Українська мова серед інших мов світу

Літературна мова. Форми

Літературна мова – це вища форма вияву національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві: багатофункціональність, унормованість, стандартність, уніфікованість, розвинена система стилів.

Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Літературна мова має усну і писемну форми.

Усна мова - це мова, що вимовляється, звучить, що існує навколо нас. В усній мові важливо дотримуватися вірної інтонації і наголосу, правильно вимовляти звуки, слова і речення. Для усної мови характерні прості короткі речення ("Привіт! Як справи?"- "Привіт! Та нічого. Ось тільки уроків багато на завтра").

Писемна мова пов'язана з написанням. Писемна мова оформлюється вірно і точно з точки зору орфографії і пунктуації. У писемній мові використовуються складні і ускладнені речення (Його від'їзд був таким несподіваним, що здався мені майже нечемним).

 

Норми літературної мови.

Українська літературна національна мова сформувалася на основі найбільш уніфікованого й поширеного діалекту, в основі якого лежать середньонаддніпрянські говірки, але увібрала в себе і найважливіші елементи інших діалектів України. Літературна мова – це нормована мова з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії (тобто це певні критерії вживання слів та речень).

Норми (від лат. norma- правило, взірець) - це сукупність визначених правил, яким підпорядковуються вимова і вибір слів в мові, використання граматичних форм, складання речень та ін.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних, кращих, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі.

Фонетичні - правила вимовляння звуків і ставлення наголосу (вивчаються в фонетиці і орфіоепії);

Лексична норма – це відбір словесних засобів які сприяють встановленню певного мовного стилю.

Орфографічна норма – це орієнтація в написанні на останнє видання “Українського правопису” та на нормативні словники.

Граматична норма – це вибір правильних словоформ, а також правила побудови речень та словосполучень.

Орфоепічна й акцентна – це правила вимови й наголосу.

Стилістична норма – використання мовних засобів, властивих певному стилю.

Пунктуаційна норма – вживання розділових знаків.

Cлово-складальні - правила складання слів і способів їх творення (вивчаються в словотворенні);

Морфологічні - норми вживання слів у випадку їх видозмінювання (відмінювання іменних частин мови, займенника, дієприкметника і дієслова - вивчаються в морфології);

(порушення категорії роду, наприклад, «головна біль» замість «головний біль» (ч.р.); «найефективніша шампунь» замість «найефективніший шампунь» (ч.р); «багато статтів написано, багато прочитано доповідів, бракує ще знаннів, література з різних галузів» замість «статей, доповідей, галузей, знань»; «слов’янів» замість «слов’ян» (у родовому відмінку множини); «рахує по пальцям», а треба «по пальцях», «читає по складам», а треба «по складах»;)

Синтаксичні - правила побудування так званих синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень (вивчаються в синтаксисі);

Українська мова серед інших мов світу

Серед майже десяти тисяч мов і діалектів, які налічуються в сучасному світі, більшість не мають писемності й державного статусу. Українська мова належить до давньописенних мов із понад тисячорічною традицією.І український народ повинен пишатись своєю багатовіковою історією й плекати традицію українського слова.

Мова-скарбниця духовних надбань нації, невтомної праці попередніх поколінь. Разом з тим мова – це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, поступу народу в загальносвітовому житті.

Але жодна мова не захищена від впливу і проникнення до неї інших (зазвичай сусідських) мов. Українська мова в основі лексичної системи якої лежить давня східнослов’янська лексика, ніколи не була відгороджена від інших мов. Найдавніші запозичення можна знайти ще у праслов’янській мові.

Основою монолітної єдності народу лежить загальнонаціональна мова, стрижнем якої є літературна мова, що вироблялась впродовж віків і увібрала в себе всі місцеві говірки та діалекти.

Тарас Шевченко своїм творчим подвижництвом підніс набуток Котляревського на високий рівень суспільно-мовної та художньої культури нації. Чужоземні дослідники часто підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, найчастіше зіставляючи її з італійською.

Занепокоєння щодо сучасного стану, у якому перебуває українська мова, звучить з уст багатьох, небайдужих національно свідомих діячів культури і науки. Необхідно усіма силами виховувати в собі повагу й любов до мови, якою спілкуємося, і передусім шанувати себе, виявляти повагу до народу, його історії, культури. Адже мова – своєрідний генетичний код нації, а не лише засіб спілкування.

Упродовж століть Україна зазнавала від своїх найближчих сусідів спланованих і жахливих своїми наслідками акцій геноциду, голодомору, лінгвоцида, денаціоналізації. На найвищому державному рівні видавались закони, розпорядження про заборону, викорінення української мови. Та вона не зламалась, і ми горді за те, що ми українці й розмовляєм своєю рідною мовою. Інтелектуальний та духовний досвід народу формує мова цього народу, отже її втрата призводить до загибелі нації як цілісного організму.

Нація жива, доки жива її мова. Усіма зусиллями потрібно плекати й розвивати нашу рідну мову. Запорукою її стрімкого й квітучого розвитку є свідома шана й любов до мови. Ми повинні пишатись своєю ненькою і бути її свідомими громадянами. Будьмо розсудливими, пишаймося тим, що ми українці, не губімо своєї неповторної, Богом даної мови!!!!!

Стилістична диференція

Стиль (з лат. stilos) у мові – це проблема мовного вживання; це система мовних засобів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

Розмовний стиль – найдавніший, виник з потреби спілкування; має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Риси його: не одноманітність, експресивно-емоційне забарвлення, просторічні елементи в лексиці, різні інтонації, ритми, мелодика; форма – діалогічна й монологічна, а тому неповні, еліптичні речення і позамовні засоби: міміка, жести, ситуація.

Художній стиль – це складний сплав, відображає багатство національної мови; це поєднання всіх мовних стилів з погляду лексики, граматики, але з орієнтацією на літературну мову. Основні різновиди: проза й поезія. Одна з його особливостей – вживання художніх засобів (тропів: епітетів, метафор, порівнянь, алегорій і т.ін.), що сприяє створенню образності.

Науковий стиль – це повідомлення з науковою інформацією, які вимагають логічного викладу на лексичному та граматичному рівнях; характеризується вживанням термінологічної лексики, розгорнутими складними і складнопідрядними реченнями, відповідними фразеологізмами; документуються твердження, обов’язкові посилання, а також цитати. Його різновиди: власне науковий, науково-популярний, науково-навчальний, виробничо-технічний з відповідними мовними вимогами до кожного різновиду.

Публіцистичний стиль – призначений інформувати суспільство про факти, явища і формувати громадську думку. Основна риса: поєднання логічного викладу з емоційно-експресивним забарвленням з метою впливу і переконання. Орієнтується на усне мовлення (ораторський стиль), а тому можлива діалогічна форма (запитання і відповіді на тлі авторського монологу), звертання, чіткість оцінок явищ, подій і т.ін. Має різновиди: науково-популярний, газетний, радіомовлення і телебачення. Побутують усна й писемна форми публіцистичного стилю.

Офіційно-діловий стиль – це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну.

Офіційно-діловий стиль

Офіційно-діловий - це прийоми використання мовних засобів під час документального оформлення актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між окремими державами, організаціями та членами суспільства у їхньому офіційному спілкуванні. Має дві форми: усну і писемну. Його стильові різновиди: дипломатичний, законодавчий, адміністративно-канцелярський. Написання документів вимагає суворої нормативності (літературної мови з відповідним добором мовних засобів) та логічної виразності.

Особливості офіційно- ділового стилю:

- кожний документ має усталений зразок;

- слова вживаються виключно в прямому значенні;

- перважають слова- терміни, пов'язані з діловодством;

- відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.

 

Семантична структура слова

Семантична структура слова – це структура слова, як єдність усіх його значень: граматичних форма та структури кожного окремого значення багатозначного слова.

У з’язку з цим прийнято розмежовувати терміни: лексико-багатозначні слова, семема, чи лексико-семантичний варіант – окреме значення багатозначного слова, моно сема – однозначне слово.

За одним і тим же словом може бути закріплено не одне, а кілька значень, взаємозв’язаних і відокремлених одне від одного значень. Семантична єдність слова укладається у певному зв’язку цих окремих самостійних значень одного з іншим та їх закріплення за одним тим самим знаком. Значення багатозначного слова об’єднуються у семантичну єдність на основі загальних семантичних елементів чи загальних семантичних асоціацій.

Групи, у які за семантичними ознаками об’єднуються слова, можуть бути виділені на різній основі. У основу можуть бути покладені власні лінгвістичні властивості слів. Наприклад, традиційний розподіл слві по частинах мови визначається подібністю лексико-семантичних та формально-граматичних ознак.

Полісемі́я (грец. Πολυσημίς — багатозначний) — багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фраземі, граматичній формі, синтаксичній конструкції) кількох значень.

 

Наприклад, слово «драматургія» означає:

- драматичне мистецтво;

- сукупність драматичних творів письменника, літературного напряму, народу, епохи;

- теорія побудови драматичного твору.

Моносемія – властивість слів мати лише одне значення. Тобто те це саме, що однозначність.

 

Омонімія

Омонімами називають слова, які мають однакове зву­кове оформлення, але зовсім різні значення. Омоніми утво­рюються внаслідок випадкового збігу звучання слів (гостра коса і дівоче, коса, пара води і пара коней) і внаслідок певного розходження значень багатозначного слова, коли зв'язки між значеннями вже втрачені. Прикладом цього може бути дієслово топити в словосполученні топити в печі і дієслово топити в словосполученні топити молоко, В основі значень обох слів лежить значення «робити щось теплим», але зв'язок між цими словами загалом не відчувається мовцями.

Омоніми в мовленні, як і багатозначні слова, виступають звичайно в такому контексті, який не залишає сумнівів щодо їх значення. Тому наявність омонімів у мові здебільшого не викликає труднощів при спілкуванні. Про це свідчить і той факт, що кількість омонімів з розвитком мови не тільки не зменшується, а, навпаки, збільшується. Чимало омонімів ви­никає у зв'язку із запозиченням слів: бал — «танцювальний вечір» і бал — «оцінка, цифрове позначення» (за походжен­ням — різні слова французької мови); туш — «чорна фарба» і туш — «коротке урочисте музичне привітання» (обидва слова запозичено з німецької мови). Багато омонімів виникло вна­слідок переходу слів з однієї частини мови в іншу: черговий номер — черговий у класі, один зошит — один (якийсь) мій знайомий і т. ін.

повні омоніми — слова однієї частини мови, що збіга­ються в усіх своїх формах (ключ у замку і ключ журавлів)

часткові омоніми та омоформи — слова, що збі­гаються тільки в кількох або одній якійсь формі аж до чисто випадкового збігу (найчастіше це слова різних частин мови): коло місяця — велике коло, пожовкла трава — трава пожовк­ла, рідна мати — мати можливість.

Різні за значенням слова, що вимовляються однаково, але пишуться по-різному, назива­ють омофонами: вдень тепло - в день мого народження, потри мак — розкладай по три і т. ін.

омографи — слова, що пишуться однаково, але вимовляються по-різному: запал і запал, приклад і приклад, заси­пати (в ліжку) і засипати (землею) тощо.

 

Синонімія.

Синоніми – слова близькі або однакові за значенням

1. абсолютні - тотожне значення / бузько-лелека-ґувля-боцан

2. стилістичні – з емоційно-експресивним значенням, відтінками у значенні, вживанням у різних стилях / говорити-балакати-бурчати

3. контекстуальні – в синонімічні відношення вступають слова тієї самої частини мови / гримати-кричати,-стукати,-вдарити

4. понятійні – подібні за значенням, але ледь відмінні за відмінками / тишком-нишком

Специфічні

a) евфемізми – заміна некоректних слів делікатними / старий-літній, дурний-наївний

b) перифраз – однакова назва предметів/Леся Українка- Дочка Прометея

c) тавтологія / моя автобіографія

d) плеонаризм – надмірний вираз, де є близькозначні,але різні за звучанням слова / думати-гадати

 

Антоніми.

Слова з протилежним значенням називаються антоні­мами (друг — ворог, білий — чорний, сумно — весело, гово­рити — мовчати). Найбільш характерні антоніми для слів, що мають у своєму значенні вказівку на якість: світло — тьма, охолоджувати — розігрівати, повний — порожній, швид­ко — повільно. Тому особливо багаті антонімами якісні прикметники: багатий — бідний, великий — малий, гіркий — со­лодкий, молодий — старий, хоробрий — боягузливий. Антоні­мічні пари властиві насамперед для іменників, що означають почуття, настрої, стан або діяльність людини (любов — ненависть, щастя — горе, радість — смуток, робота — відпочи­нок, життя — смерть), а також час, простір, явища природи (день — ніч, зима — літо, схід — захід, початок — кінець).

Антоніми служать для більш наочного зіставлення, по­рівняння контрастних понять. Вони широко використовую­ться в народній творчості і художній літературі, в публіци­стиці і науковій мові. Наприклад: Ситий голодного не розу­міє. (Нар. те.) Антоніми часто використовують у ролі заголовків («Війна і мир» (Л. Толстой), «Прав­да і кривда» (М. Стельмах.)

У зв'язку з багатозначністю слово може мати не один, а кілька антонімів. Ці антоніми бувають синонімічними (хо­лодний — теплий, гарячий, палкий) і не синонімічними (працювати — відпочивати і лінуватися.

Наявність антонімів, таким чином, свідчить про багат­ство мови та її виражальні можливості.

 

Фразеологія.

Фразеологія (від грецького phrasis - вираження, logos - вчення) - розділ мовознавства, в якому вивчаються лексично неподільні поєднання слів. Фразеологією називають також сукупність властивих мові усталених зворотів і висловів.

Об’єктом дослідження фразеології як розділу мовознавства є стійкі вислови, їх семантика, структура, походження, роль у мові, взаємозв’язок з іншими мовними одиницями, зокрема словом і реченням.

Фразеологія - сукупність зворотів і висловів (словосполучень, речень), фразеологізмів, властивих тій чи іншій мові.

Одиниця фразеологічної системи називається фразеологізмом(лексико-граматична єдність двох і більше граматично оформлених компонентів). Особливості фразеологізму:1) лексичне значення виражається сполученням кількох слів.значення ф.єдине. 2)постійне відтворювання одного й того самого компонентного складу. 3) х-ся стійкістю граматичних категорій. 4) слова у складі ф. мають часто переносне значення. 5) контекстуальна обумовленість вживання. Фразеологічні зрощення-стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба. Фразеологічні єдності-семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти в порошок(зітерти в дрібний порошок). Фразеологічні сполучення-такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати(нічого не їсти), брати рушник(свататися).

Класифікація фразеологічних одиниць В основі вітчизняної концепції класифікації ФО лежить семантична класифікація, яку запропонував російський мовознавець В.В.Виноградов. Він виділив три типи ФО: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення. Фразеологічні зрощення – семантично неподільні ФО, у яких цілісне значення невмотивоване, тобто не випливає із значень компонентів (бити байдики, точити ляси, собаку з’їсти). Фразеологічні єдності – тематично неподільні одиниці, але цілісне значення їх певною мірою мотивоване значенням компонентів (тримати камінь за пазухою, не нюхати пороху, прикусити язика). Фразеологічні сполучення – це такі стійкі мовні звороти, які не є “безумовними семантичними одиницями”, оскільки характеризуються певною самостійністю складових части. Одне слово у фразеологічному сполученні є стрижневим й не може бути замінене іншим, а ті слова, що його характеризують, допускають взаємну заміну чи підстановку (бере досада (зло, страх, жаль); порушити питання (справу, проблему); не сходити з язика (уст)).

Зберігши три основні типи фразеологічних одиниць, М.Шанський виділив четвертий тип – фразеологічні вирази, що об’єднують такі стійкі у своєму складі і часто вживані фразеологічні звороти, які є не тільки семантично подільними, але й складаються цілком із слів із вільним значенням: Не все те золото, що блищить; Вовків боятися – в ліс не ходити.

Часто на позначення фразеологізмів можна почути термін ідіома (дехто з мовознавців співвідносить ідіоми із зрощеннями і єдностями). Власне “Словник лінгвістичних термінів” (Д.І.Ганич, І.С.Олійник) трактує цей термін так – стійкий неподільний зворот мови, що виражає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів: байдики бити, на руку ковінька.

Фразема. Види фраз одиниць

ФРАЗЕМА - стійке сполучення слів, постійне за своїм значенням, складом і структурою, застосовується в мовленні в якості цілісної лексичної одиниці.

Фразеологічні одиниці з структурою словосполучення і речення.

До кожного фразеологізму входить,як правило, не менше двох складників. Це можуть бути повнозначні слова з службовими і без них (все тече, все міняється; решетом воду носити; серце з перцем), повнозначне і службове слово (не промах, з пелюшок, на порі) і навіть тільки службові слова (або-або, від і до, за й проти).

Структурно-граматична організація фразеологічних одиниць надзвичайно різноманітна. Проте слова в них пов’язані за правилами української граматики й усталені звороти мають структурні відповідники серед вільних сполучень слів.

За структурно-граматичним оформленням виділяють дві основні групи фразеологічних одиниць: фразеологічні одиниці, співвідносні із словосполученням і фразеологічні одиниці, співвідносні із реченням.

Фразеологічні звороти, співвідносні з словосполученнями можуть мати структуру як підрядного, так і сурядного словосполучення, тобто такого, що складається із незалежних одне від одного слів.

Фразеологічні одиниці типу сурядних словосполучень – найчастіше поєднані сполучниками сурядності (переважно єднальними).

Фразеологізми типу підрядних словосполучень складаються, як і всі звичайні словосполучення, з головного (стрижневого) слова і одного чи кількох залежних слів або словосполучень.

Наприклад: підносити до неба; змінити гнів на милість; тримати в чорному тілі.

Стилістичне використання фразеологічних одиниць

Фразеологічні записи української мови, як і її лексичний склад, стилістично диференційовані. Серед фразеологічних звороті виділяють міжстильові та обмежені вживання у певному стилі.

Міжстильовими називаються фразеологічні звороти, що використовуються в усіх стилях мовлення. Наприклад: привертати увагу, із року в рік, робити послугу.

Міжстильові фразеологічні звороти являють собою загальновживані найменування певних предметів і явищ дійсності. Їм не властиві додаткові відтінки значення, експресивність, емоційність.

Переважна більшість фразеологічних зворотів має стилістичні особливості і є опорою образного, емоційно наснаженого мовлення. Ці усталені звороти тяжіють до певного стилю. Офіційно-ділова фразеологія – це усталені звороти,що використовуються в документах, ділових паперах. Наприклад: оголосити догану, взяти до уваги, заслухавши і обговоривши.

 

Ідіома (від грец. ἴδιος — власний, властивий; ιδιόμα — особливість, своєрідність) — стійкий неподільний зворот мови, що передає єдине поняття, зміст якого не визначається змістом його складових елементів, наприклад: байдики бити, на руку ковінька, впадати в око.

Ідіому не слід плутати з ідіомом — терміном, що походить від того самого грецького кореня.

Джерела фразеології

Переважна більшість фразеологізмів, як і слів, за походженням є корінними українськими. Серед них виділяються спільнослов’янські, спільносхіднослов’янські і власне українські.

До складу української фразеології входять також усталені звороти, засвоєні з інших мов. Дуже часто це вислови, поширені в багатьох мовах світу. До складу української фразеології ввійшли висловлювання К.Маркса і Ф. Енгельса, звороти спортивних та державних документів. Найбільше засвоєно українською мовою фразеологічних зворотів з російської мови – висловлювання Леніна, російських письменників, фразеологізми з народної мови.

Широко використовуються в української мові фразеологізми античного походження – старогрецькі, староримські, усталені звороти з західноєвропейських мов – німецької, французької, англійської, італійської та ін.

Основним, невичерпним джерелом української фразеодлогії є народна мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафорічні вислови стають усталеними і поповнюють фразеологічні запаси мови. Особливо багато фразеологічних зворотів виробничо - професійного походження.

Ряд фразеологізмів є дотепними висловами з анекдотів, жартів та інших жанрів усної народної творчості: не до солі, вийшов пшик, ростуть груші на вербі.

У фразеологізмах відбиті спостереження над оточуючим життям, людьми, природою: жувати жуйку; розправляти крила; скриготати зубами; задирати носа.

В української фразеології віддзеркалюються найрізноманітніші сфери життя народу, його історія, культура, суспільні відносини, виробнична діяльність, морально – етичні норми, погляди, вірування, прагнення. У ряді фразеологізмів чується відгук боротьби народу з татарськими нападниками, польською шляхтою, згадуються часи козацтва, розкриваються класова невірність, боротьба народу проти панства, бюрократизм чиновників, хабарництво.

Історія багатьох фразеологічних зворотів здається загадковою і незрозумілою. Живе людина, що добре знає свою справу і кажуть про неї: “Він на цьому ділі собаку з’їв “.А трапиться незугарний працівник, який не вміє зробити того, за що взявся, як говорять: “Зробив із лемеша швайку“, і за кожним висловом стоїть своя, цікава історія, тепер уже забута, хоч зворот живе в різних сферах сучасної людської діяльності.

Так, історія фразеологізму перемивати (перетирати) кістки (кісточки) –займатись пересудами, обмовляти кого-небудь – зв’язана з обрядом другого поховання, яке організовувалось у східних слов’ян через кілька років після смерті людини. Наші предки вважали, що покійника треба звільнити від гріхів, зняти з нього закляття через очищення останків небіжчика.

Перемиваючи кості в прямому значенні цих слів, пригадували життя покійного, переповідали окремі події, найскравіші сторінки біографії, говорили про характер, вихваляли, возвеличували його. Так поняття перемивати кістки було пов’язане з аналізом життя, вчинків, рис людини, яку вдруге ховали.

Активна і пасивна лексика

Активна і пасивна лексика української мови — два шари лексики, наявність яких зумовлена такими основними чинниками, як поява нових слів і вихід з ужитку слів, що позначали старі явища й реалії.

Активна лексика становить ядро словникового складу мови. Вона об'єднує як споконвічно українські слова, так і численні групи запозичених слів. Головна її ознака — регулярне використання у сфері діяльності людини.

Зокрема слова хліб, молоко, яблуко, дорога, тролейбус, повітря, дочка, дощ, великий, солокий, читати, тут тощо — загальновживані слова, використовуються у побуті. Проте до активної лексики належать і такі слова як синус, косинус, діагональ, перпендикуляр, префікс, іменник, речення, кома, кут — терміни.

Пасивна лексика — слова, які вийшли або виходять з активного вжитку, а також нові слова, недавно створені чи запозичені з інших мов — неологізми.

Неологізми

Серед неологізмів в українській мові зараз є такі слова як геном, клонування, клон, менеджмент, логістика, віртуальний, інтерактивний, іміджмейкер.

Кожне слово на час своєї появи було неологізмом. Наприклад, свого часу слова метрополітен, космодром, телебачення, місяцехід були неологізмами. Проте тепер ці слова стали звичайними і до неологізмів їх більше не зараховують.

Поряд із звичайними є семантичні неологізми — слова, що раніше існували у мові, проте з часом набули інших значень. Наприклад народний депутат.

Нові неологізми творяться за наявними у мові моделями. Так, за зразком біологія, геологія, зоологія утворилися слова вірусологія, дельфінологія, спелеологія... За зразком атмосфера, стратосфера утворено слово біосфера і так далі.

Авторські неологізми. Авторські або індивідуальні неологізми є поширеним явищем в українській літературі. / огнепоклонники, злотоголово, сонцеприхильник, яблуневоцвітно

Інивідуально-авторські неологізми рідко переходять у загальновживану лексику. Як правило, вони надовго зберігають забарвлення образної індивідуальності й доречні тільки в окремих творах, де виконують певну художню функцію.

Абревіатури

Порівняно нове явище у розвитку мов — абревіатури. Позитивною рисою цього виду лексики є те, що та сама кількість інформації передається набагато меншою кількістю букв чи звуків. Наприклад, замість Українське державне об'єднання для продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту й використання машин вживається Укрсільгосптехніка.

Застарілі слова

Архаїзми. Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. Історизми. Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д.

 

Іншомовні запозичення.

Запозичення слів властиве усім мовам світу і є ознакою життєздатності певної мови. Різноманітні історичні зв'язки українського народу з різними народами Сходу і Заходу, потреба називати нові поняття, що є в інших народів, загаль­ний розвиток науки і культури, виробництва і суспільного життя зумовлювали і зумовлюють доплив слів з інших мов. Збагачуючи українську мову, збільшуючи її виражальні мож­ливості і придатність як засобу спілкування в суспільстві, іншомовні слова більшою чи меншою мірою поступово втра­чають свій іншомовний характер, підлягають законам фоне­тики і морфології української мови. Це особливо стосується найдавніших запозичень.

В українській мові є здавна засвоєні слова з грецької мови — назви предметів (парус, баня, миска), назви рослин і тварин (лавр, мак, м'ята, кит, крокодил), власні імена (Андрій, Василь, Олександр; Софія, Олена).

Певна кількість слів була засвоєна українською мовою з інших західноєвропейських мов: музична та деяка інша термінологія — з італійської мови (акорд, дует, кантата, арка, нетто, аварія, бензин, гондола); терміни, пов'язані з мореплав­ством, військовою справою та деякі інші слова — з голланд­ської (боцман, рейд, шлюпка, мортира, картуз, ситець). З інших європейських мов українська мова запозичила лише поодинокі слова: армада, карамель, сигара — з іспанської; каста, коб­ра — з португальської; гейзер — з ісландської; бринза, мамалига — з румунської; бекеша, чардаш — з угорської; морж, пурга — з фінської.

Увійшовши в українську мову, запозичені слова стають основою для утворення нових, похідних слів. Наприклад: республіка — рес­публіканський, республіканець, республіканка; солдат — солдатський, солдатка; партизан — партизанський, партизанка, партизанити тощо. Утворення похідних слів є ознакою того, Що слово вже міцно ввійшло до лексичної системи україн­ської мови.

Су́ржик — побутове мовлення, в якому об'єднані лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Термін «суржик» (без додаткових визначень) вживається переважно щодо українсько-російського суржику.

 

Діалектизми і їх різновиди

Діалектизми (від грец. διάλεκτοζ —говір, наріччя) — це слова, вживання яких характеризується територіальною обмеженістю і більш-менш різко контрастує з прийнятими в літературній мові нормами. Наприклад: трепета — осика, блават — волошка (південно-західні говори); конопляник — горобець, клювак — дятел (північні говори); баклажан — помідор, калачики — кукурудза (південно-східні говори). Поряд з поняттям діалекту існує поняття говірки. Обидва поняття досить часто вживаються в синонімічному значенні, але інколи їх розділяють: «Діалект звичайно відрізняється від говірки розміром охопленої ним території (говірка може бути поширеною в межах навіть одного села, а діалект може утворювати сукупність однорідних говірок) і характером спільності, яка пов'язує людей, що знаходяться в постійному й безпосередньому мовному контакті (говірка пов'язана лише з поняттям території)». Діалекти української мови поділяються на три основні групи: північну, південно-східну та південно-західну. За сукупністю мовних ознак розрізняються фонетичні, граматичні та лексичні діалектизми. У довіднику сучасної української мови вони класифікуються за такими ознаками:

Фонетичні діалектизми в ідрізняються від літературної норми вимовою певних звуків: кирниця — криниця, гил-тати — глитати, вашко — важко, зора, зорйа — зоря, дієд — Дід, куень, куєнь — кінь.

Граматичні діалектизми різняться від літературної норми оформленням певних граматичних форм: співаєть — співає, буду ходив — буду ходити, я му ходити — ходитиму, їсиш — їси, руков — рукою.

Лексичні діалектизми поділяються на три групи — власне лексичні, етнографічні та семантичні. Власне лексичні — це діалектні синоніми до загальнонародних слів: вуйко — дядько, кибель — відро, киря — сокира, маржина — худоба, шаркан — буря. Етнографічні діалектизми — це назви місцевих реалій, що не використовуються на решті національної території: крисаня (різновид чоловічого капелюха), трембіта (духовий інструмент), Ґалаґани (вид печива), каварма (страва), ковганка (вид посуду). Семантичні діалектизми — слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загально-мовного: пироги (вареники), базар (майдан), збір (ярмарок), врода (урожай).

Діалектні слова та говірки найчастіше вводяться до тексту твору з метою індивідуалізації й типізації мовлення героїв, їхньої мовленнєвої характеристики, з метою підкреслення мовного колориту зображуваного, належністю героя до певного побутового середовища, інколи з метою створення комічного враження тощо. Наприклад: «Мама звелася і поволіклася на постіль. — Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся, і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керни-цу, не хилєйси дуже...» (В. Стефаник, «Кленові листки»).

 

Види застарілої лексики

Архаїзми (від гр. archais - давній), або застарілі слова - це слова, що рідко використовуються.

Архаїзми поділяються на дві великі групи: історизми і власне архаїзми, або стилістичні архаїзми.

Архаїзмами (від грец. άρχαίοζ — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами». Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється П'ять: 1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець. 2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска. 3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове. 4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний. 5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя). В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою: 1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання» (І. Ле); 2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприклад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький); 3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під несеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина); 4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече...» (І. Котляревський). 

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній м<