Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Характеристика та фактори економічного розвитку нових індустріальних країнСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
У 80-х роках минулого століття чотири країни Південно-Східної Азії — Гонконг, Республіка Корея, Сінгапур і Тайвань — почали індустріалізацію і згодом за багатьма показниками наздогнали й обігнали розвинуті країни. Так виникло поняття нових індустріальних країн (НІК). Згодом до НІК Південно-Східної і Східної Азії (ПСА) увійшли— Індонезія, Філіппіни, Малайзія і Таїланд (країни АСЕАН-4). У Латинській Америці до НІК належать Аргентина і Чилі, Бразилія та Мексика. У цілому на дванадцять НІК припадає (на 2009 р.) 12,4 % світового ВВП, 17,4 — світового експорту, 12 — промислового і 15 — сільськогосподарського виробництва, а також 12,9 % населення світу. Середній показник ВВП на одну особу в НІК становить 16 750 дол. США, при цьому максимальний — у Гонконгу (37 300 дол. США) і найменший — в Індонезії (3900 дол. США). Цей показник у 3 рази вищий, ніж у країнах, що розвиваються, і у 2,5 рази нижчий, ніж у розвинутих країнах. За темпами середньорічного приросту ВВП НІК Латинської Америки випереджали розвинуті та країни, що розвиваються у 70-ті роки, а НІК ПСА — у 60—90-ті роки. Нині темпи їхнього зростання сповільнилися, але перевищують темпи зростання світової економіки в 1,2—1,5 рази. Взагалі НІК змінили традиційні поняття про країни, що розвиваються: у структурі їхнього експорту переважали не сировина, а споживчі товари, імпортували вони (як і розвинуті країни) сировину. Темпи зростання ВВП були значно вищими, ніж у високорозвинених країнах, управляла НІК високоосвічена еліта. Темпи збільшення чисельності населення не були високими, а в Сінгапурі навіть вживалися заходи, спрямовані на підвищення народжуваності.
Регіональні особливості нових індустріальних Країн Південно-Східної Азії
До нових індустріальних країн Південно-Східної і Східної Азії належать чотири "дракони" і чотири "тигри". На них припадає 7,6 % населення світу, тут виробляється 6,9 % світового ВВП (на 2009 p.), здійснюється 13,3 % світового експорту, виготовляється 6% промислової і 11% сільськогосподарської продукції світу. Економічний розвиток НІК ПСА зумовлений низкою чинників. 1. Роль держави. Головну роль у становленні економіки НІК відіграла держава, яка здійснювала політику меркантилізму: жорстка економія валютних засобів, протекціонізм стосовно власної продукції і жорсткі митні бар'єри для іноземної, обмеження імпорту і заохочення експорту. Паралельно створювалися найсприятливіші умови для ПІI у сфері організації спочатку трудомістких, а пізніше — наукомістких виробництв, залучення новітніх технологій. Держава шляхом продуманої політики пільгового оподатковування пригальмовувала розвиток одних виробництв і сприяла розвитку інших. Важливою рисою державної політики було валютне регулювання. Обмежувалося підвищення курсу національних валют. Збільшення курсу валют у міру нарощування експорту і зростання конкурентоспроможності національних товарів держава компенсувала субсидіями для експортерів, завдяки чому експорт продовжував бути вигідним. Водночас стимулювався приплив тільки довгострокового капіталу. 2. Впровадження політики імпортозаміщення. Політика імпортозаміщення здійснювалася за такою схемою: спочатку заміщувався імпорт у галузях, в яких виготовляються товари народного споживання (текстильна, взуттєва, харчова), пізніше, при накопиченні необхідного капіталу, імпортозаміщення поширювалося на товари виробничого призначення (хімічні та нафтохімічні продукти, чорні метали, деталі машин і устаткування). 3. Реформи сільського господарства. У сільському господарстві нових індустріальних країн ПСА проводилися успішні реформи, державні програми були спрямовані на підготовку національних кадрів усіх рівнів кваліфікації. Сільському господарству стали приділяти більше уваги: проводилися іригаційні роботи з поліпшення якості ґрунтів, модернізації інфраструктури сільського господарства. 4. Базові галузі промисловості. Базою індустріалізації стала текстильна і взуттєва промисловість, що виробляла дешеву і за вартістю, і за якістю продукцію, розраховану на покупця з низькими і середніми прибутками. Ця ніша на світовому ринку в той час ніким не була зайнята, і НІК зміцнилися в ній, постійно вкладаючи гроші, що з'являлися, у модернізацію наявних виробництв і впровадження наукомістких галузей — електроніки, приладобудування. 5. Нарощення промислового виробництва. Нові індустріальні країни ПСА першими стали успішно нарощувати обсяги промислового виробництва, і насамперед не видобувних (вони бідні корисними копалинами), а обробних галузей, що створюють наукомістку експортоорієнтовану продукцію. Експорт продукції з низьким ступенем переробки у них постійно знижується, а частка високотехнологічного експорту зростає. Також активізувалося проникнення компаній цих країн на основні ринки високотехнологічної продукції, передусім на ринок США, де тайванські, південнокорейські та сінгапурські товари успішно конкурують з японськими. 7. Досвід, технології та інвестиції з Японії. Велике значення також мали досвід, технології й інвестиції Японії. В останні десятиліття слідом за Японією та Південною Кореєю феноменальний прогрес в економіці демонструють такі порівняно невеликі азіатські країни, як Тайвань, Сінгапур, Південна Корея та Гонконг. Нові індустріальні країни ПСА, попри різну їхню початкову спеціалізацію на світовому ринку, поступово переходили від випуску порівняно простої за технічним рівнем продукції до виробництва високотехнологічних товарів, які забезпечують значно вищу додану вартість у виробленому продукті. Усе це зумовило істотні структурні зміни в економіках "азіатських тигрів". Пріоритети розвитку високотехнологічних секторів економіки і здійснення відповідних НДДКР декларувалися на найвищому державному рівні і втілювалися у державних програмах економічного і науково-технічного розвитку. 8. Східний менталітет. Неабияке значення в економічному стрибку країн регіону мали особливий менталітет і схід на культура, що включає повагу і беззаперечне підпорядкування владі, високий рівень освітніх стандартів, працьовитість, командний дух і тісні сімейні зв'язки. 9. Рівень освіти. Ще однією важливою спільною рисою всіх розглянутих країн є високий (і позначений тенденцією до зростання) рівень освіти населення, особливо в галузі технічних і природничих наук. У Південній Кореї він зріс майже в чотири рази за 1980—2010 pp. У найбільших мегаполісах практично вся молодь, що приходить на ринок праці, має освіту не нижчу рівня коледжу. Навіть якщо взяти до уваги деякі відомі особливості конфуціанського типу освіти, поширеного у Південно-Східній Азії (передусім акцент на дисциплінованості та дотримання традицій на шкоду генеруванню і заохоченню принципово нових ідей), варто визнати, що в нових індустріальних державах цього регіону було створено важливі передумови для формування інноваційної культури, необхідної для успішного переходу до етапу постіндустріального, інформаційного суспільства. Отже, держава постійно контролювала перерозподіл коштів між пріоритетними і допоміжними галузями. Так, обробна промисловість в основному фінансувалася за рахунок коштів сільського господарства і видобувних галузей, а також припливу ПII. Залучення ПІІ. Незважаючи на високий рівень внутрішнього накопичення, для розвитку новітніх виробництв були потрібні значні ПІІ. Для їх активного залучення використовувалися такі форми, як спільне підприємництво, консультаційні послуги, технічне сприяння, кредити закордонних банків. За. цей час Тайвань перетворився на значну золотовалютну державу і сам став надавати кредити країнам Азії. Разом зі зміцненням економіки роль держави стала знижуватися, жорсткі адміністративні методи в управлінні стали замінятися непрямими засобами ринкового регулювання. Як уже зазначалося, НІК стали приділяти підвищену увагу новітнім технологіям у 80-ті роки минулого століття. Були створені НДІ, ВНЗ, технопарки, технополіси для практичних наукових розробок. Основні напрями досліджень задля впровадження в практику такі: • мікроелектроніка; • чиста хімія; • інформатика; • устаткування для АЕС; • виробництво комп'ютерів; • устаткування для шельфового видобутку нафти і газу; • автоматизація виробництва. Структура промисловості у НІК ПСА змінювалася таким чином: • у 50-х роках це були текстильне і склоробне виробництва; • у 60-х — виробництво цементу, мінеральних добрив, нафтопереробка, чорна металургія, хімія органічного синтезу; • у 70-х — суднобудування, автомобілебудування; • у 80-х — інформатика, електротехнічне машинобудування; • у 90-х — виробництво нових матеріалів і технологій, електроніка та аерокосмічна промисловість; • 2000- 2010— інформаційні технології та виробництво електроніки. Важливим етапом стала фінансово-економічна криза 1997 — 1998 рр., яка відкинула НІК Азії на декілька років назад. Криза мала три головні причини: 1) іноземні інвестиції протягом тривалого часу спрямовувалися в галузі, в яких очікувався найвищий прибуток; 2) темпи зростання економіки були надто високими і призвели до дисбалансу у фінансово-банківському секторі, зовнішньоекономічних зв'язках та на рівні розвитку інших сфер 3) економіки; 4) спостерігалася незбалансованість галузевої структури виробництва, не було базових галузей. Світова криза 2007-2010 рр. не мала таких негативних наслідків для економіки НІК регіону і вони продовжують демонструвати стабільне зростання.
Нові індустріальні країни Азії поділяються на дві групи. Першу групу називають "азіатські дракони" у зв'язку зі швидким економічним стрибком. Ці держави вирізняються вищими темпами економічного зростання, ніж у промислово розвинених країнах, і значно вищим рівнем розвитку господарства порівняно з основною групою країн, що розвиваються. Поки розвинені країни ведуть економічні баталії між собою, у цих країнах Азії набули розвитку високі темпи зростання. Південна Корея, Тайвань, Гонконг і Сінгапур запозичили формулу успіху післявоєнної Японії: масовий імпорт новітніх зарубіжних технологій, розвиток експортоорієнтованих виробництв, використання недорогої, але освіченої і сумлінної робочої сили. З чотирьох країн-"драконів" Тайвань і Південна Корея є країнами-виробниками, тоді як Гонконг і Сінгапур є торговими націями. Тайвань. Тайвань — не визнана у світі держава, яка де-юре є частиною території Китаю, але фактично незалежна. Офіційна назва — Китайська Республіка Тайвань. За економічним потенціалом Тайвань входить до "десятки" світових експортерів капіталу, а за валютними запасами (261,5 млрд. дол. США у 2006 р.) посідає третє місце в регіоні після Японії та Китаю. ВВП на одну особу тут становить 29 600 дол. США. Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися в 70—80-ті роки минулого століття (9,2—9,3 %), тепер темпи зростання знизилися до 4,7 %. Чисельність населення Тайваню — 22,8 млн. осіб, площа — 35,98 тис. км2, ВВП — 681,8 млрд. дол. США (2006 p.). На країну припадає 1,54 % світового промислового і 0,85 % сільськогосподарського виробництва. Частка країни у світовому експорті — 1,9 %. Галузева структура: 71,7 % ВВП виробляється у сфері послуг, 26,8 — у промисловості; 1,5 % — у сільському господарстві. Одна з найважливіших галузей економіки Тайваню — виробництво електроніки.
Найбільші тайванські компанії у сфері IT
На Тайвань припадає 70 % світового виробництва рідкокристалічних моніторів та майже 70 % виробництва та складання ноутбуків. Сільське господарство спеціалізується на вирощуванні рису, цитрусових, чаю, цукрової тростини. Промисловість орієнтована на експорт: виробляються текстиль, одяг, електроніка, продукція харчової і хімічної промисловості. На Тайвані основним джерелом надходжень грошей у промислове виробництво спочатку був експорт сільськогосподарської продукції, так званий схований рисовий податок — переведення грошових накопичень фермерів у промисловість через кредитно-банківську систему. Відбувався поступовий перехід від великого приватного і державного землеволодіння до дрібного — сімейного типу. Під час продажу значний земельний власник 70 % вартості своєї землі одержував рисом, а 30 % — акціями державних промислових підприємств. Проведені аграрні реформи дали можливість поповнити державний бюджет, удосконалити форми власності, прискорити індустріалізацію сільського господарства, перебороти моно -культурність, розукрупнити виробництва, підсилити процеси урбанізації шляхом зменшення числа сільських жителів. Тайвань інтенсивно імпортує іноземний капітал і технології, а внаслідок напруженості відносин із Китаєм є потужним імпортером озброєння. Для Тайваню характерний широкий розвиток малого бізнесу. Здебільшого це ремісничі підприємства і підприємства обробної промисловості, власний капітал яких становить 40 млн. тайванських доларів, а також транспортні компанії і комерційні фірми з річним оборотом не більше 40 млн. тайванських доларів. Активну політику заохочення малого бізнесу країна почала проводити із середини 60-х років, коли впроваджувалася експортоорієнтована модель розвитку. У 60—90-ті роки малі і середні підприємства давали 98—99 % загального обсягу ВВП, забезпечували 60 % експорту. Успіх такої форми підприємництва пов'язаний з умінням проводити гнучку ринкову політику, своєчасно адаптуватися до ринкової кон'юнктури, що постійно змінюється, умінням співробітничати з посередницькими компаніями і закордонними партнерами. Для допомоги малому бізнесу і підготовки кадрів на Тайвані створено спеціальну молодіжну комісію, яка надає кредити молодим бізнесменам, проводить технічні, юридичні консультації, готує менеджерів. Ця організація опікується більш ніж 5 тис. малих підприємств. Фінансову допомогу малим і середнім підприємствам надають Банк малого бізнесу Тайваню, Кредитно-гарантійний фонд дрібного і середнього бізнесу і Центр малого бізнесу. У 70 км від столиці Тайваню — Тайбея, поблизу двох університетів, створено науково-технологічний парк. Тут розташовані науково-дослідні інститути промислових технологій, електроніки: корпорації з розробки мікроелектроніки, компанії з виробництва напівпровідників, центр біотехнологій. Науково-технологічний парк спеціалізується на розробці та випуску комп'ютерів і периферійного устаткування, електронних компонентів, напівпровідникових приладів; у ньому зайнято більше 12 тис. учених і спеціалістів. Сінгапур. У Республіці Сінгапур у розвитку економіки завжди застосовувалася жорстка модель, так званої "керованої демократії". Основні напрями — імпортозаміщення з опорою на переробку продукції базових галузей економіки. Сінгапур — високрозвинута країна з ринковою економікою. Валовий національний продукт на одну особу — один із найвищих у світі, а саме 31 400 дол. США у 2006 р. Сінгапур зараховують до східноазійських "тигрів" за швидкий стрибок економіки до рівня розвинених країн. Особливістю Сінгапуру є значна частка державного сектору в економіці: у транспорті, комунальних послугах, житловому будівництві. Відзначається також велика частка державних підприємств у валових заощадженнях. У країні розвинені виробництва електроніки, суднобудування, сектор фінансових послуг. Широко відомі у світі сінгапурські авіакомпанії, сінгапурський холдинг "Раффлз" володіє міжнародною мережею готелів "Свіссотель". До 2001 р. Сінгапур зазнавав економічних труднощів у зв'язку зі світовою кризою в галузі технологій. Починаючи з 2005 р. економіка піднялася знову. Уряд сподівається відновити стабільне економічне зростання. Безробіття у 2006 р. становило 3,1 %, рівень ВВП — 141,2 млрд. дол. США. Галузева структура господарства така: промисловість — 34,8 % ВВП, сфера послуг — 65,2 %, сільське господарство — 0 %. У 80-ті роки основою спеціалізації Сінгапуру були нафтопереробка і суднобудування (нафтові танкери). Нині пріоритет надається розвитку електроніки, інформатики і біотехнології. Сінгапур, разом із Гонконгом, —- один із найбільших фінансових центрів світу. Щорічний оборот фондової біржі становить 80—90 млрд. дол. США. Морський порт Сінгапуру — другий у світі за вантажообігом після Роттердама. Незважаючи на відсутність у Сінгапурі історичних пам'яток, його щорічно відвідує понад 9 млн. туристів. У Сінгапурі близько десяти приватних вищих навчальних закладів і три університети. На базі Сінгапурського університету в 1981 р. створено науково-технологічний парк, у якому серед розробок і випуску наукомісткої продукції приділяється увага створенню сучасних технологій виробництва сільськогосподарської продукції, вирощування овочів і фруктів, розведення риби, виробництва морепродуктів. Республіка Корея. Республіка Корея (Південна Корея) за структурою розвитку схожа з Тайванем. Чисельність її населення — 49 млн. осіб. Площа території — 98,5 тис км2. ВВП становить 11 960 млрд. дол. США у 2005 p., ВВП на одну особу — 16 550 дол. США. Валютні запаси — 235 млрд. дол. США. За частки населення Кореї у світовому населенні б 0,74 % на її економіку припадає 1,8 % світового ВВП; 2,8 — світового експорту, 1,44 — світового промислового й 1,13 % — сільськогосподарського виробництва. Економіка Південної Кореї станом на 2006 р. є 10-ю у світі за валовим внутрішнім продуктом (за паритету купівельної спроможності). Валовий національний продукт на одну особу зріс зі 100 дол. США у 1963 р. до більш ніж 20 000 дол. США у 2005 р. Ключові напрями південнокорейської економіки за шістдесятирічну історію держави значно змінилися. У 40-х роках економіка країни спиралася переважно на сільське господарство і легку промисловість. Протягом наступних декількох десятиліть акцент змістився у бік легкої промисловості і виробництва товарів народного споживання, а в 70-х і 80-х роках XX ст. — у бік важкої промисловості. Протягом 30 років після того, як була проголошена перша п'ятирічка, економіка країни зростала дуже високими темпами, а сама структура економіки істотно змінилася. Темпи зростання ВВП у Кореї становили: 4,3 % у 50-ті роки, 8,9 —- у 60-ті та 4,8 % у 90-ті роки. Реальний прибуток на одну особу подвоювався кожні 10—12 років. Іноземний капітал забезпечував 60 % обсягу інвестицій у 1961—1965 рр., 39 — у 1966—1970 рр., 30 у 1971 —1975 pp., 14 — у 1978—1980 рр., 15% у 1981 —1985 рр. До 1981р. головним інвестором була Японія. На її частку припадало 55 % загального обсягу ПІІ і 76 % іноземних фірм, що діяли в Кореї. Японські інвестиції йшли в трудомісткі галузі. Із середини 80-х років японські інвестиції знижуються, поступаючись місцем американському і західноєвропейському капіталу. Оскільки Корея не має значних природних ресурсів, то ПІІ в основному надходять в обробні галузі та сферу послуг (75 % — промисловість, 24 % — сфера послуг). У середині 50-х років за рівнем економічного розвитку Корея за класифікацією Світового банку належала до відсталих країн із ВВП на одну особу менше 100 дол. США. З 1999 р. країну було прийнято до "клубу багатих і високорозвинених" — ОЕСР. З 1979 р. Корея проводить політику відкритості економіки для закордонних інвестицій. За ці роки ПІІ за допомогою впровадження ТНК надходили з Японії, США і країн Західної Європи. Найвищі темпи зростання економіки спостерігалися у 80-ті роки (9,1 %), нині вони знизилися майже у два рази — до 4,8 %. Бурхливе економічне зростання у 80-х роках уповільнилося до кінця десятиліття до 6,5 % на рік, а зі зростанням заробітної плати населення зросла й інфляція. Як і в інших високорозвинутих країнах, на початок 90-х років сфера послуг стала домінувати в економіці країни, а нині вона становить дві третини всього ВВП. Однією з важливих рис країни є роль держави в економічному розвитку, що дала змогу протягом стислого часу акумулювати і спрямувати на індустріалізацію зовнішні і внутрішні інвестиції. На початковому етапі індустріалізації капітал надходив у виробництво добрив, нафтопереробку, щоб замістити імпорт цієї сировини. Згодом ПІІ переорієнтувалися в електронну промисловість і приладобудування. Склався поділ праці і між інвесторами: японський капітал переважає в суднобудуванні, машинобудуванні, швейній промисловості та готельному господарстві; американський — у виробництві транспортних засобів і ділових послуг; західноєвропейський — у хімічній промисловості та машинобудуванні. Японські інвестиції спрямовувалися в основному в експортоорієнтовані галузі, а американські й західноєвропейські — в імпортозамінні й такі, що обслуговують внутрішній ринок. Основою індустріалізації стали трудо- і матеріаломісткі галузі — судно-, автомобілебудування. Згодом їх замінили наукомісткі — електроніка, електротехніка, виробництво комп'ютерів, виробництво і запуск комерційних космічних супутників. Унаслідок постійної необхідності структурних перебудов економіки під впливом мінливої кон'юнктури світового ринку у 80—90-ті роки в Кореї було знайдено новий засіб диверсифікації. Для так званих депресивних картелів в електротехнічній, хімічній, суднобудівній і автомобільній галузях, за необхідності скорочення надлишкових потужностей і збиткових напрямів, практикувалися добровільне скорочення або перепрофілювання виробництв. Під гарантії уряду комерційні банки виділяли кредити для створення нових робочих місць у сфері малого бізнесу. Для економіки Кореї проблеми розвитку зберігатимуться й у майбутньому. Макроекономічна модель, що забезпечила країні настільки різкий стрибок, була спрямована на підтримання високих темпів зростання за будь-яку ціну. Експортоорієнтована модель економіки не мала на меті залучення внутрішніх резервів, а орієнтувалася на зовнішні інвестиції. На сьогодні високі темпи розвитку країни можна забезпечити тільки за рахунок підвищення внутрішнього попиту і більш дієвого використання інтелектуального потенціалу країни. Один із шляхів — структурна перебудова економіки і розукрупнення монополій. Державний жорсткий контроль над економікою буде змінюватися на ринкові важелі керування. Гонконг. Гонконг (Сянган) — спеціальний адміністративний район Китайської Народної Республіки, один із провідних фінансових центрів Азії та світу. Чисельність населення — 6,8 млн. осіб, площа — 1104 км2. Економіка Гонконгу ґрунтується на вільному ринку, низькому оподаткуванні та невтручанні держави в економіку. Це важливий центр міжнародних фінансів і торгівлі, а рівень концентрації штаб-квартир провідних світових компаній є найвищим в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. За показником ВВП на одну особу — 37 300 дол. США у 2006 р. — Гонконг посідає 14-те місце у світі та перевищує показники навіть чотирьох провідних західноєвропейських країн (Великої Британії, Франції, Німеччині й Італії), а також Швейцарії, Данії і Японії. За загальним обсягом ВВП (за паритетом купівельної спроможності), який у 2006 р. становив 259,1 млрд. дол. США, територія посідає 39-те місце у світі. Частка Гонконгу у світовому експорті становить 2,6 %. Галузева структура: 91,3 % ВВП припадає на сферу послуг, 8,6 % — на промисловість, 0,1 % — на сільське господарство. У 1842 р. Гонконг був захоплений Великою Британією і залишався її колонією до 1997 p., коли Китайська Народна Республіка повернула собі суверенітет над територією. Території надана широка автономія як мінімум до 2047 р. Гонконг контролює законодавство, грошову систему, митну та імміграційну політику, а також зберігає представництво в міжнародних організаціях, тоді як КНР вирішує питання оборони і зовнішньої політики території. Продовжуючи політику британської адміністрації, уряд Гонконгу віддає пріоритет в управлінні економікою вільному ринку і приватному сектору. З 1980 р. уряд відігравав пасивну роль у межах офіційної політики позитивного невтручання. Гонконг часто наводять як зразковий приклад капіталізму, втіленого на практиці. З моменту появи індексу економічної свободи в 1995 р. Гонконг щорічно займає в ньому перше місце протягом 13 років. Гонконг володіє мізерними природними ресурсами, тому вимушений імпортувати більшу частину продуктів харчування і сировини. Загальна вартість його імпорту й експорту перевищує ВВП території. Значну частину експорту Гонконгу становить реекспорт, тобто продукція, вироблена в основному в материковому Китаї, яка продається через Гонконг. Автономний статус території дає їй можливість виконувати функцію воріт для інвестицій і ресурсів, що прямують на континент. Фондова біржа Гонконгу — сьома за величиною біржа у світі: в лютому 2007 р. її капіталізація становила 1,69 трлн дол. США. Згідно з Індексом фінансових центрів світу 2007 р. Гонконг є третім кращим фінансовим центром у світі і першим в Азії за конкурентоспроможністю. Сьогодні сфера послуг дає більше 90 % валового внутрішнього продукту Гонконгу. Після Другої світової війни та індустріалізації Гонконгу домінуючим сектором території була промисловість. У 70-х роках економіка Гонконгу щорічно зростала в середньому на 8,9 % завдяки експорту. У 80-х роках в економіці Гонконгу відбулася швидка трансформація, в результаті якою основою економіки став сектор послуг. Середнє щорічне зростання ВВП у цей період дорівнювало 7,2 %. Велика частина виробництва була перенесена до материкового Китаю, і сьогодні внесок промисловості в економіку становить лише 9 %. Після того, як у 90-х роках, завдяки бурхливому економічному зростанню і швидкій індустріалізації, Гонконг став визнаним фінансовим центром, економічне зростання сповільнилося до 2,7 %. Нині економіка території упевнено зростає завдяки споживчій упевненості й зростанню торгівлі. Гонконг стабільно показує 8—9 % приросту економіки на рік та є третім фінансовим центром світу після Нью-Йорка та Лондона. Це територія з процвітаючою торгівлею, банками, комунікаційною мережею, морським транспортом. Можна виокремити текстильну, легку промисловість, а також електроніку, виробництво іграшок і електротехніку. Важка промисловість практично не розвинена. Станом на 2006 p., у Гонконгу функціонували консульства 114 країн — більше, ніж у будь-якому іншому місті світу. Сила Гонконгу полягає у відкритості його ринків, підтримці вільного підприємництва (низький рівень оподаткування компаній і фізичних осіб), відсутності обмежень на торгівлю і заохоченні зарубіжних капіталовкладень.
Азіатські "тигри" (АСЕАН-4)
Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни за рівнем економічного розвитку поки ще не наздогнали "драконів", але успішно йдуть до цього. Ближче до мети Малайзія і Таїланд, але на їхній економіці фінансово-валютна криза позначилася найбільше. Ці країни скопіювали моделі розвитку "японського дива" і "драконів", а світовий ринок просто не витримав такого потужного тиску товарів і капіталів. Економіка цієї групи країн має аграрно-індустріальний характер. На відміну від "драконів", "тигри" мають багатий природно-ресурсний потенціал, що дає їм можливість широко залучати його в господарську діяльність. Тому в них переважає видобувна і переробна промисловість, але недостатньо розвинена сфера послуг. Виняток становлять тільки туризм і секс-послуги, що за оцінками міжнародних організацій дають від 2 до 15 % ВВП.
Структура економіки "тигрів" ПСА, % від ВВП
Джерело: [https://www.cia.gov/] Малайзія. Чисельність населення Федерації Малайзія становить 24,8 млн. осіб, площа — 330 тис. км2, ВВП на одну особу — 12 800 дол. США (у 2006 p.). За останні 15 років, у зв'язку зі зростанням вартості робочої сили в Японії і "драконах" ПСА, численні ТНК розмістили тут низку трудомістких галузей: текстильну, взуттєву, швейну, збирання нескладної техніки (наручних годинників, електронагрівальних приладів, парасольок) поточним способом. У сільському господарстві виробляються рис, цукор. Малайзія — головний у світі виробник олова і натурального каучуку. Галузева структура промисловості: кольорова металургія, виробництво гумових виробів, текстильна і лісова промисловість. Виробляється пальмова олія. Нематеріальне виробництво представлене туризмом. Зниження рівня приватних і державних інвестицій, падіння внутрішнього попиту, а також попиту на малайзійську продукцію електроніки й електротехніки на світовому ринку внаслідок жорсткої конкуренції стали причиною економічної кризи в країні. Скоротилося виробництво у видобувних галузях, лісовій промисловості та сільському господарстві у зв'язку з падінням попиту на цю продукцію в основних імпортерів — Японії та Республіці Кореї. Після кризи економічне життя помітно активізувалося, проте, як і раніше, на внутрішньому ринку спостерігається слабкий попит, скоротився імпорт. Значні кошти витрачаються на створення власної науково-технічної бази. Так, Малайзія створює "малайзійський мультимедійний суперкоридор" до півдня від Куала-Лумпура. Тут побудована нова столиця країни Путраджайя, що входить до науково-технологічної зони. Восени 2006 р. стартував найбільший інвестиційний проект в історії країни. На базі південного штату Джохор буде створено економічний кластер, розвивати який буде державна компанія "Khazanah Nasional". У перші п'ять років компанія вкладе близько 13 млрд. дол. США, всього проект розрахований до 2025 р. на суму близько 100 млрд. дол. США. Передбачається, що буде створене близько 800 тис. робочих місць, а сам штат, завдяки двом морським і одному авіаційному порту, складе гідну конкуренцію Сінгапуру. Таїланд. Чисельність населення Королівства Таїланд на 2006 р. становить понад 65 млн. осіб, площа — 514 тис. км2. За частки в 0,98 % у світовому населенні країна виробляє 0,9 % світового ВВП, на її товари припадає близько 1,1 % світового експорту, 0,82 — промислового і 3,64 % — сільськогосподарського виробництва. ВВП — 596,5 млрд. дол. США (на 2006 p.). Близько 50 % трудових ресурсів зайнято в сільському господарстві, де виробляється 10,7 % ВВП країни. Основні культури: рис, кукурудза, цукрова тростина, тапіока, джут і бавовник. Розвинені рибальство і тваринництво. Найвищими темпами ВВП країни зростав у 80-ті роки (7,9 %), у 90-х — темпи знизилися більш ніж у два рази — до 3,4 %. Від азіатської фінансово-економічної кризи Таїланд постраждав найменше, тому що в країні була оперативно розроблена антикризова програма, спрямована на створення більш сприятливих умов для іноземних інвесторів. Було скасовано заборону на купівлю іноземцями землі, спрощено контроль за використанням коштів філіями іноземних банків і фінансових компаній. Настільки успішний вихід із кризи Таїланд пов'язує з фінансовою допомогою США і МВФ. Але водночас страждають інтереси національних підприємців, які різко виступають за більшу орієнтацію на Японію, Китай і країни Індокитаю. Країна має значні запаси вольфраму, плавикового шпату, коштовних і напівкоштовних каменів, олова, лісових ресурсів, є головним виробником натурального каучуку. Галузева структура економіки подібна до Малайзії, але туризм розвинений набагато краще — половина ВВП країни (44,7%) створюється за рахунок прибутків від туризму. Філіппіни. Чисельність населення Республіки Філіппіни становить 91 млн. осіб (у 2006 p.), територія — 300 тис. км2. За частки населення в 1,38% ВВП становить 0,68%, частка у світовому експорті — 0,38, у світовому промисловому і сільськогосподарському виробництві — відповідно 0,41 і 1,01 %. ВВП на 2006 р. — 450 млрд. дол. США. Сьогодні Філіппіни — аграрно-індустріальна країна. Природно-ресурсний потенціал країни представлений запасами нафти, олова, мідної, залізної, хромітової, нікелевої і марганцевої руд. Є запаси срібла і золота, країна добре забезпечена лісовими і рибними ресурсами. Найбільш розвинені галузі промисловості: електронна, текстильна, хімічна, деревообробна, харчова, фармацевтична. У галузі сільського господарства вирощуються рис, кокосові горіхи, кукурудза, цукрова тростина, абака, тютюн, банани, розвинуті рибальство і лісництво. На Філіппінах частка державного сектору, нині він контролює видобуток вугілля, суднобудування, готельний бізнес, будівництво, виробництво тканин, паперу, цукру. Найвищі темпи розвитку економіки спостерігалися в 60— 70-ті роки, коли середньорічні темпи приросту ВВП становили 5,9—6,1 %. У 80-ті роки вони знизилися до 2,1 %, але завдяки реформам у 90-х роках зросли до 4 %. Дешевизна робочої сили стимулює в останні роки приплив трудомістких виробництв із НІК ПСА: побутової техніки, електроніки, телекомунікаційного устаткування, фармацевтичної промисловості. Головні статті експорту — руди та їхні концентрати, продукція сільського господарства. Філіппіни — найбільший експортер кокосових горіхів, бананів, рису й ананасів. Імпортуються машини й устаткування, нафта і кам'яне вугілля, споживчі товари. Найважливіші торгові партнери — США, країни АСЕАН (Тайвань, Гонконг), Японія, країни ЄС (зокрема Німеччина). У країні досить непогано розвинена транспортна інфраструктура — залізниці, автодороги, річковий і морський транспорт. Найбільші порти країни: Давао, Маніла і Себу. Індонезія. Чисельність населення Республіки Індонезія у 2006 р. становила 235 млн. осіб, територія — 1,9 млн. км2. За частки в 3,54% у світовому населенні Індонезія виробляє 1,44 % світового ВВП, її частка у світовому експорті — 0,85 %. Індонезія — індустріально-аграрна країна, з найбільшими в Азії плантаціями і розвиненою гірничодобувною промисловістю. ВНП на одну особу впав з 980 дол. США в 1995 р. до 580 дол. США у 1999 р. Падіння рупії в кінці 1997 — початку 1998 р. призвело до скорочення ВВП на 13,7 % у 1998 р. МВФ запропонував допомогу країні у розмірі 42 млрд. дол. США в обмін на виконання низки вимог. Уряд спочатку відмовився виконувати вимоги МВФ, але побоюючись подальшого відпливу капіталів з країни, погодився на укладення договору. Загальний ВВП (за паритетом купівельної спроможності) у 2006 р. становив 948,3 млрд. дол. США, ВВП на одну особу — 3900 дол. США. Основу природно-ресурсного потенціалу країни становлять нафта, природний газ, олово, кам'яне вугілля, нікелева руда, боксити, золото, лісові та рибні ресурси. Нафтохімічну галузь контролює державна компанія "Пертаміна". Основа економіки — видобуток і переробка нафти і газу, переважно на експорт. Основні напрями розвитку промисловості: нафто - і газопереробна, металургія, машинобудування, хімічна промисловість. У промисловості, поряд із видобутком корисних копалин, в останні роки інтенсивно розвиваються текстильне, швейне, взуттєве виробництва, судно - й авіабудування, нафтохімія, електроніка, автозбірка. У сільському господарстві вирощуються такі основні експортні культури, як каучуконоси (одне з провідних місць
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 758; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.131.13.24 (0.024 с.) |