Загальна характеристика державної політики у галузі охорони здоров'я

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини за максимальної біологічно можливої індивідуальної тривалості життя. Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним із головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико- соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі (Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 p.).

Реалізація на практиці цих принципів залежить від багатьох складових, проте основна роль у забезпеченні їх належить державі.

Вплив держави, що реалізовується за допомогою органів управління охороною здоров'я, є необхідною умовою функціонування медицини в країні. Для здійснення державного управління у сфері охорони здоров'я громадян використовуються правові, адміністративні, економічні, соціально-психологічні методи.

Обставинами, котрі свідчать про необхідність проведення активної державної політики у сфері охорони здоров'я, є таке:

Наявність суттєвих демографічних проблем в Україні. На жаль, останніми роками спостерігається негативна демографічна тенденція, котра проявляється у зменшенні кількості населення держави. Дані Державного комітету статистики України свідчать про те, що кількість наявного населення нашої держави неухильно зменшується: на кінець 1990 р. населення України складало 51 944 тис. осіб, а на кінець 2007 р. — 46 372 тис. осіб. У 2008 р. негативна тенденція збереглася — станом на 1 травня населення України складало 46 263 тис. осіб. Водночас рівень природного руху населення свідчить про те, що на кінець 1990 р. кількість народжених (з розрахунку на 1000 населення) складала 12,6, а кількість померлих дорівнювала 12,1. Тобто спостерігалась позитивна динаміка приросту населення. А на кінець 2007 р. ці ж показники становили: 10,2 — народжені та 16,4 — померлі на 1000 населення[51].

Охорона здоров'я є фактором забезпечення національної безпеки. Чинне законодавство (Закон України «Про Основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р.) серед загроз національним інтересам і національній безпеці України окремо виділяє кризу системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення; поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб. Нездорова нація не має шансів на успішний розвиток на прогрес. Керуючись цим, держава має змогу і повинна здійснювати адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров'я.

Відсутність стандартів надання медичної допомоги щодо значної кількості захворювань. Йдеться про те, що досить складно проводити експертизу якості надання медичної допомоги, відсутні стандарти (зразки, орієнтири) лікування того чи іншого захворювання. Робота над вирішенням цього питання ведеться Міністерством охорони здоров'я України, проте вона знаходиться далеко від завершальних стадій. Звідси і складнощі стосовно державного регулювання системою охорони здоров'я взагалі.

Значна кількість лікарів у державі за малої доступності медичної допомоги в сільській місцевості. Парадоксальність ситуації в тому, що, за офіційними даними Державного комітету статистики України, кількість лікарів усіх спеціальностей станом на кінець 2006 р. складала 225 тис. осіб, що дорівнює 48,4 лікаря на 10 тис. населення. Характерно, що у СІЛА цей показник становить 27, у Японії — 20, а у Канаді — 19 лікарів на 10 тис. населення. Водночас у нашій державі є суттєві проблеми із забезпеченням медичною допомогою жителів сіл. Відсутність розподілу випускників медичних навчальних закладів поєднана із проблемами соціально-побутового забезпечення медиків, що працюють у сільській місцевості, призвела до такої ситуації, що потребує значних зусиль передусім держави для її подолання.

Конституційно визначена безоплатність медичної допомоги і водночас значна частина медичних послуг, за які людина повинна платити зі своїх коштів. У Конституції України (ст. 49) проголошено що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. З огляду на це група народних депутатів України звернулася до Конституційного Суду України для офіційного тлумачення положення частини третьої ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно». Згідно з Рішенням Конституційного Суду це положення треба розуміти так, що у державних та комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги[52].

Держава гарантує надання первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної частини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави. Саме це зумовлює важливість організуючого впливу держави на процеси, що відбуваються в системі охорони здоров'я.

Суб'єкти, що реалізують державну політику у сфері охорони здоров'я, класифікують, поділяючи на дві групи:

• владно-розпорядчі (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого

самоврядування, центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади охорони здоров'я);

• консультативно-дорадчі (Національна рада з питань охорони здоров'я населення, Національна рада з питань протидії туберкульозу та ВІЛ-інфекції/СНІДу, Національна координаційна рада боротьби з наркоманією при Кабінеті Міністрів України тощо).

Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України здійснюють загальне державно-політичне керівництво у галузі охорони здоров'я на основі передусім втілення у життя відповідних норм Основного Закону країни. Інші суб'єкти, наведені у класифікації, потребують окремого розгляду.