Фонетико-фонологічний аналіз

Цей вид аналізу провадиться в практиці вузівського навчання з максимальною повнотою, а відтак називається «повним фонетико-фонологічним аналізом» і передбачає розгляд звукового й фонемного складу слова: транскрибування, поділ його на склади, кількісні та якісні характеристики звуків, способів та умов їх творення, зміни у потоці мовлення тощо.

Велике значення у будь-якому мовному розборі, у тому числі й у фонетико-фонологічному, має певна послідовність у характеристиці мовних явищ та їх мотивація. Адже порядок розбору відбиває логічні зв’язки між окремими ознаками; знання схеми організує думку, дозволяє оцінювати аналізований факт, дає план відповіді, засвідчує рівень розвитку наукового мовлення студентів.

Усталився такий порядок фонетико-фонологічного аналізу:

1. Орфографічний запис аналізованого слова (словоформи).

2. Запис слова (словоформи) фонематичною і фонетичною транскрипціями.

3. Визначення кількості фонем, звуків, а також букв, якими вони передаються.

4. Поділ слова (словоформи) на фонетичні склади та їх наступна характеристика.

5. Акустично-артикуляційна характеристика звуків (по порядку).

6. Визначення звукових змін, що відбулися чи можливі при зміні слова (словоформи).

Пам’ятаючи, що звук – це одиниця мовлення, фонетичний аналіз слід починати з вимови слова (словоформи) відповідно до орфоепічних норм, звертаючи увагу на розбіжності у написанні й вимові. Слід пам’ятати варіанти голосних і приголосних фонем у літературній мові. Вимовлене слово відтворюється за допомогою фонетичного алфавіту (системи малих українських і латинських літер з додатковими надрядковими й підрядковими знаками та позначками), тобто транскрибується: спочатку передається фонемний (у вертикальних дужках), а тоді звуковий (у квадратних дужках) склад, причому тільки в такій послідовності, а не навпаки. Треба пам’ятати, що у мові виділяється звуковий тип, який у поєднанні з іншими розрізняє слова, словоформи й значущі частини слів. Цей звуковий тип є фонемою. Наприклад, у мовленні позиційно розрізняються звуки [а], [ȧ], [ӓ] (у словах [сад], [сȧд´іт´], [с´ӓд ´ ]), а в мові вони усвідомлюються як той самий звук а, як своєрідний звуковий тип, що використовується з метою спілкування. Цей звуковий тип є фонемою а. Фонем в українській мові – невелика кількість (6 голосних і 32 приголосні), а вони реалізуються у великій кількості мовних звуків. Саме ці моменти й передають фонологічна (фонематична) й фонетична транскрипції конкретного слова, яке аналізується. У фонологічній транскрипції користуються тільки знаками фонем, тому вона часто близька до орфографічного запису; у фонетичній транскрипції відбивається звуковий склад слова з різними вимовними особливостями, пор.: розжарене /розжарене ̸ [ро͞жáре^ине].

У фонетичній транскрипції обов’язково позначається основний словесний наголос (´), а якщо слово багатоскладове, можна вказати й побічний наголос (ˋ). Звичайно, для більшості українських слів наголос незмінний і стійкий. Однак є досить велика кількість слів, у яких наголос може бути подвійним (на зразок весня́ни́й, на пле́ча́х) або відігравати смислорозрізнювальну функцію (на зразок тепло́ – те́пло). На ці особливості наголосу необхідно звертати увагу, аби бачити фонетичні факти в органічному зв’язку. Крім цього, слід пам’ятати про слова-клітики (в українській мові ними є майже всі службові слова, які не мають самостійного наголосу і приєднуються до повнозначних слів, утворюючи разом з ними так зване фонетичне слово) (не виходить [не͡^иви^ехо́дит´], крізь жовте [кр´і͞жо́ўте]̬; іди ж [іди́͜ ж]).

У фонетичній транскрипції відбивається м’якість приголосних (передається значками ʹ ’), асиміляція приголосних (повна й часткова) за ознакою глухості-дзвінкості ([ро́ з^сп уск], [ле́ хк о]), передаються випадки редукції голосних ([е^и], [и^е], [о^у]: [в е^и се́лий], [в и^е со́кий], [р о^у зу́мний]).

Транскрибований запис є підставою і доказом для ряду наступних відповідей-тверджень. Зокрема, зіставляючи різні транскрипції аналізованого слова, слід вказати кількість фонем, які його утворюють, потім – кількість звуків, у яких реалізуються фонеми. Ураховуючи, що розуміння звукового складу слів значною мірою впливає на формування орфографічної грамотності, необхідно з’ясувати співвідношення між звучанням слова і його написанням, тобто між звуками і буквами. Адже є слова, у яких окремі звуки буквами не позначаються (м ’ яч) або позначаються двома (дж міль) і трьома (дзь об) буквами; слова, до складу яких входять звукосполучення, що традиційно, згідно з особливостями української графіки, передаються на письмі однією буквою (ї жа, щ ітка,арі я), у яких відбуваються чергування, спрощення чи уподібнення при збігу певних звуків (запорі зь кий, аген т ство, боро т ьба). Отже, слід вказати, скількома буквами передається звуковий склад слова.

Наступним етапом фонетико-фонологічного аналізу є поділ слова (словоформи, яка утворює фонетичне слово) на фонетичні склади, яких, за загальновідомим твердженням, у слові стільки, скільки є в ньому голосних звуків (фонетичні склади позначаються вертикальними лініями – у фонетичній транскрипції). При цьому необхідно слідкувати за дотриманням основних правил складоподілу, які існують у зв’язку з розумінням складу як явища фонетичного й фонологічного. Особливу увагу слід звернути на поділ на склади слів з нескладовими [ĭ], [ў] ([при^еі̆│шо́ў], [з а ў│да́ти] та ін.), зі збігом приголосних між голосними ([до́│брий], [пал│ки́й], [го́│стрий]). Щоб уникнути неточностей, за будь-яких умов важливо пам’ятати основний принцип фонетичного складоподілу: гучність звуків попереднього складу повинна поступово спадати, а наступного – наростати.

Грубою помилкою на цьому етапі розбору є ототожнення фонетичних складів із орфографічними (в орфографії маємо – ро-зі-рва-ти, обі-йшли, у фонетиці – [ро│зʹір│ва│ти], [о│б҆іі̆│шли́]; слово олія має один орфографічний склад і з рядка в рядок не переноситься, у фонетиці це слово має три фонетичні склади [ о│лʹі│йа ].

Незважаючи на те, що в основу переносу слова з рядка в рядок покладено складовий принцип, ураховується також і його морфологічна будова, тобто діє принцип збереження єдності морфем. При переносі (враховуючи правила переносу і їх варіативність) можна переносити слова не тільки за складами, а й за морфемами, пор.: ку-плю, куп-лю; зру-чний, зруч-ний – в орфографії; тільки [ку│плʹу́], [зру│чни́й] – у фонетиці. Хоч іноді вплив морфологічної будови слова позначається на складоподілі: наприклад, у слові бездонний можливі два поділи на фонетичні склади – [бе^и│здо́│͞ний], [бе^из│до́│͞ний]. Усе ж склад – це чисто вимовна одиниця, не зв’язана зі значенням, як, наприклад, морфеми.

У кінці цього етапу фонетико-фонологічного розбору подається характеристика фонетичних складів щодо їх кількості, вказується, які з них – відкриті-закриті, прикриті-неприкриті, наголошені (відповідно до основного й побічного наголосів) та ненаголошені з указівкою на рухомість чи нерухомість основного наголосу.

Після цього характеризується звуковий склад слова. Називається й записується той звук, який вимовляємо і чуємо. Обов’язково вказується, як реалізується звук: у головному вияві (г.в.) чи у варіанті (в.). Виконуючи акустично-артикуляційну характеристику голосних, треба вказати ступінь глибини творення в порожнині рота (передній, задній ряди, задній ряд з більш передньою вимовою), ступінь наближення спинки язика до піднебіння (високе, середнє, низьке підняття або високо-середнє чи середньо-високе підняття), участь губ (лабіалізовані-нелабіалізовані).

Характеристика приголосних здійснюється відповідно до класифікації: за місцем творення – губні та язикові (вказати різновиди), глотковий; за способом творення – зімкнені, щілинні, африкати, а також додаткові характеристики для окремих звуків – плавний, носовий, боковий, дрижачий; за участю шуму й голосу – шумні (дзвінкі, глухі) й сонорні, а також додаткові характеристики за акустичним враженням (шиплячі, свистячі); за ступенем наближення спинки язика до твердого піднебіння – тверді, м’які, пом’якшені (слід точно пам’ятати корелятивні пари щодо твердості – м’якості, а також те, що губні, задньоязикові, глотковий і шиплячі бувають лише тверді та напівм’які). Послідовність класифікацій під час характеристики звуків порушувати не рекомендується.

У кінці повного фонетико-фонологічного аналізу слід указати на звукові зміни, що відбулися чи можливі при зміні слова (чергування, асимілятивно-дисимілятивні процеси, спрощення, випадання і поява звуків на початку і в кінці слова).