Поняття необхідної оборони та крайньої необхідності.

Відповідно до статті 15 Кримінального кодексу України, кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від наслідків, якщо воно здійснено для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення в житло чи інше приміщення або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.

Перевищення меж необхідної оборони, тобто завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених кримінальним законом.

Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставляння її відповідним органам влади як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання й обстановці затримання злочинця.

Виходячи із законодавчого визначення необхідної оборони, можна зробити такі висновки:

- діяння, здійснені в стані необхідної оборони, не є злочинними, такі діяння - суспільно-корисні;

- внаслідок здійснення цих діянь особі, що посягала, заподіюється шкода;

- необхідна оборона - суб'єктивне право кожного громадянина, в той самий час захист державних, громадських інтересів, особи, її прав - його моральний обов’язок.

- право необхідної оборони громадяни можуть використати тільки в зазначених законом межах.

Якщо для громадян необхідна оборона є суб'єктивним правом і моральним обов’язком, то для правоохоронців захист інтересів держави, суспільства, а також інтересів громадян - службовий обов'язок.

Правом на необхідну оборону, відповідно до ст. 15, військовослужбовці володіють, на рівні з усіма без винятку громадянами.

Заподіяння шкоди при необхідній обороні має відповідати умовам правомірності і виключати небезпеку та протиправність діяння. Ці умови вироблені теорією кримінального права і відповідають нормі закону про необхідну оборону. Таких умов, що належать до посягання і захисту від нього, є шість.

1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним. Ст. 15 передбачає захист не від будь-якого протизаконного вчинку, а лише від суспільно небезпечного посягання. Частіше за все необхідність захисту виникає внаслідок посягання з боку хуліганів, грабіжників, розбійників та інших злочинних елементів під час їхніх нападів.

2. Посягання повинно бути наявним, тобто відбуватися в межах якогось часу. Воно починається з безпосередньої реальної загрози його виконанню і закінчується в ту хвилину коли перервано захистом або припинено тим самим, хто посягає

3. Посягання повинно бути дійсним, тобто існуючим об'єктивно, в реальній дійсності, а не тільки в уяві того, хто захищається. Якщо ж посягання існує тільки в уяві особи, що захищається, питання про відповідальність за шкоду, завдану особі, яка помилково прийнята за нападаючого, розв'язується за правилами уяв­ної (вигаданої) оборони.

Уявну оборону за суб'єктивними ознаками можна розділити на два види:

а) коли особа не усвідомлювала і, виходячи з обставин, не могла усвідомити помилковість свого припущення про наявність посягання. Завдання шкоди без перевищення меж оборони є казусом і не тягне кримінальної відповідальності, тобто розв'язується за правилами впливу фактичної помилки на суб’єктивну сто­рону діяння;

б) коли особа не усвідомлювала, але повинна була і могла усвідомити помил­ковість свого припущення про наявність посягання. Відповідальність настає за необережне завдання шкоди, а при перевищенні меж оборони — за умисний зло­чин, вчинений при перевищенні меж необхідної оборони.

4. Захист здійснюється шляхом завдання шкоди тому хто посягає.

Дії людини, яка активно обороняється від суспільно небезпечного нападу, пра­вомірні тільки в тому випадку, коли вони спрямовані на заподіяння шкоди тому, хто нападає, а не третім особам.

5. Оборона допускається, коли треба захистити інтереси громадян, суспіль­ства або держави.

6. Захист не повинен перевищувати меж необхідності. Заподіяна шкода виз­нається необхідною, а значить, правомірною, якщо вона відповідає небезпечності посягання й обстановці захисту.

Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які виникають з конкретних обставин справи. При цьому враховуються як об'єктивні, так і суб'єктивні моменти.

Перевищенням меж необхідної оборони, відповідно до закону (ч. 4 ст. 15 КК), є завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності пося­гання чи обстановці захисту

Вбивство і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необ­хідної оборони є привілейованими видами злочинів, відповідальність за які пе­редбачена статтями 97 та 104.

До необхідної оборони прирівнюються дії потерпілого та інших осіб безпосе­редньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і доставляння її відповідним органам влади.

Необхідна оборона і затримання злочинця відрізняються одне від одного. При необхідній обороні злочинець є нападаючою, активною стороною, а при затри­манні - особою, яка ухиляється, тобто пасивною стороною. Якщо особа, яку зат­римують, чинить опір законним діям громадян, що переростає при цьому в сусп­ільно небезпечне посягання, виникає право на необхідну оборону. Заподіяна при цьому шкода особі, що здійснює посягання, буде виправдана станом необхідної оборони.

Якщо суспільно небезпечне посягання припинилось і злочинець намагається втекти, то завдання йому шкоди не для подолання опору, а для затримання буде виправдане необхідністю його затримання.

Можлива ситуація, коли в процесі кримінально-процесуального або адмініст­ративного затримання правопорушник ухиляється від законних вимог представ­ників влади і навіть чинить насильство над ними або, іншими словами, чинить злочин.

Крайня необхідність - правомірне заподіяння шкоди для усунення небезпеки, яка загрожує державним, громадським чи особистим інтересам, що охороняють­ся законом, здійснене за обставин, коли ця небезпека не може бути усунута іншими засобами і заподіяна шкода менш значна, ніж відвернена. Дії, здійснені в стані крайньої необхідності, підпадають під ознаки діяння, передбаченого криміналь­ним законом, однак вони не є злочином і визнаються суспільно корисними.

Із визначення поняття крайньої необхідності випливають шість умов її право­мірності, які характеризують небезпеку, що загрожує, і заходи щодо й ліквідації

1 Небезпека повинна становити загрозу інтересам держави, громадським інте­ресам, особі чи правам громадян. Джерелом небезпеки можуть бути рухомі ме­ханізми, напад тварин, дії людини, які загрожують заподіяти шкоду яким-небудь Інтересам, що охороняються законом, тощо.

2 Небезпека має бути наявною, тобто створювати безпосередню загрозу зав­дання шкоди, або такою, що пов'язана з початком заподіяння шкоди Майбутня небезпека і небезпека, що минула, не створюють стану крайньої необхідності.

3 Небезпека має бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уявною. Однак якщо за обставин справи особа не могла усвідомити, що небезпека насправді відсутня, і здійснила для відвернення такої уявної небезпеки дію, яка підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, вчинене не може вважатися злочином. Якщо особа не усвідомила, але обставини справи свідчать, що вона повинна була і могла усвідомити відсутність небезпеки, то заподіяння шкоди з метою запобігання такій уявній небезпеці має розглядатися як необережний зло­чин.

4 У стані крайньої необхідності можуть захищатися інтереси державні, гро­мадські та індивідуальні (свої чи Інших громадян).

5 Небезпека, що загрожує за даних обставин, не може бути усунута іншими засобами, як тільки шляхом заподіяння шкоди.

6 Заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена. Питання про співвідношення заподіяної і відверненої шкоди розв'язується з урахуванням об­ставин небезпеки, що загрожує, і заходів щодо й ліквідації, насамперед характе­ру і значення порівнюваних інтересів.

Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної оборони.

При необхідній обороні джерело небезпеки - суспільно небезпечне посягання людини, при крайній необхідності - стихійні сили природи, напад тварин, механ­ізми, що рухаються, тощо.

При необхідній обороні шкода завдається тому, хто посягає, а при крайній необхідності — інтересам третіх осіб, юридичним особам, які не причетні до виникнення небезпеки.

При крайній необхідності заподіяння шкоди допускається в разі неможливості уникнути небезпеки іншим шляхом, а при необхідній обороні при наявності суспільно небезпечного посягання не має значення, чи була можливість в особи врятуватися від посягання втечею або звернутися за допомогою до представників влади.

При крайній необхідності заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвер­нена, а при необхідній обороні вона може бути і більш значною.

Крайня необхідність відрізняється від заходів по затриманню злочинця.

При крайній необхідності джерелом небезпеки можуть бути різноманітні фактори сили природи, фізіологічні процеси, напад тварин, негативні явища науково-технічного прогресу тощо. Підставою застосування інституту затримання злочинця є факт вчинення злочину й уникання ним затримання.

Право на усунення небезпеки при крайній необхідності існує з моменту виникнення такої небезпеки і до усунення.

При крайній необхідності шкода заподіюється третім особам, а при затриманні - особі, яка вчинила злочин.

При крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути менш значною, ніж відвернена, а при затриманні злочинця ця умова не є обов’язковою.