Розділ 7. Шляхи і манівці соціалізованості

…Як показав недавній прискорений розвиток економіки Італії і країн китайської культури, якщо решта культурних цінностей є, що називається, в належному стані, сімейність сама по собі не є бар’єром ні для індустріалізації, ні для швидкого зростання. Проте сімейність впливає на характер цього зростання, а саме – на доступні форми виробничої організації і на те, в яких галузях світового господарства країна зможе зайняти свою нішу. Фамілістичні суспільства зазнають серйозні труднощі при створенні крупних економічних інститутів, а це, у свою чергу, обмежує можливість вибору сфери діяльності на глобальному ринку.

Існують три головні шляхи прояву соціалізованості: перший заснований на сім’ї і спорідненості, другий – на добровільних асоціаціях неродинного типу (школах, клубах, професійних організаціях), третім шляхом є держава. Кожному шляху відповідає свій тип організації господарської діяльності: сімейний бізнес, корпорація з професійною системою управління і підприємство, яке або знаходиться у володінні держави, або нею фінансується. Історія свідчить, що перший і третій шляхи тісно зв’язані між собою: культури, в яких базовою формою соціалізованості є сім’я, з великими труднощами створюють крупні і стійкі економічні структури і, отже, потребують для цього діяльної участі держави. І навпаки, культури, що сприяють існуванню добровільних об’єднань, здатні створювати крупні економічні організації спонтанно і можуть дозволити собі обійтися без державної підтримки…

Практично будь-яка економічна організація починається як сімейна справа, тобто як підприємство, яким володіють і управляють родичі. Отже, базова одиниця соціальної спільності служить і базовою одиницею господарської діяльності: праця розподіляється між подружжям, дітьми, а також іншою близькою і – залежно від типу культури – віддаленою ріднею. Сімейні підприємства у вигляді селянських господарств існували всюди, причому не тільки в доіндустріальних аграрних суспільствах, але і в сучасніших, зокрема в Англії і США, і саме їхніми зусиллями був здійснений перший промисловий переворот.

У економічно розвинених суспільствах нові фірми також зазвичай починаються як невеликі сімейні підприємства, і знеособленої корпоративної структури вони набувають лише згодом. Оскільки в основі їх згуртованості лежить певна до-економічна соціальна спільність, система моральних і емоційних взаємозв’язків, сімейні підприємства здатні успішно працювати навіть за відсутності комерційного права і стабільного інституту прав власності.

Проте сімейна справа – це лише перший крок на шляху розвитку економічних організацій. Треба сказати, що деякі суспільства зуміли вийти за межі сімейного типу соціалізованості досить рано. Вже починаючи з XVI сторіччя в Англії і Голландії існували законодавчі укладення, що давали можливість розподіляти функції володіння між членами таких крупних об’єднань, як товариства власників, акціонерні компанії або партнерства з обмеженою відповідальністю. Крім того, що подібні організації дозволяли їх учасникам отримувати прибуток від своїх вкладень, сама правова система створювала можливість для людей, не зв’язаних родинними стосунками, займатися підприємництвом спільно. Контрактне законодавство, що обумовлювало відповідні зобов’язання і стягнення, змогло зіграти роль довіри в сфері, де воно природним чином було відсутнє. Особливо сприяла подальшому укрупненню бізнесу і його виходу за межі сімейних підприємств структура акціонерної компанії, яка дозволяла зосереджувати в одних руках гроші багатьох вкладників.

Фукуяма Френсис. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М.: АСТ: АСТ Москва: Хранитель. – 2006. С. 6-9, 13-20, 27-29, 51-52, 64-67, 69-70, 78-79, 109-111

Мак’явеллі, Нікколо

(1469 – 1527)

Італійській державний діяч, філософ, письменник (комедіограф), поет. У центрі уваги Мак’явеллі – філософія історії та політичні процеси, пов’язані із створенням, розвитком та руйнуванням держав. У перебігу цих процесів велика роль відведена Фортуні, або Долі, яку Мак’явеллі вважав втіленням неминучого природного порядку порядку речей. Досліджував досвід і правила політичної діяльності, зокрема, закликав відокремити політику від моралі та характеризувати самостійність, могутість і велич держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати будь – які засоби.

ДЕРЖАВЕЦЬ.

СКІЛЬКИ ІСНУЄ РІЗНОВИДІВ ВОЛОДІНЬ

І ЯКИМ ЧИНОМ ВОНИ ЗДОБУВАЮТЬСЯ

Всі панства, всі власті, які панували і панують над людьми, були і є або республіки, або монархії. Монархії бувають або спадкові, де віддавна править один рід, або нові. Нові монархії або створюються цілком заново, як Мілан під рукою Франческо Сфорци, або вони, як окремі частини, прилучається до спадкової монархії Державця, який їх набуває, як, скажімо, королівство Неаполітанське під рукою іспанського короля. Підкорені в такий спосіб краї звикли або жити під рукою Державця, або здавна бути вільними; здобуваються вони чужою чи своєю зброєю, ласкою фортуни чи власною силою.

 

ПРО ВОЛОДІННЯ СПАДКОВІ

Республіки я тут не розглядатиму, позаяк я багато говорив про них в іншому місці. Я звернуся тільки до монархій і, дотримуючись вищезгаданого порядку, міркуватиму, як слід цими монархіями правити і як їх утримувати. Отож я скажу, що куди легше зберігати за собою держави спадкові і призвичалені до тієї самої династії, ніж нові; досить Державцеві не ламати порядків, запроваджених його предками, і потім правити як до обставин. Такий Державець, навіть із пересічним хистом, завжди утримається в своєму панстві, якщо тільки якась незвичайна, небуденна сила не позбавить його володінь: проте, навіть вигнаний з батьківщини, Державець за першої ж поразки узурпатора поверне її собі знову.

Ми бачимо це в Італії на прикладі дука Феррарського, який витримав усі напади венеційців 1484 року і папи Юлія–1510 – лише тому, що давно володів цим герцогством. Річ тім, що у спадкового володаря менше підстав і в нього рідше виникає потреба гнітити; тому його повинні більше любити і якщо особливі вади не зроблять його ненависним, то цілком природно, що підданці зичитимуть йому добра.

За тривалої і постійної влади стирається всяка згадка про колишні перевороти та про їхні причини, але досить статися якійсь зміні, як вона потягне за собою й іншу.

 

ПРО ПАНСТВА ЗМІШАНІ

Труднощі починаються саме в новому князівстві. Передусім, якщо воно не створене заново, а є частиною спадкового (отож у цілому може бути назване нібито змішаним), то перевороти в ньому викликаються одним неминучим лихом, спільним для всіх нових держав: люди охоче міняють правителя, вірячи, що їм буде ліпше, і ця певність змушує їх братися до зброї проти Державця. Вони ошукують себе, бо потім бачать на досвіді, що їм стало гірше. Погіршення пов’язане з іншою неминучістю, такою самою природною і повсякденною, а саме: Державець мусить безнастанно гнітити нових своїх підданців військовими постоями і безконечними іншими утисками, неминучими од нових завоювань. Отож твоїми ворогами стають усі, кого ти скривдив при завоюванні цього панства, але ти також не можеш зберегти дружбу тих, хто тебе покликав, оскільки задовольнити їх у всьому годі, а вживати проти них надто крутих заходів негоже, оскільки ти завдячуєш їм. Тим-то, якщо ти маєш найбільшу військову могуть, то все одно для вступу до якоїсь країни необхідне співчуття тамтешнього народу.

Саме через це Людовік XII, король французький, швидко здобув Мілан і швидко втратив його. Щоб першого разу забрати у нього місто, виявилося достатнім власних сил Лодовіко Сфорци, оскільки той самий люд, який відчинив браму королю, переконавшись, що він ошукався у своїх сподіваннях і надіях на краще майбутнє, не міг витримати ярма нового Державця.

Безперечно, що коли вдруге завоювати ворохобну країну, то втратити її уже важче, бо володар під приводом повстання менше обмежує себе в засобах зміцнення своєї влади, караючи заводіїв, вистежуючи підозрілих і зміцнюючи найслабші пункти. Таким чином, щоб відбити у Франції Мілан першого разу, досить було дуку Лодовіко зчинити галас на кордоні свого герцогства; щоб вирвати його у Франції вдруге, довелося кинути проти неї всіх, знищити її війська і вигнати їх з Італії. Сталося так з уже згаданої мною причини. А проте Мілан було відбито у Франції і вперше, і вдруге. Про загальніпричини першої поразки вже говорилося, залишається тільки пояснити другу невдачу і розглянути, які засоби мав король і що, за тих самих обставин, міг би вдіяти всякий, щоб мати змогу краще утримати завойоване, ніж це міг король французький.

Так от: панства, які при завоюванні приєднуються доспадкових володінь завойовника, або належать до одної з ним країни і мови, або ні. Якщо належать, то утримувати їх дуже легко, а надто якщо вони не звикли жити вільними, щоб тримати їх у своїй руці, досить винищити весь рід їхнього попереднього правителя; якщо в усьому іншому залишити їм старий лад, то, за відсутності різниці у звичаях, люди живуть спокійно, як це бачимо на прикладі Бретані, Бургундії, Гасконі й Нормандії, так давно об'єднаних із Францією; попри певну різницю в мові, звичаї все-таки подібні і легко можуть уживатися одне з одним; завойовник таких панств, якщо хоче їх утримати, має поклопотатися про дві речі: перша – це викоренити рід давнього державця, друга – не чіпати ні їхніх законів, ні їхніх податків; цим шляхом підкорена держава небавом зливається водно із завойованою.

Навпаки, при підкоренні панств у землі, чужій мовою, звичаями і порядками, виникають труднощі, тож і для збереження завоювань треба мати неабиякий талан і виявити великий хист. Найдійовішим і найпевнішим засобом було б оселення там на постійне проживання самого завойовника. Його панування було б міцнішим і певнішим. Так учинив турецький султан з Грецією, і ніякими іншими заходами не пощастило б йому утримати цю країну, якби він сам там не оселився. Живучи на місці, бачиш, що зароджується заколот, і маєш змогу діяти швидко. Якщо ж не бути на місці, то про останній узнаєш лише, коли він розрісся, і чимось зарадити вже годі. Крім того, країна не буде сплюндрована твоїми ж вояками, а підданці будуть раді бити чолом самому Державцеві. Тому вони мають більше причин любити його, якщо хочуть бути йому вірними, і боятися його, якщо замишляють інше. Тому, хто зовні захотів би напасти на цю державу, доведеться бути обачнішим, отож, якщо жити в панстві, то втратити його дуже важко.

Ще один непоганий засіб – це закласти в одному чи: двох місцях військові колонії, це щось на взір ключа до цієї і країни; треба або чинити так, або тримати там багато кінних і людей і піхоти. Колонії обходяться Державцеві недорого, він засновує й утримує їх без усяких видатків або з дуже невеликими і гнітить цим лише тих, у кого забирає землі й оселі, щоб віддати їх новим поселенцям, себто зникому частину жителів цієї держави; до того ж потерпілі порізнені й убогі, шкодити Державцеві вони не можуть ніяк. Усі інші, з одного боку, не скривджені і тому легко заспокояться, а з другого – вони бояться провинитися, потерпаючи, як би з ними не сталося те саме, що й з пограбованими. Отож, повторюю, ці колонії нічого не коштують, вони надійніші, образ од них менше, а потерпілі не можуть шкодити, адже, як сказано, вони вбогі й порізнені.

Взагалі треба затямити, що людей слід або жалувати, або винищувати, оскільки вони мстяться за легкі кривди, а за важкі мститися не можуть, тому кривда, яка завдається людині, має бути така, щоб уже не боятися її помсти.

Якщо ж замість військових колоній тримати в країні війська, то вони обходяться куди дорожче, оскільки охорона поглинає всі прибутки цієї держави; таким чином, завойоване завдає Державцеві шкоди і гнітить куди більше, бо вся держава страждає від пересування і постоїв володаревого війська; цей тягар кожен спізнає на собі, і кожен стає ворогом Державцеві, а це вже вороги, які можуть шкодити, бо вони хоч і розбиті, але залишаються в себе вдома.

Отож-бо ця охорона принаймні настільки ж даремна, наскільки корисне заснування колоній.

Той, хто панує в чужій країні, повинен, як уже говорилося, стати проводирем і обранцем маленьких сусідніх князьків, усіляко постаратися послабити в ній сильних людей і остерігатися, щоб під якимсь приводом у країну не вступив чужоземний володар, такий же сильний, як він сам, такого чужинця завжди закличуть невдоволені через непомірне честолюбство або через страх. Так, відомо, що еолійці закликали римлян до Греції. Взагалі хоч би яку країну римляни захоплювали, вони робили це на заклик тубільців.

Світова річ така, що не встигне могутній чужинець вступили в країну, як усі в ній найслабкіші пристають до нього з заздрості до тих, хто раніше був сильніший за них.

Щодо цих найслабкіших, то залучити їх на свій бік можна за виграшки, бо вони всі разом одразу ж поспішають злитися з державою завойовника. Йому треба тільки пильнувати, щоб вони не надто вбилися в колодочки. З їхньою допомогою він власними засобами легко може принизити сильних і залишитися

повним господарем країни. Хто не залагодить цієї справи як слід, швидко позбудеться набутих володінь, а поки вони в його руках, його чекають безконечні внутрішні труднощі й турботи.

Прагнення розширювати свої володіння – річ, звичайно, дуже природна й світова; коли люди роблять для цього все, що можуть, їх завжди за це хвалитимуть, а не хулитимуть; але коли в них нема на це сил, а вони прагнуть завойовувати будь-що, то це вже помилка, яку слід засудити.