Українська мова і діалекти на різних етапах суспільно-історичного

ПЕРЕДМОВА

Державний іспит з української мови і літератури проводиться за білетами, що включають основні питання дисциплін мовознавчого та літературознавчого циклу і складаються у відповідності до програми для державного екзамену, яка заздалегідь доводиться до відома студентів.

Усна відповідь випускника на державному екзамені повинна становити чітку, послідовну розповідь на тему, сформульовану в питанні екзаменаційного білета. Обов'язковими вимогами до відповіді на питання є докладність, вичерпність, конкретність. Студентові варто укласти стислий план-конспект відповіді. Немає потреби нотувати її текст повністю, оскільки, по-перше, детальний запис відповідей на всі чотири питання екзаменаційної картки (два з мови і два ― з літератури), по-перше, часто не дозволяє випускникові вкластися в рамки часу, відведеного для підготовки, і, по-друге, не дає можливості студентові вільно оперувати матеріалом під час відповіді, оскільки прив'язує його до написаного тексту.

Під час відповіді студент має виявити знання й допоміжних лінгвістичних дисциплін: загального мовознавства, історичної граматики, історії української літературної мови, української діалектології, стилістики тощо. Причому оперування поняттями і фактами згаданих дисциплін не має бути самоціллю. Ці знання дають можливість повніше розкрити питання білета, показати, що студент глибоко розуміє суть розглядуваного явища, що розглядається, знає його історію, особливості функціонування в сучасній українській мові. Так, наприклад, відповідаючи на питання «Система відмінювання іменників. Поділ іменників на відміни і групи», випускник має пояснити функціонування паралельних форм типу сину - синові (давальний відмінок однини). Доречно буде відзначити, що в праслов'янській мові існувало шість типів відмінювання іменників, причому поділ на відміни відбувався за тематичними голосними (детермінативами). З часом у зв'яжу з дією різних фонетичних процесів відбуваються зміни в морфемній структурі іменника, стара система відмін руйнується, відбувається процес об'єднання різних типів відмін в одну, причому об'єднуючим началом виступає категоріяроду. Об'єднання давнього типу відмінювання па -ŏ / -jŏ та на - й й спричинило функціонування згаданих паралельних флексій -ові і -у.

Поглиблену відповідь на питання екзаменаційних білетівдозволитьдати використання студентом відомостей, одержаних при вивченнідисциплін спеціалізації. Наприклад, відповідаючи на питання «Частини мовиі принципи їх виділення. Перехідні явища в системі частин мови», необхіднозалучити знання, набуті зі спецкурсу "Транспозиційні явища в системі частин мови", що дасть змогу студентові більш повно й аргументовано висвітлити згадану проблему. Особливу увагу слід звернути на питання, які в сучасній лінгвістиці залишаються дискусійними. Студент повинен також самостійно аргументувати висунуті ним теоретичні положення, ілюструючи їх достатньою кількістю прикладів, зіставляючи теоретичні відомості з матеріалом відповідних розділів шкільного курсу мови.

Приміром, порядкові назви типу восьмий, шістнадцятий у шкільному курсі мови беззаперечно кваліфікуються як числівники, у той час як у багатьох підручниках і посібниках з української мови для вузів та в академічному курсі морфології вони у рамках числівників не розглядаються і відносяться за всіма граматичними ознаками до прикметників.

У своїй відповіді студент має виявити знання обов'язкової й додаткової спеціальної літератури. З'ясовуючи, наприклад, основні принципи поділу слів на частини мови та їх класифікацію, не можна обійти увагою працю І.Р. Вихованця «Частини мови в семантико-граматичному аспекті». Характеризуючи ті чи інші частини мови, слід згадати принаймні монографії, що присвячені їх розгляду. «Іменник в українській мові» І.Г. Матвіяса, «Прикметник в українській мові» А.П. Грищенка, «Числівники української мови» Г.П. Арполенко, К.Г. Городенської, Г.Х. Щербатюк, «Система українського дієслова» В.М. Русанівського, «Дієприкметники у сучасній українській літературній мові» Г.М. Гнатюк та ін.

Випускник повинен продемонструвати й належне володіння практичними навичками різних видів розбору.

Студент мас зробити повний синтаксичний аналіз речення, поданого в білеті, а також виконати розбір виділених відповідними позначками слів. Схеми різних видів мовного аналізу треба знати напам'ять і дотримуватися в процесі розбору суворої послідовності.

У разі необхідності екзаменатор і члени державної екзаменаційної комісії можуть не обмежуватися відповіддю студента на питання білета й аналізом речення і визначають глибину і якість знань випускника шляхом додаткових запитань.

Відповіді студента на всі питання (як основні, так і додаткові) повинні виголошуватися чіткою літературною мовою. Культура усного мовлення - показник загального рівня освіченості й фахової підготовки студентів-філологів. Тому мовне оформлення відповіді має бути бездоганним. Студентові слід подбати про послідовність викладу матеріалу, точність, виразність, дотримання норм літературної мови. Практика свідчить, що типовими помилками, яких припускаються студенти під час усної відповіді на питання, є такі: орфоепічні (неправильне наголошування слів, наприклад: о'знака замість озна'ка, невластива для української літературної мови пом'якшена вимова шиплячих, оглушування дзвінких у кінці складу), лексичні (неправильне або неточне вживання слів, термінів, русизми), граматичні (помилкове вживання відмінкових закінчень, особливо числівників та іменників, неправильне узгодження і керування) тощо.

Позитивна оцінка з української мови виставляється за таку відповідь, у якій студент виявив знання всього програмового матеріалу, винесеного на державний екзамен, та вміння на його, основі самостійно аналізувати лінгвістичні факти й явища.

Зв'язний виклад теоретичного матеріалу студент має ілюструвати потрібними прикладами, які б свідчили про свідоме засвоєння і розуміння ним цього матеріалу та про вміння застосовувати набуті теоретичні знання в мовній практиці.

Береться до уваги також орфографічна, пунктуаційна та стилістична грамотність студента.

 

МЕТОДИЧНІ ПОРАДИ

ДО ПІДГОТОВКИ ВІДПОВІДЕЙ

НА ДЕЯКІ ВУЗЛОВІ ПИТАННЯ КУРСУ

Українська мова і діалекти на різних етапах суспільно-історичного

Розвитку. Система вокалізму українських діалектів. Морфологічна

Система українських говорів

Відповідь на це питання слід розпочати з того, що українська літературна мова на різних етапах суспільно-історичного розвитку по-різному взаємодіяла з територіальними діалектами. У старій українській літературній мовікінця ХІ-ХІУ ст. та середньоукраїнській мові кінця ХІV - початку XVIII ст. літературно-писемна мова більшою чи меншою мірою зближалася з народною мовою, але це зближення було обмежене взаємодією з окремими (часом дуже різними) діалектами в мові творів різних письменників, різних за стилем, жанром, місцем написання пам'яток. Далі коротко розповісти про питому вагу живої народної мови в «руській мові», «простій руській мові», характер відображення територіальних діалектів в інтермедіях, творчості мандрівних яків. Наголосити на тому, що перший високохудожній твір народною мовою (одним із основних діалектів) написав І.П. Котляревський. Розповісти, чому мова творів Т.Г. Шевченка носить наддіалектний характер.

Місцеві діалекти (залишки попередніх мовних формувань) збереглисяв українській мові до цього часу, вони є джерелом збагачення літературноїмови (навести приклади). Далі слід окреслити території трьох основнихгруп діалектів (північна, південно-східна та південно-західна ), назвати найголовніші фонетичні, морфологічні, лексичні риси.

Варто також підкреслити, що позадіалектних (загальноукраїнських) рис мало. Це праслов'янські (найбільше в лексиці ― іти, земля, я, добре, жити), спільносхіднослов'янські (повноголосся, [о] з [е] на початку складу, [ч] з [кт'], [кj],спільноукраїнські (твердість приголосних перед [е], [и], гортанний звук [г], тверді губні та деякі ін.), але вони об'єднують всі наріччя та говори в єдине ціле, творять загальну органічну основу української мови.

Вокалізм діалектний ― це функціональний набір взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів часткової діалектної системи чи діалекту, який характеризує склад голосних, що репрезентують цю систему.

Діалектні системи функціонують лише в усній формі. Тому діалектне мовлення реалізує систему, елементи якої мають варіанти на рівні індивідуального мовлення, а також супроводжується територіальною характеристикою.

Система діалектного вокалізму ― це ототожнення елементів часткових діалектних систем, системи окремої говірки, говору, обмежених певною територією на основі спільних ознак. Аналіз таких систем здійснюється у двох аспектах: а) звуковий склад говірки, говору; б) фонемний склад. Інвентар голосних визначається на основі фонемних опозицій з релевантними диференційними ознаками. Диференційні ознаки вокалізму встановлюються на артикуляційній основі.

Діалекти української мови різняться між собою кількісним складом фонем, фонемними опозиціями, правилами лінійної сполучуваності фонем, нейтралізацією фонемних протиставлень, аномальною дистрибуцією фонологічних одиниць. Розрізняють структури наголошеного й ненаголошеного вокалізму.

Сучасна українська літературна мова має шестифонемний склад наголошеного й ненаголошеного вокалізму.

Система наголошеного вокалізму південно-східних і переважної більшості південно-західних говорів теж шестифонемна - /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/. Отже, наголошений вокалізм цих говорів є найближчим до української літературної мови. У ненаголошенійпозиції південно-східні говори, хоч і не завжди, виявляють нейтралізацію фонем /и/~/е/, а також в окремих випадках часткову нейтралізацію фонем /о/~/у/.

Кількісним набором фонем виразно виділяються карпатські говори - /і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/, /ы/, в яких фонема /ы/ походить із* ы. Подібний вокалізм має частина надсянських та лемківських говорів. Відмінність їх від закарпатського вокалізму ― в генетичній основі /и/ та /і/ (у закарпатських говорах /и/<* ы), /і/<* е, частково з [е], [о] в новозакритих складах, а в надсянських /и/<* о в позиції tot, /і/<* и, * е.

Восьмифонемний наголошений вокалізм властивий надборжавським говіркам, у яких функціонує опозиція /і/~/ÿ/ за ознакою "нелабіалізованість~лабіалізованість" ― /і/, /ÿ/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/, /ы/. Фонема /ÿ/ розвинулася з *о в позиції tot.

Ненаголошений вокалізм карпатських говорів шестифонемний, а решти південнозахідних говорів чотирифонемний ― /і/, /и/, /а/, /у/.

Типовою для поліських говорів є семифонемна структура наголошеного вокалізму - /и^і//і^и/, /іе/, /е/, /а/, /о/, /уо/, /у/.

Лівобережнополіські говори мають таку структуру вокалізму: /і/, /іе/, /е/, /а/, /о/, /уо/, /у/.

Ненаголошений вокалізм північних говорів строкатий ―/і/, /и/, /е/, /а/, /о/, /у/; /і/, /и/. /е/, /а/, /у/ (лівобережнополіські), правобережнополіські - /и//и^і/, /е/, /а/, /о/, /у/.

Таким чином, особливість вокалізму українських діалектів можна звести до чотирьох основних діалектних систем: південно-східної, південно-західної, карпатської та поліської.

Морфологія українських говорів має досить відчутні відмінності між окремими діалектами. Відмінності між ними ― різної природи й зумовлюються неоднаковими чинниками. Безперечно, що значна частина відмінностей в морфологічній системі говорів зумовлені особливостями фонетики місцевих говорів. Інша частина змін у морфології зумовлюється різними напрямками граматичної аналогії (внутрішньої і зовнішньої).

Ці відмінності визначають систему основних діалектних груп української мови. На морфологічному рівні діалектна диференціація української мови не завжди збігається з діалектною диференціацією в інших рівнях мови. Якщо на фонетичному рівні карпатські говори складають окрему групу, то на рівні морфології вони не виділяються серед інших південно-західних говорів, хоча, безперечно, їм властиві й певні свої особливості. З південно-західними говорами зближуються на морфологічному рівні поліські діалекти, маючи з ними чимало спільного. Така ж спільність між ними і в словотворі.

Тому морфологічна система говорів української мови зводиться до двох типів - південно-східної і південно-західної. Однак тут слід враховувати історичний шлях у розвитку цих діалектів.

 

Української фразеографії

Жанрова класифікація українського фразеологічного фонду базується на ознаці відтворюваності, усталеності компонентного складу. Згідно з цією класифікацією, а також відповідно до широкого розуміння фразеології, традиційно виділяють прислів’я, приказки, примовки, крилаті слова.

Студент повинен сформулювати визначення кожного названого різновиду, вказати на особливості деяких із них. Наприклад, на відміну від прислів’їв, приказки мають найчастіше буквальне (пряме) значення; досить різноманітні джерела поповнення крилатих слів (фольклор, літературні та наукові джерела, вислови видатних людей) (навести приклади).

Серед названих розрядів фразеологізмів є традиційні формули побажань, припрошувань, прокльонів, узвичаєні відповіді на питання (навести приклади). Саме тому вони сприяють вияву менталітету українців, національної специфіки мови. І.Франко вважав усталені звороти «скарбом нашої мови і народного досвіду». Ці перлини народної мудрості допомагають посилити образність мовлення та якнайповніше відтворити життя, створюють відповідний колорит, пожвавлюють виклад думок тощо.

Далі студенту необхідно подати короткий огляд найважливіших праць з української фразеографії (вивчає способи й методи укладання фразеологічних словників): від збірки М.Номиса – до академічних фразеологічних словників української мови (1993р., 2003р.). Варто згадати й специфічні чи оригінальні словники: тематичні, змішані, авторські тощо.

Категорія перехідності / неперехідності. Питання про дієслівну

Словосполучення

Словосполучення - це номінативна синтаксична одиниця, яка складається з двох і більше пов'язаних підрядним зв'язком компонентів, один з яких є стержневим (головним), другий - залежним. У словосполученнях є багато спільного з реченням:

1.Обидві одиниці граматично оформлені, тобто компоненти в них пов'язані синтаксичним зв'язком.

2. Обидві одиниці позначають розширений факт дійсності. Відмінне: 1. Словосполучення виконує номінативну функцію, а речення-комунікативну. 2. Словосполучення входить у комунікативну систему тільки через речення. 3. Словосполученню властива інтонація називання, а реченню - повідомлення. 4. Словосполучення вміщує не менше двох одиниць, речення може складатися з одного слова, пор.: відповідь землякам, зів'яле листя. Зима. Надвечір'я. 5. У словосполученні один з членів підпорядковується іншому, а в реченні вони координуються одне відносно іншого. 6. Реченню властива предикативність. 7. З усіх наявних форм зв'язку в реченні реалізуються всі, ав словосполученні - тільки підрядний зв'язок. 8. Не всі сполучення слів у реченні є словосполученнями, напр.: 1) сполучення підмета з присудком; 2) однорідні члени речення; 3) аналітичні форми прикметників і дієслів (буду говорити, більш сильний); 4) сполучення відокремлених членів речення з пояснюваним словом - напівпредикативні сполучення слів (опосередкований підрядний зв'язок); 5) члени речення, з'єднані приєднувальним зв'язком (Зробили ми вже багато, а недоліки є - і серйозні); 6) фразеологізми та синтаксично нерозкладні конструкції (бити байдики, жінка похилого віку). Синтаксичні словосполучення називають вільними, бо в них зберігаються семантичні лексичні значення всіх компонентів, що входять до їх складу (хворе серце, говорити пошепки). Такі словосполучення слід відрізняти від лексичних (чорне золото - вугілля) та фразеологічних сполучень (п'ятами накивати), які виступають одним членом речення.

За характером відношень між компонентами словосполучення поділяються на 1) атрибутивні - предмети та їх ознаки (щаслива зустріч); 2) об'єктні - об'єкти, на які спрямована чи пов'язується дія (створити двигун); 3) суб'єктивні - залежна форма позначає суб'єкт дії, діяча (приїзд батька); 4) обставинні, їх види: назвати їх, навести приклади); 5) комплективні (доповнюючі) - головне слово потребує смислового доповнення (вид спорту).

За способом вираження головного слова словосполучення поділяють на іменникові, дієслівні, прикметникові, числівникові, займенникові, прислівникові (навести приклади).

Словосполучення поділяються на прості й складні. Прості ― позначають одне розчленоване поняття, мають своє окреме від сполучуваних з ним слів значення і бувають парні, трислівні і чотирислівні (навести приклади). Складні словосполучення утворюються із простих і якогось свого одного загального значення не мають. Напр.: Вишивала я узори з тривогою пополам (виділяється просте словосполучення і складне).

Нечленовані речення

Односкладні речення - такі речення з одним головним членом, які не
вимагають другого головного члена і не можуть доповнюватися ним без зміни
характеру вираженої думки. Розрізняють два класи структурних схем
односкладних речень за характером головного члена: 1) односкладні дієслівні
речення (стверджується наявність дії, не співвіднесеної з суб'єктом); 2) односкладні іменні речення (стверджується або заперечуєтьсяіснування предмета). У дієслівних односкладних реченнях позицію головного члена можуть займати всі основні дієслівні форми або інфінітив; в іменних - лише іменник (чи субстантивоване слово) у називному відмінку.

Односкладні речення можуть бути поширеними і непоширеними другорядними членами речення. Приклади.

Односкладні прості речення вважаються повними, оскільки в них є один головний член, а другого головного члена не передбачається. Тут коротко зупинитись на тому, як розглядалося питання про односкладні речення в історії мовознавства.

Неповними називаються прості речення з такими пропущеними головними або обов'язковими другорядними членами, при яких зберігається інформативна повноцінність і комунікативна функція речення. За умовами пропущення членів неповні речення діляться на кілька видів: контекстуальні, ситуативні, еліптичні. Дати їм характеристику, навести приклади.

За значенням і граматичною формою головного члена односкладні речення поділяються на такі різновиди: означено-особові (головний член виражається дієсловом І або II особи теперішнього чи майбутнього часу, що вказує своїм особовим закінченням на конкретну особу. Любіть життя, шануйте кожен день (П.Воронько); неозначено-особові (головний член у формі III особи множини і означає дію, здійснювану неозначеним суб'єктом. Отави сизі покосили, помолотили вже проса (С.Воскрекасенко); узагальнено-особові (головний член у формі дієслова II особи теперішнього чи майбутнього часу і означає дію, що сприймається узагальнено: Не пером пишуть, а розумом (Н.тв.); безособові (головний член означає процес або стан поза відношенням до суб'єкта і виражений дієсловом або предикативним прислівником: Не спалося - а ніч як море (Т.Шевченко); інфінітивні (головний член виражений незалежним (вільним) інфінітивом: Бути чи не бути (В.Шекспір); номінативні (головний член виражений іменником або субстантивованим словом у формі називного відмінка або кількісно-іменним словосполученням: На майдані пил спадає. Замовкає річ... Вечір. Ніч (П.Тичина).

Нечленовані прості речення - це слова або сталі словосполучення, котрим властива категорія модальності як комунікативна ознака. Звичайне місце вживання нечленованих речень (слів-речень) - діалоги. Залежно від функції у мовленні слова-речення поділяються на стверджувальні, заперечні, питальні, спонукальні, емоційно-оцінні. Навести приклади.

 

Просте ускладнене речення. Речення з однорідними членами. Питання про речення з однорідними присудками

Просте ускладнене речення - це монопредикативна структура, до складу якої входять однорідні члени: Мати мала сніп золотого волосся і вечорові очі (М.Стельмах); порівняльні звороти: Бабуся, наче з ріднею, розмовляє з деревами (М.Стельмах); відокремлені другорядні члени: Мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь свій урожай (М.Стельмах); звертання: Кобзарю, знаєш, нелегка епоха оцей, двадцятий невгамовний вік (Л. Костенко); вставні слова, словосполучення і речення: Видно, рибалки попробивали ополонки й до смерку ловили в 'юнів (М.Стельмах); У всякому ділі є свої майстри і своє, так би мовити, натхнення (О. Гончар); Звати нашого діда, як я вже потім довідався, Семеном (О. Довженко).

Ускладнене речення пов'язується з особливим синтаксичним значенням, близьким до предикативності, особливо в реченнях з відокремленими членами. Напівпредикативність визначає позицію ускладнених речень як проміжну між простими і складними структурами (часто прості речення з відокремленими членами легкоперебудувати в складні із збереженням змісту і, навпаки, складнопідрядні окремих типів - у прості речення з відокремленими членами). Ближчими до простих є речення, ускладнені однорідними членами, звертаннями, вставними і вставленими одиницями, а речення з відокремленими членами стоять ближче до складних.

Найчастіше просте речення ускладнюється однорідними членами. Однорідними називаються такі члени речення, які перебувають в однакових синтаксичних відношеннях з одним членом речення, виконують однакову синтаксичну функцію і поєднуються між собою сурядним зв'язком. Диференційними ознаками однорідних членів є: 1) позиція одного члена речення; 2) сурядний зв'язок між однорідними членами; 3) відношення до одного із членів речення; 4) переважно однакові морфологічні форми та вираження однотипних понять. Основною ознакою однорідних членів речення є те, що вони займають позицію одного члена речення - головного чи другорядного: ..Я забився у садок, упав на траву, заплакав... (М.Стельмах).

Побудувати речення, в яких би однорідними були підмети, додатки, означення, обставини.

У реченні однорідні члени об'єднуються в один ряд - цілісний семантико-синтаксичний блок, який в цілому і кожний з його компонентів зокрема пов'язаний з іншими членами речення (головні члени предикативним, а другорядні члени - підрядним) синтаксичним зв'язком: Так гарно цвіте перестріч і золотарник (М.Стельмах); Жаль стояв у моїх очах і душі (М.Стельмах).

Однорідні члени виражаються переважно однаковими граматичними формами, хоча можуть бути виражені й різними: ...радіють Любині карі, з краплинками роси очі (М.Стельмах).

Основними засобами вираження однорідності у блоці однорідних членів є інтонація та сполучники сурядності. Способи поєднання однорідних членів можуть бути різні: лише інтонацією, без сполучників: Сьогодні мати почала діставати з комори, з скрині, з сипанки, з-під сволока, навіть з-за божниці свої вузлики (М.Стельмах); інтонацією й повторюваними сполучниками: Ірадість, і смуток, і срібний передзвін огортають мене своїм снуванням (М.Стельмах); комбіновано-безсполучниковим і сполучниковим зв'язком та інтонацією: Вона (мати) перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину (М.Стельмах).

Назвати сполучники сурядності, виділити їх групи й побудувати з ними речення.

Розповісти про узагальнюючі слова при однорідних членах, їх синтаксичні функції та розділові знаки при них.

З приводу однорідності присудків науковці висловлюють різні думки: речення з однорідними присудками вважають або простими, або складними, або відносять їх до речень проміжного типу між простими і складними. Пояснити, на якій основі виникли ці думки, навести приклади.

Словосполучень, речень

 

У реченні значення якогось із другорядних членів може посилюватися, виділятися з боку смислового та інтонаційного. Цей член є відокремленим. Відокремлення - це смислове та ритмічно-інтонаційне виділення другорядних членів речення для посилення їхнього значення у семантико-граматичній структурі речення. Поняття відокремлення членів речення увів О.М. Пєшковський, обґрунтував їх напівпредикативну функцію і визначив умови відокремлення, зокрема: 1) порядок слів (постпозиція чи препозиція), від яких залежить відокремлений другорядний член; 2) ступінь обтяженості другорядного відокремленого члена залежними словами; 3) уточнюючий характер відокремленого члена; 4) особливе смислове навантаження другорядного відокремленого члена.

Відокремленим членам речення властива напівпредикативна функція: відокремлений член можна трансформувати в підрядну частину складнопідрядного речення чи в окреме просте речення. Наприклад: На старій березі, оброслій скрипухом, зацокала вивірка (М.Стельмах) і трансформовані: На старій березі, що (яка) обросла скрипухом, зацокала вивірка; На старій березі зацокала вивірка. Береза обросла скрипухом.

Відокремлюватися можуть тільки другорядні члени речення: означення, прикладки, додатки (непрямі), обставини. Навести приклади речень з відокремленими означеннями, прикладкою, додатком, обставиною. Розповісти про уточнюючі відокремлені другорядні члени речення.

Прості речення можуть ускладнюватися вставними і вставленими словами, словосполученнями і реченнями, які граматично не пов'язані з членами речення, хоч надають усьому реченню чи окремим його членам різних смислових відтінків, виражають додаткові повідомлення, уточнення і т.ін. Наприклад: Напевне, заворушилася борсукова сімейка (М.Стельмах); У величезному дворі казарми кілька сотень (а всього було понад тисячу чоловік) муштрувалися з гвинтівками (А.Головко).

Вставні та вставлені одиниці не вступають з іншими словами в реченні ні в підрядний, ні в сурядний зв'язок, характеризуються відносною відокремленістю та інтонацією, що на письмі передасться через розділові знаки - кому, тире, дужки.

За смисловою функцією вставні одиниці виражають: 1) модальну оцінку (впевненість, невпевненість, передбачення, можливість, неможливість, вірогідність, сумнів тощо) - безсумнівно, безумовно, звичайно, ймовірно, можливо, мабуть, здається, напевне, очевидно, видно, либонь, без сумніву; 2) почуття людини (радість, здивування, співчуття, застереження тощо) - на щастя, на жаль, на сором, як на біду, як на гріх, як навмисне, нівроку, шкода; 3) привертають, активізують увагу співрозмовника - чуєте, чуєш, знаєте, дивись, дивіться, бач...; 4) джерело повідомлення - кажуть, як кажуть, повідомляють, за висловом, на думку, по-моєму, по-твоєму, по-нашому; 5) допомагають упорядкувати думки, пов'язати їх між собою - по - перше, по-друге, по-третє, нарешті, з одного боку, до речі, між: іншим, наприклад; 6) виражають емоційність вислову, підкреслюють експресивність його - даруйте, пробачте, легко сказати тощо.

Вставні конструкції пов'язуються переважно з загальним змістом усього речення, надаючи йому певного відтінку. Виключення вставних конструкцій нерідко впливає на зміст речення, хоч синтаксичної структури не порушує, наприклад: Михайлику, може, ти казку розкажеш? (М.Стельмах) - Михайлику, ти сказкурозкажеш?

Вставні одиниці виражають суб'єктивне ставлення мовця до висловленої думки. Вставлені конструкції містять додаткові повідомлення, зауваження, пояснюють якийсь член чи речення в цілому. Вони не мають модальних значень, не вказують на джерело повідомлення, на зв'язок та послідовність думок. Ці одиниці роблять лише побіжні зауваження, додаткові повідомлення, які доповнюють, уточнюють зміст усього речення чи окремого його члена, тому вони стоять переважно у середині або в кінці речення, з яким граматичного зв'язку не мають, поєднуючись з основним реченням як безсполучниковим, так і сполучниковим зв'язком. На письмі найчастіше виділяються дужками, рідше комами або тире, наприклад: Ось з села повертається повз школу (колишній панський будинок), у огрудку бузок вишикувався вздовж: стежки і цвіте — хоч парад приймайте! (С. Йовенко); Ну мороз обпіка, ну зусібіч вітри (хто в штормах побував, того і буран не звалить ) (С.Йовенко).

Просте речення ускладнюється і звертанням - словом або сполученням слів, які називають того (що) - особу, предмет, - до кого (чого) звернена мова: Добрий ранок, дівчинятко (М.Стельмах). Основна функція звертання - привернути увагу того, до кого звертаються, до повідомлення, тому у ролі звертань часто вживаються імена, прізвища, назви осіб за спорідненістю тощо: Живи, Україно, цвіти, Батьківщино, прямуючи ясно в широкий свій день (М.Стельмах).

Звертаннями можуть бути назви тварин, птахів, неживих предметів. Звертання виражається кличним відмінком іменника у формі однини чи множини, рідше субстантивованим словом; бувають поширені й непоширені звертання: Не шуміть, явори, за вікном у дворі, не будіть мого сина (М.Стельмах); Не розкажу, чорнобриві, не розкажу проти ночі (Т.Ш.); Прилітайте, сизокрилі мої голуб'ята... (Т.Ш.).

Реченням, ускладненим звертаннями, властивий різний ступінь напівпредикативності. Мінімальний ступінь напівпредикативності мають інтерпозитивні звертання, виражені іменником без супровідних залежних слів.

Своєрідний тип звертання становлять локативні речення, які, називаючи адресата, передають модально або емоційно забарвлену думку -оклик, незадоволення, обурення, скаргу, радість, прохання, докір, переляк, заборону тощо. Навести приклади вокативних речень з різними значеннями.

Звертання і вставні та вставлені одиниці ускладнюють просте речення, вживаються з метою привернути увагу до особи, істоти, предмета, до якого звернена мова; виразити відношення мовця до висловленої думки та подати якісь додаткові повідомлення, збагачують мову, виражаючи її емоційне та експресивне багатство.

Поєднання частин у них

 

Складне речення ― це цілісна синтаксична конструкція, утворена поєднанням двох і більше предикативних одиниць, які становлять семантичну, структурну й інтонаційну єдність: Важко переоцінити вплив Тараса Шевченка на сучасну українську свідомість - він Поет і Пророк, натхненний голос свого народу і духовний батько відродженої нації (Т.Грабович).

Складне речення - синтаксична одиниця вищого порядку, ніж просте речення. Воно відрізняється від простого речення своїм складом і будовою, семантико-граматичними зв'язками і синтаксичними відношеннями (між предикативними компонентами), формальними засобами їх вираження, а також внутрішнім інтонаційним упорядкуванням.

Складному реченню властива сукупність формально-синтаксичних і
семантико-синтаксичних ознак, серед яких найістотнішими єтакі: 1) поліпредикативність; 2) особлива структурна схема; 3) семантична й інтонаційна цілісність, завершеність.

В україністиці існують різні класифікації складних речень (логіко-граматична, структурно-семантична, функціональна). Коротко розкрити погляди на принципи класифікації складних речень в українському мовознавстві.

За способом об'єднання складових частин в одне граматичне ціле усі складні речення поділяються на дві основні групи: 1) сполучникові складні речення, тобто складні речення зі сполучниковим чи відносним зв'язком; 2) безсполучникові складні речення, тобто речення з безсполучниковим зв'язком.

Складні речення зі сполучниковим (відносним) зв'язком залежно від
того, за допомогою яких сполучників поєднані їхні предикативні частини, у
свою чергу, поділяються на дві структурно-семантичні групи: 1) складносурядні речення; 2) складнопідрядні речення.

В українській мові на ґрунті сурядності й підрядності розвинулись складніші структури, а саме: складні речення змішаного типу (сурядно-підрядні) і складні речення проміжного типу (перехідний тип між сурядністю і підрядністю). (Охарактеризувати конструкції змішаного і проміжного типу, навести приклади).

Основні засоби зв'язку предикативних частин у межах складного речення: 1. Інтонація (характерна для всіх типів складних речень). Розрізняють різновиди: а) перелічувальна; б) протиставна; в) зумовленості; г) пояснювальна. 2. Сполучникові засоби (сполучники і сполучні слова). 3. Співвідносні (вказівні) слова. 4. Співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків у різних частинах складного речення. 5. Лексичні елементи (займенники, прислівники, спільні другорядні члени речення). 6. Порядок розташування самих предикативних частин. Навести приклади речень.

Як семантико-синтаксичні форми усного і писемного тексту. Питання

МОРФЕМНИЙ АНАЛІЗ

Морфемний аналіз передбачає визначення будови слова та характеристику морфем, що входять до його складу.

Аналіз морфемної структури слова починається з виділення закінчення й основи, але надалі тісно пов’язаний зі встановленням словотвірного ланцюжка і поступовим виділенням усіх морфем аж до кореня. Так, у слові прочитаний морфемне членування здійснюється в такій послідовності: 1) виділяємо закінчення -ийшляхом зміни аналізованого слова: прочитан-ого, прочитан-ому, прочитан-им і т.д.; 2) визначаємо, від якого слова утворене аналізоване (від дієслова прочитати за допомогою суфікса -н-); 3) з’ясовуємо, від якого мотивуючого утворене, у свою чергу, дієслово прочитати (від дієслова читати допомогою префікса про -); 4) у слові читати шляхом його зіставлення з дієсловами аналогічної структури (в’яз-а-ти, пис-а-ти, чек-а-ти, шук-а-ти) виділяємо суфіксальну морфему - а -; 5) та частина слова, що залишилася після відокремлення всіх службових морфем, становить собою корінь – - чит - (пор. дочитати, перечитати, читання, читанка, читач).

Визначаючи в слові флексію, треба пам’ятати, що вона може мати звукове вираження (тиш-а, молок-о, пиш-еш, напиш-емо, біж-іть, будуй-уть) або ж бути реально не виявленою, нульовою (край, степ, стій, сядь, сказав, Миколин, Петрів). Закінчення, як відомо, властиве лише для слів відмінюваних частин мови. Окремі ж групи і категорії слів закінчень не мають, напр.: метро, таксі, довго, звечора, ходити, дякуючи, привітавшись тощо.

Важливо також пам’ятати, що в словах типу студія, будують -я, -ють і подібні сегменти нерідко вичленовуються як закінчення, хоча фактично включають і суфікс -й - (- й-а, -й-уть), який належить до основи. Тому основу таких слів слід визначати з урахуванням цієї особливості: студій-а, будуй-уть.

Лексична основа формально становить собою частину слова без закінчення. Виділивши основу, треба дати їй характеристику: відкрита/закрита, суцільна/перервана, проста (одноморфемна), складна (поліморфемна), первинна (базисна, непохідна) /вторинна (похідна, вивідна).

У межах похідної основи поступово вичленовуємо всі морфеми, що входять до її складу.