Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Показники рівня економічної безпеки↑ Стр 1 из 17Следующая ⇒ Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА Показники рівня економічної безпеки Основою для оцінки загрози витрат від їх впливу є критерії економічної безпеки, що можуть бути якісними або кількісними. Критерії, у свою чергу, виражаються показниками економічної безпеки. Таким чином, суть економічної безпеки реалізується в системі її критеріїв і показників. Основні терміни, які використовуються в методиці для розрахунку рівня економічної безпеки, є наступними: 1) критерії економічної безпеки - це реальні статистичні показники, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забезпечення її сталого розвитку. Основним критерієм економічної безпеки країни є здатність її економіки зберігати або принаймні швидко поновлювати критичний рівень суспільного відтворення в умовах припинення зовнішніх поставок або кризових ситуацій внутрішнього характеру; 2) індикатори економічної безпеки - це реальні статистичні показники розвитку економіки країни, які найбільш повно характеризують явища і тенденції в економічній сфері і визначаються на основі критеріїв економічної безпеки; 3) оптимальні значення індикаторів - це інтервал величин, у межах яких створюються найбільш сприятливі умови для відтворювальних процесів в економіці; 4) порогові значення індикаторів - це кількісні величини, порушення яких викликає несприятливі тенденції в економіці; 5) граничні значення індикаторів - це кількісні величини, порушення яких викликає загрозливі процеси в економіці. Очевидно, що критерій не може прийматися як пряма вказівка до дії. Потрібен поетапний підхід у його реалізації відповідно до реорганізації базису суспільства, перебудови ресурсно-виробничого потенціалу, створення нових ринкових інститутів, господарських важелів, структур управління, а також завдяки іншим глобальним заходам, що проводяться на даному етапі розвитку. Але, як зазначалось вище, критерії економічної безпеки диктують вибір певних показників (індикаторів) економічної безпеки об'єкта дослідження, що будуть змальовувати і характеризувати еволюцію відтворювання ринку, рівень його кількісних і якісних параметрів у системі світової статистики. Таким чином, методика визначення рівня економічної безпеки містить такі етапи конструювання інтегральної оцінки економічної безпеки: • формування множини індикаторів; • визначення характеристичних (оптимальних, порогових та граничних) значень індикаторів; • нормалізація індикаторів; • визначення вагових коефіцієнтів; • розрахунок інтегрального індексу. Індикатори стану економічної безпеки України, їхні характеристичні значення розроблено за кожною складовою економічної безпеки. Відбір множини індикаторів здійснювався з урахуванням світового досвіду та напрацювань українських вчених. Періодичність перегляду системи індикаторів та їх характеристичних значень у зв'язку зі змінами в національній і світовій економіці здійснюється у разі необхідності, але не рідше ніж один раз на два роки. На сучасному етапі розробки методології виміру рівня економічної безпеки система індикаторів представлена у наступному вигляді: /. Індикатори макроекономічної безпеки України: • рівень „тінізації" економіки до ВВП; • відношення обсягу ВВП до середнього значення у країнах ЄС; • відношення обсягу ВВП на одну особу до середньосвітового значення; • валове нагромадження основного капіталу у відношенні до ВВП; • зміна запасів матеріальних оборотних коштів у відношенні до ВВП; • відношення сальдо платіжного балансу України до ВВП; • відношення темпу росту продуктивності праці до темпу росту заробітної плати; • частка наявних доходів нефінансових корпорацій у валових наявних доходах; • частка сектора загальнодержавного управління в наявних доходах. 2. Індикатори фінансової безпеки: 3. Індикатори зовнішньоекономічної безпеки: • частка імпорту у внутрішньому споживанні держави; • частка імпорту продовольства у внутрішньому споживанні держави; • питома вага провідної країни- партнера в загальному обсязі зовнішньої торгівлі; • питома вага сировинного та низького ступеня переробки експорту (промисловості) у загальному обсязі експорту товарів; • коефіцієнт покриття імпорту експортом (відношення між обсягами експорту та імпорту); • відношення обсягу експорту до ВВП; • відношення обсягу імпорту до ВВП. 4. Індикатори науково-технологічної безпеки: 5. Індикатори енергетичної безпеки: 6. Індикатори соціальної безпеки: 7. Індикатори демографічної безпеки: 8. Індикатори продовольчої безпеки: 9. Індикатори виробничої безпеки: Для економічної безпеки важливе значення мають не самі показники, а їх порогові значення та структура, тобто граничні величини, недотримання значень яких перешкоджає нормальному ходу розвитку різних елементів відтворювання, призводячи до формування негативних, руйнівних тенденцій в економічній безпеці. Показники (індикатори), за якими визначені порогові значення, виступають системою показників економічної безпеки. Важливо підкреслити, що найвища міра безпеки досягається за умови, коли весь комплекс показників знаходиться у межах допустимих порогових значень, а порогові значення одного показника досягаються не за рахунок інших. При цьому оптимальні значення знаходяться в інтервалі порогових значень. Мінімальні та максимальне значення індикатора, мінімальне та максимальне оптимальне значення індикаторів та порогові значення визначаються експертним шляхом. Як бачимо, виявлення загроз економічної безпеки і прогнозування їх наслідків відбувається на основі моніторингу (систематичного співставлення дійсного стану економіки з бажаним) показників економіки України. Безпосередній відбір показників (індикаторів) для моніторингу вимагає спеціального опрацювання. Для точного визначення «діагнозу» стану економіки, виявлення і усунення небезпечних тенденцій необхідна комплексна оцінка порогових значень всіх показників (індикаторів), що, в свою чергу, вимагає додаткового поглибленого дослідження на основі класичної і некласичної залежності економічних параметрів з урахуванням зміни базису суспільства і особливої специфіки України.
Економічна безпека Безпеку можна визначати як якісну характеристику об'єкта (системи), здатність об'єкта до існування і розвитку та його захищеність від внутрішніх та зовнішніх загроз. Місце, роль та пріоритет кожного елементів безпеки визначаються обставинами, що реально складаються на певний період часу всередині й зовні об'єкта. Зі зміною ситуації життєво важливого значення об'єктивно можуть набувати різні її властивості. При визначенні економічної безпеки національної економіки слід розмежувати поняття національної безпеки, економічної безпеки та економічної безпеки держави. Національна безпека будь-якої держави - це системна категорія права, політичної економії та політології, тісно пов'язана з категоріями територіальної єдності й недоторканності, агресії та примусу, економічної незалежності та економічного суверенітету тощо. Економічна безпека є провідною складовою національної безпеки. Вона відображає причинно-наслідковий зв'язок між економічною могутністю країни, її воєнно-економічним потенціалом та національною безпекою. Цей зв'язок передбачає з боку держави свідоме підтримання певних пропорцій між нагромадженням валового внутрішнього продукту і військовим будівництвом для забезпечення кількісних та якісних параметрів обороноздатності. Таким чином, економічна безпека - це спроможність національної економіки забезпечити свій вільний і незалежний розвиток, стабільність громадянського суспільства та його інститутів, достатній оборонний потенціал країни за всіляких несприятливих умов і варіантів розвитку подій, а також здатність держави до захисту національних економічних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз. Економічна безпека держави - це стан рівноваги і соціально-орієнтованого розвитку національної економічної системи, що досягається реалізацією сукупності форм та методів економічної політики. Державна безпека і національна безпека є однопорядковими поняттями з позиції горизонтальної структури, у вертикальній структурі державна безпека - один з рівнів національної безпеки. З точки зору національної економіки економічна безпека описує такий її стан, за якого забезпечується захист національних інтересів, стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз, здатність до розвитку та захищеність життєво важливих інтересів людей, суспільства, держави. Під життєво важливими інтересами в даному контексті розуміють сукупність потреб, які забезпечують існування і прогресивний розвиток особистості, суспільства, держави. В основу науки про економічну безпеку національної економіки покладена теорія потенційних конфліктів (ТПК), що набула останнім часом загального поширення. Суттєвість ТПК грунтується на ствердженні, що все існуюче в світі - це, насамперед, різні форми існування енергії, що знаходяться одна з одною та з усіма іншими формами в постійних потенційних конфліктах. Отже, світобудова базується на перетворенні однієї форми енергії в іншу зі зміною рівнів їх потенціалів. Виходячи з положень ТПК, поява нової незалежної держави на арені світового співтовариства водночас породжує її конфліктність з іншими державами. Людство створило державність з метою свого збереження через відповідну організацію його діяльності. Наявність декількох держав згідно з ТПК неодмінно мало привести (і призвело) до виникнення конфліктів на цьому рівні існування форм енергії. З метою зменшення збитків для всіх співучасників створювалися міжнародні спілки, які діяли за відповідними угодами та умовами. Спочатку кількість держав в цих об'єднаннях була невеликою. Потім почали створювати світові угрупування та спілки, які зараз, головним чином, спрямовані на збереження людства. При аналізі економічної безпеки виділяються передусім три основні складові: 1. Економічна незалежність, що означає насамперед можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, спроможність використовувати національні конкурентні переваги для забезпечення рівноправної участі у міжнародній торгівлі. 2. Стійкість і стабільність національної економіки передбачає міцність і надійність усіх елементів економічної системи, захист усіх форм власності, створення гарантій для ефективної підприємницької діяльності, стримування дестабілізуючих факторів. 3. Здатність до саморозвитку і прогресу, тобто спроможність самостійно реалізовувати і захищати національні економічні інтереси, здійснювати постійну модернізацію виробництва, ефективну інвестиційну та інноваційну політику, розвивати інтелектуальний і трудовий потенціал країни. Належний рівень економічної безпеки досягається здійсненням єдиної державної політики, підкріпленої системою скоординованих заходів, адекватних внутрішнім та зовнішнім загрозам. Без такої політики неможливо домогтися виходу з кризи, примусити працювати механізм управління економічною ситуацією, створити ефективні механізми соціального захисту населення. До основних принципів забезпечення економічної безпеки України відносять: • дотримання законності на всіх етапах забезпечення економічної безпеки; • баланс економічних інтересів особи, сім'ї, суспільства, держави; • взаємну відповідальність особи, сім'ї, суспільства, держави щодо забезпечення економічної безпеки; • своєчасність і адекватність заходів, пов'язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; • надання пріоритету мирним заходам у вирішенні як внутрішніх, так і зовнішніх конфліктів економічного характеру; • інтеграцію національної економічної безпеки з міжнародною економічною безпекою. До об'єктів економічної безпеки відносять не тільки державу, її економічну систему, а й суспільство та особистість. Суб'єктами економічної безпеки України є центральні державні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації різних форм власності. Забезпеченням економічної безпеки національної економіки має перейматися комплексна система, яка має досить велику кількість напрямів. Для національної економіки України, відповідно до методики розрахунку рівня економічної безпеки, що затверджений Наказом міністерства економіки України № 60 від 02.03.2007, розрізняють наступні складові: макроекономічна, фінансова, зовнішньоекономічна, інвестиційна, науково-технологічна, енергетична, виробнича, демографічна, соціальна, продовольча безпека. Макроекономічна безпека - це стан економіки, за якого досягається збалансованість макроекономічних відтворювальних пропорцій. Фінансова безпека - це такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання. Зовнішньоекономічна безпека - це такий стан відповідності зовнішньоекономічної діяльності національним економічним інтересам, що забезпечує мінімізацію збитків держави від дії негативних зовнішніх економічних чинників та створення сприятливих умов розвитку економіки завдяки її активній участі у світовому розподілі праці. Інвестиційна безпека - це такий рівень національних та іноземних інвестицій (за умови оптимального їх співвідношення), який здатен забезпечити довгострокову позитивну економічну динаміку при належному рівні фінансування науково-технічної сфери, створення інноваційної інфраструктури та адекватних інноваційних механізмів. Науково-технологічна безпека - це такий стан науково-технологічного та виробничого потенціалу національної економіки, який дає змогу забезпечити належне її функціонування, достатнє для досягнення та підтримки конкурентоздатності вітчизняної продукції, а також гарантування державної незалежності за рахунок власних інтелектуальних і технологічних ресурсів. Енергетична безпека - це такий стан економіки, який забезпечує захищеність національних інтересів у енергетичній сфері від наявних і потенційних загроз внутрішнього та зовнішнього характеру, дає змогу задовольняти реальні потреби в паливно-енергетичних ресурсах для забезпечення життєдіяльності населення та надійного функціонування національної економіки в режимах звичайного, надзвичайного та воєнного стану. Соціальна безпека - це такий стан розвитку національної економіки, за якого держава здатна забезпечити гідний і якісний рівень життя населення незалежно від впливу внутрішніх та зовнішніх загроз. Демографічна безпека - це такий стан захищеності національної економіки, суспільства та ринку праці від демографічних загроз, за якого забезпечується розвиток України з урахуванням сукупності збалансованих демографічних інтересів держави, суспільства й особистості відповідно до конституційних прав громадян України. Продовольча безпека - це такий рівень продовольчого забезпечення населення, який гарантує соціально-економічну та політичну стабільність в суспільстві, стійкий та якісний розвиток нації, сім'ї, особи, а також сталий економічний розвиток держави. Виробнича безпека - це такий рівень розвитку промислового комплексу країни, що здатний забезпечити зростання економіки та її розширене відтворення.
Власність в умовах ринку Продуктивність і ефективність національної економіки визначаються насамперед відношенням власності на землю, основний та обіговий капітали і результати праці. Ефективна ринкова економічна система побудована на домінуючій приватній власності і механізмові, який забезпечує нагромадження власності в різних формах її прояву: землі, основних засобах, оборотних засобах, нерухомості, цінних паперах тощо. Сама власність ще не визначає економічного змісту виробництва і процесів обігу, але вона є основою формування відносин, що забезпечують відповідний господарський зміст. Власність — об'єктивна економічна категорія. Водночас вона органічно обумовлюється її суб'єктом. Специфічною властивістю власності є здатність приносити прибуток і нагромаджуватися чи розширюватися завдяки цілеспрямованій праці. Об'єкт власності як фізична річ сам не може приносити прибуток і нагромаджуватися, це можливо лише за відповідного спонукання до праці її суб'єкта (власника і невласника) через механізм економічного інтересу, що забезпечує остаточний результат — отримання прибутку чи доходу. Саме завдяки прибутку чи доходу власник має змогу відтворити і розширити об'єкт власності, а невласник — збільшити свою заробітну платню. Найефективніше цей механізм функціонує за збігу інтересів власника і невласника. Економічний інтерес є рушійною силою виробництва або надання послуг. Пріоритетна ланка в діалектичній єдності суб'єкта власності і його економічного інтересу — суб'єкт власності, який і формує свій інтерес, свої наміри. Практикадоводить: чим конкретнішим є власник засобів виробництва, тим виразніший його інтерес і тим раціональніше та ефективніше функціонують матеріяльні та грошові ресурси для реалізації цьогоінтересу. Центральними суб'єктами ринку є власники капіталу, підприємці, домашнігосподарства і держава. Обсяг і структура товаровиробництва визначаються потребами домашніх господарств і держави. Власне суспільні потреби є сигналом для виробників: для кого виробляти, що виробляти, як виробляти і скільки виробляти. На ринку ресурсів виробники купують потрібне устаткування, сировину, матеріали, працю, технології і виробляють товари, яких потребує суспільство. Конкуренція підказує, як здійснювати виробництво, які застосовувати технології, як знизити витрати й отримати прибуток, де реалізувати свої товари. Ринок товарів показує, скільки і яких товарів потребують домашні господарства і держава. Тобто на кожному ринку кожен його суб'єкт реалізовує власні інтереси. Важливо, щоб ринкові умови були сприятливі для того, інакше можливий спад виробництва і зниження доходів. Найменше відчуження суб'єкта власності від об'єкта власності пропорційно знижує його (суб'єкта) інтерес до високоефективної праці та виробництва. Мало того, відсутність можливості в суб'єкта праці задовольнити життєво необхідний інтерес неминуче спонукає його до "тіньових" форм задоволення своїх економічних чи соціальних потреб, до правопорушень. У приватної власності є конкретний суб'єкт, який не відчужений від об'єкта власності і має чітко визначений інтерес з матеріалізованими кількісними та якісними параметрами, з відповідною стратегією і тактикою їх досягнення. Інтерес суб'єкта приватної власності поширюється на весь процес відтворення: зниження витрат виробництва; оптимізація оплати праці й узалежнення її від затрат праці та її продуктивності; збільшення чистого прибутку чи доходу. Неприватна власність має неконкретизованого власника, суб'єкти праці відчужені від об'єкта власності, а їхні інтереси звужуються до розміру заробітної платні. Світова практика господарювання доводить, що з огляду на інтереси індивіда, колективу і суспільства адекватно повинні виявлятися види власності в різних формах. Це не означає, що форми їх вияву мають жорстко встановлені пропорції. Навпаки, їх співвідношення має бути таке, щоб чутливо реагувати на корективи, що їх вносять відповідні економічні та соціальні процеси, тобто ці співвідношення повинні бути структурно динамічними і соціальне та економічно згармонізованими. Важливою умовою гармонізації структури, сприятливого й ефективного функціонування пропорцій видів і форм власності є їх антимонопольний характер. Створення умов для їх конкуренції — запорука сприятливого впливу видів і форм власності на зростання обсягів виробництва і підвищення якості продукції. Особливістю двох видів власності незалежно від їх форм є різні підходи до управління, розподілу, обміну в межах кожного виду. Це зумовлено передусім тим, що різні види власності спонукають до неоднакової міри вираження економічного інтересу, можливостей його досягнення. Приватна і неприватна власність формують відмінні системи свідомості у виробників-власників і виробників-невласників, системи залучення кожного з них до процесу виробництва, їхнє ставлення до праці та її результатів, системи управління і регулювання тощо, які в підсумку позначаються на остаточних результатах праці, виробництва, обміну і розподілу. Для кожного типу економічної системи характерні свої організаційні форми власності, управління, розподілу, обміну і відповідні ознаки їх вияву через процеси виробництва, якість продукції, структури національних економік тощо. Ліберально-ринковий тип економіки зорієнтований на ефективність виробництва і пов'язані з нею механізми реалізації, а регламентовано-плановий — на форму її організації і створення відповідної інфраструктури та засобів для її обслуговування. У світовій практиці господарювання ці два типи господарських систем співіснували в економічному суперництві. Планова система неспроможна була конкурувати з високоефективною ринковою, і з початку 90-х років XX ст. країни, де вона існувала, почали трансформування своєї економіки в економіку ринкового типу.
Приватизація Одним з важливих заходів переходу до ринку є роздержавлення суспільної власності та її приватизація. Вона не повинна бути самоціллю, це лише інструмент для формування реальної людини економічної, стимулювання її підприємницької ініціативи і вивільнення дії ринкових сил. У формуванні ефективної моделі ринкової економіки приватизація має надзвичайно важливе значення. Від характеру її здійснення залежать продуктивність та ефективність приватизованого капіталу. Досвід перехідних економік свідчить: приватизація відбувається або задля привласнення капіталу й отримання надмірних прибутків, або задля залучення прямих іноземних капіталовкладень, диверсифікації виробництва і створення збалансованої економічної системи. Для української моделі ринкової економіки прийнятнішим є другий вид приватизації, позаяк він привабливіший для західних інвесторів, які володіють новітніми технологіями й ефективними системами організації виробництва. Однак в Україні переважає перший вид приватизації, що характеризується, зрештою, простим привласненням майна підприємств вітчизняними "інвесторами", які. приватизувавши підприємства, отримують прибутки, "тіньові доходи, а структурної і технологічної реорганізації майже не здійснюють. Відчутною є участь у приватизації українських підприємств російського капіталу, яка має більше політичну, ніж економічну сутність. Перевага такого типу приватизації свідчить про недосконалість законів, які регулюють цей процес, методів приватизації тощо. Позаяк приватизація в Україні призвела до відносного застою у ринкових реформах, поляризації суспільства з широким діапазоном доходів багатих і бідних, вона потребує належного впорядкування. Приватизація здійснюється для: формування реального власника майна, капіталу, створюваного прибутку і забезпечення умов лібералізації його дій; створення конкурентного середовища та стимулів продуктивного й ефективного використання праці і капіталу; наповнення ринків продукцією, на яку є попит, зниження цін на продукцію, зменшення виробничих витрат і зростання прибутків. Лібералізація і приватизація в Україні, як засвідчує практика, здебільшого здійснювалися без урахування таких цілей. Річ у тому, що робітничі колективи й адміністрація, отримавши право встановлювати розміри заробітної платні, одразу підвищили її вище за рівень, який обумовлювався продуктивністю праці, підприємства почали зазнавати відчутних збитків. Для їх відшкодування вони вимагали (і не без успіху) нових державних субсидій, що посилювало інфляцію. До таких негативних наслідків призвело порушення логіки ринкової трансформації загалом. Лібералізація передбачає скасування державного контролю за. цінами та рівнем заробітної платні і надання підприємствам більшої свободи дій для створення бази для ринкових економічних відносин. Водночас вона вимагає якнайскорішого запровадження приватної власності (приватизації) для того, щоб підприємства могли належно скористатися отриманою свободою. Значним аспектом приватизації є орієнтація на те, що отримання прибутків можливе не одразу, а в майбутньому. Однак в Україні адміністрація і працівники здебільшого вбачали у своєму підприємстві лише джерело негайного доходу, а не основу майбутнього добробуту, тому не виявляли зацікавленості в його довготривалому розвитку. Важливим питанням приватизації в Україні є продаж підприємств чужоземним покупцям — компаніям ринкових країн, які мають сучасні технології виробництва й управління, є платоспроможними, чи компаніям країн СНД, зокрема Росії, котрі, як і Україна, лише здійснюють перехід до ринку і є неплатоспроможними (зовнішній борг Росії — 150 млрд. дол., що дорівнює її річному ВВП). Виходячи з пріоритетів (мети) приватизації, українські підприємства доцільно продавати тим зарубіжним компаніям, які політичне та економічносприятимуть продуктивному й ефективному їх використаннюзадля інтересів України та їхніх кредиторів. У процесі приватизації в Україні здійснювалося акціонування (корпоратизація) підприємств. Акціонування — правова процедура перетворення державного підприємства на акціонерне товариство, яка передбачає поділ власності підприємства на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл між: працівниками чи продаж: населенню. За програмою української приватизації адміністрація і колектив підприємства мають змогу впливати на вибір її способу. Здебільшого у процесі акціонування контрольний пакет акцій отримують підприємства. Решта акцій виставляється на сертифікатні аукціони, в яких беруть участь окремі громадяни та інвестиційні фонди. Однак і досі для процесу масової приватизації в Україні характерним є продаж підприємств російським компаніям, які самі перебувають у стані стагнації. Досвід ринкових країн показує, що навіть після приватизації Україні належить вирішити складне питання — створення дієвої системи приватної власності, судово-правової системи, спроможної забезпечити дотримання прав приватної власності, фондової біржі, на якій можна було б купувати акції корпорацій на відкритому ринку 19) Національний продукт як виробнича база добробуту Добробут пов'язаний з потребами, а потреби визначають структуру виробництва і споживання продукту. Отже, створений національний продукт є кінцевим результатом управлінських рішень уряду та діяльності зайнятих у сферах виробництва товарів та надання послуг. Практично національний продукт як суспільне благо, багатство стає економічним інтересом для усього суспільства. Адже виявляється: можна споживати лише те, що вироблено. Скільки нація виробляє, стільки й споживає. Від рівня і структури виробництва національного продукту загалом і на душу населення залежатиме і відповідний рівень задоволення потреб, тобто рівень добробуту нації. Щоб підносити рівень добробуту, насамперед необхідно підносити обсяг виробництва національного продукту та приводити його структуру до обсягу і структури потреб людей. Національний продукт виступає не лише суспільним інтересом, а йстимулом. Теорія національного продукту В обґрунтовує його як результат відповідних суспільних витрат В*. Тобто, що виробили, те й спожили. Проте економічна теорія обґрунтовує витрати виробничі— О (оборотний капітал— сировина, матеріали, енергія і т. ін.) та споживчі — d В* (населення, держава і ін.). Тому уряд країни і виробники повинні бути зацікавленні у створенні такої вартісної структури національного продукту, щоби виробничі витрати зменшувалися— ↓ О, споживчі зростали— ↑d В*. В = ↓ О + ↑dB *. Валовий внутрішній продукт ЛВ є національним стимулом, оскільки виражає кінцевий продукт споживання у країні. Від його розподілу залежать і стан економіки, і рівень життя населення. Теорія макроекономіки розподіл валового внутрішнього продукту d В* обґрунтовує такими показниками: dВ* = С + Б + К + (Е-І), де С — споживання домашніх господарств; Б — споживання держави (бюджетні надходження і витрати держави); К — капітальні вкладення; Е — експорт; І — імпорт. Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайвищого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівником — у формі заробітної платні, власником капіталу — у формі прибутку, державою — у формі бюджету, зовнішньою торгівлею — у формі чистого експорту (ЧЕ = Е - І). Валовий внутрішній продукт здійснює рух у формі товарів, послуг, капіталів і грошей. Різні суб'єкти ринку неоднаковою мірою причетні до його створення, розподілу, обміну і привласнення: власники капіталу і наймані працівники створюють ВВП, держава на основі трудового і податкового законодавства розподіляє його, торговельні організації — реалізують ВВП. У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів можуть спонукати для їх отримання до використання таких методів: економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання працівників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заробітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодавством); ''тіньових" (через неформальну (незареєстровану) виробничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється податковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки від якої привласнюються, податки не сплачуються); кримінальних (через вилучення і привласнення частини національного продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управління в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу). Ринкова економічна система, заснована на підприємницькій ініціативі власників капіталу, лібералізації видів діяльності, високопродуктивному і високоефективному виробництві, передбачає лише економічні методи стимулювання. Це пояснюється тим, що використання тіньових" і кримінальних методів призводить до катастрофічних наслідків: якщо, наприклад, половина національного капіталу і продукту перебуватимуть "у тіні" або якщо з формального обороту товарів і грошей постійно вилучатимуть (розкрадатимуть) бюджетні кошти, чужоземні кредити, товари, привласнюватимуть їх чи переказуватимуть на таємні рахунки в іноземних банках, це спричинить занепад економіки, держави і рівня життя народу й унеможливить перехід до ринку. Успішний перехід до ринку потребує запровадження лише економічних стимулів: В = 0 + Т + А+ЧП. Вартісна структура національного продукту показує, що економічним стимулом для власника капіталу є відшкодування оборотного капіталу О, частини основного капіталу А і чистий прибуток ЧП; для найманого працівника — заробітна платня Т. Створений валовий внутрішній продукт d В - Т + А + ЧП спрямовується на розвиток виробничої сфери і сфери послуг та фінансування державних інститутів через систему сплати податків на доходи і прибутки виробників, на основі яких формується Державний бюджет. Держава безпосередньо впливає на встановлення пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту, створюючи правову базу стимулювання виробництва, праці, руху капіталів, товарів, грошей. Державні чиновники можуть приймати рішення як на посилення стимулів зростання виробництва національного продукту, так і на його розподіл в інтересах зміцнення своєї влади, окремих бізнесових чи політичних угруповань, олігархів та ін. Для ринкової економіки характерним є посилення стимулів до зростання виробництва національного продукту і його розподіл за внеском кожного суб'єкта у створення НП: dВ* = С + Б + К + (Е-І). З рівняння розподілу валового внутрішнього продукту випливає, що чим більшим він є, тим більше коштів отримають домашні господарства С, Державний бюджет Б, більшими будуть капітальні вкладення А" і експорт Е > І (унаслідок переважання експорту над імпортом можливе зростання інвалютних резервів через позитивне сальдо платіжного балансу). У ринковій економіці неприйнятним є розподіл ВВГІ, який знижує стимули до виробництва, тобто економічні стимули виробників, і сприяє збагаченню окремих осіб або кланів за рахунок "тіньового" чи кримінального привласнення продукту навіть за скорочення ВВП. Економічне стимулювання має охоплювати сфери виробництва, послуг і державну систему влади та управління. Отже, економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і споживання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, збалансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом. 18)Засади соціально-ринкової економіки Зростання добробуту нації прямо залежить від зростання національного продукту. Своєю чергою, підвищення обсягів виробництва потребує такої економічної системи, тобто фінансів, інтересів, стимулів і т. ін., які спонукали б уряд і виробників до високоефективного виробництва, зокрема раціонального використання робочого часу та ресурсів. Насамперед економічна система повинна би забезпечити: по-перше, фундаментальні основи вільного підприємництва і соціального добробуту; по-друге, умови реалізації економічних інтересів і стимулів власникам капіталів і найманим працівникам. Практично йдеться про формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, засади якої передбачають виробництво та розподіл національного продукту для піднесення добробуту нації. Фундаментальні основи соціально-ринкової економіки. Після Другої світової війни нові німецькі лідери, зокрема Л. Ерхард, зробили важливий внесок у теорію ринкової системи, обґрунтувавши і запровадивши в науковий обіг поняття "соціально орієнтована ринкова економіка". Соціально орієнтована ринкова економіка — модель соціально-економічного розвитку, для якої характерне переважання приватної власності та ринку, їх поєднання з державною власністю і державним регулюванням та системою соціального захисту населення. Ця модель ринкової економіки втілена в життя у розвинутих країнах. Соціальний захист у соціально орієнтованій ринковій економіці передбачає: допомогу в разі безробіття: виплати безробітним, спрямовані на підтримання їхнього життєвого рівня, доки вони знайдуть нову роботу; пенсії за віком: держ
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-23; просмотров: 1528; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.135.220.219 (0.012 с.) |