П.65. Обернена зворотна співвіднесеність феноменології із нею самою.

Далі, очевидна перешкода полягає в наступному: за феноменологічної установки ми спрямовуємо свій погляд на чисті переживання, для того, щоб дослідити їх, однак переживання самого цього дослідника, переживання самої цієї установки і самого спрямування погляду, якщо розглядати їх у феноменологічній чистоті, одночасно так чи інакше належать області того, що тут досліджується.

Проте і тут немає жодних труднощів. Така сама ситуація у психології та в логічній ноетиці. Мислення психолога теж є дещо психологічне, мислення логіка – дещо логічне, тобто воно і само входить до об’єму логічних норм. Подібна зворотне обернене співвідношення науки з самою собою могло б викликати недовіру лише у тому випадку, якби від феноменологічних, психологічних та логічних висновків такого-то мислення такого-то мислителя залежало пізнання усього іншого у відповідних галузях дослідження, проте це абсурдне припущення.

…Якщо феноменологія передбачає бути в рамках лише безпосередньої інтуїції чисто “дескриптивною” наукою про сутності, то загальність її методу дана заздалегідь – як дещо само по собі очевидне. Справа феноменології у показовому вигляді надати зору чисті події свідомості, довести їх до повної ясності, вправлятися в їх аналізі, в осягненні їх сутності в межах такої ясності, переслідувати доступні ясному баченню сутнісні взаємозв’язки, те, що було побаченим, виражати в адекватних понятійних вираженнях, смисл яких передається виключно побаченим, тобто тим, що взагалі бачиться ясно. Наївне користування таким методом спочатку слугує лише тому, щоб ми змогли якось звикнути до нової області, потренуватися на її території щодо вміння дивитися, схоплювати та аналізувати і якось познайомитися з даностями цієї області, – навпаки, наукова рефлексія сутності самого методу, сутності розіграних у ньому видів даностей, рефлексія сутності, можливостей та умов повної ясності та довершеного бачення, рівно як цілком адекватного й чіткого понятійного вираження та т.п. бере на себе функцію, загального, логічно строгого обґрунтування методу. Якщо таку рефлексію здійснювати свідомо і послідовно, то вона набуває характеру та цінності наукового методу, який в даному конкретному випадку, застосовуючи чітко формульовані методичні норми, дозволяє собі критику – критику, яка обмежує та удосконалює метод. Зворотна співвіднесеність феноменології із нею самою виявляється тоді у тому, що все осмислене і чітко встановлене методичною рефлексією стосовно ясності бачення, вираження і т.п. у свою чергу належить до володінь феноменології, у тому, що усі саморефлексивні аналізи виявляються також феноменологічними сутнісними аналізами, а отримані методологічні бачення також підпадають під вплив норм, які ж вони і формулюють…

 

ІІ.66. Адекватне вираження ясних даностей. Однозначні терміни.

…Феноменологія не намагається бути нічим іншим, аніж вченням про сутності в межах чистої інтуїції; на показовим чином уявних даностях трансцендентально чистої свідомості феноменолог здійснює наступне: він безпосередньо споглядає сутності і фіксує своє споглядання у поняттях, тобто термінологічно. Слова, якими він користується, можуть походити з загальновживаної мови, вони можуть бути багатозначними і невизначеними у своєму первинному смислі. Проте, як тільки вони, виявляючись вираженням актуального, співпадають із даними інтуїції, вони набувають певного, hic et nunc актуального та ясного смислу: якщо апелювати до такого їх смислу, то їх можна науково фіксувати… Наука можлива лише тоді, коли результати мислення зберігаються у вигляді знань, коли ці результати набули форми системи висловлювань і їх можна застосовувати для подальшого мислення, коли висловлювання є чіткими за своїм логічним смислом, проте можуть бути зрозумілими чи актуальними по мірі судження вже поза ясністю самих уявлень, які закладені в їх основу, тобто вже поза баченням цих основ… Сюди також слід віднести наступне: ті ж самі слова і положення мають однозначну визначеність з певними інтуїтивно осягнутими сутностями, які “виконують їх смисл”. На основі інтуїції, а також окремих, чітко осягнутих споглядань, ці слова і положення наділяються і природними значеннями…

ІІ.69. Метод цілковито ясного схоплювання сутності.

Цілковито ясному схоплюванню сутності притаманна та перевага, що за своєю сутністю дозволяє з абсолютною певністю ідентифікувати і розрізняти, експлікувати і поєднувати, тобто з ясним “поглядом” здійснювати будь-які “логічні” акти. До таких актів відносять акти схоплювання сутності, на предметні кореляти яких переносяться… більш прояснені тепер нами відмінності щодо ступеню ясності…

Отже загалом і в цілому метод, який складає основу методу ейдетичної науки взагалі, вимагає від нас, щоб ми рухалися уперед крок за кроком. Цілковито можливо, що окремі інтуїції, які слугують цілям осягнення сутності, є ясними уже тому, що вони дозволяють у повній ясності отримати дещо сутнісно-всезагальне…. звернемо увагу ще на одне: ймовірно, надмірно було б стверджувати, що очевидне схоплювання сутності всякий раз потребує повної ясності щодо закладених в основу деталей, їх конкретності. Найбільш загальних істотних відмінностей, наприклад між кольором та звуком, сприйняттям та волею, цілковито достатньо для того, щоб дати показовий взірець на нижньому щаблі ясності. Припускається, що між ними вже цілковито дано найбільш загальне, рід (колір взагалі, звук взагалі), однак не відмінність… Уявіть собі суть справи за допомогою живої інтуїції.

ІІ. 70. Метод прояснення сутності та роль сприйняття у ньому. Привілейоване становище нескованої фантазії.

Виокремимо наступні особливо важливі риси методу сутнісного схоплювання. Від загальної сутності безпосередньо інтуїтивного сутнісного осягнення невід’ємним є те, що воно – ми й раніше надавали цьому особливого значення - може здійснюватися на основі просто лише того, що ми викликаємо у собі показові деталі. Отже, як ми вже вище наголошували, таке викликання, наприклад, фантазія, може бути цілковито ясним, що припускає цілковите схоплювання та споглядання сутності. В загальному і цілому, сприйняття, яке надає саму достеменність, має перевагу поряд зі всіма іншими видами викликання особливо зовнішнє сприйняття. І при тому, не просто як акт осягнення у досвіді, який надає підгрунтя для констатації наявного існування – про що поки не йдеться, – а як фундамент феноменологічних сутнісних констатацій. Зовнішнє сприйняття має цілковиту ясність відносно усіх тих предметних моментів, які насправді досягають у ньому ясності, і, відповідно досконалості, через яку вони є достеменними. Однак сприйняття при можливій співучасті і рефлексії, зворотно спрямованої на нього, пропонує також деякі ясні і та ті, що витримують критику окремі одиничності для загальних сутнісних аналізів у феноменологічному дусі, навіть конкретніше – для аналізів актів. Так, гнів випаровується завдяки рефлексії і за своїм змістом швидко модифікується. Він не завжди перебуває у тій готовності, що й сприйняття, та його не породити по мірі необхідності простими експериментальними засобами. Рефлексивно дослідити гнів у його достеменності означає вивчати гнів, який тане та випаровується… Зовнішнє ж сприйняття, незрівнянно більш доступне, напроти, не “тане” і не “випаровується” унаслідок рефлексії; його загальну сутність, як і сутність загальних його компонентів та сутнісних корелятів ми можемо вивчати в межах достеменності, особливо не переймаючись їх ясністю… Між іншим, ми можемо абстрагуватися від усього цього. Існують передумови для того, щоб у феноменології, як і у всіх інших ейдетичних науках, викликання, а точніше вільному фантазуванню надавали перевагу у порівнянні з сприйняттям, при чому навіть у феноменології самого сприйняття, правда, за виключенням феноменології даних відчуття.

Геометр у своєму дослідницькому мисленні незрівнянно більше оперує з фігурою або з моделлю у фантазії, аніж у сприйняті, при чому геометр “чистий”, тобто такий, який не користується алгебричною методикою. Правда, у фантазії він прагне ясності споглядання, від чого звільняють його малюнок чи модель. Однак, малюючи і моделюючи він насправді обмежений, тоді як фантазуючи, він користується незрівнянною свободою, оскільки може вільно змінювати уявні фігури, пробігати по цілим континуумам модифікованих форм, народжуючи таким чином нескінченну множину нових фігур… Тому нормальне положення таке, що малюнок витікає з фантастичних конструкцій, зі здійснюваного на засадах фантазії ейдетичного чистого мислення…

В самому загальному сенсі нічим не відрізняється від цього позиувя феноменолога, який має справу з тими переживаннями, які підлягають редукції та з їхніми сутнісними корелятами. І феноменологічних сутнісних утворень нескінченно багато. Допоміжним засобом достеменної даності він може користуватися лише обмежено. Правда, до його повного розпорядження, причому у їх достеменній даності, всі основні типи сприйняття і викликання – вони є доступними йому як перцептивні екземпліфікації для цілей феноменології сприйняття, фантазії, пригадування тощо. Так само, він розпоряджається у сфері достеменності, – стосовно найбільш загального – прикладами суджень, припущень, почуттів, хвилювань. Однак, зрозуміло, він розпоряджається прикладами не всіх утворень, як не розпоряджається геометр малюнками та моделями усіх безмежно багатоманітних видів тіл… необхідно тренувати фантазію щодо досягнення цілковитого прояснення, без якого тут не обійтися; необхідно тренувати її у вільній перебудові даностей фантазії, однак насамперед необхідно оплодотворити фантазію крайнє різноманітними і чіткими спостереженнями за сферою достеменної свідомості… А тому, за умови відомої пристрасті до парадоксів, справді, ми можемо стверджувати, твердо дотримуючись істини, – та за умови чіткого розуміння багатозначущого смислу – що “фікція” складає життєвий елемент феноменології, як і всіх ейдетичних дисциплін, що фікція – джерело, з якого (вона) черпає пізнання “вічних істин”.

ІІ. 75. Феноменологія як дескриптивне вчення про сутності чистих переживань.

Стосовно феноменології, то вона має намір бути дескриптивним вченням про сутності трансцендентально чистих переживань за умови феноменологічної установки, та подібно усякій дескриптивній, не субструюючій і не ідеалізуючій дисципліні, вона міститть свою правомірність у самій собі. Будь-які переживання, що підлягають редукції, і які можна схопити лише через чисту інтуїцію належать феноменології як її власність, і саме вони є для неї джерелом абсолютного пізнання.

Однак, варто пильніше придивитися, щоб дізнатися, в якій мірі на феноменологічному полі з його численною множиною ейдетичних конкретностей справді зможуть ствердитися наукові дескриптції та на що вони можуть виявитися тут здатними.

Своєрідність свідомості взагалі полягає у тому, що воно є триваюча у самих різних вимірах флуктуація, отже тут не може бути навіть і мови про понятійно-точну фіксацію яких-небудь ейдетичних конкретностей та безпосердньо конституюючих їх моментів. Якщо взяти, наприклад, переживання, яке має відношення до категорії ”речова фантазія”, як воно дано нам у феноменологічно-імманентному сприйнятті або у будь-якому іншому (обов’язково зазнавшому редукції) спогляданні, то феноменологічно одиничним (ейдетичною одиничністю) і буде само уявлення про річ у фантазії у всій повноті його конкретності, з яким воно протікає у потоці переживань…Феноменологія лише жертвує індивідуацією, усе ж сутнісне наповнення вона у всій повноті його конкретності підносить до ейдетичної свідомості, розглядаючи її як ідеально самототожну сутність. …Ця сутність є доступними для стійкого розрізнення, для послідовної ідентифікації, для строгого понятійного схоплювання… Так, ми описуємо, і разом із тим визначаємо у строгих поняттях (по мірі руху) родову сутність сприйняття і сутність підлеглих різновидів, як-то: сприйняття фізичної речовинності, живих тварин, як і сутність пригадування взагалі, відчуття взагалі, воління взагалі і т.п. Однак їм передують ще найвищі загальності, такі як переживання взагалі, cogitatio взагалі, – вони вже уможливлюють повні сутнісні дескрипції…

Е. Гуссерль «Ідеї до чистої феноменології та феноменологічної філософії», Книга І. - С.19-24.

Кант, Іммануїл

(1724 - 1804)

Німецький філософ. Видатне місце Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив і узагальнив основні проблеми філософії взагалі і особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне і апостеріорне, свобода і причинність, пізнавальність світу та її межі. Головна риса його вчення – проблемність і проблематичність.

Зокрема, Кант визначив категорії як розсудкові апріорні поняття, які об’єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними “поняттями про предмет взагалі”. Кант подав “таблицю категорій” дещо інакшу, ніж у Аристотеля: в ній відсутня категорія сутності(бо сутність він вважає непізнаваною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями); вдосконалено рубрику категорії відношення, куди входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія; введено категорію модальності (можливість – неможливість, існування – не існування; необхідність-випадковість); до того ж на першому місці у нього стоять категорії кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці Канта, пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час.

КРИТИКА ЧИСТОГО РОЗУМУ.

ВСТУП.