Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Показники рівня економічної безпеки

Поиск

НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА

Показники рівня економічної безпеки

Основою для оцінки загрози витрат від їх впливу є критерії економіч­ної безпеки, що можуть бути якісними або кількісними. Критерії, у свою чергу, виражаються показниками економічної безпеки. Таким чином, суть економічної безпеки реалізується в системі її критеріїв і показників.

Основні терміни, які використовуються в методиці для розрахунку рівня економічної безпеки, є наступними:

1) критерії економічної безпеки - це реальні статистичні показники, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забез­печення її сталого розвитку.

Основним критерієм економічної безпеки країни є здатність її еко­номіки зберігати або принаймні швидко поновлювати критичний рівень суспільного відтворення в умовах припинення зовнішніх поставок або кризових ситуацій внутрішнього характеру;

2) індикатори економічної безпеки - це реальні статистичні показ­ники розвитку економіки країни, які найбільш повно характеризують явища і тенденції в економічній сфері і визначаються на основі критеріїв економічної безпеки;

3) оптимальні значення індикаторів - це інтервал величин, у меж­ах яких створюються найбільш сприятливі умови для відтворювальних процесів в економіці;

4) порогові значення індикаторів - це кількісні величини, порушен­ня яких викликає несприятливі тенденції в економіці;

5) граничні значення індикаторів - це кількісні величини, порушен­ня яких викликає загрозливі процеси в економіці.

Очевидно, що критерій не може прийматися як пряма вказівка до дії. Потрібен поетапний підхід у його реалізації відповідно до реорганіза­ції базису суспільства, перебудови ресурсно-виробничого потенціалу, створення нових ринкових інститутів, господарських важелів, структур управління, а також завдяки іншим глобальним заходам, що проводяться на даному етапі розвитку.

Але, як зазначалось вище, критерії економічної безпеки диктують ви­бір певних показників (індикаторів) економічної безпеки об'єкта дослід­ження, що будуть змальовувати і характеризувати еволюцію відтворю­вання ринку, рівень його кількісних і якісних параметрів у системі світо­вої статистики.

Таким чином, методика визначення рівня економічної безпеки містить такі етапи конструювання інтегральної оцінки економічної безпеки:

• формування множини індикаторів;

• визначення характеристичних (оптимальних, порогових та гранич­них) значень індикаторів;

• нормалізація індикаторів;

• визначення вагових коефіцієнтів;

• розрахунок інтегрального індексу.

Індикатори стану економічної безпеки України, їхні характеристичні значення розроблено за кожною складовою економічної безпеки. Відбір множини індикаторів здійснювався з урахуванням світового досвіду та напрацювань українських вчених. Періодичність перегляду системи ін­дикаторів та їх характеристичних значень у зв'язку зі змінами в націо­нальній і світовій економіці здійснюється у разі необхідності, але не рід­ше ніж один раз на два роки.

На сучасному етапі розробки методології виміру рівня економічної безпеки система індикаторів представлена у наступному вигляді:

/. Індикатори макроекономічної безпеки України:

• рівень „тінізації" економіки до ВВП;

• відношення обсягу ВВП до середнього значення у країнах ЄС;

• відношення обсягу ВВП на одну особу до середньосвітового зна­чення;

• валове нагромадження основного капіталу у відношенні до ВВП;

• зміна запасів матеріальних оборотних коштів у відношенні до ВВП;

• відношення сальдо платіжного балансу України до ВВП;

• відношення темпу росту продуктивності праці до темпу росту за­робітної плати;

• частка наявних доходів нефінансових корпорацій у валових наяв­них доходах;

• частка сектора загальнодержавного управління в наявних доходах.

2. Індикатори фінансової безпеки:

3. Індикатори зовнішньоекономічної безпеки:

• частка імпорту у внутрішньому споживанні держави;

• частка імпорту продовольства у внутрішньому споживанні держави;

• питома вага провідної країни- партнера в загальному обсязі зо­внішньої торгівлі;

• питома вага сировинного та низького ступеня переробки експорту (промисловості) у загальному обсязі експорту товарів;

• коефіцієнт покриття імпорту експортом (відношення між обсягами експорту та імпорту);

• відношення обсягу експорту до ВВП;

• відношення обсягу імпорту до ВВП.

4. Індикатори науково-технологічної безпеки:

5. Індикатори енергетичної безпеки:

6. Індикатори соціальної безпеки:

7. Індикатори демографічної безпеки:

8. Індикатори продовольчої безпеки:

9. Індикатори виробничої безпеки:

Для економічної безпеки важливе значення мають не самі показники, а їх порогові значення та структура, тобто граничні величини, недотри­мання значень яких перешкоджає нормальному ходу розвитку різних еле­ментів відтворювання, призводячи до формування негативних, руйнів­них тенденцій в економічній безпеці.

Показники (індикатори), за якими визначені порогові значення, висту­пають системою показників економічної безпеки.

Важливо підкреслити, що найвища міра безпеки досягається за умо­ви, коли весь комплекс показників знаходиться у межах допустимих порогових значень, а порогові значення одного показника досягаються не за рахунок інших.

При цьому оптимальні значення знаходяться в інтервалі порогових значень. Мінімальні та максимальне значення індикатора, мінімальне та максимальне оптимальне значення індикаторів та порогові значення ви­значаються експертним шляхом.

Як бачимо, виявлення загроз економічної безпеки і прогнозування їх наслідків відбувається на основі моніторингу (систематичного співставлення дійсного стану економіки з бажаним) показників економіки України. Безпосередній відбір показників (індикаторів) для моніторингу вимагає спеціального опрацювання. Для точного визначення «діагнозу» стану економіки, виявлення і усунення небезпечних тенденцій необхідна комплексна оцінка порогових значень всіх показників (індикаторів), що, в свою чергу, вимагає додаткового поглибленого дослідження на основі класичної і некласичної залежності економічних параметрів з урахуван­ням зміни базису суспільства і особливої специфіки України.

 

Економічна безпека

Безпеку можна визначати як якісну характеристику об'єкта (системи), здатність об'єкта до існу­вання і розвитку та його захищеність від внутрішніх та зовнішніх загроз.

Місце, роль та пріоритет кожного елементів безпеки визначаються об­ставинами, що реально складаються на певний період часу всередині й зовні об'єкта. Зі зміною ситуації життєво важливого значення об'єктивно можуть набувати різні її властивості.

При визначенні економічної безпеки національної економіки слід роз­межувати поняття національної безпеки, економічної безпеки та еконо­мічної безпеки держави.

Національна безпека будь-якої держави - це системна категорія права, політичної економії та політології, тісно пов'язана з категоріями територіальної єдності й недоторканності, агресії та примусу, економіч­ної незалежності та економічного суверенітету тощо.

Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відображає причинно-наслідковий зв'язок між економічною мо­гутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв'язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних пара­метрів обороноздатності.

Таким чином, економічна безпека - це спроможність національної економіки забезпечити свій вільний і незалежний розвиток, стабільність громадянського суспільства та його інститутів, достатній оборонний потенціал країни за всіляких несприятливих умов і варіантів розвитку подій, а також здатність держави до захисту національних економічних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Економічна безпека держави - це стан рівноваги і соціально-орієн­тованого розвитку національної економічної системи, що досягається ре­алізацією сукупності форм та методів економічної політики.

Державна безпека і національна безпека є однопорядковими поняття­ми з позиції горизонтальної структури, у вертикальній структурі держав­на безпека - один з рівнів національної безпеки.

З точки зору національної економіки економічна безпека описує такий її стан, за якого забезпечується захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, сус­пільства, держави.

В основу науки про економічну безпеку національної економіки по­кладена теорія потенційних конфліктів (ТПК), що набула останнім часом загального поширення.

Суттєвість ТПК грунтується на ствердженні, що все існуюче в сві­ті - це, насамперед, різні форми існування енергії, що знаходяться одна з одною та з усіма іншими формами в постійних потенційних конфлік­тах. Отже, світобудова базується на перетворенні однієї форми енергії в іншу зі зміною рівнів їх потенціалів. Виходячи з положень ТПК, поява нової незалежної держави на арені світового співтовариства водночас по­роджує її конфліктність з іншими державами.

Людство створило державність з метою свого збереження через від­повідну організацію його діяльності. Наявність декількох держав згідно з ТПК неодмінно мало привести (і призвело) до виникнення конфліктів на цьому рівні існування форм енергії. З метою зменшення збитків для всіх співучасників створювалися міжнародні спілки, які діяли за відповідни­ми угодами та умовами. Спочатку кількість держав в цих об'єднаннях була невеликою. Потім почали створювати світові угрупування та спілки, які зараз, головним чином, спрямовані на збереження людства.

При аналізі економічної безпеки виділяються передусім три основні складові:

1. Економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спро­можність використовувати національні конкурентні переваги для забез­печення рівноправної участі у міжнародній торгівлі.

2. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької ді­яльності, стримування дестабілізуючих факторів.

3. Здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність само­стійно реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здій­снювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни.

Належний рівень економічної безпеки досягається здійсненням єди­ної державної політики, підкріпленої системою скоординованих заходів, адекватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без такої політики немож­ливо домогтися виходу з кризи, примусити працювати механізм управ­ління економічною ситуацією, створити ефективні механізми соціально­го захисту населення.

До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять:

• дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної без­пеки;

• баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави;

• взаємну відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо за­безпечення економічної безпеки;

• своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів;

• надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру;

• інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною еконо­мічною безпекою.

До об'єктів економічної безпеки відносять не тільки державу, її еко­номічну систему, а й суспільство та особистість. Суб'єктами економіч­ної безпеки України є центральні державні органи виконавчої влади, ор­гани місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації різних форм власності.

Забезпеченням економічної безпеки національної економіки має пере­йматися комплексна система, яка має досить велику кількість напрямів. Для національної економіки України, відповідно до методики розрахун­ку рівня економічної безпеки, що затверджений Наказом міністерства економіки України № 60 від 02.03.2007, розрізняють наступні складові: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, науко­во-технологічна, енергетична, виробнича, демографічна, соціальна, про­довольча безпека.

Макроекономічна безпека - це стан економіки, за якого досягається збалансованість макроекономічних відтворювальних пропорцій.

Фінансова безпека - це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, бан­ківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економіч­ної системи та економічне зростання.

Зовнішньоекономічна безпека - це такий стан відповідності зовніш­ньоекономічної діяльності національним економічним інтересам, що за­безпечує мінімізацію збитків держави від дії негативних зовнішніх еко­номічних чинників та створення сприятливих умов розвитку економіки завдяки її активній участі у світовому розподілі праці.

Інвестиційна безпека - це такий рівень національних та іноземних інвестицій (за умови оптимального їх співвідношення), який здатен за­безпечити довгострокову позитивну економічну динаміку при належно­му рівні фінансування науково-технічної сфери, створення інноваційної інфраструктури та адекватних інноваційних механізмів.

Науково-технологічна безпека - це такий стан науково-технологіч­ного та виробничого потенціалу національної економіки, який дає змогу забезпечити належне її функціонування, достатнє для досягнення та під­тримки конкурентоздатності вітчизняної продукції, а також гарантування державної незалежності за рахунок власних інтелектуальних і техноло­гічних ресурсів.

Енергетична безпека - це такий стан економіки, який забезпечує захищеність національних інтересів у енергетичній сфері від наявних і потенційних загроз внутрішнього та зовнішнього характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в паливно-енергетичних ресурсах для за­безпечення життєдіяльності населення та надійного функціонування на­ціональної економіки в режимах звичайного, надзвичайного та воєнного стану.

Соціальна безпека - це такий стан розвитку національної економіки, за якого держава здатна забезпечити гідний і якісний рівень життя насе­лення незалежно від впливу внутрішніх та зовнішніх загроз.

Демографічна безпека - це такий стан захищеності національної еко­номіки, суспільства та ринку праці від демографічних загроз, за якого за­безпечується розвиток України з урахуванням сукупності збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості відповідно до конституційних прав громадян України.

Продовольча безпека - це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-економічну та політичну стабіль­ність в суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім'ї, особи, а та­кож сталий економічний розвиток держави.

Виробнича безпека - це такий рівень розвитку промислового комп­лексу країни, що здатний забезпечити зростання економіки та її розши­рене відтворення.

 

Власність в умовах ринку

Продуктивність і ефективність національної економіки визначаються насамперед відношенням власності на землю, основний та обіговий капітали і результати праці. Ефективна ринкова еко­номічна система побудована на домінуючій приватній власності і механізмові, який забезпечує нагромадження власності в різних формах її прояву: землі, основних засобах, оборотних засобах, нерухомості, цінних паперах тощо.

Сама власність ще не визначає економічного змісту виробниц­тва і процесів обігу, але вона є основою формування відносин, що забезпечують відповідний господарський зміст.

Власність — об'єктивна економічна категорія. Водночас вона органічно обумовлюється її суб'єктом.

Специфічною властивістю власності є здатність приносити при­буток і нагромаджуватися чи розширюватися завдяки цілеспря­мованій праці. Об'єкт власності як фізична річ сам не може прино­сити прибуток і нагромаджуватися, це можливо лише за відповід­ного спонукання до праці її суб'єкта (власника і невласника) че­рез механізм економічного інтересу, що забезпечує остаточний результат — отримання прибутку чи доходу. Саме завдяки при­бутку чи доходу власник має змогу відтворити і розширити об'єкт власності, а невласник — збільшити свою заробітну платню. Най­ефективніше цей механізм функціонує за збігу інтересів власника і невласника.

Економічний інтерес є рушійною силою виробництва або на­дання послуг. Пріоритетна ланка в діалектичній єдності суб'єкта власності і його економічного інтересу — суб'єкт власності, який і формує свій інтерес, свої наміри. Практикадоводить: чим конк­ретнішим є власник засобів виробництва, тим виразніший його інтерес і тим раціональніше та ефективніше функціонують матеріяльні та грошові ресурси для реалізації цьогоінтересу.

Центральними суб'єктами ринку є власники капіталу, під­приємці, домашнігосподарства і держава. Обсяг і структура товаровиробництва визначаються потребами домашніх господарств і держави. Власне суспільні потреби є сигналом для виробників: для кого виробляти, що виробляти, як виробляти і скільки вироб­ляти. На ринку ресурсів виробники купують потрібне устатку­вання, сировину, матеріали, працю, технології і виробляють това­ри, яких потребує суспільство. Конкуренція підказує, як здійснювати виробництво, які застосовувати технології, як знизити вит­рати й отримати прибуток, де реалізувати свої товари. Ринок то­варів показує, скільки і яких товарів потребують домашні госпо­дарства і держава. Тобто на кожному ринку кожен його суб'єкт реалізовує власні інтереси. Важливо, щоб ринкові умови були сприятливі для того, інакше можливий спад виробництва і зниження доходів.

Найменше відчуження суб'єкта власності від об'єкта власності пропорційно знижує його (суб'єкта) інтерес до високоефективної праці та виробництва.

Мало того, відсутність можливості в суб'єкта праці задоволь­нити життєво необхідний інтерес неминуче спонукає його до

"тіньових" форм задоволення своїх економічних чи соціальних потреб, до правопорушень.

У приватної власності є конкретний суб'єкт, який не відчуже­ний від об'єкта власності і має чітко визначений інтерес з матеріалізованими кількісними та якісними параметрами, з відповідною стратегією і тактикою їх досягнення. Інтерес суб'єкта приватної власності поширюється на весь процес відтворення: зниження витрат виробництва; оптимізація оплати праці й узалежнення її від за­трат праці та її продуктивності; збільшення чистого прибутку чи доходу. Неприватна власність має неконкретизованого власника, суб'єкти праці відчужені від об'єкта власності, а їхні інтереси зву­жуються до розміру заробітної платні.

Світова практика господарювання доводить, що з огляду на інтереси індивіда, колективу і суспільства адекватно повинні ви­являтися види власності в різних формах. Це не означає, що фор­ми їх вияву мають жорстко встановлені пропорції. Навпаки, їх співвідношення має бути таке, щоб чутливо реагувати на корек­тиви, що їх вносять відповідні економічні та соціальні процеси, тобто ці співвідношення повинні бути структурно динамічними і соціальне та економічно згармонізованими.

Важливою умовою гармонізації структури, сприятливого й ефективного функціонування пропорцій видів і форм власності є їх антимонопольний характер. Створення умов для їх конкурен­ції — запорука сприятливого впливу видів і форм власності на зростання обсягів виробництва і підвищення якості продукції.

Особливістю двох видів власності незалежно від їх форм є різні підходи до управління, розподілу, обміну в межах кожного виду. Це зумовлено передусім тим, що різні види власності спонукають до неоднакової міри вираження економічного інтересу, можливо­стей його досягнення.

Приватна і неприватна власність формують відмінні системи свідомості у виробників-власників і виробників-невласників, си­стеми залучення кожного з них до процесу виробництва, їхнє став­лення до праці та її результатів, системи управління і регулюван­ня тощо, які в підсумку позначаються на остаточних результатах праці, виробництва, обміну і розподілу.

Для кожного типу економічної системи характерні свої органі­заційні форми власності, управління, розподілу, обміну і відповідні ознаки їх вияву через процеси виробництва, якість продукції, структури національних економік тощо.

Ліберально-ринковий тип економіки зорієнтований на ефек­тивність виробництва і пов'язані з нею механізми реалізації, а регламентовано-плановий — на форму її організації і створення відпо­відної інфраструктури та засобів для її обслуговування.

У світовій практиці господарювання ці два типи господарських систем співіснували в економічному суперництві. Планова систе­ма неспроможна була конкурувати з високоефективною ринко­вою, і з початку 90-х років XX ст. країни, де вона існувала, поча­ли трансформування своєї економіки в економіку ринкового типу.

 

Приватизація

Одним з важливих заходів переходу до ринку є роздержавлен­ня суспільної власності та її приватизація. Вона не повинна бути самоціллю, це лише інструмент для формування реальної людини економічної, стимулювання її підприємницької ініціативи і вивіль­нення дії ринкових сил.

У формуванні ефективної моделі ринкової економіки привати­зація має надзвичайно важливе значення. Від характеру її здійснен­ня залежать продуктивність та ефективність приватизованого капіталу. Досвід перехідних економік свідчить: приватизація від­бувається або задля привласнення капіталу й отримання надмірних прибутків, або задля залучення прямих іноземних капіталовкла­день, диверсифікації виробництва і створення збалансованої еко­номічної системи.

Для української моделі ринкової економіки прийнятнішим є дру­гий вид приватизації, позаяк він привабливіший для західних інве­сторів, які володіють новітніми технологіями й ефективними си­стемами організації виробництва. Однак в Україні переважає пер­ший вид приватизації, що характеризується, зрештою, простим привласненням майна підприємств вітчизняними "інвесторами", які. приватизувавши підприємства, отримують прибутки, "тіньові доходи, а структурної і технологічної реорганізації майже не здійснюють. Відчутною є участь у приватизації українських під­приємств російського капіталу, яка має більше політичну, ніж еко­номічну сутність.

Перевага такого типу приватизації свідчить про недосконалість законів, які регулюють цей процес, методів приватизації тощо. Позаяк приватизація в Україні призвела до відносного застою у ринкових реформах, поляризації суспільства з широким діапазо­ном доходів багатих і бідних, вона потребує належного впорядку­вання.

Приватизація здійснюється для:

формування реального власника майна, капіталу, створюва­ного прибутку і забезпечення умов лібералізації його дій;

створення конкурентного середовища та стимулів продук­тивного й ефективного використання праці і капіталу;

наповнення ринків продукцією, на яку є попит, зниження цін на продукцію, зменшення виробничих витрат і зростання прибутків.

Лібералізація і приватизація в Україні, як засвідчує практика, здебільшого здійснювалися без урахування таких цілей. Річ у тому, що робітничі колективи й адміністрація, отримавши право вста­новлювати розміри заробітної платні, одразу підвищили її вище за рівень, який обумовлювався продуктивністю праці, підприємства почали зазнавати відчутних збитків. Для їх відшкодування вони вимагали (і не без успіху) нових державних субсидій, що посилю­вало інфляцію. До таких негативних наслідків призвело порушен­ня логіки ринкової трансформації загалом. Лібералізація передба­чає скасування державного контролю за. цінами та рівнем заро­бітної платні і надання підприємствам більшої свободи дій для ство­рення бази для ринкових економічних відносин. Водночас вона вимагає якнайскорішого запровадження приватної власності (при­ватизації) для того, щоб підприємства могли належно скориста­тися отриманою свободою.

Значним аспектом приватизації є орієнтація на те, що отриман­ня прибутків можливе не одразу, а в майбутньому. Однак в Ук­раїні адміністрація і працівники здебільшого вбачали у своєму підприємстві лише джерело негайного доходу, а не основу май­бутнього добробуту, тому не виявляли зацікавленості в його дов­готривалому розвитку.

Важливим питанням приватизації в Україні є продаж підпри­ємств чужоземним покупцям — компаніям ринкових країн, які мають сучасні технології виробництва й управління, є платоспроможними, чи компаніям країн СНД, зокрема Росії, котрі, як і Україна, лише здійснюють перехід до ринку і є неплатоспроможними (зовнішній борг Росії — 150 млрд. дол., що дорівнює її річному ВВП).

Виходячи з пріоритетів (мети) приватизації, українські підприєм­ства доцільно продавати тим зарубіжним компаніям, які політич­не та економічносприятимуть продуктивному й ефективному їх використаннюзадля інтересів України та їхніх кредиторів.

У процесі приватизації в Україні здійснювалося акціонування (корпоратизація) підприємств.

Акціонуванняправова процедура перетворення держав­ного підприємства на акціонерне товариство, яка передбачає поділ власності підприємства на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл між: працівника­ми чи продаж: населенню.

За програмою української приватизації адміністрація і колек­тив підприємства мають змогу впливати на вибір її способу. Зде­більшого у процесі акціонування контрольний пакет акцій отри­мують підприємства. Решта акцій виставляється на сертифікатні аукціони, в яких беруть участь окремі громадяни та інвестиційні фонди. Однак і досі для процесу масової приватизації в Україні характерним є продаж підприємств російським компаніям, які самі перебувають у стані стагнації.

Досвід ринкових країн показує, що навіть після приватизації Україні належить вирішити складне питання — створення дієвої системи приватної власності, судово-правової системи, спромож­ної забезпечити дотримання прав приватної власності, фондової біржі, на якій можна було б купувати акції корпорацій на відкри­тому ринку

19) Національний продукт як виробнича база добробуту

Добробут пов'язаний з потребами, а потреби визначають струк­туру виробництва і споживання продукту. Отже, створений на­ціональний продукт є кінцевим результатом управлінських рішень уряду та діяльності зайнятих у сферах виробництва товарів та надання послуг. Практично національний продукт як суспільне благо, багатство стає економічним інтересом для усього суспіль­ства. Адже виявляється: можна споживати лише те, що виробле­но. Скільки нація виробляє, стільки й споживає. Від рівня і струк­тури виробництва національного продукту загалом і на душу населення залежатиме і відповідний рівень задоволення потреб, тобто рівень добробуту нації. Щоб підносити рівень добробуту, насамперед необхідно підносити обсяг виробництва національно­го продукту та приводити його структуру до обсягу і структури потреб людей. Національний продукт виступає не лише суспіль­ним інтересом, а йстимулом.

Теорія національного продукту В обґрунтовує його як резуль­тат відповідних суспільних витрат В*. Тобто, що виробили, те й спожили. Проте економічна теорія обґрунтовує витрати вироб­ничі— О (оборотний капітал— сировина, матеріали, енергія і т. ін.) та споживчі — d В* (населення, держава і ін.). Тому уряд краї­ни і виробники повинні бути зацікавленні у створенні такої вар­тісної структури національного продукту, щоби виробничі вит­рати зменшувалися— ↓ О, споживчі зростали— ↑d В*.

В = ↓ О + ↑dB *.

Валовий внутрішній продукт ЛВ є національним стимулом, ос­кільки виражає кінцевий продукт споживання у країні. Від його розподілу залежать і стан економіки, і рівень життя населення. Теорія макроекономіки розподіл валового внутрішнього продук­ту d В* обґрунтовує такими показниками:

dВ* = С + Б + К + (Е-І), де С — споживання домашніх господарств; Б — споживання дер­жави (бюджетні надходження і витрати держави); К — капітальні вкладення; Е — експорт; І — імпорт.

Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайви­щого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівни­ком — у формі заробітної платні, власником капіталу — у формі прибутку, державою — у формі бюджету, зовнішньою торгів­лею — у формі чистого експорту (ЧЕ = Е - І). Валовий внутрішній продукт здійснює рух у формі товарів, послуг, капіталів і гро­шей. Різні суб'єкти ринку неоднаковою мірою причетні до його створення, розподілу, обміну і привласнення: власники капіталу і наймані працівники створюють ВВП, держава на основі трудово­го і податкового законодавства розподіляє його, торговельні організації — реалізують ВВП.

У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів мо­жуть спонукати для їх отримання до використання таких методів:

економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання праців­ників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заро­бітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодав­ством);

''тіньових" (через неформальну (незареєстровану) вироб­ничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється по­датковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки від якої привласнюються, податки не сплачуються);

кримінальних (через вилучення і привласнення частини на­ціонального продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управлі­ння в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу).

Ринкова економічна система, заснована на підприємницькій ініціативі власників капіталу, лібералізації видів діяльності, висо­копродуктивному і високоефективному виробництві, передбачає лише економічні методи стимулювання. Це пояснюється тим, що використання тіньових" і кримінальних методів призводить до катастрофічних наслідків: якщо, наприклад, половина національ­ного капіталу і продукту перебуватимуть "у тіні" або якщо з формального обороту товарів і грошей постійно вилучатимуть (розкрадатимуть) бюджетні кошти, чужоземні кредити, товари, привласнюватимуть їх чи переказуватимуть на таємні рахунки в іноземних банках, це спричинить занепад економіки, держави і рівня життя народу й унеможливить перехід до ринку.

Успішний перехід до ринку потребує запровадження лише еко­номічних стимулів:

В = 0 + Т + А+ЧП.

Вартісна структура національного продукту показує, що еко­номічним стимулом для власника капіталу є відшкодування обо­ротного капіталу О, частини основного капіталу А і чистий при­буток ЧП; для найманого працівника — заробітна платня Т. Ство­рений валовий внутрішній продукт d В - Т + А + ЧП спрямовуєть­ся на розвиток виробничої сфери і сфери послуг та фінансування державних інститутів через систему сплати податків на доходи і прибутки виробників, на основі яких формується Державний бюд­жет. Держава безпосередньо впливає на встановлення пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, створюючи правову базу стимулювання виробництва, праці, руху капіталів, товарів, грошей. Державні чиновники можуть приймати рішення як на по­силення стимулів зростання виробництва національного продук­ту, так і на його розподіл в інтересах зміцнення своєї влади, окре­мих бізнесових чи політичних угруповань, олігархів та ін. Для ринкової економіки характерним є посилення стимулів до зро­стання виробництва національного продукту і його розподіл за внеском кожного суб'єкта у створення НП:

dВ* = С + Б + К + (Е-І). З рівняння розподілу валового внутрішнього продукту випли­ває, що чим більшим він є, тим більше коштів отримають домашні господарства С, Державний бюджет Б, більшими будуть капітальні вкладення А" і експорт Е > І (унаслідок переважання експорту над імпортом можливе зростання інвалютних резервів через позитив­не сальдо платіжного балансу). У ринковій економіці неприйнятним є розподіл ВВГІ, який знижує стимули до виробництва, тобто економічні стимули виробників, і сприяє збагаченню окремих осіб або кланів за рахунок "тіньового" чи кримінального привласнен­ня продукту навіть за скорочення ВВП. Економічне стимулюван­ня має охоплювати сфери виробництва, послуг і державну систе­му влади та управління.

Отже, економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і спо­живання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, зба­лансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом.

18)Засади соціально-ринкової економіки

Зростання добробуту нації прямо залежить від зростання на­ціонального продукту. Своєю чергою, підвищення обсягів вироб­ництва потребує такої економічної системи, тобто фінансів, інте­ресів, стимулів і т. ін., які спонукали б уряд і виробників до висо­коефективного виробництва, зокрема раціонального використан­ня робочого часу та ресурсів. Насамперед економічна система по­винна би забезпечити: по-перше, фундаментальні основи вільного підприємництва і соціального добробуту; по-друге, умови реалі­зації економічних інтересів і стимулів власникам капіталів і най­маним працівникам.

Практично йдеться про формування соціально-орієнтованої рин­кової економіки, засади якої передбачають виробництво та роз­поділ національного продукту для піднесення добробуту нації.

Фундаментальні основи соціально-ринкової економіки. Після Другої світової війни нові німецькі лідери, зокрема Л. Ерхард, зро­били важливий внесок у теорію ринкової системи, обґрунтував­ши і запровадивши в науковий обіг поняття "соціально орієнто­вана ринкова економіка".

Соціально орієнтована ринкова економікамодель соціально-економічного розвитку, для якої характерне перева­жання приватної власності та ринку, їх поєднання з дер­жавною власністю і державним регулюванням та системою соціального захисту населення.

Ця модель ринкової економіки втілена в життя у розвинутих країнах. Соціальний захист у соціально орієнтованій ринковій еко­номіці передбачає: допомогу в разі безробіття: виплати безробіт­ним, спрямовані на підтримання їхнього життєвого рівня, доки вони знайдуть нову роботу; пенсії за віком: держ



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 1528; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.220.219 (0.012 с.)