Стратегія структурних перетворень

Головною метою структурних перетворень є виробництво ВВП загалом і на душу населення, в якому переважатимуть продукти кінцевого призначення відповідно до потреб населення та імпор­ту. Структура ВВП зумовлена структурою продуктивних сил і залученого основного та інших видів капіталу. З огляду на це ре­структуризація має початися зі зміни структури капіталу і його організаційних форм, з мобілізації капіталовкладень і підприємизації. З досвіду ринкових країн і специфіки сформованої в Україні економічної системи її реструктуризація спрямовується на:

виховання у всіх суб'єктів ринку, зокрема у керівної ланки, усвідомлення необхідності поєднання приватних, колективних, державних і національних інтересів;

мобілізацію фінансових ресурсів і капіталовкладень, конт­роль за рухом грошей, капіталів і товарів;

створення малих і середніх підприємств як основи виробниц­тва переважної частини ВВП.

З огляду на це структурні перетворення в Україні слід здійсню­вати з урахуванням того, що:

1. вирішальне значення для зміцнення позицій у конкурентній боротьбі має спроможність до самофінансування; у короткостро­ковій перспективі єдиною можливістю підвищення продуктив­ності є заходи щодо зменшення витрат і зміни організаційної структури; у середньостроковій — інвестиції у невеликих обсягах;

2. зміна структури — це створення нових самостійних під­приємств, здатних привабити інвестиційний капітал. Йдеться не про модернізаціювеликих підприємств, а про перетворення їх на окремі підприємства, зорієнтовані на зменшення витрат і от­римання прибутку, які відповідають вимогам ринку та можливо­стям фінансування(підприємизація).

Важливим компонентом національної економічної стратегії України є стратегія структурних перетворень.

Стратегія структурних перетворень — система право­вих, політичних, економічних, фінансових заходів, спрямова­них на зміну пропорцій капіталу, зайнятості та національ­ного продукту для збалансування економічної системи відпо­відно до потреб суспільства.

Заходи національно-економічної реструктуризації постають із національно-економічних цілей, головною з яких є задоволення потреб населення і виробництва В*. Якщо величину В* прийняти, за національні потреби за обсягом і структурою споживання, то вони є основою національної політики структурних перетворень в Україні. Виробництво ВВП в Україні на душу населення стано­вить близько 3 тис. дол. США (у країнах ЄС 18 — 30 тис. дол. США). Для вступу в ЄС його як мінімум слід збільшити у 6 – 8 разів, що рівнозначно приросту обсягу виробництва ∆ В, який забезпечить приріст витрат і споживання на ∆ В*:

В +∆В = В* + ∆В*.

Це, своєю чергою, зумовить зміни продуктивної функції праці й капіталу:

В + ∆В =F(Т+∆Т, К +∆К).

Наведене рівняння виражає екстенсивну продуктивну функцію — збільшення обсягу виробництва за рахунок зростання кількості праці й капіталу.

У ринковій економіці, де вирішальне значення для виробника має конкурентоспроможність його продукції, екстен­сивна виробнича функція не забезпечує достатньої ефективності виробництва продукції, а отже, не підвищує конкурентоспромож­ності (поліпшення якості та зниження собівартості).

Визначення напрямів реформування економіки залежить від

усвідомлення її стану,

розуміння теорії макроекономіки,

суті й процесу реформ.

Радикальні зміни виробничої системи в перехідний період гальмуються тим, що ринкове економічне мислення не сфор­мувалося ні у сфері управління, ні у сфері виробництва, що унеможливлює економічне зростання, позаяк воно є результатом зба­лансованої державної політики реформ, спрямованої на активіза­цію процесів виробничої функції:

В = аF(Т, К).

Така політика передбачає:

=> досягнення високих темпів зростання валового випуску В;

=> зменшення матеріяльних витрат ↓ О у валовому випуску В =↓ О +d В;

=> збільшення частки валового внутрішнього продукту dВ у валовому випуску В =↓О + ↑ dВ;

=> отримання необхідної структури валового внутрішнього продукту щодо потреб країни dВ = d_вВ + d _пВ, де d_еВ — частка ВВП сфери виробництва; d_пВ — частка ВВП сфери послуг.

Економічне зростання забезпечують радикальні структурні зру­шення, які охоплюють:

> визначення національних, політичних, внутрішніх і зовнішніх економічних пріоритетів, які гарантували б самофінансування України на найближчу перспективу і партнерську співпрацю з усіма країнами світу;

створення інституційних умов для надходження прямих капіталовкладень і ефективного функціонування підприємств;

зміну якості основного капіталу, мислення та якості тру­дового капіталу, якості й структури обігового капіталу;

встановлення оптимальних міжгалузевих пропорцій і розмі­щення продуктивних сил.

Розв'язання цього комплексу проблем потребує узгодженого політичного, економічного, правового та фінансового функціону­вання усіх гілок влади.

У зв'язку з цим першочерговими завданнями є:

Створення умов для розвитку конкуренції на основі спро­можності підприємств до самофінансування.

Створення нових самостійних підприємств, здатних при­вабити іноземні капіталовкладення.

Трансформація централізовано керованих підприємств у рин­кові, засновані на принципах самоуправління (підприємизація). Її мета — зменшення виробничих витрат, забезпечення прибутку

Запровадження вільного ціноутворення та здійснення ефек­тивної митної політики і квотування.

Вирішальний вплив на напрями і динаміку структурних пере­творень мають інституційні ринкові умови. Інституційне забезпе­чення має головним за мету створення економічного механізму, який стимулює ефективне функціонування усіх підприємств і роз­виток інститутів ринку. Позитивних імпульсів економічному зростанню може надати інституційне забезпечення трьох напрямів:

1) виробнича інтеграція;

2) упорядкування видів і форм власності;

3) активізація структурної політики регіонів щодо підприємств, які розміщені в областях і мають власні органи управління та фор­мують бюджет.

Виробнича інтеграція. Більшість підприємств України втрати­ла технологічні зв'язки з підприємствами країн СНД. Це пов'яза­но передусім з новими можливостями отримувати сировину і на­півфабрикати на вигідних умовах від інших постачальників, а та­кож відсутністю потреби в таких зв'язках. Однак у деяких випад­ках ці зв'язки в короткотерміновій перспективі є єдиною можливі­стю пожвавити виробництво та збут.

Інший напрям—пайова участь вітчизнянихта чужоземних парт­нерів в українських підприємствах. Важливо, щоб ініціатива такої участі виходила від самих підприємств, і вони зберігали необхідний мінімум незалежності згідно з вимогами індустріальної логіки.

Упорядкування видів і форм власності. Процес приватизації має завершуватися відокремленням приватної і неприватної власності, а це можливо завдяки:

> перетворенню бюджетних організацій і державних підпри­ємств за юридичною формою на компанії, тобто їх реформуван­ня у незалежні щодо бухгалтерського обліку підприємства — юри­дичні особи;

> здійсненню реальної приватизації (переходу прав власності від підприємств до приватних суб'єктів економічної діяльності);

> поліпшенню ринкових умов, передусім у середньостроковій перспективі.

Активізація структурної політики регіонів щодо підприємств. В Україні підприємства розміщені нерівномірно за кількістю і видами діяльності. Галузі, що сконцентровані в кількох регіонах і слабко піддаються реструктуризації, схильні до різкого спаду ви­робництва, скорочення робочих місць. Тому центральні та місцеві органи управління мають підтримувати структурні перетворен­ня, щоб уникнути соціальних проблем. При тому важливим є:

зміцнення економічного самоуправління областей;

розукрупнення об'єктів соціальної сфери за одночасної їх ре­структуризації;

створення регіональних ринків праці;

запровадження неповного робочого дня.

Ці напрями реорганізації управління та регулювання економіч­них процесів з активнішим залученням регіонів уможливлять підви­щення їхньої ролі як суб'єктів ринку з огляду на те, що регіональні структури управління відповідальні за стан справ в економіці та соціальній сфері на відповідних територіях. Тому їм має бути на­дано правові, фінансові, економічні, розподільчі можливості для розв'язання регіональних соціально-економічних проблем.