ТОП 10:

ВСТУП. ТАБЛИЦІ. СМИСЛ ЧИСЕЛ. ПРОБЛЕМА СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ. МАКРОКОСМ. КАРТИНА ДУШІ І ПОЧУТТЯ ЖИТТЯ.



Задача, яка першочергово має на увазі обмежену проблему сучасної цивілізації, розширюється до розмірів ідеальної філософії – тієї єдиної філософії, яка, зрештою є однією з можливостей останніх стадій західноєвропейського духу; це буде ідея морфології всесвітньої історії, світу як історії, яка, виходячи з протилежного принципу по відношенню до морфології природи, яка була до останнього часу єдиною темою філософії, охопить ще раз всі образи і рухи світу в їх глибинному останньому значені і в зовсім іншому порядку побудує з них не загальну картину всього пізнаного, але картину життя.

Світ як історія, осмислений, він спостерігається і будується на основі його протилежності, світу як природи, - ось новий аспект буття, якого до теперішнього часу ніколи не використовували, який невиразно відчували, часто вгадували, але не наважувались проводити з всіма витікаючими з нього висновками.

Природа є образ, в якому людина високої культури надає єдність і значення безпосереднім враженням своїх відчуттів. Історія – це образ, за допомогою якого уява людини прагне зачерпнути розуміння живого буття світу по відношенню до особистого життя.

“Всесвітня історія” – це наша картина світу, а не та, що належить «людству». Для індуса і елліна не існувало картини становлення світу як виду і форми споглядання. І цілком можливо, що в майбутньому, після остаточного занепаду західної цивілізації, носіями якої є ми, сучасні люди, ніколи не повториться подібна культура і подібний людський тип, для якого “Всесвітня історія ” є змістом космічної свідомості.

Що ж таке всесвітня історія? Зрозуміло, деяка духовна можливість, внутрішній постулат, деяке вираження відчуття форми. Але якби не визначено було відчуття, воно далеко від закінченої форми, якби ми не відчували і не переживали всю всесвітню історії і як би ми не були впевнені в можливості для нас осягнути весь її образ, тим паче, в теперішньому часі нам відомі тільки деякі її форми , а не сама форма..

... “У людства” немає ніякої цілі, ніякої ідеї, ніякого плану, так як немає цілі у виду метеликів чи орхідей. “Людство” – пусте тіло. Потрібно тільки виключити цей фантом із кола проблем історичних форм, і на його місці перед нашими очима знайдеться непередбачуване багатство справжніх форм. Тут надзвичайне багатство, глибина і різнобарв’я життя , скритих до цього часу висловом, сухою схемою чи особистими “ідеалами”. Замість монотонної картини лінійно-образної всесвітньої історії, триматися за яку можна тільки закриваючи очі на подавляючу кількість фактів, які їй суперечать, я бачу феномен безлічі сильних культур, з початковою силою виростаючих з надр, які породили їх країни, до якої вони суворо прив’язані упродовж свого буття, і кожна з них накладає на свій матеріал – людство – свою особисту форму і у кожної своя особиста ідея, особиста пристрасть, особисте життя, бажання і відчуття і, на кінець, особиста смерть. Є розквітаюча і старіюча культури, народи, мови, істини, боги, країни, але немає старіючого людства. У кожної культури є свої особисті можливості, вираження, виникаючі, зріючі, в’янучі і ті які, більше не повторюються. Є багаточисленні, у самої своєї суті один від одного гарні пластики живопису, математики, фізики, кожної з обмеженою життєвою діяльністю, кожна замкнута в собі, подібна тому як у кожному виді рослин є свої особисті квіти і плоди, свій особистий тип росту і смерті. Ці культури, живі істоти вищого порядку, виростають зі своєю возвеличеною безцільністю, подібно квітам в полі. У всесвітній історії я бачу картину вічної появи і зміни казкового становлення і смерті органічних форм..

... Не дивлячись на подібність людської історії з історією іншої групи вищих живих істот – цю звичайну тему безлічі казок, переказів і байок, - для людини постійно роблять виняток. Ось тут потрібно шукати порівняння, надавши світу людських культур вільно і глибоко сприяти на нашу уяву, а не втискаючи його у предвзяту схему; потрібно за словами: юність, розвиток, марніння, будучи до цього часу і тепер більше, чим колись, вираженням суб’єктивної оцінки і чисто особистого інтересу соціального, морального, естетичного характеру, визнати, накінець, значення об’єктивного найменування для органічних станів; потрібно зіставити античну культуру як закінчений в собі феномен, як тіло і вираження античної душі, наряду з єгипетською, індійською, вавілонською, китайською і західноєвропейською культурами, і шукати типове в перемінних долях цих великих індивідуумів, момент необхідного в неприборканому достатку випадковостей, - і тоді, накінець, розгорнеться перед нами картина світової історії.

... Одні, особливо суспільні діячі, економісти, політики, юристи, рахують , що “ сучасне людство ” знаходиться в стані постійного прогресу, оцінюють його дуже високо і по цій мірці вимірюють все, що було. Інші, як-то: художники, поети, філологи і філософи, не відчувають себе домашніми в згаданій сучасності, шукають в будь-якій епосі минулого такий самий абсолютний вихідний пункт і, також догматично базуючись на ньому, засуджують сучасність. Одні бачать в грецькому світі “початок”, інші в сучасності – «занепад».

... Під цим кутом зору занепад західного світу представляє собою не більше не менше як проблему цивілізації. Що таке цивілізація, яку розуміють як логічну послідовність, завершення і витік культури?

Тому що у кожній культурі своя ососбиста цивілізація. Перший раз ці два слова, які позначали до цих пір затуманену, етичну розбіжність особистого характеру, розглядаються періодичному смислу, як вираженню строгої і необхідної органічної послідовності фактів. Цивілізація є неминуча доля культури. Тут ми досягаємо того пункту, з якого стають зрозумілими останні і важкі запитання історичної морфології. Цивілізація – це ті самі крайні і штучні стани, здійснювати які здатен вищий вид людей. Вони – завершення, вони слідують як встановлене за встановленням, як смерті за життям як нерухомість за розвитком. Вони – неминучий кінець, і тим паче з внутрішньою необхідністю до них завжди приходили.

... Перехід від культури до цивілізації протікає в античності в IV ст.., на заході в XIX ст.. З цього моменту ареною більшості духовних рішень стає не вся країна, як це було в часи орфічного руху і реформації, а три чи чотири світових міста, які засмоктали в себе всі змісти історії, і по відношенню до яких вся інша країна культури спадає на положення провінції, маючи своїм винятковим призначенням живити ці світові міста залишками свого вищого людського матеріалу.

... Я розрізняю можливу і дійсну культуру, тобто, культуру як ідею – загального чи особистого буття, і культуру як тіло цієї ідеї, як суму які зробили доступними сприйняттю просторових і відчутних їй виразах, як-то; вчинки і настрої, релігія і держава, мистецтво і науки, народи і міста, економічні і суспільні форми, мови, право, звичаї, характери, риси обличчя і одягу. Історія, яка знаходиться також, як і життя, у близькій спорідненості зі - становленням, є здійснення можливостей культури.

... Природа й історія – ось два крайні, протилежних способи приводити дійсність у систему картини світу. Дійсність стає природою, якщо все становлення роздивлятися із точки зору усталеного; вона є історія, якщо усталене підчиняти встановленню.

... Всі способи розуміти світ повинні бути означені як морфологія. Морфологія механічного і протяжного, наука яка відкриває і приводить в систему закони природи і причинні зв’язки, називається систематикою. Морфологія органічного, історії і життя, всього того, що підпорядковано направленню і долі, називається фізіогномікою.

... Видима зовнішність різної історії, відповідно цьому, має таке ж значення як і зовнішній вигляд окремої людини, зріст, вираження, манери, хода, спосіб виражатися, діяльність. Все це матеріал для знавця людей. Тіло, обмежене, перехідне, є вираженням душі. Але бути знавцем людей – значить знати і ті організми більшого стилю, які я називаю культурами.

... Культури суть організми. Історія культури – їх біографія. Подана нам, як деяка історична поява в образі пам’яті, історія античної чи китайської культури по морфологічному представляє собою повну аналогію з історією окремої людини, тварини, дерева чи квітки. Якщо ми хочемо дізнатися її структуру, то порівнююча морфологія рослин і тварин давно уже підготувала відповідні методи. Феноменами окремих, слідуючих один за одним, поряд зростаючих, дотикаючихся, затіняючих і гнітючих одна іншу культур вичерпується весь зміст історії. І якщо надавати всім її образам, які до цього часу дуже ретельно були приховані під поверхністю тривіально протікаючії так званої «історії людства», вільно проходить перед розумовим поглядом, то, в кінці кінців, безперечно, вдасться відкрити тип, перший вигляд культури як такої, вільний від всього гнітючого і незначного, і лежачого як ідеал форми , в основі будь-якої окремої культури.

Я розрізняю ідею культури, її внутрішні можливості, від її чуттєвого проявлення в картині історії. Це рівносильно відношенню душі до тіла, як її проявленню в області протяжного і стабільного. Історія культури є здійснення її можливостей. Закінчення рівнозначне її кінцю.

... Парафеномен – це те, в чому ідея становлення у чистому вигляді лежить перед спостерігачами. Культура ж є пара феноменом різної минулої та майбутньої світової історії.

... Потік історії до цього часу забруднено для розгляду. Як вповні дозрівша освіта, кожна з яких, відповідно, є тілом досягнувшої свого повного завершення духовної стихії, можна розглядати китайську вавілонську, єгипетську, індійську, античну, арабську, західну культури і культуру майя. В якості найденого у появленні перед нами культура російська. Число не досягнувших зрілості культур невелике: персидська, хетська і культура кечуа знаходяться в їх числі.

... Культура зароджується в той момент, коли з первісно-духовного стану вічно дитячого людства пробуджується і виділяється велика душа, деякий образ із безобразного, обмежене і перехідне із безмежного і перебуваючого. Вона розквітає на ґрунті суворо обмеженої місцевості, до якої вона і залишається привязанною, подібно рослині. Культура вмирає після того, як ця душа здійснить повну суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віросповідань, мистецтв, держав і наук і, таким чином, знову повернеться в первинну духовну стихію. Її життєве буття, цілий ряд великих епох, у суворих контурах відмічаючих постійне удосконалювання, є глибоко внутрішня, запальна боротьба за утвердження ідеї проти зовнішніх сил хаосу і внутрішньої непритомності, де погрожуючи приховались ці протиборні сили. Кожна культура знаходиться глибоко в символічному зв’язку з матерією і простором, в якому і через яке вона прагне реалізуватися. Коли ціль досягнута й ідея, тобто все багатство внутрішніх можливостей, завершена і здійснена у зовнішньому, тоді культура раптом загусає, відмерає, її кров звертається, сили її надламуються – вона стає цивілізацією. І вона, величезне засохше дерево в первісному лісі, ще багато століть буде тягнути свої гнилі сучки.

... Різна культура переживає вік окремої людини. Кожна має своє дитинство, юність, возмужіння і старість.

... Як листя, квіти, гілки і плоди виражають у зовнішньому вигляді, формі і способі росту буття рослини, так і етичні, математичні, політичні і господарські утворення відіграють таку ж роль в бутті культури.

... Всі без виключення великі утворення: форми релігії, мистецтва, політики, суспільного господарства, наук у всіх культурах одночасно утворюються, закінчуються і гаснуть, що внутрішня структура однієї вповні відповідає всім іншим; що немає ні одного, маючого історичній картині глибокого фізіогномічного значення являється в одній з них, до якого б не знайшлось паралелей у всіх інших, притому суворо показній формі і в повні ясному місці.

... Це хід роздумів відкриває, на кінець, нашому погляду той предмет, який є ключом до однієї із найстаріших і найважливіших проблем людства, причому остання кількість тільки з його допомогує є доступною і – оскільки в цьому слові взагалі є смисл – зрозумілий. Я говорю про протилежності ідеї долі і принципу причинності.

... Морфологічним елементом причинності є принцип, а таким же елементом долі – ідея, яку не можна “зрозуміти”, описати , визначити, а можна тільки відчувати і внутрішньо пережувати, яку можна чи зовсім не розуміти, чи в достовірності її бути вповні переконаним, подібно ранній людині, а із пізніших – всім дійсно значенням, як-то: віруючий, люблячий, художник і поет. Доля є особистим виглядом буття прафеномена, в якому неопосередковано перед духовним поглядом розкривається жива ідея становлення. Доля хазяйнує над всією картиною світу історії, а причина, яка знаменує вид буття предметів, яка перетворює наявність змісту вражень в окремі і обмежені речі, якості і відношення, створює – якості форми розуму – його alter ego.

... Не можна відділятися від моменту долі в живому світостановленні, все одно, йде мова чи про метелика, чи про культуру. Життя, буття і підвласність долі – все зливається в одне.

... “Доля”,”час” – суть заміняюча одна одну слова. Проблема часу, як проблема долі, трактувалась усіма мислителями, обмежуючимися однією системою встановленого, з повним не розуміння. У знаменитій теорії Канта жодним словом не згадується про примару направлення часу.

... Тільки дух високих культур створює, під впливом механізованого враження від “природи”, спонукаючою свідомістю суворо опорядкованого простору, виміру і завершення в поняття, фантом часу, який повинен задовольняти його в потребі все розуміти, виміряти і призвести в причинний зв'язок. І в цей інстинктний акт, наступаючий дуже рано в кожній культурі, ознака втраченої простоти буття, створює по іншу сторону справжнього життєвідчуття то, що всі культурні мови називають часи і що для позначаючого духу зробилось не обмеженим наскільки збиваючої з розуму, настільки ж широко застосованої величини.

... Кожній культурі притаманний суворо індивідуальний спосіб бачити і розуміти природу, чи, що також, у кожній є її індивідуальна природа, в якій в тому ж самому вигляді не може володіти ніякий інший вид людей. Точно так у кожній культурі, а в рамках окремої культури з меншими різницями, у кожної окремої людини, є свій особистий вид історії, в картині і стилі якої вона споглядає, відчуває і переживає загальне і особисте, внутрішнє і зовнішнє, загально-історичне і біографічне становлення.

... Людська культура, як підсумок встановленого і відчутного вираження душі, як тіло її, смертне, перехідне, підвласне закону, числу і причинності, культура як історичний феномен, як образ у світловій картині історії, як подібність і сукупність символів: така мова єдина, за допомогою якої душа може виразити, чим і як вона страждає.

... Я буду називати душу античної культури, вибравши чуттєво належність окремого тіла за ідеальний тип протяжності, апполонської. Їй протиставляю я фаустовську душу, прасимволом якої є чистий безмежний простір, а “тілом” – західна культура. Апполонським тілом є вилуплення голої людини; фаустівським – мистецтво фуги. Апполоновські – механічна статика, чуттєві культи олімпійських богів, політичні розподіли грецького міста, рок Едіпа і символ фалоса; фаустівські – динаміка Галілея, католицько-протистантська догматика, велика династія часу бароко. Апполонівська – живопис, обмежуюча окремими тілами різкими лініями і контурами; фаустівська – та яка за допомогою світла і тіні створює простір.

... І в стороні, хоча і служачи посередником, запозичуючи, передаючи по спадку форми, з’являється магічна душа арабської культури, яка прокинулася за часів Августа в країнах між Єфратом і Нілом, зі своєю алгеброю і алхімією, мозаїкою і арабесками, зі своїми богослужними ритуалами і “кіс-мет”.

... Культура (душа), яка немає відчуття особистого становлення – а це є історія, здійснення можливого.

... Великі художники і великі витвори мистецтва – це витвори природи. Світ – природа – є витвором душі; в рівній силі і абсолютний художній витвір є витвором душі: і те і інше невимушені, не залежать від вибору, необхідні, послідовно, і те і інше – “ природа ”.

... Античну культуру називають культурою тіла, північну – культурою духу, ні без задньої думки відтінити переваги другого над першим. Як не тривіально в більшості випадків розуміння у смаку Ренесансу протилежності між античним і сучасним, язичницьким і християнським, все ж воно могло б призвести до позитивного результату при тій одній умові, що за формулою зможуть зрозуміти джерело цієї протилежності. У загальній історичній картині світу культура є феномен душевної стихії, буття якої виживає себе неустановленому здійснені своїх внутрішніх можливостей.

... Кожна культура, навіть кожна епоха культури, створювала особисту картину душі, яку при цьому, звичайно, рахували картиною душі всього людства. Її риси суть символічні вирази того, що я називаю ідеєю буття.

... Я указую на протилежність двох світів, історії і природи, в картині яких переважають чи становлення, чи встановлене. Історія – дещо, що закінчується – володіє етичною структурою, природа – дещо закінчене – логічне. Етика і логіка – так протистоять один одному органічне і механічне, доля і причиність, фізіогноміка і систематика, життєвий досвід і досвід науковий.

... Культура і цивілізація це живе тіло душі і її мумія, це новонароджений підставою організмів створившийся із першого при його загусанні механізму. Тут знову відміність між становленням і встановленим, душою і мозком, етикою і логікою, на кінець, відчутною історією – виражаючийся вглибокій увазі до встановлень і традицій, - і пізнаною природою.

... Згадаємо нашу основну думку, а саме, що історія і природа – дві протилежності, що ми володіємо в якості вираження і здійснення нашої духовності двома світами як можливими, і з яких один світ природи, складенний із встановленого і пізнаного, насиченого законами, цифрами, границями, логікою, загальна система, механізм, причина і дійство: інше – історія, непередбачуване вираження встановлення і життя, споглядаючий, але не пізнаний, направлений іншою логікою і неминучістю, яку можна виразити словами, а саме – логікою долі. Обидва світи протистоять один одному, як життя і смерть, направлення і протяжність, вічне майбутнє і вічне минуле. В основі цивілізації лежить відчуття природи, уже встановленого, закінченого, пізнаного, мертвого світу. Крок від культури до цивілізації можна визначити як метаморфозу історії всправжньоісторичній формі.

... Світ, як протягається він перед магічною бадьорістю, володіє такого роду протяжністю, яку можна було б назвати печероподібної – настільки забруднено являється для людини при всьому багатстві його розумінь віднайти хоча б одне слово, за допомогою якого він зміг би по-крайній мірі приблизно визначити ідею магічного «простору». А то «простір»у сприйнятті тої чи іншої культури – це дві принципіально різні предмети. Світ як печера настільки ж відрізняється від фастівського світу, як простір з його пристрасними поривами в глибінь, як і від античного світу як сукупність тілесних предметів.

... Із скарбниць вавілонської і єгипетської культур магічної релігійності вона допустила в себе тільки декілька імен; антична і індійська культури, точніше її цивілізаційне наслідство – єлінізму і буддизму занесли її вираження сумбур аж до псевдоморфозу, але навіть не заділо її сущність. Кожна з релігій магічної культури починаючи з творінь Ісаї і Заратустри аж до ісламу, є ідеально єдиним світовідчуттям, і наскільки неможливо у вірування у Авести знайти хочаб одну брахманську рису, а у в древньому християнстві хоча б слід античного відчуття. Якщо фастівська людина, як “я”, сила, що спирається на саму себе в останньому рахунку рішення відносно безкінечного, якщо аполонська людина вирішує лише відносно самого себе, то магічна людина з його магічним буттям являє лише складову частину пневматичного «ми», які, спускаючись зверху все, до чого йому є справа, залишається скрізь одним і тим же. Як тіло і душа вона належить лише самому собі; але в ньому перебуває дещо інше, стороннє і вище, тому воно з усіма своїми поглядами і переконаннями вважає себе членом consensus'а, який в якості з’єднання божественного виключає не то що помилку оцінюючого “я” але навіть саму можливість його буття. Істина для магічної людини – де що зовсім інше чим для нас.

... Те, що ми знаємо, про людину, чітко розділяється на два великих періоди його буття. Точкою відліку для першого служить нам та глибока відмітина долі планети, яку ми називаємо сьогодні початком льодового періоду відносно, ми можемо встановити в рамках картини історії Землі лише те, що тут мали місце космічна переміна; завершується вона початком високих культур, басейнів Нілу та Єфрату, коли раптом робиться іншим весь зміст людського буття. Різка границя третичного періоду і делювія знаходиться скрізь, і по її сторону ми стікаємося з людиною як уже повністю сформованим типом, маючим звичаї, міфи, мистецтво, прикраси, техніку, а також володіючою будовою тіла, не терплячих з тих пір змін. Якщо ми назвемо цей період періодом примітивної культури, то єдиним регіоном, в якому ця культура, хоча і в своїй пізній формі, залишалась живою і порівняно недоторканою на всьому протязі другого періоді аж до сьогоднішнього дня. Головною причиною такої появи, в тому, що тут від тиску зі сторони більш високих культур збереглися не декілька примітивних планет, а цілий світ примітивного життя. Але примітивна культура – це дещо величне і цільне, дещо у вищій степені живе і дійсне. Але вона на стільки різко відрізняється від всього, чим в якості духовних можливостей володіємо ми, люди високої культури, що можна сумніватися, дозволеного робити висновки відносно стану стародавнього часу, з їх сьогоднішніми способами буття та бадьорості, у яких перший період все ще глибоко проникає у другий.

... З типом високої культури на місце « воно» приходить сильне і єдина тенденція. Піднесеними істотами в середині примітивної культури незалежно від людини є лише племена і сім’ї. Тут, проте, піднесена сама культура. Все примітивне лише агрегат, причому агрегат форм вираження примітивних союзів. Висока культура – це бадьорості одного єдиного гігантського організму, роблячи носіями єдино образної мови форм з єдино образною історією, не тільки звичай, міф, техніку і мистецтва, але навіть і увійшовши в нього народи і співслова. Найдревніша історія мови відноситься до примітивної культури і має свою особисту, залишену правил долі, яку не можливо вивести із долі орнаменту чи, наприклад, із історії шлюбу.

Таблиця до порівняльної морфології всесвітньої історії

Таблиця 1. “Одночасні” епохи духовного життя

Індійська культура Антична культура Арабська культура Західна культура

З 1500 р. до Р.Х. З 1100р. до Р.Х. з 0 р. з 900р.

Весна. Ґрунтовно-інтуїтивний період. Величні створення прокидаючоїся обгорнутої сновидіннями душі. Зверх особисті єдність і повнота.

Літо. Близька до зрілості свідомість. Найдревніші міські і критичні рухи.

Осінь. Інтелігенція великого місця. Найвища точка суворого розумового мистецтва.

Зима.Початок цивілізації світового міста. Згасання душевної творчої сили. Саме життя стає проблематичним. Етико практичні тенденції іррелігійних і не метафізичних уявлень мешканців світового міста.

Таблиця 2. “Одночасні” епохи мистецтва.

Єгипетська культура Антична культура Арабська культура Західна культура

“Культура”: історія життя стилю, надаючи форми всьому внутрішньому буттю. Мова форм глибиної символічної необхідності.

Цивілізація: буття без внутрішньої форми. Мистецтво великих міст як предмет розкоші, спорту, привички. Змінні модні стилі (запозичувані з минулого, змішані, винайдені), намаючи символічного змісту.

 

Таблиця 3. “Одночасні” політичні епохи

Єгипетська культура Антична культура Західна культура

Культура: групи народностей визначено вираженого стилю, володіючих однотипним світовідчуттям. Вплив іманентної державної ідеї.
Цивілізація: розчинення орієнтуючогося тепер кардинально на місто тіла народу в інтернаціональних масах, маючих переважно практичні інтереси. Світове місто і провінції: четверте співслово (“маса”), неорганічне космополітичне.

Шпенглер Освальд. Введение. Таблицы. Смысл чисел. Проблема мировой истории. . Макрокосм. Картина души и чувство жизни. //Закат Европы. Очерки морфологи мировой истории. Т.1. Образ и действительность.

Пер. с нем. - Мн. 1998. - С.: 6 - 540. - Т.2. Всемирно-исторические перспективы. С. 39 - 531.


Гейзинга, Йоган

(1872 – 1945)

Датський історик, філософ культури. Творчі пошуки Гейзинга були найбільшою мірою зосереджені на дослідженні форм світовідношення і мислення у пізньому Середньовіччі та філософському аналізі проблем гри. У трактаті “Homo Ludens“ (“Людина граюча”) обґрунтував наскрізне значення гри у розвитку основних культурних форм людства – не лише у мистецтві, а й філософії, науці, політиці, юриспруденції, військовому ремеслі. Філософ демонструє неможливість редукції буттєвого феномена гри до фактів пізнавального і психічного життя, а також виявляє визначну роль гри в людській історії.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.014 с.)