Основні напрями макроекономічної структурної перебудови

Стратегічними в переході до ринку в Україні є структурні ре­форми і створення ринкових інститутів, їхня реалізація можлива за узгодження економічного і політичного мислення виконавчої і законодавчої влад стосовно пріоритетів структурних реформ; мо­білізації національних ресурсів та чужоземних інвестицій для швидкої стабілізації і необхідних капіталовкладень для стимулю­вання економічного зростання; забезпечення вищих темпів реформ за наявних інституційних передумов і фінансових та інвестицій­них ресурсів для запобігання тривалій стагнації.

Вихідним пунктом і серцевиною процесу макроекономічної структурної переорієнтації є перехід від вертикальної до горизон­тальної промислової політики. Водночас слід працювати над поліп­шенням інституційних рамкових умов та здійснювати відповідну промислову політику для залучення чужоземних кредитів і пря­мих капіталовкладень.

Вертикальна промислова політика. Для ринкової економіки важ­ливе правильне співвідношення вертикальної і горизонтальної про­мислової політики. В умовах лібералізації, передання виробничої ініціативи безпосереднім власникам капіталу вертикальні систе­ми та директивні методи організації управління не сприяють про­дуктивній і ефективній функції праці й капіталу.

Вертикальна промислова політика — правові, органі­заційні, економічні заходи уряду країни щодо управління і ре­гулювання економіки від вищої інстанції до нижчої; управ­лінські рішення мають директивний характер і обов'язкові довиконання нижчою інстанцією.

Економічні методи є дієвіші, а горизонтальні взаємозв'язки ви­робників прискорюють рух ресурсів, товарів, фінансів та ін. В Україні на початку XXI ст. зберігаються структури вертикально­го управління, що не сприяє прискоренню реструктуризації соці-ального та промислового секторів економіки.

Вертикальна промислова політика і проблеми структурних перетворень. Ворганізації промислового виробництва в Україні значну роль відведено міністерствам, які впливають на процеси приватизації, розміщення капітальних вкладень та ін. Необхідність прямого втручання міністерств у діяльність підприємств у пере­хідний період урядовці різних рівнів пояснюють потребою підприємств у дотаціях і взяттяурядом на себе гарантій за отри­мані ними кредити чи збереження за державою контрольного па­кета акцій стратегічно важливих підприємств.

Однак така опіка підприємств з боку уряду є намаганням збе­регти вплив зацікавлених у контролі за рухом капіталів, товарів і фінансів певних політичних сил і успадкована від колишньої ко­мандно-адміністративної системи. Це призводить до проблем на мікроекономічному рівні:

співвідношення великої і малої промисловості в середньому 50: 50. Однак обсяг виробництва продукції великої промислово­сті — 94 %, малої — 6 %.

перехід до ринкової економіки потребує докорінної зміни форм оплати праці. В загальній системі економічних стимулів розвит­ку промислового виробництва нині матеріальні стимули майже не діють.

у промисловості України та в бюджетній сфері необхідно ув'язати зростання заробітної платні з результатами виробниц­тва. Під час переходу до ринку постає необхідність коригування рівня заробітної платні та інших доходів працівників залежно від загального індексу цін;

назріла необхідність здійснення структурної політики у про­мисловості за двома напрямами: імпортозаміщення та експорто-орієнтованість.

На початкових етапах має переважати імпортозаміщення — витіснення з внутрішнього ринку імпортних товарів і послуг, пе­редусім товарів широкого вжитку.

Крім того, слід ураховувати й те, що:

> вертикальна промислова політика часто живить атмосферу хабарництва (бізнесмени й державні чиновники перебувають у постійному контакті, обговорюючи можливі економічні альтер­нативи). Корупція виникає не лише у країнах, уражених глибокою кризою, а й у розвинутих;

> промисловці зосереджуються на політиці, а не на управлінні підприємствами.

За такого стану справ економічні правила гри не є чіткі, позаяк бюрократичні рішення можуть узяти гору над ринковими зако­нами.

Горизонтальна промислова політика. Економічна політика уря­ду в умовах переходу до ринку мас бути спрямована на те, щоби промисловці, підприємці, бізнесмени мали належні умови для встановлення виробничих зв'язків між собою, фінансово-кредитних — з банками, торговельних — з гуртовими та роздрібними торго­вельними фірмами, тобто пріоритетною для уряду має стати го­ризонтальна промислова політика. Промислова політика країни має бути підпорядкована двом найважливішим принципам ринко­вої економіки:

зростанню продуктивної функції праці і капіталу: В↓ = а↑F(Т↓,К↑) (стрілочки показують, що зростання обсягу ви­робництва національного продукту В↑ повинно здійснюватися за рахунок зростання капіталоозброєності одного зайнятого к↑ = Т↓/K↑/Т↑ і рівня технологій а ↑, що впливатиме на зростання продуктивної функції (віддачі) одного зайнятого: в↑ = f (к↑);

підвищенню ефективності виробництва одиниці продукції О_в = О/В, Т_д - Т/В, або К = В/К, і національного продукту В = 0/о_в, В = Т/Т. або В = К/К.

Згідно з цими рівняннями обсяг виробництва залежить від рівня матеріальних — о_в, трудових — Т_в витрат в одиниці продукції, тобто від собівартості: чим менший рівень собівартості одиниці продукції, тим більший обсяг валового випуску.

Відповідно до цих принципів промислова політика не може бути довільною або захищати інтереси певних політичних сил чи моно­полістів. Вона має на меті забезпечення:

продуктивності праці зайнятих;

збільшення кількості зайнятих різними видами виробничої діяльності;

зростання випуску національного продукту, який задоволь­няв би потреби споживачів;

зниження витрат на виробництво продукції, підвищення її конкурентоспроможності та забезпечення прибутків виробникам;

зростання грошових доходів населення, підвищення його пла­тоспроможності та рівня життя.

Вирішення цих завдань можливе за дотримання умов лібералі­зації підприємства (відсутності вертикальної системи управління і регулювання економіки, створення конкурентного середовища для різних виробників задля підвищення продуктивності та ефективності їхнього виробництва) і горизонтальної промислової полі­тики.

Горизонтальна промислова політика — правові, органі­заційні, економічні заходи влади, спрямовані на забезпечення умов економічної свободи підприємств, підприємців, бізнесменів, встановлення між: ними взаємовигідних виробничих, фінансових, торговельних зв'язків.

Сутність цієї політики в тому, що уряд не надає підприємствам безпосередньої допомоги (субсидій тощо), а створює рівні умови для їхньої діяльності. Свої позиції на ринку виробники повинні за­войовувати в конкурентній боротьбі.

Для України питання горизонтальної промислової політики має особливе значення, оскільки зростання затратності виробництва призвело до збитковості галузей промисловості, хоча фактична продуктивність не змінилася. Підприємства цих галузей стали неконкурентоспроможними через високу затратність їхньої про­дукції та її низьку якість. Втрату конкурентоспроможності в цьо­му разі неможливо компенсувати вертикальною промисловою політикою. З іншого боку, всередині кожної галузі є потенційно конкурентоспроможні підприємства (завдяки технічному оснащен­ню, належному керівництву, доступу до природних ресурсів, близькості до ринку та ін.). З огляду на це метою горизонтальної постсоціялістичної промислової політики є формування рамкових умов для створення нових підприємницьких структур і швидкого розукрупнення підприємств за збереження технічного потенціалу.

 

68) Реструктуризація галузей соціяльного комплексу

Соціяльний комплекс об'єднує галузі національної економіки, за ефективністю яких роблять висновок про стан економічної полі­тики у сфері виробництва, забезпечення матеріяльними і грошо­вими ресурсами розвитку соціяльної сфери, цивілізованість і гу­манність суспільства загалом.

Соціяльний комплекс — комплекс галузей сфери виробниц­тва і сфери послуг, який забезпечує виробництво товарів і послуг для населення.

Рівень розвитку соціяльного комплексу визначається умінням управляти державою, володінням економічними законами, присто­суванням форм і методів господарювання до їх вимог.

До соціяльного комплексу належать: підприємства, що вироб­ляють товари масового вжитку; сфера послуг; споживчий ринок; доходи і рівень життя населення.

Структура соціяльного комплексу має відображати структу­ру потреб і попиту населення.

Розвиток соціяльного комплексу залежить від державної, економічної, інвестиційної політики та діяльності уряду. Як і галузі промисловості, він потребує відпо­відної реструктуризації. Соціяльний комплекс, своєю чергою, впливає на сферу виробництва, оскільки саме в ньому формуєть­ся реальний попит та платоспроможність населення. Збільшення виробництва товарів і послуг можливе за зро­стання їх споживання.

Тому мета реструктуризації соціяльного комплексу — створення економічного механізму, за якого попит і пропозиція, тобто соціяльний і виробничий комплекси, перебувають у тісному взаємозв'язку:

Сутність такого взаємозв'язку полягає у:

> забезпеченні конкурентоспроможності товарів сфери вироб­ництва і сфери послуг:

> забезпеченні грошовими доходами населення його плато­спроможності:,

У першому випадку ціна одиниці реалізованої продукції має відшкодувати затрати матеріялів О, праці Т і принести валовий прибуток ВП:

Ц = 0 + Т + ВП.

У другому випадку придбані товари і послуги О мають задо­вольнити матеріяльні та соціяльні потреби споживачів:

де О* — споживчі товари і послуги, що задовольняють потреби споживачів.

Реструктуризація соціяльного комплексу в Україні є тривалимпроцесом і потребує 8 — 10 млрд. дол. США.

Реструктуризація споживчого ринку. Споживчий ринок в Україні формується на засадах і принципах функціонування ринкової еко­номіки: приватної власності на засоби виробництва і на товари споживчого ринку; ринкового розподілу товарів, робіт і послуг, тобто предметів реалізації на споживчому ринку.

З рівняння ринку випливає, що зростання споживчого попиту зумовлює збільшення споживання товарів і послуг,а це, своєю чергою — збільшення обсягів виробництва:

Факторами зростання споживчого попиту є стимулювання продук­тивної праці, підвищення грошових доходів Г_м і коефіцієнта обо­ротності грошей V. Стимулюючи зростання оплати праці залучен­ням додаткової праці ∆ Т чи її продуктивності, віддачі досягають збільшення обсягу виробництва на ∆ В:

Реструктуризація доходів населення. Частина національного доходу в різних формах спрямовується на особисті потреби насе­лення. Це доходи грішми. Вони складаються із: заробітної платні; доходів робітників і службовців від підприємств і організацій, що не входять до заробітної платні; доходів грішми від селянських спілок; надходжень від продажу продуктів сільського господар­ства і кооперації; пенсій; різних виплат, дивідендів.

 

67) Реструктуризація базових галузей промисловості

До підприємств базового комплексу України належать: вироб­ництво та розподіл електроенергії, газу та води; металургійне виробництво; машинобудування і металообробка; хімічне і нафто­хімічне виробництво; виробництво деревини, целюлози, паперу і будівельних матеріялів; виробництво транспортного устатку­вання.

В основу реструктуризації підприємств базових комплексів покладено економічний фактор — конкурентоспроможність про­дукції за її ціною і якістю: ціна відшкодовує собівартість виробництва, а якість — гарантує вимоги споживачів щодо її викори­стання чи експлуатації. З огляду на це головним напрямом реструктуризації є підприємизація — створення на базі великих комплексних виробництв підприємств, які орієнтуються на попит їхньої продукції на ринку і на прибутки.

Підприємизація у вугільному секторі. Запаси вугілля в Україні значні, але воно має невелику конкурентоспроможність на міжна­родному ринку. Полегшення адаптації вугільної промисловості до ринку можливе за умов:

створення самостійних підприємств на базі виробничих об'єд­нань. За такого підходу кожна шахта самостійно веде облік витрат.

лібералізації внутрішньої торгівлі звичайним і збагаченим вугіллям, коксом. Це дає змогу торговельним підприємствам, на відміну від виробників вугілля, виявити свої специфічні переваги (наприклад, оптимальна організація потоку товарів, збирання та поширення інформації) і завдяки диверсифікації послуг підвищити свою ефективність;

лібералізації зовнішньої торгівлі вугіллям. Забезпечує вільний вибір споживачами джерелотримання вугілля, у тому числі імпорт, а виробники вугілля повинні отримати свободу експорту в інші країни;

обмеженого прямого державного втручанняу галузь.

Підприємизація у газовому секторі. Гостра потреба реформу­вання газового сектора продиктована і нестабільністю ситуації з міжнародним постачанням газу.

Для підприємизації газового сектора, потрібні такі заходи:

скасування регулювання імпорту; надання власниками тру­бопроводів високого тиску, які (все ще) є монополістами, третім особам можливості користування ними;

відмова від однієї проміжної організаційної ланки (Укргазу) при переході від виробників-імпортерів до регіональних розподіль­них підприємств;

підприємизація у сфері торгівлі газом для того, щоб позбу­тися регіональних монополій на постачання газу і забезпечення оптовим продавцям змоги здійснювати торгівлю в усіх регіонах на основі контрактів з обласними та оптовими і з іноземними постачальниками;

спеціяльне регулювання транзитних угод. Мета підприємизації полягає у створенні самостійних підприємств з транзиту газу в рамках холдингової компанії "Укргазпром", що уможливить визначення транзитних тарифів, які узгоджуються з РА О "Газ­пром", з орієнтацією на витрати.

Підприємизація у нафтовому сектори Реструктуризація у нафто­вому секторі передбачає часткове розукрупнення його об'єктів, посилення конкуренції у тих сегментах, де це доцільно. Здійсню­вані для того заходи мають бути спрямовані на:

лібералізацію виробництва, імпорту та експорту сирої нафти;

створення самостійного транспортного підприємства для надання послуг з транзиту нафти;

вільний доступ на український ринок продукції іноземних нафтопереробних підприємств, за винятком випадків неспростов­ного субсидування іноземних нафтопереробних компаній (дем­пінг);

доступність торгівлі нафтопродуктами для багатьох під­приємств;

розширення нафтового терміналу в порту "Південний" з огля­ду на необхідність диверсифікації системи енергопостачання в Україні.

Підприємизація в електроенергетичному секторі. Підвищення ефективності електроенергетики пов'язане іззаощадженням елек­троенергії: його резерви (за данини Інститутупроблем енергозаощадження НАНУ) становлять 20 — 25 %. Водночас з 1993 р. спо­стерігається зростання споживанняелектроенергії у промисло­вості.

Отже, проблеми української електроенергетикипов'язані не з пропозиції», а передусім з попитом(споживанням). Унаслідок різкого скорочення виробництва з 296млрд. кВт/г у 1990 р. до 180 млрд. кВт/г у 2006 р. вивільнилисянадмірні потужності. Спо­рудження нових електростанційнедоцільне ні з технічного погля­ду, ні щодо фінансування. Оскількив Україні реформування елект­роенергетичного сектора почали з корпоратизації без створення самостійних підприємств, спроможних функціонувати продуктив­но і прибуткове, постала потреба поліпшення структури енерге­тичних підприємств і підвищення їхньої продуктивності та ефек­тивності.

Підприємизація у металургійному секторі. Україна має усі умо­ви для функціонування потужної сталеплавильної промисловості: власні родовища залізної руди і коксованого вугілля, місця інте­грованого виробництва сталі з гарантованим водопостачанням, великі запаси металобрухту, а також є кваліфіковані інженерні та робітничі кадри. В 2001 р. експорт сталі становив 35 % від загаль­ного обсягу українського експорту.

Рамкові умови для реструктуризації було поліпшено дерегуляцією (вільним ціноутворенням, полегшенням технічних змін зав­дяки зупиненню нерентабельних підприємств, прискоренням корпоратизації суміжних стадій виробництва, скасуванням обмежень на торгівлю металобрухтом).

Кольорова металургія розвинута в Україні доволі слабко че­рез нестачу сировини.

Основні фонди кольорової металургії потребують відновлен­ня. Головними напрямами промислової політики уряду України в цій галузі є розвиток алюмінієвої промисловостіі збільшення ви­робництва титану.

Підприємизація у машинобудівному секторі. До 1991 р.цей сек­тор був провідний у промисловості: володів третиною промисло­вого капіталу, виробляв понад третину промислової продукції і посідав перше місце в загальному її обсязі.

Реструктуризація підприємств, які належали до військово-про­мислового комплексу, — важливе завдання структурних реформ.

Перепрофілювання машинобудівних підприємств, які працюва­ли на оборону, на цивільне виробництво, можливе за прискорення їх розукрупнення, чіткого розмежування цивільних і військових підприємств, зміцнення технологічної бази, цілеспрямованих нау­ково-дослідних програм і потребує капіталовкладень у сумі при­близно 15 — 20 млрд. дол. Для залучення таких іноземних інвес­тицій потрібні відповідні політичні та економічні передумови.

Підприємизація у хімічному секторі. В Україні хімічна галузь потребує радикальних організаційних зрушень. Вона енерговитратна, негативно впливає на довкілля. На реструктуризацію хімічного виробництва потрібно щонайменше 3 — 5 млрд. дол., позаяк основні фонди зношені, не існує замкнених виробничих циклів. І як наслідок — великі витрати на транспортування і трансакції, що знижують конкурентоспроможність кінцевої про­дукції. Ця галузь є також і матеріяловитратною. В Україні слабка сировинна база для хімічної промисловості, тому більшість сиро­вини імпортується. Для поліпшення стану в хімічній промисловості треба відмовитися від здійснення вертикальної промислової полі­тики та прямого державного втручання.