Недопущення порушень права особи на справедливий судовий розгляд

Характерною у цьому відношенні є відома справа «Совтрансавтохолдинг» проти України», яка розглядалася Європейським судом у Страсбурзі у 2002—2003 pp. В основу цієї справи було покладено заяву, яка була спрямована до Європейського суду російським підприємством «Совтрансавто-холдинг» проти України в травні 1999 р. відповідно до ст. 34 Конвенції.

Заявник, посилаючись на ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, скаржився на те, що внаслідок легалізації виконкомом Луганської міської ради незаконних рішень підприємства «Совтрансавто-Луганськ», його акції були знецінені й унаслідок цього заявник («Совтрансавто- холдинг») втратив контроль над діяльністю цього підприємства і над його майном. Він також стверджував, що компенсація, отримана після ліквідації названого підприємства «Совтрансавто-Луганськ», не відповідала майну, яким заявник раніше володів. Крім того, заявник посилався на те, що його справа не була розглянута справедливо й у розумний строк неупередженим та незалежним судом.

Європейський суд у ході публічного розгляду цієї судової справи встановив такі обставини.

У період з 1993 р. по 1997 р. заявнику належало 49 % акцій «Совтрансавто-Луганськ», яке було відкритим акціонерним товариством за законодавством України. У подальшому генеральний директор підприємства «Совтрансавто-Луганськ» вирішив на третину збільшити капітал компанії і вніс зміни до установчих документів. Надалі такі зміни вносилися ще двічі. Ці зміни були зареєстровані виконкомом Луганської міської ради впродовж грудня 1996 p., серпня 1997 р. та листопада 1997 р. відповідно. Унаслідок цих дій, які були фактично легалізовані органом влади — виконкомом Луганської міської ради (далі — виконком м. Луганська), частка в майні компанії, що знаходилась в розпорядженні заявника, зменшилася з 49 % до 20,7 %.

У липні 1997 р. заявник подав заяву до Арбітражного суду Луганської області проти «Совтрансавто-Луганськ» та виконавчого комітету 542

Луганська з метою визнання незаконними дій щодо внесення змін до Статуту компанії та рішення виконкому про реєстрацію таких змін. Заявник при цьому стверджував, що збори акціонерів було організовано без його участі та без згоди представників «Совтрансавто-холдинг», що є грубим порушенням чинного законодавства України.

Впродовж 1997—1999 pp. справа розглядалася національними судами України, проте після втручання в діяльність судових органів вищих посадових осіб держави, включаючи й Президента України, у 1998 та 1999 pp. заявник не міг добитися справедливого судового рішення в національних судах України.

У своїх зауваженнях до заяви «Совтрансавто-холдинг» уряд України заперечував наявність відповідних порушень Конвенції, посилаючись на те, що Європейський суд не був компетентним розглядати цю справу, оскільки основні події відбувалися до вересня 1997 р. — дати, із якої Конвенція почала діяти для України.

З такою оцінкою Європейський суд не погодився і в своєму рішенні зазначив, що знецінення акцій заявника являло собою розтягнутий у часі процес, який складався з трьох етапів і завершився ліквідацією підприємства «Совтрансавто-Луганськ». Усі ці три етапи здійснювалися за однією й тією ж схемою. А саме шляхом прийняття трьох рішень генеральним директором «Совтрансавто-Луганськ» про збільшення на одну третину статутного капіталу підприємства, внаслідок чого змінювалися статутні документи. Як встановив Європейський суд, кожне з цих рішень відповідно було легалізовано виконкомом м. Луганська шляхом реєстрації змін до статутних документів. Перші два етапи мали місце до вересня 1997 p., проте третій мав вирішальне значення з точки зору порушення права власності заявника й відбувся після цієї дати.

Внаслідок цієї останньої фази, зазначив Європейський суд, частина капіталу, що належала заявнику, була доведена до 20,7 %, що дало можливість у подальшому ліквідувати підприємство «Совтранставто- Луганськ» без згоди заявника, внаслідок чого виникла ситуація, у якій заявник не одержав адекватної компенсації.

У рішенні Європейського суду з розглянутої справи було також викладено позицію уряду України, який, посилаючись на українське законодавство, стверджував, що тільки власник підприємства відповідає за відповідність установчих документів, що надаються органам реєстрації, вимогам чинного законодавства. Уряд стверджував, що виконком м. Луганська як орган, уповноважений здійснювати реєстрацію статутних документів, не може бути відповідальним за зміст цих документів. Водночас уряд стверджував, що не існує жодного прямого зв'язку між актами реєстрації виконкомом відповідних змін до статуту «Совтрансавто-Луганськ» і втратою заявником контролю над своїм майном. Таким чином, на думку уряду, право, гарантоване ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції, не було порушене державою.

Заявник, у свою чергу, стверджував, що відповідальність виконкому базується на положенні, відповідно до якого виконком зобов'язаний відхилити заяву про реєстрацію, яка подана підприємством, виходячи з рішення, зміст і форма якого суперечать закону. Відмова виконкому зареєструвати рішення підприємства утворює тільки один аспект відповідальності підприємства.

Розглядаючи останню в більш широкому контексті, заявник вважав, що відповідальність виконкому полягає в чіткому дотримані реєстраційної процедури. Закон встановив вичерпний перелік документів, які повинні бути надані у виконком для того, щоб рішення про внесення змін до установчих документів або рішення про збільшення статутного фонду могло бути зареєстроване й відповідно набути юридичної чинності. Виконавчий комітет повинен був зажадати протокол загальних зборів, у якому вказані умови прийняття відповідного рішення. Такий документ не був підписаний усіма акціонерами, і, незважаючи на це, виконком прийняв рішення про реєстрацію цих документів, що є грубим порушенням чинного законодавства.

Крім того, зазначав заявник, підписи акціонерів повинні бути посвідченні нотаріусом, чого не було зроблено. За таких умов виконком повинен був відхилити заяву про реєстрацію таких рішень керівництва «Совтрансавто-Луганськ», оскільки воля акціонерів не була відома для виконкому і фактично була протилежна такому рішенню. Крім того, у реєстраційній справі були документи (протоколи загальних зборів), які були прийняті в один і той же день, але були протилежні за змістом, що вказувало на явну фальсифікацію таких документів. Незважаючи на це, виконком м. Луганська, виконуючи функції держави, прийняв відповідні адміністративні акти й фактично узаконив грубі порушення прав акціонера компанії. Таким чином, виконком, на думку заявника, не виконав своїх зобов'язань, передбачених законодавством України щодо державного контролю за діяльністю акціонерного товариства, і тому має нести повну відповідальність і за порушення Конвенції.

Суд, розглянувши всі точки зору, дійшов висновку, що акції, які належали заявнику, безумовно мали економічну цінність і є «майном» у сенсі ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції. У зв'язку з цим Суд вважає, що акції підприємства являють собою комплексну річ і утримувач цієї акції володіє частиною статутного капіталу підприємства і має певні права. Йдеться не лише про право безпосереднього контролю над активами, а й інші права, якими може володіти утримувач акції, включаючи й право голосу, тобто право впливу на діяльність підприємства. Суд зазначив, що заявник володів 49 % акцій «Совтрансавто-Луганськ», але внаслідок багатократного збільшення статутного фонду «Совтрансавто-Луганськ» частина капіталу, яка належала заявнику, зменшилася, внаслідок чого повноваження заявника як утримувача акцій, а саме його повноваження керувати підприємством і контролювати його майно, зазнали значних змін.

У своєму рішенні Європейський суд нагадав, що він обмежений у своїй компетенції з питань перевірки дотримання внутрішнього права і що він не має на меті замінити собою внутрішні судові інстанції. Саме на національні судові органи покладено насамперед обов'язок щодо тлумачення внутрішнього законодавства. У той же час роль Європейського суду полягає в тому, аби визначити, чи сумісні результати, до яких дійшли національні судові інстанції, із правами, що гарантуються Конвенцією та Протоколами до неї.

Далі в рішенні Суду зазначається, що держава зобов'язана розробити таку судову процедуру, яка б надала реальність усім необхідним процедурним гарантіям, яка дозволила б національним судам ефективно й справедливо розглядати будь-який спір, що виникає між приватними особами.

Цікавими є висновки Європейського суду в справі «Совтрансавто- холдинг проти України». У рішенні наголошено, що Суд дійшов висновку про те, що форма, у якій відбувалася та завершувалася судова процедура, а також ситуація невизначеності, від якої постраждав заявник, розірвали «справедливий баланс» між вимогами публічного інтересу й імперативами захисту права власності заявника. Внаслідок цього держава не виконала свої зобов'язання щодо забезпечення заявника ефективним механізмом здійснення його права власності, що гарантовано ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції.

Таким чином, Суд виходить із необхідності дотримання балансу між публічним інтересом, який може бути виражений у відповідних адміністративних актах, та необхідністю захисту прав людини. Таке загальне положення є важливим методологічним принципом розгляду й інших судових справ, що пов'язані з адміністративною діяльністю.

Важливо додати, що ст. 6 Конвенції може застосовуватися у разі відмови в праві займатися певною професійною діяльністю або іншим прибутковим видом діяльності. Аналіз судових рішень у цій сфері свідчить, що до таких справ належать справи, пов'язані із застосуванням дисциплінарних процедур у медицині, рішення урядових комісій про допуск до професійної діяльності деяких категорій працівників, рішення щодо видачі дозволів на експлуатацію газорозподільних установ, анулювання ліцензії на продаж спиртних напоїв та деякі інші.