Норми української мови, причини відхилень від них

Орфоепія (від гр. orthоs – правильний, і ерos – мова, слово) – це розділ мовознавчої науки, який вивчає систему загальноприйнятих правил літературної вимови.

Орфоепія стосується насамперед усної форми мови (мовлення), тобто вона вчить, як треба вимовляти ті чи інші звуки у певних фонетичних позиціях, чи у сполученнях з іншими звуками, в окремих граматичних формах, у групах слів або й у поодиноких словах. Вимовні норми української мови складалися поступово у процесі її формування й розвитку. Правильна нормативна вимова така ж важлива, як і правопис, вона обов’язкова для всіх, хто користується мовою.

Питання правильної літературної вимови прямо пов’язані з підвищенням ролі культури усного мовлення, хоч поняття «культура усного мовлення» набагато ширше від поняття «орфоепія». Орфоепія української мови має свої правила; вони склалися історично на основі вимови, властивої середньонаддніпрянським (київським і полтавським) говорам, хоч, зрозуміло, на них мали вплив й інші українські говори. У процесі історичного розвитку українська орфоепія шліфувалася й удосконалювалася. Традиційно правила літературної вимови розглядаються у системі голосних, приголосних, сполучень приголосних, наголосу.

Вимова голосних. Усі голосні вимовляються повнозвучно як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції. Звичайно, у ненаголошеній позиції найбільше змінюються звуки [е] та [и]; вони у вимові взаємно зближуються й вимовляються з меншим чи більшим наближенням один до одного. Ступінь наближення залежить від наступного складу. Саме тому в українській мові утворилися омофони [гри^еби] – від гриб, [гри^еби] – від гребти; [кри^ешу] – від кришити і [кри^ешу] – від кресати, [ме^ине] – від я, [ме^ине] – від минати.

Голосний [о] в ненаголошеній позиції ніколи не наближається до [а], ніколи не скорочується, лише перед наголошеним [у] та [і] може вимовлятися як [о^у]: [го^улубка], [зо^узуля], [во^угні].

Вимова приголосних. Особливістю української вимови приголосних є те, що дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості в кінці слова і в кінці складу: [догля д ], [зга д ка]. Лише два дзвінкі, [г] і [з], перед глухими можуть оглушуватися: [лехко], [ро с хитати]. Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко (асиміляція за дзвінкістю). Особливої уваги потребує вимова губних, шиплячих, проривного [ґ], африкат [д̑ж], [д̑з], [д̑з']. Вимова сполучень приголосних унаслідок асимілятивних процесів вимагає певної уваги. Це стосується дієслівних сполучень (- шся, - жся, - чся, - ться), форм іменників (- жц-, -шц-, -чц-) та ін. (проілюструвати прикладами).

Важливою ознакою тексту будь-якого стилю є його фонетична організація: сполучуваність звуків між собою, рівномірне чергування голосних і приголосних, правильне інтонування речень і всього тексту. Вивченням особливостей звукового оформлення текстів займається фоностилістика. Найбільш різноманітні фонетичні особливості виявляються утекстах художнього стилю. Це звукоповтори, які існують у вигляді анафори, епіфори, алітерації, асонансів тощо.

Відхилення від орфоепічних норм пояснюється такими основними причинами: 1) впливом діалектів та інших мов, 2) впливом письма, правопису, 3) змішування норм близькоспоріднених мов, 4) демократизацією мовлення.

Графіка й орфографія української мови. Історія української графіки й

Орфографії. Принципи української орфографії. Основні правописні

Норми сучасної української літературної мови

Галузь знань, що вивчає всі засоби письма певної мови, називається графікою. Вона встановлює, які основні звукові значення мають літери. Співвідношення між графічною і звуковою системами мови реалізується у фонетичній транскрипції. Орфографія (правопис) – система загальноприйнятих правил передачі звукової мови у писемній формі. Орфографія базується на графіці та орфоепії (правила передачі звукової мови в усній формі). В основу орфографії української мови покладено різні принципи: фонетичний, морфологічний, історичний.Також мають місце смислові (диференційні) написання. Далі слід розповісти, у чому полягає суть кожного з них, навести приклади. Треба зазначити, що провідним принципом української орфографії є фонетико-морфологічнийпринцип (у російській мові – морфологічний, у білоруській – фонетичний).

Шлях української графіко-орфографічної системибув довготривалим і складним. Історію української графіки варто розглядати у контексті загальних писемних систем: мнемонічної (речове, предметне письмо), піктографічної (малюнкове письмо), ідеографічної (схематичне йсимволічне письмо), буквено-звукової. Слід навести приклади примітивного письма у східних слов’ян, розкрити питання про буквено-звукове письмо до прийняття християнства. Давня (протоукраїнська) графіка зазнала двох впливів південнослов’янської графіко-орфографічної системи (розкрити суть кожної з них). Як свідчать пам’ятки старослов’янської мови Х – ХІ ст., у слов’ян було дві азбуки – кирилиця і глаголиця. Перша створена на основі грецького уставного письма і пристосована до фонетичної системи слов҆янської мови. Глаголиця, на думку більшості дослідників, виникла в результаті тривалого розвитку слов’янського ідеографічного письма. Правописне впорядкування староукраїнської мови здійснив М.Смотрицький у відомій праці «Граматіка Словенския» 1619 р. Вільний розвиток правопису, що набував українських народномовних рис, було перервано запровадженням цивільного письма («гражданки») в 1709 р., яка відбивала потреби російської мови. Процес створення нового українського правопису на засадах фонетичного принципу тривав протягом XIX і на поч. XX ст. Слід розповісти про внесок у цю справу О.Павловського та ін., боротьбу навколо цього питання. Розвиток правопису другої половини XX ст. відзначився виданням «Головні правила українського правопису» (1921). Далі необхідно оцінити правописи 1928, 1933, 1946 і 1960 років, розповісти про суть змін у правописі 1993 р.

Основні правописні норми складаються із найголовніших правил: правопис основ слів та їх значущих частин; правопис складних слів; правила вживання великої літери; правила переносу; правопис слів іншомовного походження, власних назв; правила пунктуації.

Слово як основна одиниця лексичної системи. Слово і поняття.

Типи лексичних значень слів в українській мові. Полісемія й

Моносемія. Основні типи переносних значень слів

Слово є не тільки основною одиницею лексичної системи, а й найголовнішою одиницею мови. Основні ознаки слова: фонетична оформленість, семантична валентність, цільнооформленість, відтворюваність у мові, лексико-граматична віднесеність (охарактеризувати кожну з ознак). Усі слова мають значення. З погляду значення слова поділяються на самостійні, службові й вигуки. Самостійні слова характеризуються лексичним значенням (реальний зміст слова). Слово перебуває у нерозривній єдності з поняттям, проте їх не можна ототожнювати. Слово – це одиниця мови, а поняття – основна одиниця мислення. У мові поняття передаються словами, а тому вони не можуть утворитися без слова. Слово ж може існувати без поняття. Наприклад, вигуки не є носіями понять. Значення слова має ширший обсяг, ніж поняття, тобто поняття є частиною семантики слова (навести приклади).

Виділяють три типи лексичних значень слів: пряме (вільне номінативне), фразеологічно зв’язане, синтаксично зумовлене (дати визначення, навести приклади). Поряд з прямим (основним) і на його основі слова можуть набувати вторинних (переносних) значень. Далі слід назвати і сформулювати типи перенесень (метафоричні, метонімічні, функціональні),навести приклади, пояснити різницю між переносним значенням і переносним уживанням слова.

Полісемія (багатозначність) – це здатність слова одночасно виступати з різними значеннями, пов’язаними між собою. Найбільш багатозначними є прикметники (важкий – 11 значень), дієслова (іти – 30 значень). Однозначні слова – це слова, що співвідносяться лише з одним предметом думки (ямб, суфікс, синус, Київ, Дніпро).