Усна і писемна форми літературної мови

Літературна мова, ділове мовлення реалізуються у двох формах (писемній та усній).

Писемна форма – основна форма мовлення ділових людей (листи, звіти, квитанції). В ній більше вимог щодо добору лексики, точності викладу. Часто вживаються складні синтаксичні конструкції, загальноприйняті структури документів, традиційні форми викладу. Писемна форма, в основному, монологічна, є вторинною порівняно з усним мовленням, фіксує чиюсь висловлену думку. Словесну інформацію доповнюють цифрові дані, схеми, таблиці.

Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства (доповідь, промова, повідомлення). У ній менше уваги приділяється формі вислову, вживаються незакінчені, неповні речення, допускаються повтори. Зміст вислову залежить від інтонації, наголосу, жестів.

Мовлення буває монологічним і діалогічним.

Монолог (від грецьких слів monos – один і logos – слово, мовлення) – особлива форма побудови усного чи писемного мовлення, що становить розгорнуте висловлення однієї особи, звернене до себе або до глядача (у спектаклі, кінофільмі). Монолог має певну композиційну організацію і змістову завершеність. Розрізняють внутрішній монолог – роздум уголос, драматичний монолог – поєднання мовлення з мімікою, жестами, ліричний монолог – лірична сповідь у поезії.

Діалог (від грецького dialogos – розмова, бесіда) – одна з форм мовлення, розмова між двома або кількома особами. Діалог характеризується короткими висловленнями, простотою синтаксичної будови його частин, використанням неповних і незакінчених речень. Особливістю діалогу є взаємозумовленість синтаксичної будови реплік співбесідників, яка об’єднує діалог в єдине ціле. Розрізняють внутрішній діалог – фігуру мовлення, що є зверненням мовця до самого себе.

Розмова кількох осіб називається полілогом (від грецьких слів poli – багато, logos – слово, мовлення). Для літературної мови, що реалізується в літературному мовленні, властиві усна і писемна форми її існування.

Усне і писемне мовлення – це форми реалізації мови як засобу спілкування. Будову літературного мовлення можна подати за такою схемою:

літературне мовлення

Усне писемне

Діалогічне монологічне монологічне

(полілогічне)

Рукописне друковане

Усне мовлення – це така форма реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, являє собою процес говоріння. За походженням усне мовлення – первинна форма існування мови.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері. Воно є вторинною формою існування мови і розраховане на зорове сприйняття. Кожна з форм мовлення має свої особливості, що видно з таблиці.

Літературне мовлення

Усне	Писемне
1. Первинне	1. Вторинне
2. Діалогічне (полілогічне) і монологічне	2. Монологічне
3. Розраховане на певних слухачів, які виступають співрозмовниками	3. Графічно оформлене
4. Не підготовлене заздалегідь	4. Пов’язане з попереднім обдумуванням
5. Живе спілкування	5. Старанний добір фактів та їх мовне оформлення
6. Інтонація, міміка, жести	6. Добір мовних засобів, чітке підпорядкування стилю і типу мовлення
7. Імпровізоване мовлення	7. Повний і ґрунтовний виклад думок
8. Чітко індивідуалізоване мовлення	8. Поглиблена робота над словом і текстом
9. Емоційне й експресивне мовлення	9. Редагування думки і форми її вираження
10. Повтори, зіставлення, різні тропи, фразеологізми	10. Самоаналіз написаного

Усне і писемне мовлення широко застосовуються в різних сферах життя людей. Усне мовлення існує у формах діалогу, дискусії, диспуту, монологу, розповіді, переказування, звіту, доповіді тощо, а писемне – у формах переказу, творів (опису, розповіді, роздуму), ділових паперів, газетних жанрів, плану, тез конспекту, реферату [22].

Функції української мови та її місце в родині

Слов’янських мов

1. Комунікативна функція (мова використовується як засіб спілкування). Це основна, визначальна функція. Мова виникла із потреб комунікації.

“Комунікація – розкіш людського спілкування” (А. Сент-Екзюпері). Спілкування – це не тільки діалог реальних осіб: певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, і самому собі, і всьому народові. Наприклад, послання “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм… ” Т. Шевченка.

2. Мислеоформлювальна функція. Щоб спілкуватися, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки – мислеоформлювальну, яка тісно пов’язана з комунікативною. Деякі дослідники не виділяють мислеоформлювальну функцію, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте ми вважаємо, що це не так, бо акти формування і формулювання думки можуть збігатися або не збігатися у часі (скільки людей, стільки й думок).

3. Пізнавальна функція є надзвичайно важливою. Мова слугує одним з інструментів пізнання. Не назване – не пізнане. Добираючи назву для предмета, дії, процесу, почуття, людина їх пізнає. Людина пізнає світ не лише через власний досвід, а й через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Пізнавальна функція активно діє як у філогенезі (розвитку народу) всіх носіїв даної мови, так і в антогенезі – розвитку окремої людини, яка пізнає світ через засвоєння мови. Пізнавальну функцію ще називають гносеологічною, а також акумулятивною, що означає нагромадження досвіду в мові поколінь. За допомогою цієї функції можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття.

4. Експресивна (виражальна) функція.

“Заговори – і я тебе побачу”, – говорили античні мудреці. Мова дає можливість розкрити світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів. У літературознавстві існує термін “образ автора”. Мається на увазі відображення особистості в тексті, що створений цією особистістю. Наявна ця функція завжди в усному мовленні: розповідаючи про будь-що, людина мимохіть розповідає і про себе.

5. Імпресивна функція (або апелятивна, або конативна, або прагматична) полягає в дії мовлення на адресата. Для виконання цієї функції мова має спеціальні засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова.

6. Інформаційна функція (або репрезентативна, референтна, денотативна, номінативна, когнітивна) полягає в передаванні у процесі спілкування одне одному певної інформації (від мовця до слухача).

7. Емоційна функція – мова йде про те, як передається інформація. Не слід плутати її з експресивною функцією – образом автора і вираженням почуттів та оцінок, хоч вони і пов’язані між собою.

8. Естетична (образотворча) функція. Йдеться про красу мови, про задоволення естетичних смаків суспільства. Наприклад, вірш П. Грабовського “Швачка” насичений емоціями, які виявляються у вживанні іменників із зменшено-пестливими суфіксами: “ Рученьки терпнуть, злипаються віченьки”. Усі вищезазначені мовні функції – облігаторні, тобто обов’язкові. Наявні також функції мови факультативні, тобто необов’язкові, а саме:

9. Контактовстановна (фатична) функція, це коли розмова ведеться заради самої розмови (“пуста розмова”).

10. Метамовна (металінгвістична) функція, коли одні слова та вирази використовуються для пояснення інших. Усталені метамовні звороти (так би мовити, м’яко кажучи). Наприклад: “Там батько плачучи з дітьми (А ми малі були і голі…). Не витерпів лихої долі. Умер на панщині” (Т. Шевченко).