудіти хо­лодними вітрами?».

Один учитель образотворчого мистецтва продемонструє, як вико­нувати той чи інший пейзаж (наприклад «Зима»), а інший запропо­нує дітям із низки можливих варіантів обрати той, що відповідатиме їхньому власному задуму:

• тематика («Зима-завірюха», «Зима-фантазерка», «Зима спить»);

• вид мистецтва (живопис, графіка, декоративне мистецтво);

• формат (горизонтальний, вертикальний, квадрат, коло);

• тип композицій (симетрична — асиметрична, динамічна — ста­тична);

• техніка (акварель, гуаш, кольорові олівці, фломастери, воскові

олівці).

Дидактичні казки

Ефективним засобом емоційно-образного підсилення пізнаваль­них інтересів на інтегрованих уроках мистецтва стає дидактична каз­ка, в якій головне не сюжетність, а одухотворення певних фактів, властивостей, засобів виразності мистецтва. Такі казки вчитель може створювати до будь-якої теми уроку, і якщо це робиться систематич­но, діти самі стають маленькими казкарями і починають розповіда­ти власні казкові історії. Орієнтовна тематика казок поліхудожнього спрямування: «Як подружилися дві дівчинки — Лінія і Мелодія, і два хлопчики — Колір і Тембр», «Про конкурс Музичних і Графіч­них Штрихів », « Подорож до країни "Ритм" ».

Наведемо приклади дидактичних казок із підручників «Мис­тецтво» .

Як сопілка флейтою стала

Жила-була маленька сопілочка. У неї було багато друзів-музикантів — пташки, коники, жабки, бджілки, джмелі. Вони разом гра­ли різні співаночки. Сопілочка мріяла, що колись вона стане справж­ньою Артисткою.

Одного разу її ніжну мелодію почув Майстер-Музикант. Він за­просив її до себе в майстерню і почав навчати музичної грамоти. І про вишукані манери подбати не забув. Учениця виявилася напрочуд старанною і талановитою. Коли вона вже вміла виконувати з нот різ­ні складні мелодії, учитель сказав: «Ось тепер ти готова виступати на сцені! ». І одягнув її у розкішну срібну сукню.

Струнка і тендітна учениця на першому концерті дуже хвилюва­лася, особливо коли грала соло. Проте сестрички-скрипочки її під­бадьорювали. А-пан-барабан після гучних оплесків звернувся до неї: «Напрочуд чарівно звучав сьогодні голос флейти!» Так сопілочка пе­ретворилася на Чарівну Флейту. Її голос змінився, проте мрія здій­снилась.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 240; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.01 с.)