Характеристика та фактори економічного розвитку нових індустріальних країн

 

У 80-х роках минулого століття чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур і Тайвань — почали індустріалізацію і згодом за ба­гатьма показниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Так виникло поняття нових індустріальних країн (НІК).

Згодом до НІК Південно-Східної і Східної Азії (ПСА) уві­йшли— Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таї­ланд (країни АСЕАН-4). У Латинській Америці до НІК нале­жать Аргентина і Чилі, Бразилія та Мексика.

У цілому на дванадцять НІК припадає (на 2009 р.) 12,4 % світового ВВП, 17,4 — світового експорту, 12 — промислового і 15 — сільськогосподарського виробництва, а також 12,9 % населення світу. Середній показник ВВП на одну особу в НІК становить 16 750 дол. США, при цьому максимальний — у Гонконгу (37 300 дол. США) і найменший — в Індонезії (3900 дол. США). Цей показник у 3 рази вищий, ніж у краї­нах, що розвиваються, і у 2,5 рази нижчий, ніж у розвинутих країнах.

За темпами середньорічного приросту ВВП НІК Латинської Америки випереджали розвинуті та країни, що розвиваються у 70-ті роки, а НІК ПСА — у 60—90-ті роки. Нині темпи їхньо­го зростання сповільнилися, але перевищують темпи зростан­ня світової економіки в 1,2—1,5 рази.

Взагалі НІК змінили традиційні поняття про країни, що розвиваються: у структурі їхнього експорту переважали не си­ровина, а споживчі товари, імпортували вони (як і розвинуті країни) сировину. Темпи зростання ВВП були значно вищими, ніж у високорозвинених країнах, управляла НІК високоосві­чена еліта. Темпи збільшення чисельності населення не були високими, а в Сінгапурі навіть вживалися заходи, спрямовані на підвищення народжуваності.

 

Регіональні особливості нових індустріальних

Країн Південно-Східної Азії

 

До нових індустріальних країн Південно-Східної і Східної Азії належать чотири "дракони" і чотири "тигри". На них при­падає 7,6 % населення світу, тут виробляється 6,9 % світового ВВП (на 2009 p.), здійснюється 13,3 % світового експорту, ви­готовляється 6% промислової і 11% сільськогосподарської продукції світу.

Економічний розвиток НІК ПСА зумовлений низкою чин­ників.

1. Роль держави. Головну роль у становленні економіки НІК відіграла держава, яка здійснювала політику мерканти­лізму: жорстка економія валютних засобів, протекціонізм сто­совно власної продукції і жорсткі митні бар'єри для іноземної, обмеження імпорту і заохочення експорту. Паралельно створювалися найсприятливіші умови для ПІI у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше — наукомістких вироб­ництв, залучення новітніх технологій. Держава шляхом про­думаної політики пільгового оподатковування пригальмову­вала розвиток одних виробництв і сприяла розвитку інших. Важливою рисою державної політики було валютне регулю­вання. Обмежувалося підвищення курсу національних валют. Збільшення курсу валют у міру нарощування експорту і зрос­тання конкурентоспроможності національних товарів держа­ва компенсувала субсидіями для експортерів, завдяки чому експорт продовжував бути вигідним. Водночас стимулювався приплив тільки довгострокового капіталу.

2. Впровадження політики імпортозаміщення. Політи­ка імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, в яких виготовляються то­вари народного споживання (текстильна, взуттєва, харчова), пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозамі­щення поширювалося на товари виробничого призначення (хі­мічні та нафтохімічні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування).

3. Реформи сільського господарства. У сільському госпо­дарстві нових індустріальних країн ПСА проводилися успішні реформи, державні програми були спрямовані на підготовку національних кадрів усіх рівнів кваліфікації. Сільському гос­подарству стали приділяти більше уваги: проводилися ірига­ційні роботи з поліпшення якості ґрунтів, модернізації інфра­структури сільського господарства.

4. Базові галузі промисловості. Базою індустріалізації стала текстильна і взуттєва промисловість, що виробляла де­шеву і за вартістю, і за якістю продукцію, розраховану на по­купця з низькими і середніми прибутками. Ця ніша на світо­вому ринку в той час ніким не була зайнята, і НІК зміцнилися в ній, постійно вкладаючи гроші, що з'являлися, у модерніза­цію наявних виробництв і впровадження наукомістких галу­зей — електроніки, приладобудування.

5. Нарощення промислового виробництва. Нові індустрі­альні країни ПСА першими стали успішно нарощувати обсяги промислового виробництва, і насамперед не видобувних (вони бідні корисними копалинами), а обробних галузей, що ство­рюють наукомістку експортоорієнтовану продукцію. Експорт продукції з низьким ступенем переробки у них постійно зни­жується, а частка високотехнологічного експорту зростає. Та­кож активізувалося проникнення компаній цих країн на осно­вні ринки високотехнологічної продукції, передусім на ринок США, де тайванські, південнокорейські та сінгапурські това­ри успішно конкурують з японськими.

7. Досвід, технології та інвестиції з Японії. Велике зна­чення також мали досвід, технології й інвестиції Японії. В останні десятиліття слідом за Японією та Південною Кореєю феноменальний прогрес в економіці демонструють такі порівняно невеликі азіатські країни, як Тайвань, Сінгапур, Півден­на Корея та Гонконг. Нові індустріальні країни ПСА, попри різну їхню початкову спеціалізацію на світовому ринку, по­ступово переходили від випуску порівняно простої за техніч­ним рівнем продукції до виробництва високотехнологічних товарів, які забезпечують значно вищу додану вартість у виро­бленому продукті. Усе це зумовило істотні структурні зміни в економіках "азіатських тигрів". Пріоритети розвитку високотехнологічних секторів економіки і здійснення відповідних НДДКР декларувалися на найвищому державному рівні і вті­лювалися у державних програмах економічного і науково-технічного розвитку.

8. Східний менталітет. Неабияке значення в економіч­ному стрибку країн регіону мали особливий менталітет і схід­ на культура, що включає повагу і беззаперечне підпорядку­вання владі, високий рівень освітніх стандартів, працьови­тість, командний дух і тісні сімейні зв'язки.

9. Рівень освіти. Ще однією важливою спільною рисою всіх розглянутих країн є високий (і позначений тенденцією до зростання) рівень освіти населення, особливо в галузі техніч­них і природничих наук. У Південній Кореї він зріс майже в чотири рази за 1980—2010 pp. У найбільших мегаполісах практично вся молодь, що приходить на ринок праці, має осві­ту не нижчу рівня коледжу. Навіть якщо взяти до уваги деякі відомі особливості конфуціанського типу освіти, поширеного у Південно-Східній Азії (передусім акцент на дисциплінова­ності та дотримання традицій на шкоду генеруванню і заохо­ченню принципово нових ідей), варто визнати, що в нових ін­дустріальних державах цього регіону було створено важливі передумови для формування інноваційної культури, необхід­ної для успішного переходу до етапу постіндустріального, ін­формаційного суспільства.

Отже, держава постійно контролювала перерозподіл ко­штів між пріоритетними і допоміжними галузями. Так, оброб­на промисловість в основному фінансувалася за рахунок ко­штів сільського господарства і видобувних галузей, а також припливу ПII.

Залучення ПІІ. Незважаючи на високий рівень внутріш­нього накопичення, для розвитку новітніх виробництв були потрібні значні ПІІ. Для їх активного залучення використову­валися такі форми, як спільне підприємництво, консультацій­ні послуги, технічне сприяння, кредити закордонних банків. За. цей час Тайвань перетворився на значну золотовалютну державу і сам став надавати кредити країнам Азії.

Разом зі зміцненням економіки роль держави стала знижу­ватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали за­мінятися непрямими засобами ринкового регулювання.

Як уже зазначалося, НІК стали приділяти підвищену ува­гу новітнім технологіям у 80-ті роки минулого століття. Були створені НДІ, ВНЗ, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрями досліджень задля впро­вадження в практику такі:

• мікроелектроніка;

• чиста хімія;

• інформатика;

• устаткування для АЕС;

• виробництво комп'ютерів;

• устаткування для шельфового видобутку нафти і газу;

• автоматизація виробництва.

Структура промисловості у НІК ПСА змінювалася таким чином:

• у 50-х роках це були текстильне і склоробне виробни­цтва;

• у 60-х — виробництво цементу, мінеральних добрив, на­фтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу;

• у 70-х — суднобудування, автомобілебудування;

• у 80-х — інформатика, електротехнічне машинобуду­вання;

• у 90-х — виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка та аерокосмічна промисловість;

• 2000- 2010— інформаційні технології та вироб­ництво електроніки.

Важливим етапом стала фінансово-економічна криза 1997 — 1998 рр., яка відкинула НІК Азії на декілька років назад.

Криза мала три головні причини:

1) іноземні інвестиції протягом тривалого часу спрямову­валися в галузі, в яких очікувався найвищий прибуток;

2) темпи зростання економіки були надто високими і при­звели до дисбалансу у фінансово-банківському секторі, зов­нішньоекономічних зв'язках та на рівні розвитку інших сфер

3) економіки;

4) спостерігалася незбалансованість галузевої структури виробництва, не було базових галузей.

Світова криза 2007-2010 рр. не мала таких негативних наслідків для економіки НІК регіону і вони продовжують демонструвати стабільне зростання.

 

Нові індустріальні країни Азії поділяються на дві групи.

Першу групу називають "азіатські дракони" у зв'язку зі швид­ким економічним стрибком. Ці держави виріз­няються вищими темпами економічного зростання, ніж у про­мислово розвинених країнах, і значно вищим рівнем розвитку господарства порівняно з основною групою країн, що розвива­ються. Поки розвинені країни ведуть економічні баталії між собою, у цих країнах Азії набули розвитку високі темпи зрос­тання. Південна Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур запози­чили формулу успіху післявоєнної Японії: масовий імпорт но­вітніх зарубіжних технологій, розвиток експортоорієнтованих виробництв, використання недорогої, але освіченої і сумлінної робочої сили. З чотирьох країн-"драконів" Тайвань і Південна Корея є країнами-виробниками, тоді як Гонконг і Сінгапур є торговими націями.

Тайвань. Тайвань — не визнана у світі держава, яка де-юре є частиною території Китаю, але фактично незалежна. Офіцій­на назва — Китайська Республіка Тайвань.

За економічним потенціалом Тайвань входить до "десятки" світових експортерів капіталу, а за валютними запасами (261,5 млрд. дол. США у 2006 р.) посідає третє місце в регіоні після Японії та Китаю. ВВП на одну особу тут становить 29 600 дол. США. Найвищі темпи зростання економіки спо­стерігалися в 70—80-ті роки минулого століття (9,2—9,3 %), тепер темпи зростання знизилися до 4,7 %.

Чисельність населення Тайваню — 22,8 млн. осіб, площа — 35,98 тис. км², ВВП — 681,8 млрд. дол. США (2006 p.). На кра­їну припадає 1,54 % світового промислового і 0,85 % сільсько­господарського виробництва. Частка країни у світовому екс­порті — 1,9 %.

Галузева структура: 71,7 % ВВП виробляється у сфері по­слуг, 26,8 — у промисловості; 1,5 % — у сільському господар­стві.

Одна з найважливіших галузей економіки Тайваню — ви­робництво електроніки.

 

Найбільші тайванські компанії у сфері IT

 

Компанія	За обсягом продажу у 2004 р., млрд. дол. США	За показником збільшення прибутку у 2005 p., %
Hon Hai (FoxconnTM)	16,2
Quanta Computer	10,5	24,3
Taiwan Semiconductor Manufacturing Company	8,2	-
AsusTek	7,5
Compal Electronics	7,3	4,5
Acer	7,1
Lite-on Technology	6,4	—
Benq	5,2	—

 

 

На Тайвань припадає 70 % світового виробництва рідко­кристалічних моніторів та майже 70 % виробництва та скла­дання ноутбуків.

Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні ри­су, цитрусових, чаю, цукрової тростини. Промисловість орієн­тована на експорт: виробляються текстиль, одяг, електроніка, продукція харчової і хімічної промисловості.

На Тайвані основним джерелом надходжень грошей у про­мислове виробництво спочатку був експорт сільськогосподар­ської продукції, так званий схований рисовий податок — пе­реведення грошових накопичень фермерів у промисловість через кредитно-банківську систему. Відбувався поступовий пе­рехід від великого приватного і державного землеволодіння до дрібного — сімейного типу. Під час продажу значний земель­ний власник 70 % вартості своєї землі одержував рисом, а 30 % — акціями державних промислових підприємств. Про­ведені аграрні реформи дали можливість поповнити держав­ний бюджет, удосконалити форми власності, прискорити інду­стріалізацію сільського господарства, перебороти моно -культурність, розукрупнити виробництва, підсилити процеси ур­банізації шляхом зменшення числа сільських жителів.

Тайвань інтенсивно імпортує іноземний капітал і техноло­гії, а внаслідок напруженості відносин із Китаєм є потужним імпортером озброєння.

Для Тайваню характерний широкий розвиток малого бізнесу. Здебільшого це ремісничі підприємства і підприєм­ства обробної промисловості, власний капітал яких становить 40 млн. тайванських доларів, а також транспортні компанії і комерційні фірми з річним оборотом не більше 40 млн. тайван­ських доларів.

Активну політику заохочення малого бізнесу країна поча­ла проводити із середини 60-х років, коли впроваджувалася експортоорієнтована модель розвитку. У 60—90-ті роки малі і середні підприємства давали 98—99 % загального обсягу ВВП, забезпечували 60 % експорту. Успіх такої форми підприємни­цтва пов'язаний з умінням проводити гнучку ринкову політи­ку, своєчасно адаптуватися до ринкової кон'юнктури, що по­стійно змінюється, умінням співробітничати з посередницьки­ми компаніями і закордонними партнерами.

Для допомоги малому бізнесу і підготовки кадрів на Тайва­ні створено спеціальну молодіжну комісію, яка надає кредити молодим бізнесменам, проводить технічні, юридичні консуль­тації, готує менеджерів. Ця організація опікується більш ніж 5 тис. малих підприємств. Фінансову допомогу малим і серед­нім підприємствам надають Банк малого бізнесу Тайваню, Кредитно-гарантійний фонд дрібного і середнього бізнесу і Центр малого бізнесу.

У 70 км від столиці Тайваню — Тайбея, поблизу двох уні­верситетів, створено науково-технологічний парк. Тут розта­шовані науково-дослідні інститути промислових технологій, електроніки: корпорації з розробки мікроелектроніки, компа­нії з виробництва напівпровідників, центр біотехнологій. Науково-технологічний парк спеціалізується на розробці та випуску комп'ютерів і периферійного устаткування, електро­нних компонентів, напівпровідникових приладів; у ньому за­йнято більше 12 тис. учених і спеціалістів.

Сінгапур. У Республіці Сінгапур у розвитку економіки за­вжди застосовувалася жорстка модель, так званої "керованої демократії". Основні напрями — імпортозаміщення з опорою на переробку продукції базових галузей економіки.

Сінгапур — високрозвинута країна з ринковою економі­кою. Валовий національний продукт на одну особу — один із найвищих у світі, а саме 31 400 дол. США у 2006 р. Сінгапур зараховують до східноазійських "тигрів" за швидкий стрибок економіки до рівня розвинених країн.

Особливістю Сінгапуру є значна частка державного секто­ру в економіці: у транспорті, комунальних послугах, житлово­му будівництві. Відзначається також велика частка держав­них підприємств у валових заощадженнях.

У країні розвинені виробництва електроніки, суднобуду­вання, сектор фінансових послуг. Широко відомі у світі сінга­пурські авіакомпанії, сінгапурський холдинг "Раффлз" воло­діє міжнародною мережею готелів "Свіссотель".

До 2001 р. Сінгапур зазнавав економічних труднощів у зв'язку зі світовою кризою в галузі технологій. Починаючи з 2005 р. економіка піднялася знову. Уряд сподівається відно­вити стабільне економічне зростання. Безробіття у 2006 р. ста­новило 3,1 %, рівень ВВП — 141,2 млрд. дол. США.

Галузева структура господарства така: промисловість — 34,8 % ВВП, сфера послуг — 65,2 %, сільське господарство — 0 %. У 80-ті роки основою спеціалізації Сінгапуру були нафто­переробка і суднобудування (нафтові танкери). Нині пріоритет надається розвитку електроніки, інформатики і біотехнології. Сінгапур, разом із Гонконгом, —- один із найбільших фінансо­вих центрів світу. Щорічний оборот фондової біржі становить 80—90 млрд. дол. США.

Морський порт Сінгапуру — другий у світі за вантажообі­гом після Роттердама. Незважаючи на відсутність у Сінгапурі історичних пам'яток, його щорічно відвідує понад 9 млн. ту­ристів.

У Сінгапурі близько десяти приватних вищих навчальних закладів і три університети. На базі Сінгапурського універси­тету в 1981 р. створено науково-технологічний парк, у якому серед розробок і випуску наукомісткої продукції приділяється увага створенню сучасних технологій виробництва сільсько­господарської продукції, вирощування овочів і фруктів, роз­ведення риби, виробництва морепродуктів.

Республіка Корея. Республіка Корея (Південна Корея) за структурою розвитку схожа з Тайванем. Чисельність її насе­лення — 49 млн. осіб. Площа території — 98,5 тис км². ВВП становить 11 960 млрд. дол. США у 2005 p., ВВП на одну особу — 16 550 дол. США. Валютні запаси — 235 млрд. дол. США. За частки населення Кореї у світовому населенні б 0,74 % на її економіку припадає 1,8 % світового ВВП; 2,8 — світового екс­порту, 1,44 — світового промислового й 1,13 % — сільськогос­подарського виробництва.

Економіка Південної Кореї станом на 2006 р. є 10-ю у світі за валовим внутрішнім продуктом (за паритету купівельної спроможності). Валовий національний продукт на одну особу зріс зі 100 дол. США у 1963 р. до більш ніж 20 000 дол. США у 2005 р.

Ключові напрями південнокорейської економіки за шіст­десятирічну історію держави значно змінилися. У 40-х роках економіка країни спиралася переважно на сільське господар­ство і легку промисловість. Протягом наступних декількох де­сятиліть акцент змістився у бік легкої промисловості і вироб­ництва товарів народного споживання, а в 70-х і 80-х роках XX ст. — у бік важкої промисловості. Протягом 30 років після того, як була проголошена перша п'ятирічка, економіка краї­ни зростала дуже високими темпами, а сама структура еконо­міки істотно змінилася.

Темпи зростання ВВП у Кореї становили: 4,3 % у 50-ті роки, 8,9 —- у 60-ті та 4,8 % у 90-ті роки. Реальний прибуток на одну особу подвоювався кожні 10—12 років.

Іноземний капітал забезпечував 60 % обсягу інвестицій у 1961—1965 рр., 39 — у 1966—1970 рр., 30 у 1971 —1975 pp., 14 — у 1978—1980 рр., 15% у 1981 —1985 рр. До 1981р. го­ловним інвестором була Японія. На її частку припадало 55 % загального обсягу ПІІ і 76 % іноземних фірм, що діяли в Ко­реї. Японські інвестиції йшли в трудомісткі галузі.

Із середини 80-х років японські інвестиції знижуються, поступаючись місцем американському і західноєвропейському капіталу. Оскільки Корея не має значних природних ресурсів, то ПІІ в основному надходять в обробні галузі та сферу послуг (75 % — промисловість, 24 % — сфера послуг).

У середині 50-х років за рівнем економічного розвитку Ко­рея за класифікацією Світового банку належала до відсталих країн із ВВП на одну особу менше 100 дол. США. З 1999 р. країну було прийнято до "клубу багатих і високорозвинених" — ОЕСР.

З 1979 р. Корея проводить політику відкритості економіки для закордонних інвестицій. За ці роки ПІІ за допомогою впро­вадження ТНК надходили з Японії, США і країн Західної Єв­ропи.

Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися у 80-ті роки (9,1 %), нині вони знизилися майже у два рази — до 4,8 %.

Бурхливе економічне зростання у 80-х роках уповільнило­ся до кінця десятиліття до 6,5 % на рік, а зі зростанням заро­бітної плати населення зросла й інфляція. Як і в інших високорозвинутих країнах, на початок 90-х років сфера послуг ста­ла домінувати в економіці країни, а нині вона становить дві третини всього ВВП.

Однією з важливих рис країни є роль держави в економіч­ному розвитку, що дала змогу протягом стислого часу акуму­лювати і спрямувати на індустріалізацію зовнішні і внутрішні інвестиції.

На початковому етапі індустріалізації капітал надходив у виробництво добрив, нафтопереробку, щоб замістити імпорт цієї сировини. Згодом ПІІ переорієнтувалися в електронну промисловість і приладобудування. Склався поділ праці і між інвесторами: японський капітал переважає в суднобудуванні, машинобудуванні, швейній промисловості та готельному гос­подарстві; американський — у виробництві транспортних за­собів і ділових послуг; західноєвропейський — у хімічній промисловості та машинобудуванні. Японські інвестиції спрямо­вувалися в основному в експортоорієнтовані галузі, а амери­канські й західноєвропейські — в імпортозамінні й такі, що обслуговують внутрішній ринок.

Основою індустріалізації стали трудо- і матеріаломісткі га­лузі — судно-, автомобілебудування. Згодом їх замінили наукомісткі — електроніка, електротехніка, виробництво ком­п'ютерів, виробництво і запуск комерційних космічних супут­ників.

Унаслідок постійної необхідності структурних перебудов економіки під впливом мінливої кон'юнктури світового ринку у 80—90-ті роки в Кореї було знайдено новий засіб диверсифі­кації. Для так званих депресивних картелів в електротехніч­ній, хімічній, суднобудівній і автомобільній галузях, за необ­хідності скорочення надлишкових потужностей і збиткових напрямів, практикувалися добровільне скорочення або перепрофілювання виробництв. Під гарантії уряду комерційні бан­ки виділяли кредити для створення нових робочих місць у сфері малого бізнесу.

Для економіки Кореї проблеми розвитку зберігатимуться й у майбутньому. Макроекономічна модель, що забезпечила країні настільки різкий стрибок, була спрямована на підтри­мання високих темпів зростання за будь-яку ціну. Експортоорієнтована модель економіки не мала на меті залучення внутрішніх резервів, а орієнтувалася на зовнішні інвестиції. На сьогодні високі темпи розвитку країни можна забезпечити тільки за рахунок підвищення внутрішнього попиту і більш дієвого використання інтелектуального потенціалу країни. Один із шляхів — структурна перебудова економіки і роз­укрупнення монополій. Державний жорсткий контроль над економікою буде змінюватися на ринкові важелі керування.

Гонконг. Гонконг (Сянган) — спеціальний адміністратив­ний район Китайської Народної Республіки, один із провідних фінансових центрів Азії та світу. Чисельність населення — 6,8 млн. осіб, площа — 1104 км².

Економіка Гонконгу ґрунтується на вільному ринку, низь­кому оподаткуванні та невтручанні держави в економіку. Це важливий центр міжнародних фінансів і торгівлі, а рівень концентрації штаб-квартир провідних світових компаній є найвищим в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. За показни­ком ВВП на одну особу — 37 300 дол. США у 2006 р. — Гон­конг посідає 14-те місце у світі та перевищує показники навіть чотирьох провідних західноєвропейських країн (Великої Бри­танії, Франції, Німеччині й Італії), а також Швейцарії, Данії і Японії.

За загальним обсягом ВВП (за паритетом купівельної спро­можності), який у 2006 р. становив 259,1 млрд. дол. США, те­риторія посідає 39-те місце у світі. Частка Гонконгу у світово­му експорті становить 2,6 %. Галузева структура: 91,3 % ВВП припадає на сферу послуг, 8,6 % — на промисловість, 0,1 % — на сільське господарство.

У 1842 р. Гонконг був захоплений Великою Британією і за­лишався її колонією до 1997 p., коли Китайська Народна Рес­публіка повернула собі суверенітет над територією. Території надана широка автономія як мінімум до 2047 р. Гонконг контролює законодавство, грошову систему, митну та іммігра­ційну політику, а також зберігає представництво в міжнарод­них організаціях, тоді як КНР вирішує питання оборони і зов­нішньої політики території.

Продовжуючи політику британської адміністрації, уряд Гонконгу віддає пріоритет в управлінні економікою вільному ринку і приватному сектору. З 1980 р. уряд відігравав пасивну роль у межах офіційної політики позитивного невтручання. Гонконг часто наводять як зразковий приклад капіталізму, втіленого на практиці. З моменту появи індексу економічної свободи в 1995 р. Гонконг щорічно займає в ньому перше міс­це протягом 13 років.

Гонконг володіє мізерними природними ресурсами, тому вимушений імпортувати більшу частину продуктів харчуван­ня і сировини. Загальна вартість його імпорту й експорту пе­ревищує ВВП території. Значну частину експорту Гонконгу становить реекспорт, тобто продукція, вироблена в основному в материковому Китаї, яка продається через Гонконг.

Автономний статус території дає їй можливість виконува­ти функцію воріт для інвестицій і ресурсів, що прямують на континент. Фондова біржа Гонконгу — сьома за величиною біржа у світі: в лютому 2007 р. її капіталізація становила 1,69 трлн дол. США. Згідно з Індексом фінансових центрів сві­ту 2007 р. Гонконг є третім кращим фінансовим центром у сві­ті і першим в Азії за конкурентоспроможністю.

Сьогодні сфера послуг дає більше 90 % валового внутріш­нього продукту Гонконгу. Після Другої світової війни та інду­стріалізації Гонконгу домінуючим сектором території була промисловість. У 70-х роках економіка Гонконгу щорічно зростала в середньому на 8,9 % завдяки експорту. У 80-х ро­ках в економіці Гонконгу відбулася швидка трансформація, в результаті якою основою економіки став сектор послуг. Серед­нє щорічне зростання ВВП у цей період дорівнювало 7,2 %. Велика частина виробництва була перенесена до материкового Китаю, і сьогодні внесок промисловості в економіку становить лише 9 %. Після того, як у 90-х роках, завдяки бурхливому економічному зростанню і швидкій індустріалізації, Гонконг став визнаним фінансовим центром, економічне зростання сповільнилося до 2,7 %.

Нині економіка території упевнено зростає завдяки спо­живчій упевненості й зростанню торгівлі. Гонконг стабільно показує 8—9 % приросту економіки на рік та є третім фінан­совим центром світу після Нью-Йорка та Лондона. Це терито­рія з процвітаючою торгівлею, банками, комунікаційною ме­режею, морським транспортом. Можна виокремити текстиль­ну, легку промисловість, а також електроніку, виробництво іграшок і електротехніку. Важка промисловість практично не розвинена.

Станом на 2006 p., у Гонконгу функціонували консульства 114 країн — більше, ніж у будь-якому іншому місті світу.

Сила Гонконгу полягає у відкритості його ринків, підтрим­ці вільного підприємництва (низький рівень оподаткування компаній і фізичних осіб), відсутності обмежень на торгівлю і заохоченні зарубіжних капіталовкладень.

 

Азіатські "тигри" (АСЕАН-4)

 

Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни за рівнем еконо­мічного розвитку поки ще не наздогнали "драконів", але успішно йдуть до цього. Ближче до мети Малайзія і Таїланд, але на їхній економіці фінансово-валютна криза позначилася найбільше. Ці країни скопіювали моделі розвитку "японсько­го дива" і "драконів", а світовий ринок просто не витримав та­кого потужного тиску товарів і капіталів.

Економіка цієї групи країн має аграрно-індустріальний ха­рактер. На відміну від "драконів", "тигри" мають багатий природно-ресурсний потенціал, що дає їм можливість широко залучати його в господарську діяльність. Тому в них переважає видобувна і переробна промисловість, але недостат­ньо розвинена сфера послуг. Виняток становлять тільки ту­ризм і секс-послуги, що за оцінками міжнародних організацій дають від 2 до 15 % ВВП.

 

Структура економіки "тигрів" ПСА, % від ВВП

 

Галузі економіки (2006 р.)	Малай­зія	Таїланд	Філіппіни	Індонезія
Сільське господарство	8,8	10,7	14,1	12,9
Промисловість	47,1	44,6	31,6	47,0
Послуги	44,1	44,7	54,2	40,1

Джерело: [https://www.cia.gov/]

Малайзія. Чисельність населення Федерації Малайзія ста­новить 24,8 млн. осіб, площа — 330 тис. км², ВВП на одну осо­бу — 12 800 дол. США (у 2006 p.).

За останні 15 років, у зв'язку зі зростанням вартості робо­чої сили в Японії і "драконах" ПСА, численні ТНК розмістили тут низку трудомістких галузей: текстильну, взуттєву, швей­ну, збирання нескладної техніки (наручних годинників, елек­тронагрівальних приладів, парасольок) поточним способом. У сільському господарстві виробляються рис, цукор.

Малайзія — головний у світі виробник олова і натурально­го каучуку. Галузева структура промисловості: кольорова ме­талургія, виробництво гумових виробів, текстильна і лісова промисловість. Виробляється пальмова олія. Нематеріальне виробництво представлене туризмом.

Зниження рівня приватних і державних інвестицій, падін­ня внутрішнього попиту, а також попиту на малайзійську про­дукцію електроніки й електротехніки на світовому ринку вна­слідок жорсткої конкуренції стали причиною економічної кризи в країні. Скоротилося виробництво у видобувних га­лузях, лісовій промисловості та сільському господарстві у зв'язку з падінням попиту на цю продукцію в основних імпор­терів — Японії та Республіці Кореї.

Після кризи економічне життя помітно активізувалося, проте, як і раніше, на внутрішньому ринку спостерігається слабкий попит, скоротився імпорт.

Значні кошти витрачаються на створення власної науково-технічної бази. Так, Малайзія створює "малайзійський мульти­медійний суперкоридор" до півдня від Куала-Лумпура. Тут побудована нова столиця країни Путраджайя, що входить до науково-технологічної зони.

Восени 2006 р. стартував найбільший інвестиційний про­ект в історії країни. На базі південного штату Джохор буде створено економічний кластер, розвивати який буде держав­на компанія "Khazanah Nasional". У перші п'ять років компа­нія вкладе близько 13 млрд. дол. США, всього проект роз­рахований до 2025 р. на суму близько 100 млрд. дол. США. Пе­редбачається, що буде створене близько 800 тис. робочих місць, а сам штат, завдяки двом морським і одному авіаційно­му порту, складе гідну конкуренцію Сінгапуру.

Таїланд. Чисельність населення Королівства Таїланд на 2006 р. становить понад 65 млн. осіб, площа — 514 тис. км². За частки в 0,98 % у світовому населенні країна виробляє 0,9 % світового ВВП, на її товари припадає близько 1,1 % світового експорту, 0,82 — промислового і 3,64 % — сільськогосподар­ського виробництва. ВВП — 596,5 млрд. дол. США (на 2006 p.).

Близько 50 % трудових ресурсів зайнято в сільському гос­подарстві, де виробляється 10,7 % ВВП країни. Основні культури: рис, кукурудза, цукрова тростина, тапіока, джут і бавов­ник. Розвинені рибальство і тваринництво.

Найвищими темпами ВВП країни зростав у 80-ті роки (7,9 %), у 90-х — темпи знизилися більш ніж у два рази — до 3,4 %. Від азіатської фінансово-економічної кризи Таїланд по­страждав найменше, тому що в країні була оперативно роз­роблена антикризова програма, спрямована на створення більш сприятливих умов для іноземних інвесторів. Було ска­совано заборону на купівлю іноземцями землі, спрощено контроль за використанням коштів філіями іноземних банків і фінансових компаній. Настільки успішний вихід із кризи Та­їланд пов'язує з фінансовою допомогою США і МВФ. Але вод­ночас страждають інтереси національних підприємців, які різко виступають за більшу орієнтацію на Японію, Китай і країни Індокитаю.

Країна має значні запаси вольфраму, плавикового шпа­ту, коштовних і напівкоштовних каменів, олова, лісових ре­сурсів, є головним виробником натурального каучуку. Галузе­ва структура економіки подібна до Малайзії, але туризм роз­винений набагато краще — половина ВВП країни (44,7%) створюється за рахунок прибутків від туризму.

Філіппіни. Чисельність населення Республіки Філіппіни становить 91 млн. осіб (у 2006 p.), територія — 300 тис. км². За частки населення в 1,38% ВВП становить 0,68%, частка у світовому експорті — 0,38, у світовому промисловому і сіль­ськогосподарському виробництві — відповідно 0,41 і 1,01 %. ВВП на 2006 р. — 450 млрд. дол. США.

Сьогодні Філіппіни — аграрно-індустріальна країна. Природно-ресурсний потенціал країни представлений запаса­ми нафти, олова, мідної, залізної, хромітової, нікелевої і мар­ганцевої руд. Є запаси срібла і золота, країна добре забезпече­на лісовими і рибними ресурсами.

Найбільш розвинені галузі промисловості: електронна, текстильна, хімічна, деревообробна, харчова, фармацевтична.

У галузі сільського господарства вирощуються рис, коко­сові горіхи, кукурудза, цукрова тростина, абака, тютюн, бана­ни, розвинуті рибальство і лісництво.

На Філіппінах частка державного сектору, нині він контр­олює видобуток вугілля, суднобудування, готельний бізнес, будівництво, виробництво тканин, паперу, цукру.

Найвищі темпи розвитку економіки спостерігалися в 60— 70-ті роки, коли середньорічні темпи приросту ВВП становили 5,9—6,1 %. У 80-ті роки вони знизилися до 2,1 %, але завдя­ки реформам у 90-х роках зросли до 4 %.

Дешевизна робочої сили стимулює в останні роки приплив трудомістких виробництв із НІК ПСА: побутової техніки, електроніки, телекомунікаційного устаткування, фармацев­тичної промисловості.

Головні статті експорту — руди та їхні концентрати, про­дукція сільського господарства. Філіппіни — найбільший екс­портер кокосових горіхів, бананів, рису й ананасів. Імпорту­ються машини й устаткування, нафта і кам'яне вугілля, спо­живчі товари. Найважливіші торгові партнери — США, краї­ни АСЕАН (Тайвань, Гонконг), Японія, країни ЄС (зокрема Німеччина).

У країні досить непогано розвинена транспортна інфра­структура — залізниці, автодороги, річковий і морський транспорт. Найбільші порти країни: Давао, Маніла і Себу.

Індонезія. Чисельність населення Республіки Індонезія у 2006 р. становила 235 млн. осіб, територія — 1,9 млн. км². За частки в 3,54% у світовому населенні Індонезія виробляє 1,44 % світового ВВП, її частка у світовому експорті — 0,85 %.

Індонезія — індустріально-аграрна країна, з найбільшими в Азії плантаціями і розвиненою гірничодобувною проми­словістю. ВНП на одну особу впав з 980 дол. США в 1995 р. до 580 дол. США у 1999 р. Падіння рупії в кінці 1997 — початку 1998 р. призвело до скорочення ВВП на 13,7 % у 1998 р. МВФ запропонував допомогу країні у розмірі 42 млрд. дол. США в обмін на виконання низки вимог. Уряд спочатку відмовився виконувати вимоги МВФ, але побоюючись подальшого відпли­ву капіталів з країни, погодився на укладення договору.

Загальний ВВП (за паритетом купівельної спроможності) у 2006 р. становив 948,3 млрд. дол. США, ВВП на одну особу — 3900 дол. США.

Основу природно-ресурсного потенціалу країни становлять нафта, природний газ, олово, кам'яне вугілля, нікелева руда, боксити, золото, лісові та рибні ресурси.

Нафтохімічну галузь контролює державна компанія "Пертаміна". Основа економіки — видобуток і переробка нафти і газу, переважно на експорт. Основні напрями розвитку про­мисловості: нафто - і газопереробна, металургія, машинобуду­вання, хімічна промисловість.

У промисловості, поряд із видобутком корисних копалин, в останні роки інтенсивно розвиваються текстильне, швейне, взуттєве виробництва, судно - й авіабудування, нафтохімія, електроніка, автозбірка.

У сільському господарстві вирощуються такі основні екс­портні культури, як каучуконоси (одне з провідних місць