Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
VII. Ідея та поділ окремої науки, званої критикою чистого розумуСодержание книги
Поиск на нашем сайте
З усього цього випливає ідея особливої науки, що може називатися критикою чистого розуму. Розум є спроможність, що дає принципи апріорного знання. Отже, чистий розум є такий [розум], що містить принципи безумовного апріорного знання. Органоном чистого розуму має бути сукупність тих принципів, що за ними можуть бути надбані і дійсно реалізовані всі чисті апріорні знання. Вичерпне застосування такого органону створило б систему чистого розуму. Але позаяк вона є надзвичайно бажаною, а ще невідомо, чи можливе тут узагалі таке розширення нашого знання, і в яких випадках, то ми можемо розглядати науку, що просто оцінює чистий розум, його джерела й межі як пропедевтику до системи чистого розуму. Така [пропедевтика] мала б називатися не доктриною, а тільки критикою чистого розуму, і користь її з погляду спекуляції справді може бути лише негативною, вона може слугувати не для розширення, а тільки для очищення нашого розуму та утримання його від помилок, що вже є вельми значним здобутком. Я називаю трансцендентальним усяке пізнання, що займається не стільки предметами, скільки нашим способом пізнання предметів, оскільки вони мають бути можливими а priori. Система таких понять мала б називатися трансцендентальною філософією. Трансцендентальна філософія є ідея науки, для якої критика чистого розуму повинна нашкіцувати архітектонічно, себто [виходячи] з принципів, вичерпний план, із повною гарантією завершеності й надійності всіх частин цієї споруди. Вона є системою всіх принципів чистого розуму. Сама ця критика ще не називається трансцендентальною філософією виключно через те, що, аби бути завершеною системою, вона мусила б містити також докладний аналіз усього апріорного людського пізнання. Щоправда, наша критика мусить також неодмінно дати повний перелік усіх підставових понять, які витворюють назване чисте знання. Однак вона справедливо утримується від докладного аналізу (Analysis) самих цих понять, як і від вичерпного розгляду їхніх похідних, почасти через те, що такий аналіз (Zergliederung) не був би доцільний, бо він не має [в собі] тих труднощів, що трапляються в синтезі, заради якого, власне, й розпочата вся ця критика, а почасти ще й тому, що було супротивним єдності плану займатися усправедливленням повноти | такого аналізу та висновків, що з огляду на задум не є потрібним. Тим часом цієї повноти аналізу, так само як і виведення з апріорних понять, що мають бути викладені [тут], не важко досягти, якщо тільки вони насамперед будуть дані як довершені принципи синтезу, і якщо з погляду цього істотного задуму нічого не бракуватиме. Таким чином, до критики чистого розуму належить усе, що утворює трансцендентальну філософію, вона є довершена ідея трансцендентальної філософії, але ще не сама ця наука, бо в аналізі вона сягає лише поти, поки це необхідно для вичерпної оцінки апріорного синтетичного знання. Найголовніше, що треба мати на увазі, встановлюючи підрозділи такої науки, – це те, що до неї зовсім не мають входити поняття, які містять у собі будь-що емпіричне, інакше кажучи, апріорне знання має бути цілком чистим. Тому, хоча найвищі засади моральності й основні поняття її суть апріорні знання, проте вони не належать до трансцендентальної філософії, бо хоча й не кладуть в основу своїх приписів поняття вдоволення і невдоволення, бажань і схильностей тощо, які поспіль мають емпіричне походження, проте при укладанні системи чистої моральності їх слід необхідним чином включати в поняття обов'язку, як перепони, що мають бути подолані, або як принади, що не повинні ставати мотивом діяльності. Тим-то трансцендентальна філософія є філософія (Weltweisheit) чистого, суто спекулятивного розуму. Адже все практичне, оскільки воно містить спонукальні мотиви, перебуває у відношенні з чуттями, що належать до емпіричних джерел пізнання. Якщо встановлювати підрозділи цієї науки з загального погляду системи взагалі, то те, що ми нині викладаємо, має містити, по-перше, вчення про елементи (Elementarlehre) і, по-друге, методологію чистого розуму. Кожна з цих головних частин повинна мати свої підрозділи, підстави яких тут іще не можуть бути викладені. Як вступ чи попереднє напучування потрібно, здається, зазначити лише те, що існує два стовбури людського пізнання, які виростають, може, зі спільного, але невідомого нам кореня, а саме: чуттєвість і розсудок, через першу предмети нам даються, а через другий вони мисляться. Якби чуттєвість містила в собі апріорні уявлення, що творять умову, під якою нам даються предмети, то вона належала б до трансцендентальної філософії. Це трансцендентальне вчення про чуттєвість мало б входити до першої частини науки про елементи, бо умови, що лише під ними предмети даються людському пізнанню, передують тим, під якими вони мисляться. Кант Іммануїл. Вступ // Критика чистого розуму. – К.: Юніверс, 2000. С. 39 – 53. Копнін, Павло Васильович (1922 – 1971) Український і російський філософ. В 60 – рр. Копнін заснував в Україні новий науковий напрям – логіку наукового дослідження, яка розробляє методологічні засоби відтворення наукового дослідження як особливо структурованого логічного процесу. З цією метою Копнін розробив і обґрунтував систему спеціальних категорій, де стрижневими є поняття наукової проблеми, наукового факту та теоретичної системи, виділив і проаналізував раціональні форми використання діалектики як логіки наукового пізнання. ГНОСЕОЛОГІЧНІ ТА ЛОГІЧНІ ОСНОВИ НАУКИ. РОЗДІЛ V ІСТИНА ТА ЇЇ КРИТЕРІЙ Об'єктивна істина Оскільки пізнання об'єктивної реальності залежить від суб'єкта і оскільки можливе ілюзорне, її одностороннє віддзеркалення, то виникає питання про істину. Проблема істини є однією з найдавніших і складніших. Важко уявити собі філософію, яка обійшла б питання про істинне і помилкове. Гносеологічна проблематика стягується до істини, як до свого фокусу. Що таке істина, як можливе істинне пізнання — це питання хвилювало вже філософів античності, але особливу гостроту віно набуло в новий час. Одне з перших визначень істини, що стало традиційним, класичним, було дано Аристотелем, який виходив з матеріалістичної тенденції: речі, предмети об'єктивно існують зовні свідомості, пізнання істинне, коли воно відповідає речам та їх зв'язкам. Аристотелеве визначення істини як твердження або заперечення, відповідного дійсності, перетворилося на загальновизнане в історії філософії, воно приймалося філософами самих різних напрямів - і матеріалістами, і ідеалістами. Прагматист В. Джемс пише: «Істина, як вам повідомить будь-який словник, — це особлива властивість деяких наших уявлень. Вона позначає їх «відповідність» з «дійсністю», подібно тому, як помилковість позначає їх невідповідність з нею. Прагматисти і інтелектуалісти однаково приймають це визначення як щось саме собою розуміюче. Розбіжність між ними починається лише тоді, коли підіймається питання, що, власне, означають в точність слова «відповідність» і «дійсність», — якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення». (В. Джемс.Прагматизм. СПб., 1910, стор. 122.). Джемс має рацію в тому відношенні, що це визначення істини настільки абстрактно і невизначено, що його може використовувати будь-який напрям, у тому числі і прагматизм, вкладаючи в поняття «відповідність» і «дійсність» свій зміст, що не має нічого спільного з тією матеріалістичною тенденцією, яка була властива Аристотелевій концепції істини. Марксизм не ставить питання, чи існує істина, бо немає такого напряму у філософії, який би негативно відповідав на це питання. Всі визнають, що мета пізнання — істина, проте розуміють її по-різному. Абстрактна постановка питання, чи існує істина, замінюється конкретною: чи «існує об'єктивна істина», в яку вкладається строго певний зміст, «тобто чи може в людських уявленнях бути такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить ні від людини, ні від людства?» В рішенні цього питання, перш за все, відбувається розмежування між матеріалізмом і суб'єктивним ідеалізмом. Для матеріалізму «істотне визнання об'єктивної істини», а для агностицизму і суб'єктивного ідеалізму взагалі «об'єктивної істини бути не може». Розглянемо найтиповіші форми агностичного, суб'єктивно-ідеалістичного заперечення об'єктивної істини. Вони досить багатоманітні, проте єдині в одному пункті: в свідомості людини об'єктивна реальність не може бути в своєму змісті дана такою, якою вона існує незалежно від нього. Одна з поширених концепцій заперечення об'єктивної істини — кантіанство, причому Кант схопив складність і суперечність самого поняття істини. На його думку, істина повинна бути об'єктивною, невід'ємними ознаками цієї об'єктивності є загальність і необхідність. Думка може бути визнана істинною, якщо мислиться з безумовною необхідністю і загальністю. Звичайно, необхідність і загальність властиві об'єктивно-істинному знанню. Але де джерело цієї необхідності і загальності, чи виражають вони властивості об'єкту, існуючого незалежно від свідомості людини, або кореняться в суб'єкті й особливостях організації його мислення? При відповіді на це питання і виявляється суб'єктивізм Канта, що заперечував по суті існування об'єктивної істини. З об'єкту шляхом досвіду не можна вивести загальність і необхідність. «Якщо... думка, — пише Кант, — мислиться з характером строгої загальності, тобто так, що не допускається можливість ніякого виключення, ту таку думку не виведено з досвіду, а має силу абсолютно а priori. Отже, необхідність і строга загальність суть надійні ознаки апріорного знання». (І.Кант. Критикачистого розуму. Пб., 1915, стор. 26.). Суть міркувань Канта зводиться до наступного: об'єктивна істина можлива, ознаками її є загальність і необхідність, але джерелом останніх служить не об'єкт, а суб'єкт формальна організація його свідомості. І таким чином, ніякої об'єктивної істини, зміст якої визначався б об'єктом, фактично не існує, апріоризм — форма заперечення об'єктивної істини на користь суб'єктивної, визначеної свідомістю та її формами. У Канта суб'єктивізм в розумінні істини покоїться на виявленні об'єктивних труднощів і суперечностей, що лежать в її суті. Істина — форма діяльності суб'єкта, але вона повинна володіти якістю об'єктивності, вираженої в загальності і необхідності. Але Кант не міг знайти справжнього джерела цієї об'єктивності, йдучи по шляху апріоризму; він шукав це джерело, бачив реальні труднощі, що стоять на шляху рішення проблеми об'єктивності істини. Через метафізичність методу критицизму, що вважав пізнання і пізнавальні здібності чимось раз назавжди даним, у відриві від історії найреальнішого процесу пізнання, Кант дійшов апріоризму, тобто суб'єктивізму. Формою суб'єктивізму в розумінні істини є і теорія когеренції (Нейрат, Гемпель та інші неопозитивісти), яка замикає знання в знанні, не залишаючи для нього виходу в об'єкт. Істина є згода одного знання з іншим за законом неприпустимості суперечності. Але, виводячи одне знання по законах дедукції з іншого, ми в кожній науці упираємося в думки, які не виводяться з інших. Пропонується ці думки вважати істинними через угоду людей. У такому разі істина виступає конвенцією, угодою. Так, Анрі Пуанкаре геометричні аксіоми вважає умовними положеннями, вибір яких «залишається вільним і обмежений лише необхідністю уникати всякої суперечності». (А. Пуанкаре. Наука і гіпотеза. М., 1904, стор. 61.). Деякі суб'єктивістські концепції виводять істинність знання не із знання, а з суб'єкта. Так, прагматисти бачать істинність у відповідності ідей і вчинків з прагненням суб'єкта, з його користю. „Істинні ідеї— цеті, які ми можемо засвоїти собі, підтвердити, підкріпити і перевірити». А під перевіркою розуміються практичні слідства з ідеї, що перевіряється і підтверджуваної, або, як виражається сам Джемс, «приємне володіння»: «Володіння істинними ідеями, — пише він, - позначає завжди також володіння дорогоцінними знаряддями дії». (В. Джемс. Прагматизм, стор. 123.). Для деяких представників сучасного позитивізму характерне розуміння істини як віра суб'єкта. Термін «віра» уживається тут не в релігійному значенні. Віра може бути істинною або помилковою залежно від того, чи знаходить вона підтвердження в якому-небудь факті чи ні. Речення може бути істинним або помилковим, «навіть якщо ніхто в нього не вірить, проте при тій умові, що якби хто-небудь в нього повірив, то ця віра виявилася б істинною або помилковою, дивлячись за обставинами». (Б. Рассел. Людське пізнання. М., 1957, стор. 182.). Віра, на думку Рассела, існує у тварин, наприклад, у вигляді умовного рефлексу. Собака на дзвінок виділяє слину, тому що пищати і дзвінок часто нею сприймаються одночасно. Собака, за Расселом, почувши дзвінок, вірить, що є їжа, і ця віра істинна, якщо їжа дійсно є. Так само поступає людина, коли вона схоплюється з ліжка при слові «пожежа», «навіть якщо вона не побачить і не відчує вогню. Її дія є свідоцтво наявності у неї віри, яка виявиться «істинною», якщо вогонь дійсно є, і «помилковою», якщо його немає. Істинність її віри залежить від факту, який може залишатися зовні її досвіду». (Там само, стор. 183.). Отже, істина — віра, якій відповідає якийсь факт, а брехня — віра, яка не має такого факту. Оскільки віра — це стан людської свідомості, то істина не виходить в своєму змісті за межі суб'єкта, в область об'єктивної реальності, існуючої зовні свідомості людини. Причому віра пов'язана з мовою. Дві люди мають одну і ту ж віру, якщо вони говорять на одній мові. Ця тенденція пов'язати істину з мовою особливо характерна для А. Тарського, який оголосив поняття істини властивістю мови. Звичайно, істинне знання є продуктом діяльності людства. Заперечувати це важко. Коли йдеться про об'єктивність істини, то ніякою мірою не береться під сумнів, що зовні людини істини немає. Але виникає інше питання: яка форма інтелектуальної діяльності людини є істинною, що саме робить її такою? Ось тут і проходить водорозділ між матеріалізмом і ідеалізмом в розумінні істини. Матеріалізм вважає, що тільки та діяльність приводить до істини, яка дає нам знання про об'єктивну реальність у всіх її формах і тенденціях розвитку. Об'єктивна істина своїм змістом може мати предмет і в формі, яку він придбає в процесі свого розвитку під впливом практичної діяльності людини. Але і в цьому випадку істина — знання, зміст якого не залежить від людини і людства знання відображає об'єктивну реальність в її дійсних і можливих формах, але існуючу незалежно від суб'єкта, що пізнає. Таким чином, істина є продуктом діяльності людини і людства, але це аніскільки не виключає того, що мета діяльності — досягнення такого знання, зміст якого не залежить від людини і людства. Без об'єктивного змісту знання не представлятиме ніякого значення для практики, воно не здатне їй допомогти в оволодінні об'єктивною реальністю, що знаходиться зовні людини. Разом з суб'єктивістськими концепціями істини у філософії мають місце хоча і протилежні їм, але також невірні уявлення про істину як властивість особливих ідеальних об'єктів. Суб'єктивістське розуміння зв'язує зміст істинного знання з суб'єктом, об'єктивні ідеалісти не тільки зміст істинного знання, але істину в цілому виводили за межі суб'єкта. Для них істина існує зовні людського знання як деяка поза досвідна, вічна сутність (наприклад, ідея у філософії Платона). Ці концепції мають місце і у деяких представників буржуазної філософії XX в. (Н. Гартман, Уайтхед, неотомісти). Актуальні сутності Уайтхеда, як і ідеї Платона, вічні і істинні самі по собі, поза всякого відношення до суб'єкта. Концепції істини суб'єктивного і об'єктивного ідеалізму протилежні один одному в тому відношенні, що одна зміст істини виводить з суб'єкта, а згідно іншої, істина, як така, існує зовні всякого суб'єкта. Один напрям спекулює на однобічності, і навіть безглуздості іншого. Одні мислителі правильно відзначають, що істина втратить своє значення, якщо вона не буде пов'язана з об'єктом (але цей зв'язок ними розуміється як проста тотожність істини з певною, особливою формою об'єкту); інші стверджують, що ніякої істини зовні людської діяльності бути не може. Але при цьому останні доводять зв'язок істини з людиною до ототожнення її змісту з якимись моментами діяльності суб'єкта, виключають об'єкт зі змісту істинного знання. Кожна з цих концепцій в своїй крайності й однобічності приводить до спотвореного тлумачення сутності істини. Проте аналіз постановки питання про істину в суб'єктивному і об'єктивному ідеалізмі дає можливість зрозуміти труднощі, з якими стикалися у філософії при рішенні даної проблеми. Основною з них є знову ж таки виявлення взаємовідношення суб'єкта і об'єкта в істині. Сутність істини може бути розкрита, якщо вона розглядатиметься як теоретична форма рішення суперечностей між суб'єктом і об'єктом в процесі перетворення явищ природи і суспільного життя. Суб'єкт і об'єкт протистоять один одному. Пізнання не роз'єднує їх, а зв'язує. І це воно робить за допомогою істини, яка, з одного боку, є результатом людської діяльності — і в цьому значенні суб'єктивна, а з другого боку, об'єктивна, оскільки її зміст не залежить ні від людини, ні від людства. Іншими словами, тільки об'єктивна істина — істина; залишаючись результатом діяльності людини, вона в своєму змісті незалежна від неї. Ці два моменти не міг зв'язати ні об'єктивний, ні суб'єктивний ідеалізм, що виводили істину або тільки з суб'єкта, або тільки з об'єкта. Діалектичний матеріалізм в понятті об'єктивної істини знайшов розв’язання тих труднощів, об які спіткнулася ідеалістична філософія. Істина може бути тільки об'єктивною, і в той же час її об'єктивність є результатом суб'єктивної діяльності людини, і, чим об’єктивніше істина, тим більшими суб'єктивними зусиллями вона досягається. Але ця суб'єктивна діяльність не складає змісту істинного знання, вона виконує роль засобу руху до неї. І тут об'єктивність і суб'єктивність не виключають, а взаємно доповнюють одне одного. Одне стає можливим тільки завдяки іншому.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 230; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.145.84.128 (0.01 с.) |