Українська мова – національна мова українського народу

Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями. Переважна більшість українців проживає в Україні. Крім того, українською мовою розмовляють українці в Молдові, Казахстані, Киргизстані, Росії (Воронезькій, Ростовській областях, Краснодарському і Ставропольському краях, на Поволжі й Алтаї, Далекому Сході тощо), у Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та інших країнах.

Українська мова входить до групи слов’янських мов індоєвропейської сім’ї, яку складають три підгрупи:

1) східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови);

2) південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови);

3) західнослов’янська (польська, чеська, словацька, серболузькі мови).

Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів і морфем. Найближче споріднена українська мова з російською і білоруською, з якими утворює східнослов’янську підгрупу слов’янських мов. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі: досить порівняти звучання загальновживаних слів:

українські: мати, сестра, ячмінь, берегти, учитися, осінній, один, ніде, учора, хтось, же (ж);

російські: мать, сестра, ячмень, беречь, учиться, осенний, один, нигде, вчера, кто-то, же (ж);

білоруські: маці, сестра, ячмень, берегчы, вучыцца, асенні, адзін, ніде, учора, хтосьці (хтось), жа (ж).

Сучасна українська мова є національною мовою українського народу. Вона поєднує в собі літературну мову, територіальні, соціальні діалекти та просторіччя. Вищою формою національної мови є літературна мова. Це оброблена майстрами слова, унормована форма загальнонародної мови, що обслуговує культурне життя народу. Отже, основна ознака літературної мови – наявність сталої норми.

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей. Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та іншими діячами культури. Вона за своїм походженням пов’язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв’язку, бо літературна мова безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Також літературна мова впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною національною мовою. Вона є єдиною для всієї української нації, найважливішою формою національної культури, засобом її відродження. Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови.

Ну що б, здавалося, слова....

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!.. (Т. Шевченко)

“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, і розум, і досвід”. (Панас Мирний).

“Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу” (О. Гончар).

“Мова народу, народності чи їх діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження. Рідна мова – це музика й малювання душі людської” (Д. Овсянико-Куликовський).

“Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще, найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова – це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі. Є мови більш і менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу. Наймилішою і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини й зв’язує її з сучасниками. У ній чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує всі покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Мова народу – це саме життя” (Б. Антоненко-Давидович).

“Надзвичайна мова наша є таємницею. У ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших... Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок; все крупно, зернисто, як самі перла” (В. Сухомлинський).

“Мова – універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне. Це своєрідний енергопровід: від одного до багатьох” (П. Мовчан).

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталона, треба дбати про високу культуру мови в повсякденній мовній практиці. Літературна мова – це мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів. Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей в матеріально-виробничій і культурній сферах; мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури; засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література.

Зачинателем сучасної української літературної мови називають Івана Петровича Котляревського, який ввів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Заслуга Т. Г. Шевченка полягає в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми; відкрив перспективи багатофункціональ-ного використання літературної мови; заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів; вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший розвиток української літературної мови нерозривно пов’язано із творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, а з іншого – збагачує її виразовими засобами, шліфує літературні норми.

Норми літературної мови

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному і писемному мовленні.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока мовна

культура є свідченням культури думки. Щоб говорити і писати правильно, треба добре знати всі розділи мовної системи. А щоб говорити і писати добре, треба вміти добирати в конкретній ситуації спілкування найбільш вдалі, доречні мовні засоби – слова, словосполучення, речення.

Мовні норми можна показати такою таблицею:

Норми української літературної мови

Назва норм	Що регулюють норми
Орфоепічні норми	Правильну вимову звуків, звукосполучень і наголосу в словах
Лексичні норми	Вживання слів у властивому їм значенні та правильне поєднання слів за змістом у реченні і словосполученні
Граматичні норми	Правильне творення і вживання слів та їх форм, правильна побудова словосполу-чень і речень
Стилістичні норми	Вживання мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення
Орфографічні норми	Правильне написання слів
Пунктуаційні норми	Правильне вживання розділових знаків

Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище – звук, сполучення звуків, морфема, значення слова чи фразеологізму, форма слова, словосполучення і речення, – що сприймається як зразок. Мовні норми є обов’язковими для всіх її носіїв. Наприклад, чергування звуків д – дж, с – ш та інших у дієсловах 1-ої особи однини теперішнього часу: сидіти – сиджу, ходити – ходжу, писати – пишу, тесати – тешу, текти – течу, пекти – печу є нормативним. Це одна з морфологічних норм української мови.

Орфоепічна правильність мовлення

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються в дотриманні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не у пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити – вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [е^и], то як [и^е]: [ве^исна], [сте^иповиĭ], [ви^ешневиĭ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зо^узул'а], [ло^упух], [ко^ужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'вір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іч], [н'іж], [товари^еш], [д'іўчата], [ручка], [б'іжат'], [кри^ечат'].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопе^иц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [дже^ире^ило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [г]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзи^ек], [ґедз'], [дзиґа].

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та в кінці слова вимовляється, як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному розвитку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [рнч]: вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в нашій мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають внаслідок чергування звуків [у] – [в], [і] – [й]: упевнитись – впевнитись, уперед – вперед, увесь – ввесь (і весь), учений – вчений, іти – йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменники з, із, зі (з книжки, зі сходу, із школи); у, ув, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув ув очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною) [29].

Завдання 1. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) гурто жи ток; б) екс перт; в) фе но мен; г) по мил ка.

Завдання 2. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) а гент; б) ви па док; в) квар тал; г) сільськогоспо дар ський.

Завдання 3. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) алко голь; б) обі цян ка; в) лис то пад; г) віт ри ще.

Завдання 4. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) дро ва; б) дя ків ський; в) відщеп ну ти; г) ві росповідання.

Завдання 5. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) по голос; б) на зов сім; в) зна хар; г) дуж ки.

Завдання 6. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) по гріб; б) плу гар; в) кі ло метр; г) ястру бок.

Завдання 7. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) яс кра віший; б) са жень; в) пе ре пис; г) ли бонь.

Завдання 8. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) ви тівка; б) фено мен; в) літур гія; г) лом бард.

Завдання 9. У якому з наведених слів неправильно виділено наголошений склад?

а) при чепа; б) со ром ’язний; в) у лав рений; г) кореспон дент.

Завдання 10. Розставте наголоси у словах, звіривши їх за словником.

Здійснити, посередині, визволення, помилка, гуртожиток, кроїти, граблі, живопис, ненависть, коромисло, плетений, показ, ненавидіти, обмін, пасти, легкий, літопис, розпад, розстріл, синява, рукопис, черствіти, біднота, розвідка, висіти, перепис, кріпкий, вигода, стрілки, атлас, алфавіт, апостроф, боляче, заголовок, дрова, верба, предмет, також, кулінарія, нездійснений, нездійсненний, одноразовий, пасквіль, печений, сільськогосподарський, трубопровід, урочистий, одинадцять, чотирнадцять, одноліток, громадський, бавовняний, середина, байдуже, кілометр, послуга, було, разом, докір, ганьбити, весняний.

Граматична правильність мовлення

Ознакою культури мовлення є граматична правильність. Сюдивходить дотримання правил змінювання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

1. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду – чоловічого і жіночого: зал – зала; клавіш – клавіша; санаторій – санаторія; птах – птаха; сусід – сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого – розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла (В. Сосюра). Не одна кричала птаха: “Пожалій гніздо моє!” (Д. Білоус).

2. Кожній змінюваній частині – іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову – властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватися.

3. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

4. Сучасній українській мові не властива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників вищого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро). Багато помилок трапляється у формах непрямих відмінків числівників. Іноді таблиця множення читається так: дважди два, трижди три, п’ятю сім, шістю вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п’ять на п’ять... Ще більше помилок у складенихчислівниках: Урожай зібрали надвісті п’ятдесят шести гектарах, а правильно: на двохстах п’ятдесяти (п’ятдесятьох) шести (шістьох) гектарах. У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася в тисяча дев’ятсот двадцятому році (не у тисячу).

5. При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п’ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

6. Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне слово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.

Синтаксична правильність

1. Пильної уваги вимагають особливості поєднання слів у словосполучення, що виступають мінімальним контекстом, у якому відбиваються зв’язки між словоформами.

2. Уважним треба бути при використанні фразеологічних словосполучень української мови: день у день (а не з дня у день), впадати в очі (а не кидатися в очі), ні в чому не потурати ледарям (а не ніякої поблажки не давати ледарям), спало на думку (а не прийшло в голову), збити з пантелику (а не збити з толку).

3. Необхідно звертати увагу на словосполучення, побудовані на основі зв’язку керування, бо тут не завжди правильно добираються відмінкові форми іменників (займенників) і прийменники: Кожен був сповнений гордості (а не гордістю), ми не повинні проходити повз ті недоліки (а не повз тих недоліків), для творів О. Гончара властива (чи притаманна) різноманітна тематика (а не для творів О. Гончара характерна різноманітна тематика).

4. В усному мовленні звичайно переважають прості, неускладнені речення. Проте користуватися тільки такими конструкціями не можна, бо вони порушують плавність, смислову і ритмічну єдність, роблять мовлення примітивним. Поряд з простими й короткими реченнями потрібно користуватися і простими ускладненими та складними.

5. Зворотний порядок пов’язується з семантико-стилістичними особливостями мовлення і характеризується інтонаційним виділенням певного члена речення. Такий порядок слів широко використовується в художньому стилі, в усній народній творчості, в розмовному мовленні як образний експресивно-стилістичний засіб. Наприклад: Виточу, вигострю зброю іскристу (Леся Українка).

6. Дієприслівник передає додаткову дію по відношенню до основної, вираженої дієсловом-присудком, і стосується одного і того ж предмета. Наприклад: Прочитавши це слово, ми уявили людину з ніжним поглядом (а не Прочитавши це слово, в нашому уявленні постає людина з ніжним поглядом); Повернувшись у село, він турбувався, як ідуть справи у школі (а не Коли він повернувся у село, його хвилює...).

7. Дієприкметникові звороти виступають як синоніми до підрядних означальних речень. Речення з дієприкметниковим зворотом характеризується більшою синтаксично-інтонаційною цілісністю, ніж складнопідрядне. Порівняйте: Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, надісланий з резерву (О. Гончар) і Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант, якого надіслали з резерву.

8. Досить поширені в нашій мові речення, ускладнені однорідними членами. Користуючись такими структурами, не можна поєднувати в одному однорідному ряді логічно далекі або несумісні поняття. Наприклад: Вступ і тема твору Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”; Були побудовані нові школи, лікарні і приміщення для худоби.

9. Характерними для української мови є односкладні безособові речення з головним членом, вираженим дієслівною формою на -но, -то. Безособові речення з таким головним членом можуть бути синонімічними до двоскладних, у яких присудок виражений дієприкметником. Порівняйте: У Києві організовано школу мистецтва. У Києві організована школа мистецтва.

10. Користуючись складними реченнями, необхідно дотримуватися чіткості і правильності в їх побудові, не допускати вживання великої кількості сурядних і підрядних частин в одному реченні. У мовленні варто вживати й безсполучникові складні речення, які допомагають стисліше і чіткіше сформулювати думку, урізноманітнити висловлення, посилити їх виразність і емоційність. Наприклад: Дав слово – зроби. Зобов’язалися – виконаємо (Нар. творч.).

Точність мовлення

Точність мовлення – одна з найважливіших властивостей висловлення, яка характеризує, насамперед, його зміст. Залежить точність від умінь мовця дібрати такі слова, які повністю збігаються з предметами, явищами, діями, котрі їх називають.

Точність мовлення передбачає, з одного боку, знання і вживання точних значень слів, словосполучень, речень, що відповідають нормам літературної мови, а з другого – уміння виражати свої думки так, щоб вони однозначно були сприйняті адресатом мовлення. Вимога точності впливає на добір мовних засобів для побудови усного чи писемного висловлення. Точність мовлення створюється за таких умов: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови; 3) володіння мовленнєвими навичками говорити про щось, використовуючи багатство мови. Творячи мовлення, ми вільно вибираємо слова з тим чи іншим значенням. Але при цьому враховуємо, чи зрозуміє нас співрозмовник. Отже, точність мовлення залежить не від кількості використаних слів, а від їх доступності, недвозначності. Точність мовлення – це ввічливість, чемність, мовна етика в усіх сферах спілкування. Найголовнішими засобами точності нашого мовлення є лексичне багатство українськоїмови,бо воно містить великі можливості для вибору. Наприклад, щоб утворити словосполучення з прикметниками громадський, громадянський, ми повинні точно визначити їх смисл: громадський – належний громаді, зв’язаний з громадою (громадські інтереси, громадські збори, громадське доручення); громадянський – властивий свідомому громадянинові, цивільний, державний (громадянська гідність, громадянський обов’язок, громадянський шлюб).

Найбільше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Досить важко будувати висловлення, використовуючи іншомовні, застарілі, професійні слова, фразеологізми. Відомо, що у мові більше багатозначних слів, ніж однозначних. Тому основним способом точної передачі значення слова є контекст (словосполучення, речення, текст). Наприклад: полк б’ється – серце б’ється; червоне золото – біле золото (бавовна); середня школа – школа життя.

Точність наукового мовлення тісно пов’язана з точністю вживання термінів. Термін – слово або словосполучення, що називає явища, предмети спеціальних галузей людських знань. Використання термінів вимагає особливої точності й однозначності. Значення термінів розкривається в тексті, в їх тлумаченні. Наприклад: Лексикологія – наука, що вивчає словниковий склад. Закінчення – це змінна значуща частина слова, яка виражає його граматичне значення і служить для зв’язку слів у словосполученні і реченні.

Художня точність зумовлена специфікою художнього мовлення. Точне слово в художньому творі малює образну, емоційно-експресивну картину, переживання автора. Художня точність виражається художніми засобами – епітетами, метафорами, порівняннями тощо. Точність у художньому мовленні – це точність у змалюванні художніх образів. Точність мовлення таким чином вимагає повної співвідносності слів з реальною дійсністю. Отже, правильність і точність мовлення доповнюються ще однією якістю – логічністю [22].

Логічність мовлення

Логічністьмовленнямає багато спільного з точністю. Вона теж характеризує зміст висловлення і забезпечує його смислову послідовність. Логічним називається мовлення, що забезпечує смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Основою логічності мовлення є логічне мислення, що формується запасом знань і вмінням їх передати співбесідникові. Щоб мовлення було логічним, треба володіти знаннями мови і законами зв’язного мовлення. Логіку висловлення людина удосконалює протягом усього життя. Умови логічності, як і точності, бувають різні. Насамперед треба оволодіти логікою висловлювання. Людина, яка хоче навчитися говорити і писати логічно, повинна навчитися логічно мислити. Тому треба виховувати в собі уміння чітко і послідовно мислити. Необхідно оволодіти логікою викладу, враховувати мовленнєву ситуацію. Дотримання логіки викладу позитивно впливає на розуміння змісту висловлення слухачем або читачем.

Багатство і різноманітність мовлення

Багатство мовлення – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою. Різноманітність мовлення – використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки. Багатство мовлення досягається мовними засобами, які в тексті не повторюються, а різноманітність забезпечує вираження однієї і тієї ж думки різними мовними засобами.

Українська мова – багата й різноманітна, а мовлення кожної людини може бути багатим і бідним, різноманітним чи одноманітним. Багатство і різноманітність мовлення залежить від того, хто є мовець: весь народ чи окрема особа, дитина чи доросла людина. Великий вплив на багатство і різноманітність мовлення мають його стиль, сфера спілкування тощо.

В українській мові існують семантичні групи слів (омоніми, синоніми, антоніми), багатозначні й абстрактні, застарілі й новоутворені слова, що становлять її багатство. Виражаючи думку, мовець може використати різноманітні засоби залежно від знання мови, ерудиції, стилю висловлення. Багатство і різноманітність мовлення виявляються на лексичному, фразеологічному, словотвірному, граматичному і стилістичному рівнях.

Умови багатства і різноманітності мовлення є такими:

а) багатство словникового запасу кожної людини;

б) уміння використовувати у своєму мовленні різні мовні засоби;

в) уміння інтонувати мовлення;

г) постійне удосконалення і збагачення власного мовлення.

Про багатство мовлення судять насамперед за його лексичним складом. Середній запас слів у добре освіченої людини становить 6 – 9 тисяч, тлумачний словник української мови містить понад 130 тисяч слів, а в народній скарбниці – більше 200 тисяч слів. Лексичне і фразеологічне багатство мовлення формується словниками української мови, творами художньої, наукової, суспільно-політичної літератури, усної народної творчості. Лексичне багатство вимагає не тільки засвоєння великої кількості слів, а й усіх можливих значень багатозначного слова. Наприклад, слово вертеп має три значення: 1) печера; 2) старовинний пересувний ляльковий театр, де ставили релігійні і світські п’єси; 3) сховище або місце гульбища злочинців. У зв’язку з відродженням української культури друге значення слова вертеп набуло в наш час особливого поширення. Багатство мовлення забезпечується і багатством форм. У мові є велика кількість варіантів слів та їх форм, засвоєння і використання яких робить мовлення кожної людини багатшим, виразнішим, різноманітнішим. Наприклад, в іменниках паралельні форми роду (шинель – шинеля, зал – зала, клавіш – клавіша),відмінків (батьку – батькові, Тарасу – Тарасові), паралельні відмінкові форми прикметників, числівників (червонім – червоному, одинадцяти – одинадцятьох). Прикметники мають ряд інших паралельних форм. Наприклад, присвійні прикметники (материн – материнський, братів – братовий), стягнені і нестягнені форми (добра – добрая, зелене – зеленеє), повні й короткі форми (рад – радий, певен – певний). Урізноманітнюють мовлення й фонетичні варіанти слів. Наприклад: хоч – хоча, лиш – лише, знов – знову, звідкіль – звідкіля, робить – робити тощо.

Багатство й різноманітність висловлення (тексту) забезпечують синтаксичні конструкції (синонімічні словосполучення й речення), наприклад: дієприкметниковий, дієприслівниковий звороти і підрядні речення, пряма і непряма мова, варіанти граматичних форм, наприклад, майбутній час: буду читати – читатиму, наказовий спосіб: читайте – читали б та ін.

Українська мова і з стилістичного боку надзвичайно багата й різноманітна. Ці мовні засоби використовуються в текстах різних стилів. Будуючи висловлення в тому чи іншому стилі, необхідно враховувати емоційно-експресивне забарвлення слів, словосполучень, речень та їх закріпленість за певним стилем.

Отже, стилі ставлять певні вимоги щодо багатства і різноманітності мовлення [22].

Чистота мовлення

Людина, користуючись мовою, може поліпшувати або погіршувати її. Чим вища культура суспільства, тим більша можливість втручання людини в мову. Позитивне втручання – це розвиток, збагачення мови, усталеність її норм, сприяння чистоті мовлення. Якщо в мовленні немає порушень орфоепічних, лексичних та інших норм, то воно вважається чистим.

Чистота мовлення – це повна відповідність нормам літературної мови. Для чистоти мовлення важливими є правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі. У чистому мовленні не вживаються діалектизми, лайливі слова, слова-паразити тощо. Чистота мовлення на рівні вимови досягається суворим дотриманням орфоепічних норм (вимова голосних і приголосних звуків, звукосполучень, наголос у словах). Тому недопустимі такі порушення: лі[т´]ература (треба література), зеркало (треба [ дз ] еркало), нéнависть (треба ненáвисть), випáдок (треба вúпадок) тощо. Чистота мовлення залежить від дикції (чіткої, виразної вимови). Найпоширенішими помилками у вимові, що заважають чистоті мови, є неправильні наголоси, невиправдане “акання” та впливи інших мов, переважно російської. Руйнують чистоту мовлення лексичні засоби, якщо використовуються неточно, стилістично невмотивовано. Це насамперед діалектні, просторічні, жаргонні слова, канцеляризми і професіоналізми, лайливі й вульгарні слова.

Діалектні слова використовуються в розмовному і художньому мовленні, але з певною метою. У розмовному тому, що мовці є носіями різних діалектів, у художньому – для відображення місцевого колориту чи характеристики персонажів. Однак, користуючись літературною мовою в розмовному мовленні, треба уникати діалектних слів. Уживання діалектизмів в інших сферах спілкування засмічує мову, порушує її чистоту.

Просторічні слова мають згрубіле, іронічне забарвлення, через те вони можливі у повсякденному, побутовому спілкуванні. Наприклад: беш-кетник, брехун, швендяти, насобачитись, горлати, охламон. Такими особливостями вживання відзначаються жаргонізми – слова, пов’язані з певною професією, родом занять. Вони використовуються в усному мовленні людей і зрідка в художніх творах, щоб підкреслити індивідуальні риси дійових осіб. Наприклад: рубати (їсти), вікно (вільний час між уроками), лівий рейс (поїздка на державній автомашині в особистій справі), засипатись (не скласти екзамену).

Слова професійної і ділової лексики можуть засмічувати мову, якщо вони вживаються в текстах розмовного та інших стилів невмотивовано. Класичним прикладом цього є мова Возного в п’єсі “Наталка Полтавка” І. П. Котляревського. Надмірність канцеляризмів і професіоналізмів засмічує мову, робить її громіздкою, важкою для сприймання. Тому в повсякденному мовленні їх треба уникати, використовуючи синоніми чи описові звороти. Наприклад: відсоток (замість процент), довбня (замість сталева чи куляста баба), завдання, роль (замість функція), наслідки (замість результати). Чистота мовлення вимагає уникати вульгарних і лайливих слів, які не відповідають нормам літературної мови і людської поведінки [22].

Іншомовні слова теж засмічують мову, якщо вживаються надмірно й недоречно. Особливої шкоди завдає так зване суржикове мовлення, в якому змішуються українські та російські слова. Про таке мовлення дуже влучно сказав В. Сухомлинський: “Говорити такою скаліченою мовою – це все одно, що грати на розстроєній скрипці. Все одно, що з дерева різьбити красуню тупою щербатою сокирою. Скалічена мова отупляє, оглупляє людину, зводить її мислення до примітива”. Засмічують мову й слова-паразити. Це звичайні вставні слова, що нічого не виражають у тексті: ну, значить, так би мовити, взагалі, власне кажучи, як це, розумієш. Надмірне вживання їх не тільки псує мову, а й робить її беззмістовною. Чистота мовлення – це його краса й ознака культури кожної людини.

Доречність мовлення

Серед якостей мовлення особливе місце займає його доречність. Ми часто чуємо або кажемо: “Це доречно”, “Це недоречно”, “До речі, хочу зауважити...”

Доречність – ознака мовлення, яка організує його точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення відповідає темі висловлення, його логічному змісту, емоційному забарвленню. Доречне мовлення обов’язково вимагає врахування ситуацій, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови.

Умови доречності мовлення такі:

1) розуміння необхідності доречності мовлення;

2) володіння культурою мовлення і спілкування за допомогою мови;

3) висока вихованість людини, рівень її культури, моральних якостей;

4) досконале знання мови, її функцій, форм і різновидів.