Порядок із хаосу: новий діалог “людини з прирродою”.

Стенгерс Ізабелла

Наше бачення природи, потерпає радикальні зміни в бік багатоманітності, темпоральності і складності. Довгий час в західній науці домінувала механічна картина світобудови. Нині ми усвідомлюємо, що живемо в плюралістичному світі. Існують явища, які здаються нам детермінованими та зворотніми. Такі, наприклад, рух маятника без тертя або Землі навколо Сонця. Але також існують і незворотні процеси, які як би несуть в собі “стрілу часу”. Наприклад, якщо злити дві такі рідини, як,спирт і вода, то з досвіду відомо, що з часом, вони перемішуються. Зворотній процес –спонтанне розділення суміші на чисту воду і чистий спирт ніколи не спостерігаються. Згідно з цим, змішування спирту та води — незворотній процес. Вся хімія, по суті, представляє собою нескінченний перелік таких незворотніх процесів.

Ясно, що, крім детермінованих процесів, деякі фундаментальні явища, такі, наприклад, як біологічна еволюція, або еволюція людських культур, повинні містити деякий ймовірний елемент. Навіть вчений, глибоко переконаний в правильності детерміністичних описів, навряд чи наважиться стверджувати, що в момент Великого вибуху, тобто виникнення відомого нам Всесвіту, дата виходу у світ нашої книги була накреслена на скрижалях законів природи. Класична фізика розглядала фундаментальні процеси як детерміновані та зворотні. Процеси, пов'язані з випадковістю чи незворотністю, вважалися прикрими виключеннями із загального правила. Нині ми бачимо, наскільки важливу роль відіграють усюди незворотні процеси і флуктуації.

Хоча західна наука слугувала стимулом до незвичайно творчого діалогу між людиною і природою, деякі з наслідків впливу природничих наук на загальнолюдську культуру далеко не завжди носили позитивний характер. Наприклад, протиставлення „двох культур” у значній мірі обумовлено конфліктом між позачасовим підходом класичної науки, який домінував у переважній більшості соціальних і гуманітарних наук. Але за останні десятиріччя в природознавстві відбулися значні зміни, такі ж несподівані, як народження геометрії, або грандіозна картина світобудови, намальована в «Математичних початках натуральної філософії» І. Ньютона. Ми все глибше усвідомлюємо, що на всіх рівнях — від елементарних частинок до космології — випадковість і незворотність відіграють важливу роль, значення якої зростає по мірі розширення наших знань. Наука знову відкриває для себе час. Опису цієї концептуальної революції і присвячена наша книга.

Революція, про яку йде мова, відбувається на всіх рівнях: на рівні елементарних частинок, в космології, на рівні так званої макроскопічної фізики, яка охоплює фізику і хімiю атомів або молекул, що розглядаються або індивідуально або глобально, як це робиться, наприклад, при вивченні рідин або газів. Можливо, що саме на макроскопічному рівні концептуальний переворот в природознавстві відслідковується найбільш виразно. Класична динаміка і сучасна хімія переживають в наш час період якісних змін. Якщо б кілька років тому ми запитали фізика, які явища дозволяє пояснити його наука і які проблеми залишаються відкритими, він, ймовірно, відповів би, що ми ще не досягли адекватного розуміння елементарних частинок або космологічної еволюції, але розпоряджаємося досить задовільними знаннями про процеси, які проходять в масштабах, проміжних між субмікроспічними і космологічними рівнями. Нині меншість дослідників, до яких належать автори цієї книги і яких з кожним днем стає все більше, не поділяют подібного оптимізму: ми лише починаємо розуміти рівень природи, на якому живемо, і саме цьому рівню в нашій книзі приділено головну увагу.

Для правильної оцінки концептуального переозброєння фізики, яке відбувається, необхідно розглянути цей процес в належній історичній перспективі. Історія науки — це зовсім не лінійна розгортка серії послідовних наближень до деякої послідовної істини. Історія науки є багатою на протиріччя, несподіваними поворотами. Значну частину нашої книги ми присвятили схемі історичного розвитку західної науки, починаючи з І.Ньютона, тобто з подій трьохсотлітньої давності. Історію науки ми прагнули вписати в історію думки, з тим щоб інтегрувати її з еволюцією західної культури протягом останніх трьох століть. Тільки так ми можемо по позитивним якостям оцінити неповторність того моменту в який нам випало жити.

В науковому спадку, який нам дістався, є два фундаментальних питання, на які нашим попередникам не вдалося знайти відповідь. Одне з них — питання про відносини хаосу та порядку. Відомий закон зростання ентропії описує світ як невпинно еволюціонуючий від порядку до хаосу. Разом з тим, як показує біологічна чи соціальна еволюція, складне виникає з простого. Як таке може бути? Яким чином з хаосу може виникнути структура? У відповіді на це питання зараз вдалося пройти досить далеко. Тепер нам відомо, що нерівноважність — це потік речовини чи енергії — може бути джерелом порядку.

Але існує й інше, ще більш фундаментальніше питання. Класична чи квантова фізика описує світ як зворотний у часі, статичний.

В їх описі немає місця еволюції ні до порядку, ні до хаосу.

Інформація, яка вилучається з динаміки, залишається сталою в часі. Очевидне явне протиріччя між статичною картиною динаміки і еволюційною парадигмою термодинаміки. Що таке необоротність? Що таке ентропія? Навряд чи знайдуться інші питання, які б так само часто обговорювалися в ході розвитку науки. Лише тепер ми починаємо досягати того ступеня розуміння і того рівня знань, які дозволяють в тій чи іншій мірі відповісти на ці питання. Порядок i хаос — складнi поняття. Одиницi, що використовуються в статистичному описi, котрий дає динамiка, вiдрiзняються вiд одиниць, якi потрiбнi для створення еволюційної парадигми, котра характеризується ростом ентропiї. Перехiд вiд одних одиниць до iнших призводить до нового розумiння матерiї. Матерiя стає,,активною”, вона породжує незворотнi процеси, а вони в свою чергу, органiзовують матерiю. <... >

Від яких думок класичної науки вдалося позбутися сучаснiй науцi? Як правило, вiд тих, хто був зосереджений навколо базисної тези, згiдно якої на певному рiвнi свiт облаштований просто i підпорядковується зворотним у часi фундаментальним законам. Схожа точка зору на даний час є дуже примiтивною. Подiляти таку точку зору, значить уподiбнюватись тим, хто бачить у будiвлях лише накопичення цегли. Але ж з однієї й тiєї ж цегли можна збудувати i фабричний корпус, i палац, i храм. Лише розглядаючи будiвлю як одне цiле, ми можемо сприймати її як продукт епохи, культури, суспiльства, стилю. Iснує ще одна цiлком очевидна проблема: оскiльки свiт, що нас оточує, нiким не створений, перед нами постає необхiднiсть дати такий опис його найдрiбнiших,,цеглинок” (тобто мiкроскопiчної структури свiту), який би пояснила процес самостворення.

Застосований класичною наукою пошук iстини сам по собi не може слугувати прекрасним прикладом тiєї роздвоєностi, яка чiтко прослiдковується протягом усiєї iсторiї захiдноєвропейської думки. Традицiйно незмiнний свiт iдей вважався, якщо скористатися висловом Платона,,,осяяним сонцем умодосяжним”. У тому ж розумiннi наукову рацiональнiсть було прийнято вбачати лише у вiчних i незмiнних законах. Все ж тимчасове і минуще розглядалось як iлюзiя. Нинi подiбнi погляди вважаються помилковими. Ми з’ясували, що в природi суттєву роль вiдiграє далеко не iлюзорна, а цiлком реальна незворотнiсть, що лежить в основi бiльшостi процесiв самоорганiзацiї. Зворотнiсть i жорсткий детермiнiзм, у свiтi що нас оточує, застосовуються тiльки в простих граничних випадках. Незворотнiсть i випадковiсть вiднинi розглядаються не як винятки, а як загальне правило. <... >

У нашi днi основний акцент наукових дослiджень змiстився iз субстанцiї на вiдношення, зв’язок, час.

Така рiзка змiна перспективи абсолютно не є результатом прийняття необгрунтованого рiшення. У фiзицi нас примушують до нього непередбачуванi вiдкриття. Хто ж мiг очiкувати, що багато (якщо навiть не всi) елементарнi частинки виявляться нестабiльними? Хто б мiг подумати, що з експериментальним пiдтвердженням гiпотези про Всесвiт, що розширюється, у нас виникне можливiсть прослiдкувати iсторiю свiту, що нас оточує, як єдиного цiлого?

До кiнця ХХ столiття ми навчилися глибше розумiти смисл двох великих революцiй в природознавствi, що здійснюють вирiшальний вплив на формування сучасної фiзики: створення квантової механiки i теорiї відносності.

Обидві революції почалися із спроб виправити класичну механіку шляхом введення в неї щойно винайдених універсальних постійних. Нині ситуація змінилась. вантова механіка дала нам теоретичну основу для опису нескінченних перетворень одних частинок в інші. Аналогічним чином загальна теорія відносності стала тим фундаментом, спираючись на який ми можемо відстежити теплову історію Всесвіту на її ранніх стадіях.

За своїм характером наш Всесвіт плюралістичний, комплексний. Структури можуть зникати, але можуть і виникати. Одні процеси на даному рівні знань допускають опис за допомогою детермінованих рівнянь, інші вимагають застосування вірогідних міркувань.

Як можна подолати явне протиріччя між детермінованим і випадковим? Адже ми живемо в єдиному світі. Як буде показано далі, ми лише тепер починаємо заслужено оцінювати значення всієї низки проблем, що пов'язані з необхідністю та випадковістю. Крім того, ми надаємо абсолютно іншого, а іноді зовсім протилежного, ніж класична фізика, значення різним спостереженням та описаним нами явищам. Ми вже згадували про те, що за існуючою раніше традицією фундаментальні процеси було прийнято вважати детермінованими і зворотними, а процеси, так чи інакше пов'язані з випадковістю чи незворотністю, трактувати як винятки із загального правила. Зараз ми повсюди бачимо, наскільки важливу роль відіграють незворотні процеси, флуктуації. Моделі, розглядом яких займалась класична фізика, відповідають, як ми зараз розуміємо, лише граничним ситуаціям. Їх можна створювати штучно, розмістивши систему в ящик і дочекавшись, поки вона не набуде стану рівноваги.

Штучне може бути детермінованим і зворотним. Природне ж неодмінно містить елементи випадковості і незворотності. Це зауваження приводить нас до нового погляду на роль матерії у Всесвіті. Матерія – вже не пасивна субстанцiя, описувана в рамках механiстичної картини свiту, їй також властива спонтанна активнiсть. Вiдмiннiсть нового погляду на свiт вiд традицiйного така глибока, що, як вже згадувалося в передмовi, ми можемо з повною пiдставою говорити про новий дiалог людини з природою.

Два нащадки теорiї теплоти по прямiй лiнiї — наука про перетворення енергії з однiєї форми в іншу i теорiя теплових машин — спiльними зусиллями привели до створення першої „некласичної науки” — термодинамiки. Жоден з внескiв в скарбницю науки, внесених термодинамiкою, не може порiвнятися по новизнi iз знаменитим другим початком термодинамiки, з появою якого у фiзику вперше ввiйшла „стрiла часу”. Введення односторонього направленого часу було складовою частиною бiльш широкого руху захiдноєвропейської думки. ХIХ столiття по праву може бути названо столiттям еволюцiї: бiологiя, геологiя i соцологiя стали надавати в ХIХ ст. все бiльше уваги вивченню процесiв виникнення нових структурних елементiв, збiльшення тяжкостi. Що ж стосусться термодинамiки, то в її основі лежить вiдмiннiсть мiж двома типами процесiв: зворотними процесами, не залежними вiд напряму часу, i незворотними процесами, залежними вiд напряму часу. З прикладами зворотних i незворотних процесiв ми познайомимося надалi. Поняття ентропії для того i було введене, щоб вiдрiзняти зворотні процеси вiд незворотних: ентропiя зростає тiльки в результатi незворотних процесiв.

Протягом ХIХ ст. в центрi уваги знаходилося дослiдження кiнцевого стану термодинамiчної еволюцiї. Термодинамiка ХIХ ст. була рiвноважною термодинамiкою. На нерiвноважнi процеси дивилися як на другоряднi деталi, обурення, дрiбнi неiстотнi подробицi, не заслуговуючi спецiального вивчення. В даний час ситуацiя повнiстю змінилася. Нинi мі знаємо, що оддалiк рiвноваги можуть спонтанно виникати новi типи структур. В сильно нерiвноважних умовах може скоюватися перехiд вiд безладдя, теплового хаосу, до порядку. Можуть виникати новi динамічнi стани матерiї, що вiдображають взаємодiю даної системи з навколишнiм середовищем. Цi новi структури ми назвали дисипативними структурами, прагнучи пiдкреслити конструктивну роль дисипативних процесiв в їх освiтi.

В нашiй книзi наведенi деякi з методiв, розроблених останнiми роками для опису того, як виникають i еволюцiонують дисипативнi структури. При викладi їх ми вперше зустрiнемося з такими ключовими словами, як „нелінійність”, „нестiйкiсть” „флуктуація”, що проходять через всю книгу, як лейтмотив. Ця трiада почала проникати в нашi пгляди на свiт i за межами фiзики i хiмiї.

При обговореннi протилежностi мiж природними i гуманiтарними науками ми процитували слова Ісаї Берлiна. Специфiчне i унiкальне Берлiн протиставляв тому, що повторюється i загальному. Чудова особливiсть розглянутих нами процесiв полягає в тому, що при переходi вiд рiвноважних умов до сильно нерiвноважних ми переходимо вiд того, що повторюється i загального до унiкального i специфiчного.

Дiйсно, закони рiвноваги мають велику спiльнiсть: вони унiверсальнi. Що ж до поведiнки матерії поблизу стану рiвноваги, то йому властива «повторюванiсть». В той же час оддалiк рiвноваги починають дiяти рiзнi механiзми, вiдповiднi можливостi виникнення дисипативних структур рiзних типiв. Наприклад, оддалiк рiвноваги ми можемо спостерiгати виникнення хiмiчного годинника — хiмiчних реакцiй з характерною когерентною перiодичною змiною концентрацiї реагентiв. Оддалiк рiвноваги спостерiгаються також процеси самоорганiзацiї що приводять до утворення неоднорiдних структур — нерiвноважних кристалiв.

Слiд особливо пiдкреслити. що така поведiнка сильно нерiвноважних систем досить несподiвана. Дiйсно, кожний з нас iнтуїтивно уявляє собi, що хімічна реакцiя протiкає приблизно таким чином: молекули «плавають» у просторi, стикаються i, перебудовуючись в результатi зiткнення, перетворюються на нові молекули. Хаотичну поведiнку молекул можна уподiбнити картинi, яку малюють атомiсти, описуючи рух танцюючих в повiтрi порошинок. Але у разi хiмiчного годинника ми стикаємося з хiмiчною реакцiєю, що протiкає зовсiм не так, як нам пiдказує iнтуїцiя. Дещо спрощуючи ситуацiю, можна стверджувати, що у разi хiмiчного годинника всi молекули змiнюють свою хiмiчну тотожність одночасно, через правильнi промiжки часу. Якщо уявити собi, що молекули початкової речовини i продукту реакцiї забарвленi вiдповiдно в синiй i червоний кольори, то ми побачили б, як змінюється їх колiр в ритмi хiмiчного годинника.

Ясно, що таку перiодичну реакцiю неможливо описати, виходячи з iнтуїтивних уявлень про хаотичну поведiнку молекул. Виник порядок нового, раніше невiдомого типу. В даному випадку доречно говорити про нову когерентнiсть, про механiзм «комунiкацiї» між молекулами. Але зв’язок такого типу може виникати тiльки в сильно нерiвноважних умовах. Цікаво відмітити, що подібний зв'язок широко поширений в світі живого.Його існування можна прийняти за саму основу визначення біологічної системи.

Необхідно також додати, що тип диссипативної структури в значній мірі залежить від умов її утворення. Істотну роль у відборі механізму самоорганізації можуть відігравати зовнішні поля, наприклад, гравітаційне поле Землі, чи магнітне поле.

Ми починаємо розуміти, яким чином, виходячи з хімії, можливо побудувати складні структури, складні форми, у тому числі і такі, які здатні стати попередниками живого. В дуже нерівноважних явищах достовірно встановлено вельми важливу і несподівану властивість матерії: надалі фізика з виправданою підставою може описувати структури як форми адаптації системи до зовнішніх умов. Зі свого роду механізмом передбіологічної адаптації ми зустрічаємося в найпростіших хімічних системах. На антропоморфній мові можна сказати, що у стані рівноваги матерія „сліпа” тоді як в сильно нерівноважних умовах вона набуває здатність сприймати відмінності в зовнішньому світі (наприклад, слабкі гравітаційні і електричні поля) та „враховувати” їх в своєму функціонуванні.

Зрозуміло, проблема виникнення життя і зараз лишається вельми складною, і ми не очікуємо в недалекому майбутньому якого-небудь простого її вирішення. Проте при нашому підході життя перестає протистояти „звичайним” законам фізики, боротися проти них, щоб уникнути передбачуваної долі — загибелі. Навпаки, життя постає перед нами як своєрідний прояв тих самих умов, в яких знаходиться наша біосфера, у тому числі нелінійності хімічних реакцій і сильно нерівноважних умов накладених на біосферу сонячною радіацією.

Ми детально обговорюємо поняття, що дозволяють описувати утворення диссипативних структур, наприклад поняття теорії біфуркацій. Потрібно відмітити, що поблизу точок біфуркації в системах спостерігаються значні флуктуації. Такі системи ніби „коливаються” перед вибором одного з декількох шляхів еволюції, і знаменитий закон великих чисел, якщо розуміти його як завжди, перестає діяти. Невелика флуктуація може послужити початком еволюції в абсолютно новому напрямку, який різко змінить всю поведінку макроскопічної системи. Неухильно напрошується аналогія з соціальними явищами і навіть з історією. Далекі від думки порівнювати випадковість і необхідність, ми вважаємо, що обидва аспекти відіграють важливу роль в описі нелінійних сильно нерівноважних систем.

Резюмуючи, можна сказати, що в двох перших частинах нашої книги ми розглядаємо два протилежних погляди на фізичний світ: статистичний підхід класичної динаміки і еволюційний погляд, заснований на використанні поняття ентропії. Конфронтації між такими протилежними підходами не уникнути. Її довго стримував традиційний погляд на зворотність як на ілюзію зближення. Час в залишений без часу Всесвіт ввела людина. Для нас неприйнятне таке вирішення проблеми зворотності, при якому незворотність наближається до ілюзії або являється наслідком тих чи інших наближень, оскільки, як ми тепер знаємо, незворотність може бути джерелом порядку, когерентності, організації.

Конфронтація часткового підходу класичної механіки і еволюційного підходу стала неминучою. Гострому зіткненню цих двох протилежних підходів до опису світу присвячена третя частина нашої книги. В ній ми детально розглядаємо традиційні спроби вирішення проблем незворотності, застосовані спочатку в класичній, а потім і квантовій механіці. Особливу роль при цьому відіграли піонерські роботи Больцмана і Гіббса. Проте ми можемо з повною підставою стверджувати, що проблема необоротності з багатьох точок зору залишилася невирішеною. <... >

Нині ми можемо з більшою точністю судити про витоки поняття часу в природі, і ця обставина приводить до далеко йдущих наслідків. Незворотність вводиться в макроскопічний світ другим началом термодикаміки — законом неубування ентропії. Тепер ми розуміємо другий початок термодикаміки і на мікроскопічному рівні. Як буде показано надалі, другий початок термодинаміки виконує функцію правила відбору — обмеження початкових умов, які розповсюджуються в наступні моменти часу по законам динаміки. Тим самим другий початок вводить в наш опис природи новий, який не зводиться до чого-небудь, елемент. Другий початок термодинаміки не протирічить динаміці, але не може бути виведений з неї.

Вже Больцман розумів, що між вірогідністю і незворотністю повинен існувати тісний зв'язок. Відмінність між минулим і майбутнім і, отже, незворотність можуть входити в опис системи тільки в тому випадку, якщо система поводиться достатньо випадковим чином. Наш аналіз підтверджує цю точку зору. Дійсно, що таке „стріла” часу в детермінічному описі природи? В чому її значення? Якщо майбутнє якимось чином міститься у сьогоденні, в якому укладене і минуле, то що, власне, означає „стріла” часу? „Стріла” часу є проявом того факту, що майбутнє не задане, тобто того, що, за словами французького поета Поля Валері „час є конструкція”.

Наш повсякденний життєвий досвід показує, що між часом і простором існує докорінна відмінність. Ми можемо пересуватися з однієї точки простору в іншу, але не в силах повернути час назад. Ми не можемо переставити минуле і майбутнє. Як ми побачимо надалі, це відчуття неможливості повернути час набуває тепер точного наукового значення. Припустимі стани відокремлені від станів, за другим законом термодинаміки, нескінченно широким ентропійним (бар'єром). У фізиці є багато інших бар'єрів. Одим з них є швидкість світла (світу). За сучасними уявленнями, сигнали не можуть поширюватися швидше за швидкість світла. Існування цього бар'єру вельми важливо: не будь його, причинність розсипалася б у порох. Аналогічним чином ентропійний бар'єр являєтся передумовою, що дозволяє дати точний фізичний сенс (зміст) зв'язку. Уявіть собі, що б трапилося, якби наше майбутнє стало б минулим якихось інших людей! <...>

Але, можливо, найважливіший прогрес полягає в тому, що проблема будови, порядку виникає тепер перед нами в іншій перспективі. „Інформація” в тому вигляді, а якому вона піддається визначенню в термінах динаміки, залишається постійною за часом. Це звучить парадоксально. Якщо ми змішаємо дві рідини, то ніякої „еволюції” при цьому не відбудеться, хоча розділить їх, не вдаючись до допомоги якого-небудь зовнішнього пристрою, не представляється можливим. Навпаки, закон неубування ентропії описує перемішування двох рідин як еволюція до „хаосу”, або «безладдя» - до найбільш вірогідного стану. Тепер ми маємо усе необхідне для того, щоб довести взаємну несуперечність, обох описів: кажучи про інформацію або порядок, необхідно всякий раз перевизначати одиниці, які ми визначаємо. Важливий новий факт полягає в тому, що тепер ми можемо встановити точні правила переходу від одиниць одного типу до одиниць іншого типу. Інакше кажучи, нам вдалося отримати мікроскопічне формулювання еволюційної парадигми, яка виражається другим початком термодинаміки. Цей висновок представляється нам важливим, адже еволюційна парадигма охоплює усю хімію, а також суттєві частини біології і соціальних наук. Істина відкрилася нам недавно. Процес перегляду основних понять, що відбувається в даний час у фізиці, ще далекий від завершення. Наша мета полягає зовсім не в тому, щоб освітити визнані досягнення науки, її стабільні та достовірно встановлені результати. Ми хочемо привернути увагу читача до нових понять, які виникли в ході наукової діяльності, її перспектив і нових проблем. Ми виразно усвідомлюємо, що знаходимося лише на самому початку нового етапу наукових досліджень. <...>

Ми вважаємо, що знаходимося на дорозі до нового синтезу, нової концепції природи. Можливо, коли-небудь нам вдасться злити воєдино західну традицію, яка подає першорядне значення експерементації та кількісним формулюванням, і таку традицію, як китайська, з її уявленнями про спонтанно змінюваний світ. На початку введення ми привели слова Жака Моно про самотність людини у Всесвіті. Висновок, до якого він приходить, свідчить:

«Древнїй союз [людини та природи] зруйнований. Людина нарешті усвідомлює свою самотність в байдужій безодні Всесвіту, з якої вона виникла по волі випадку”.

Моно, очевидно, правий. Давній союз зруйнований вщент. Але ми вбачаємо своє призначення не в тому, щоб плакати за минулим, а в тому, щоб в неймовірній різноманітності сучасних природних наук спробувати знайти провідну нитку, що веде до якоїсь єдиної картини світу. Для класичної науки такою моделлю був годинник, для ХIХ ст.— періоду промислової революції — паровий двигун. Що стане символом для нас? Наш ідеал, мабуть, якнайповніше виражає скульптора — від мистецтва стародавньої Індії або Центральної Америки до колумбової пори, до сучасного мистецтва. В деяких найдосконаліших зразках скульптури, наприклад у фігурі танцюючого Шиви, або в мініатюрних моделях храмів Герреро, виразно відчувається пошук важковловимого переходу від спокою до руху, від часу що зупинився, до часу поточного. Ми впевнені в тому, що саме ця конфронтація визначає неповторну своєрідність нашого часу. <...>

Зв'язавши ентротопію з динамічною системою, ми тим самим повертаємося до концепції Больцмана: можливість (вірогідність) досягає максимуму в стані рівноваги. Структурні одиниці, які ми використовуємо при описі тердинамічної еволюції, в стані рівноваги ведуть себе хаотично. На відміну від цього, в слабоко неврівноважених умовах виникають кореляція та корегентність.

Наразі ми підходимо до одного з нашах головних висновків: на всіх рівнях, буть то рівень макроскопічної фізики, чи рівень флуктуації, чи мікроскопічний рівень, джерелом порядку є нерівність. Нерівність, тобто те, що породжує „порядок з хаосу”.Але, як ми вже згадували, поняття порядку (або безладу) складніше, ніж можна було б думати. Лише в крайніх випадках, наприклад, у розрідженних газах, воно набуває простого змісту у відповідності до піонерських праць Больцмана. <...>

Нині наша упевненість в „раціональності” природи частково підлягає сумніву у результаті швидкого росту природознавства у наш час. Як було зазначено в „Передмові”, наше бачення природи зазнало корінних змін. Нині ми враховуємо такі зміни, як багатоманітність, залежність від часу і складність. Деякі із змін, що відбулися в наших поглядах на світ, описані в цій книзі.

Ми шукали загальні, всеохоплюючі схеми, які допускали б опис мовою вічних законів, але знайшли час, події, частки, що зазнають різноманітні перетворення. Займаючись пошуком симетрії, ми із здивуванням помітили на всіх рівнях — від елементарних частинок до біології та екології — процеси, що супроводжуються порушенням симетрії. Ми описали в нашій книзі зіткнення між динамікою з властивою їй симетрією в часі і термодинамікуою, для якої характерна одностороння направленість часу.

На наших очах виникає нова єдність: незворотність є джерелом порядку на всіх рівнях. Незворотність є тим механізмом, який створює порядок із хаосу.

Порядок из хаоса: Новый диалог «человека с природой» — М.

- Прогресс., 1986. С. 34-37, 47-50, 53-61, 65-66, 357, 363.

Пригожин Ілья. Порядок из хаоса: Новый диалог «человека с природой» — М.: — Прогресс., 1986.

С. 34-37, 47-50, 53-61, 65-66, 357, 363.

Кун, Томас Семюел

(1922 – 1996)

Американський історик і філософ науки. Створив історіографічну концепцію науки, спираючись на оригінальну інтерпретацію поняття “парадигма”, зокрема тезу про несумірність парадигм. Історична еволюція науки, за Куном – це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів, в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів. Перший – період “нормальної науки”, коли панівна у науковому співтоваристві модель постановки й рішення проблем, тобто “парадигма”, не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Другий – період “наукової революції”, коли загальна довіра до парадигми зникає, загострюється суперництво між конкуруючими парадигмами, окреслюється перехід до нового періоду “нормальної науки”. Історіографічна концепція Куна відіграла важливу роль у подоланні антиісторицистських версій логіко – нормативістської методології науки.

Основні твори: “Коперниканська революція”(1957); “Структура наукових революцій”(1962).