Звукова система української мови

Фонетика — наука, яка вивчає звуки мови.

За акустичною ознакою (співвідношенням голосу й шуму) приголосні поділяють на сонорні й шумні. Шумні приголосні у свою чергу поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. Глухі приголосні творяться тільки шумом.

З артикуляційного (фізіологічного) погляду приголосні класифікують за місцем творення і способом творення.

За місцем творення розрізняють губні (лабіальні), язикові, язичкові (увулярні), глоткові (фарингальні) і гортанні (ларингальні) приголосні.

Фізіологічно-акустични

Логопе́дія — це наука про порушення мови, про методи їх попередження, виявлення й усунення засобами спеціального навчання і виховання. Логопедія вивчає причини, механізми, симптоматику, перебіг, структуру порушень мовленнєвої діяльності, систему колекційного впливу. Термін «логопедія» походить від грецьк. Logos — слово, мова і Paideia — навчання. Предмет логопедії — порушення мови і процес навчання і виховання особ з порушеннями мови. Об'єкт логопедії — людина з порушеннями мови. Логопедія (поряд з олігофренопедагогікою, тифлопедагогікою, сурдопедагогікою) є галуззю спеціальної педагогіки (дефектології). У структуру логопедії входять логопедія дошкільна, шкільна і логопедія підлітків і дорослих. Мета логопедії — розробка системи подолання і профілактики мовних розладів, а також вивчення, навчання, виховання людей з порушеннями мови. Логопедія розглядає порушення мовлення з точки зору попередження та подолання засобами спеціально організованого навчання і виховання, тому її відносять до спеціальної педагогіки.

 

Акцентуація. Наголос

Акце́нт маловживаний синонім наголосу.

На́голос — надсегментна одиниця мовлення. Наголос є властивістю складу. Носієм же його виступає голосний звук.

Наголосом є виділення складу за допомогою: сили звуку, висоти звуку,тривалості звуку

Залежно від того, який акустичний параметр визначає нагоос, відповідно виділяють:

силовий (динамічний, експіраторний) наголос

музичний (тоновий, мелодичний) наголос

кількісний (квантитативний) наголос

Зазвичай прийнято вважати, що український наголос, як і наголос фактично в усіх слов'янських і більшості індоєвропейських мов, є силовий, заснований на силі видиху, м'язової напруги.

Залежно від того, з якою сегментною одиницею співвідноситься наголос, його поділяють на:

словесний (тактовий) наголос.

вільний (нефіксований) наголос (на будь-якому складі в межах слова)

рухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

нерухомий наголос (залежно від того, чи зберігається наголошений склад в різних формах одного й того ж слова)

постійний (фіксований) наголос (на певному складі в межах слова)

синтагматичний наголос

фразовий наголос

В українській мові наголос вільний, рухомий. Для української мови характерним є і побічний наголос в багатоскладових словах.

Залежно від семантики розрізняють:

логічний наголос — особливе виділення якогось слова чи кількох у реченні.

емфатичний наголос — емоційне виділення сегменту мовлення.

Функції наголосу

Видільна — наголос виділяє склад в межах слова, синтагми, фрази.

Конститутивна — наголос організовує послідовність складів, об'єднуючи їх в єдине ціле й остаточно надаючи цій єдності рис слова.

Смисло- і форморозрізнювальна — функція властива вільному наголосові і полягає в розрізненні смислу чи слів, які крім наголосу більше нічим не відрізняються (замóк — зáмок, о́брази — обра́зи — образи́), або форм одного й того ж слова (вíкна — вікнá).

Позиційне чергування

Позиційне чергування — регулярна зміна звуків, зумовлена їхнім оточенням у слові.

 

Наприклад, такими є чергування о, є у відкритому складі з і в закритому: коня — кінь, хмелю — хміль; чергування г — з' — ж у позиції перед і та є: друг — друзі — друже; чергування у — в, і — й залежно від звукового оточення: був удома — була вдома, він іде — вона йде тощо.

 

Чергування звуків, які з погляду сучасної мови не мають причини, називаються історичними. Наприклад, порівнюючи сучасні форми дієслів водиш — воджу, ведеш — веду, не можна пояснити, чому в першому випадку відбулося чергування д — дж, а в другому — такого не сталося. Це пояснюється тільки історично: колись у першому випадку до основи додавалося закінчення -йу (д + йу = джу), а в другому — лише -у. Нині така відмінність у закінченнях зовні не помітна.

Граматичне значення

Граматичне значення — це таке абстраговане поняття, яке оформляє лексичне значення слова й виражає різні його відношення за допомогою граматичної форми. Граматичні значення внаслідок зіставлення, протиставлення, взаємовідношення, якщо вони однорідні, становлять єдність своїх складників та утворюють граматичну категорію.[1]

Кожне слово в мові характеризується одним чи кількома граматичними значеннями. Граматичне значення є обов'язковою ознакою слова.

Граматичні значення слова є додатковими (супровідними) щодо лексичного значення і слугують для позначення як певних різних зовнішніх зв'язків предмета чи явища, так і найзагальніших властивостей буття.

За роллю в мові граматичні значення слова поділяються на класифікаційні, синтаксичні і номінативні.

Класифікаційні граматичні значення виступають у різних словах і є постійними, незмінними. Вони, як правило, зумовлені лексичним значенням слова. Такими в українській мові є належність до частини мови (синь, синій, синіти), вид дієслів (йти, прийти), рід іменників (рік, ріка).

Синтаксичні граматичні значення використовуються лише для зв'язку слів у реченні. Вони виступають у тому самому слові і є змінними. Ніякого реального змісту ці значення самі по собі не виражають. Такими є рід, число і відмінок прикметників, рід і число дієслів, певною мірою відмінки іменників.

Номінативні граматичні значення виступають теж у тому самому слові, але виражають ті чи інші найзагальніші властивості буття і тим доповнюють, уточнюють лексичне значення слова. Таку роль виконує, зокрема, число іменника: різне реальне значення передають однина і множина того самого слова: день (це тільки один день) і дні (це більше ніж один день). Ступені порівняння прикметників вказують на різну інтенсивність вияву ознаки: холодний, холодніший, найхолодніший.

Синтаксичні й номінативні граматичні значення, як змінні, зумовлюють творення різних морфологічних форм того самого слова — словоформ. У речення змінні слова входять лише у вигляді певних словоформ.

З погляду відношення граматичних значень до дійсності їх ще можна поділити на реальні й формальні.

Реальні граматичні значення несуть певну інформацію про дійсність (це і частини мови, і ступені порівняння прикметників, і час дієслова, і в певних випадках рід іменників, відмінок іменника).

Формальні граматичні значення в межах слова не мають відношення до дійсності, а в реченні вони виконують синтаксичну роль, допомагаючи правильно моделювати дійсність, відображувану в словах. Наприклад рід дієслова в минулому часі, він ніяк не впливає на семантику слова — ту саму дію означає, наприклад, змінив і змінила. Але в реченнях День змінив ніч і День змінила ніч рід дієслова суттєво змінює значення висловлювань: перше з них означає «настав день», друге — «настала ніч»

Морфологія як наука

Морфологія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) є розділом граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та розряди слів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Іме́нник — частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?

Прикме́тник — частина мови, що виражає ознаку предмета, граматично виявлену в категоріях роду, числа і відмінка та відповідає на питання який? яка? яке? чий? чия? чиє?

Займенник - частина мови, яка заміняє іменник (ім'я, назву сутності) у реченні. Указує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники подібно до іменників, прикметників і числівників, відповідають на питання хто? що? який? чий? скільки?.

Числ́івником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

Прислівник (лат. adverbium - біля дієслова) - це повнозначна, незмінювана частина мови, що виражає ознаку дії, стан предмета або ознаку якості і відповідає на питання як? де? звідки? наскільки? якою мірою?

Прийме́нник — службова частина мови, яка разом з відмінковими закінченнями іменників, займенників і числівників виражає відношення між словами у реченні.

Дієслово - самостійна частина мови, що позначає дію або стан предмета як процес і відповідає на питання що робити? що зробити?

Вигук — незмінювана особлива частина мови, яка виражає почуття, волевиявлення мовця, не називаючи їх.

Частка — це службова частина мови, яка надає слову чи реченню додаткових відтінків або служить для творення деяких граматичних форм і нових слів.

Граматична категорія

Рід — це граматична категорія, що властива різним частинам мови. Вона полягає в тому, що слова або форми слів розподіляються по двох або трьох класах, що за традицією співвідносяться з ознакою чоловічої чи жіночої статі, або ж їхньою відсутністю. Такі класи називають чоловічим, жіночим та середнім родами.

Рід притаманний кожному іменнику в однині. Іменники відносяться до чоловічого роду (учень, бізнес, пейджер), жіночому (дисципліна, корова, машина), або середньому роду (покоління, гніздо, озеро).

Іменники чоловічого роду співвідносяться з займенником він, жіночого- вона, середнього- воно. Іменники за родами не змінюються.

Серед назв істот належність іменників до певного роду визначається:

за різними основами (чоловік - жінка, кобила - кінь);

за закінченнями (дядьк(о), сестр(а), брат);

за зв'язками з іншими словами (наша Маруся, прийшов Соловейко, воно заспівало);

за суфіксами (співак- співачк(а), дослідник- дослідниц(я).

У назвах птахів і тварин рід іменників найчастіше визначається за морфологічною будовою (чоловічого роду - вовк, півень, пес, заєць; жіночого роду - кішка, муха, миша, суниця),

У назвах неістот рід іменників визначається за закінченням.

Так, іменники чоловічого роду найчастіше зовсім не мають закінчення (дуб, хутір, стіл); жіночого роду закінчуються на а(я), або також не мають у своєму складі закінчення (земля, зима, радість); середні закінчуються на о, е або я: вікн(о), сонц(е), лист(я).

Є іменники, які вживаються у формах як чоловічого, так і жіночого роду (зал - зала, жираф - жирафа).

Деякі іменники, що позначають назви професій, хоча і називають осіб як чоловічої, так і жіночої статі, але належать тільки до іменників чоловічого роду (Я - режисер, а дружина моя - бібліотекар).

В українській мові зустрічаються також іменники спільного роду, у яких рід визначається за допомогою допоміжних слів (бідолаха Василь - бідолаха Марія).

Числівник.

Числівником називається частина мови, яка позначає кількість предметів або їх порядок при лічбі і відповідає на питання скільки? котрий?

За значенням і граматичними ознаками числівники поділяються на кількісні і порядкові.

Кількісними називаються числівники, котрі позначають кількість предметів і відповідають на питання скільки? Серед них виділяють власне кількісні (два, п'ять, вісімнадцять, тридцять шість); дробові (чотири восьмих, сім цілих три десятих); збірні (троє,десятеро); неозначено-кількісні (кілька, багато, чимало).

Кількісні числівники змінюються за відмінками, але не мають граматичних ознак роду і числа. Виняток становлять числівники один (одна, одне,-о), одні; два, дві; обидва, обидві; півтора, півтори.

Порядковими називаються числівники, які позначають порядок предметів при лічбі і відповідають на питання котрий? котра? котре? котрі?: перший, перша, перше, перші; одинадцятий, одинадцята, одинадцяте, одинадцяті.

Порядкові числівники, подібно до прикметників, змінюються за родами, числами і відмінками.

У реченні числівники можуть бути різними членами речення: І один у полі воїн (підмет); Семеро одного не ждуть (підмет, додаток); Одна ластівка весни не робить (означення). Якщо кількісний числівник поєднується з іменником, то разом із ним входить до складу підмета, присудка, додатка, означення, обставини: На румунському боці три пари волів тягло канатом проти води здорове червоне судно; Два ведмеді в однім барлозі живуть; Море буває трьох сортів: тихе море, хвильове море й бур'яне море...; Басейн Дніпра має площу п'ятсот чотири тисячі квадратних кілометрів.

За будовою числівники поділяються на прості, складні і складені:

Простими називаються числівники, що мають один корінь: один, три, сто, перший, третій, сьомий; двоє, мало, багато;

Складними називаються числівники, що у своєму складі мають два корені: одинадцять, дев'ятнадцять, двадцять, двісті, триста, одинадцятеро, двадцятеро, кількадесят, кількасот;

Складеними називаються числівники, які містять в собі два і більше простих чи складених числівників: (двадцять чотири, тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий).

Службові частини мови

Сполучником називається службова частина мови, до складу якої входять слова, що можуть поєднувати члени речення та частини складного речення. За морфологічним складом сполучники поділяються на непохідні (прості) а похідні (складні і складені).

Непохідні – це первісне сполучники, які морфологічно не розкладаються на частини і, а, чи, або, та.

Похідні – складні і складені – це сполучники, що утворилися від слів інших частин мови мови.

Прийменником називається службова ч-на мови, що охоплює слова, якими уточнюються граматичні значення іменників і які служать для зв'язку цих відмінкових форм з іншими словами в реченні: Ходить ніч по саду місячними кроками. Самостійно як члени речення прийменники не виступають.

За походженням прийменники поділяються на первинні (прості) і вторинні (похідні).

Ча́стка — службова частина мови, яка надає слову чи реченню додаткових відтінків або служить для творення деяких граматичних форм і нових слів. Велика частина часток не має наголосу і виступає як енклітика або проклітика.

Дієслівні форми.

Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.

Із дієслівних граматичних ознак дієприкметник має вид — доконаний або недоконаний та час — теперішній або минулий.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений. Порівняйте: планувати — планований (недоконаний вид), запланувати — запланований (доконаний вид).

Час дієприкметника зумовлений тим, коли з'явилася ознака, на яку він вказує, — у минулому чи тепер: посивілий (минулий час), сивіючий (теперішній час).

Як і прикметник, дієприкметник змінюється за родами (підкреслений, підкреслена), числами (підкреслені — множина), відмінками (Н.: почорнілий; P.: почорнілого; Д.: почорнілому і т. д.); залежить від іменника (порівняйте: жовте листя; пожовтіле листя); у реченні виконує роль означення або присудка (Неподалік чорніє щойно зоране поле. Поле зоране вчасно.).

На відміну від прикметників, дієприкметники називають не постійну ознаку, а тимчасову, пов'язану з дією. Порівняйте: тихий куток — стихаючий гомін; біла стіна — побілена стіна.

Дієприкметник разом із залежними від нього словами називається дієприкметниковим зворотом. Дієприкметник ЗАВЖДИ Є ОЗНАЧЕНННЯМ. Наприклад: На шляху розвитку кожної мови позначились історичні події, пережиті її народом. (Антоненко-Давидович.) Події (які? ->), пережиті її народом.

Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку виконує пояснюваний іменник: атакуючий загін, дозрілий плід.

Пасивні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку над пояснюваним іменником виконує хтось інший: розв'язана задача, пошитий костюм.

Дієприслівник - це особлива незмінювана форма дієслова, яка, як видно з самого терміна, об'єднує граматичні ознаки дієслова та прислівника: прийшовши, хитаючись. Як і дієслово, дієприслівник називає дію (або стан), але не основну, а додаткову. Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Дієприслівник, як і інші форми дієслова, може мати залежні від нього слова:

Вихопившись (куди?) на узвишшя, кінь розкотиста заіржав, радуючись (чому?) молодій своїй силі (В. Чемерис). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні виконує роль поширеної обставини.

В усному мовленні дієприкметниковий зворот відділяється від решти компонентів речення паузами, а на письмі — комами: Іноді туман на озері розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду (Леся Українка). Літа не минули, лиш, втомившись жаром палким, на хвилину заснули (Лепкий). Вертаючись додому, Юхим з греблі побачив сина (Головко).

Дієслово як частина мови

Дієслово – це повнозначна частина мови, яка означає дію або стан. Дієслово відповідає на питання що роботи? Що зробити? і в реченні найчастіше буває присудком. Н-д: вже обтрусилиайстри роси, коли торкнув їх змах; багряне листя в жовті коси вплітаєосінь у садах. Початковою формою дієслова є неозначена форма, або інфінітив. Інфінітив – це форма дієслова, яка означає дію, але не виражає способу, часу, особи, числа і роду. Неозначена форма дієслова вживається тоді, коли треба назвати дію взагалі, безвідносно до того, хто її виконує і коли.

В українській мові є три часи дієслова: теперішній, минулий і майбутній. Дієслова майбутнього часу змінюються за особами і числами.

Безособовими називаються дієслова, що означають дію (або стан), яка реалізується сама по собі, незалежно від діяча (особи чи предмета).Н-д: вечоріє, смеркає, підмерзає, розвидняється, щастить.Безособові дієслова означають:

1) явища природи (розвидняється, підмерзає, смеркає);

2) стихійні явища (замело, занесло, висушило, залило);

3) фізичний стан людини або її відчуття (нудить, трусить);

4) психічний стан людини (гнітить, хочеться, не віриться);

5) буття, існування, стан або нестачу їх (минулося, не стало);

6) випадковість явища, незалежність його від особи (щастить, таланить).

В українській мові розрізняють три способи дієслів: дійсний, умовний і наказовий.

Дійсний спосіб означає реальну дію, тобто таку, яка відбулася чи відбувалася, відбувається чи відбудеться. Н-д: пожовтіла картопля. Жовте листя так легко летить повз вікно.Дієслова дійсного способу змінюються за часами, а в теперішньому і майбутньому час – за особами.

Умовний спосіб означає дію бажану або можливу за певних умов: Хотіла б я піснею стати у свою хвилину ясну.Дієслова умовного способу утворюються від дієслів минулого часу за допомогою частки б і би.Дієслова умовного способу не мають часу і особи, а змінюються за родами і числами.

Наказовий спосіб дієслова через наказ, прохання, побажання, заклик, пораду виражає спонукання до дії. Дія реально щ не існує і не існувала, але той, хто говорить, сподівається що вона повинна відбутися: Грай же, море, мовчіть, гори, Гуляй, буйний, полем! Плачте, діти козацькії, - Така ваша доля!

Дієприкметник – це форма дієслова, яка виражає ознаку за дією. За горами гори, хмарою повиті, засіяні горем, кровію политі.

У реченні дієприкметники виконують функцію означень.

Дієприслівник – це незмінювана форма, яка пояснює в реченні дієслово, вказуючи на додаткову дію: Берези й клени, ще недавно голі, стоять, зеленим маючи гіллям.

Дієприслівник у реченні є обставиною.

 

Іменник

Іменниками називаються слова, які виражають предметність, тобто означають предмети або зображують будь - які явища як предмети, і характеризуються певними граматичними ознаками, що оформлюють цю предметність.

Лексичне значення іменників полягає у виражені предметності. Кожний іменник, незалежно від свого конкретного значення, виражає опредмечене поняття, крім того, іменниками виражаються опредмечені ознаки, дії, абстрактні поняття, що теж мисляться як своєрідні предмети.

Іменники змінюються за відмінками (крім деяких слів іншомовного походження, деяких абревіатур і прізвищ) і характеризуються граматичним значенням числа (одні мають співвідносні форми числа, інші виступають лише в однині або у множині).

Іменник як назва предмета виступає в типовій для нього синтаксичній функції підмета (в початковій формі - називаного відмінка) або додатка (в непрямих відмінках).

 

Словосполучення.

Словосполучення — група виразів, утворена за нормами мови з двох або більше повнозначних слів, пов'язаних між собою синтаксично, використовувана як лексично-семантичний матеріал номінативної (знакової) функції в реченні й поза ним. За зовн.-синтаксичними стосунками С. поділяються на сурядні (перелікові — безсполучникові та сполучникові єднального, розділового й зіставнопротиставного характеру), що утворюють незамкнені ряди чи пари слів (напр., поле, і гай, і гори) і на підрядні С. У підрядних С. одне слово завжди надрядне (панівне, підпорядкувальне, означуване), інші — залежні, означувані (напр., висока хата, хати села, писати листа). За надрядним словом С. поділяються на субстантивні — безприйменникові (ріг хати) й прийменникові, адьєктивні (високий ростом), прономінальні (ми всі), нумеральні (п'ять вершників). адвербіальні (дуже гарно) й вербальні (читати книжку), при чому кожне з них мас по б комбінаційних різновидів (напр., субстантивно-нумеральне С.: три яблука). Найчастішими є субстантивні (субстантивно-субстантивні й субстантивно-адьєктивні: ріг хати, висока хата) й вербальні С. Серед підрядних С.. крім заг.-реченневих способів підрядно-синтаксичних зв'язків:

узгодження — повне й неповне, напр., місто Суботове;

керування — безпосереднє без прийменника й посереднє з прийменником, напр., рівний станом, рівний щодо стану;

прилягання, напр., читати уважно;писати охайно

дехто відрізняє ще зв'язок підрядно-сполучникового підпорядкування напр., радіє, аж скаче.

 

За внутр.-синтаксичними стосунками С. поділяються на атрибутивні (рік жінки, третій рік), предикативні (учень читає) з предикативно-атрибутивними (хата гарна, — що від атрибутивних різняться словоладом — з прикметником нормально у постпозиції), апозиційні (місто Київ), об'єктні (читати книжку) й обставинні: просторові (дім над кручею), часові (нечуваний досі) та причинові (паленіти від сорому). З уваги на наявні в дієслові категорії модальности, часу, особи й числа, а також з уваги на словолад (все це, разом з комунікативною інтонацією, характеристичне для речення, а не для С.), дехто вважає предикативні й предикативноатрибутивні С. сполученнями слів, а не С. (подібно й нумерально-субстантивні С. з числівниками 2 — 4, — за неслушною аналогією до рос. мови). За числом членів С. поділяються на прості (двочленні, напр., день і ніч) й складні (три- й багаточленні, напр., висока, почорніла від старости кам'яниця на розі вулиці). За лексико-семантичною структурою С. поділяються на вільні (лан пшениці) й лексикалізовані, фразеологічно більш чи менш зв'язані (дуля під ніс), або нерозкладні фразеологізми (точити ляси), що їх уже власне не зачислюють до С. С. досліджували Є. Родзевич («Словосочетания как строительный материал предложения», 1956), Г. Удовиченко («Словосполучення в сучасній укр. літ. мові», 1968), О. Мельничук («Сучасна укр. літ. мова. Синтаксис: Словосполучення», 1972) й інше.

Епентизм і протетизм.

Протеза — поява приголосного звука на початку слова перед а, о, у та і. Наприклад: вугілля, гострий, вухо, віслюк.

В українській мові характерне особливо у діалектах, напр. Гандрій, Гумань, горати, гобід тощо.

Протезу можна розглядати як і позиційну так і комбінаторну фонетичну зміну, оскільик приголосний появляється саме перед голосним, а не перед будь-яким звуком.

Епентеза фонетичне явище, що складається в перенесенні відомих звуків (звичайно голосних) з наступних складів у попередні.

Лексико-граматичні озн

Власний іменник-це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого

Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Категорія абстрактності або конкретності Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними:

в яких передається те, що людина пізнає за допомогою органів чуття: степ, море, літак, небо, вершина та н;

назви часових понятть: день, тиждень, століття;

імена людей: Дмитро, Оксана, Надія;

географічні назви: Карпати, Крим, Тростянець;

назви установ, заводів, фабрик, журналів, газет, кораблів, художніх творів, ансамблів, хорів тощо: "Радар", "Світоч", "Вечірні вісті".

Абстрактні поняття Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction - відтягнення, відвернення). Це іменники на позначення якостей, властивостей, дій, які людина не сприймає безпосередньо органами чуття: розум, щирість, щaстя, вчення. З поміж абстрактних іменників виділяються: непохідні: воля, сила, мрія, ідея \ похідні: дружба, висота, багатство

Категорія збірності іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними.Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають фрми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі.Проте в них є рід і словозміна.

 

Діалектні словники.

Діалект - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

Діалектний словник – словник, в якому подана лексика територіальних діалектів, її значення, слововживання.

Серед діалектних словників наразі відомі деякі з наступних:

Словник західнополіських говірок: Пропонований словник уміщує понад 13000 діалектизмів (не враховуючи фонетичних варіантів). Записи говіркових слів подаються із 540 населених пунктів Західного Полісся, а також із пограниччя. Як ілюстрації, крім речень зі зв'язного мовлення, використані повір'я, прислів'я та приказки, загадки, уривки з обрядових пісень.

Словник бойківських говірок: У 2 частинах Словник фіксує лексику одного з найдавніших говорів української мови, яскраво відображеного в творах української художньої літератури. Лексика локалізується в фонетичних, словотвірних, граматичних, акцентуаційних і фразеологічних варіантах.

Гуцульські говірки. Короткий словник Пропонований словник є диференційним, тобто він не охоплює усієї лексики, яка функціонує у гуцульських говірках, а подає лише вибрану традиційну діалектну лексику, що не ввійшла до основного словникового складу сучасної української літературної мови.