І комунізм як соціалізм, що збігається з гуманізмом.

 

...Але протилежність між відсутністю власності і власністю є ще індиферентною протилежністю; вона ще не береться в її діяльному співвідношенні, в її внутрішньому взаємовідношенні і ще не мислиться як суперечність, аж поки її не розуміють як протилежність між працею і капіталом. Ця протилежність може виражатися в першій формі і без наявності розвиненого руху приватної власності (у Стародавньому Римі, в Туреччині і т.д.). У такому вигляді ця протилежність ще не виявляє себе як зумовлена самою приватною власністю. Але праця, суб’єктивна сутність приватної власності, як щось таке, що виключає власність, і капітал, об’єктивована праця, як щось таке, що виключає працю, – така приватна власність як розвинена до ступеня суперечності форма відзначеної протилежності, а тому як енергійна, напружена форма, що спонукає до розв’язання цієї суперечності.

...Ліквідація самовідчуження проходить той самий шлях, що й самовідчуження. Спочатку приватна власність розглядається тільки зі свого об’єктивного боку, – але праця все-таки мислиться як її сутність. її формою існування є через те капітал, що підлягає знищенню “як такий” (Прудон). Або ж особливий характер праці – праця нівельована, роздроблена і через те невільна – мислиться як джерело згубності приватної власності і її відчуженого від людини існування – Фур’є, який, подібно до фізіократів, знову-таки вважає землеробську працю принаймні найкращим видом праці, тоді які за Сен-Сімоном, навпаки, суть справи полягає в промисловій праці як такій, і він відповідно до цього домагається неподільного панування промисловців і поліпшення становища робітників. І, нарешті, комунізм є позитивне вираження, ліквідації приватної власності; на перших порах він виступає як всезагальна приватна власність. Беручи відношення приватної власності в його всезагальності, комунізм

1) у його першій формі є лише узагальненням і завершенням відношення приватної власності. Як це завершення він має двоякий вигляд: по-перше, панування речової власності над ним таке велике, що він прагне знищити все те, чим, на началах приватної власності, не можуть володіти всі; він хоче насильно абстрагуватися від таланту і т. д. Безпосереднє фізичне володіння уявляється йому єдиною метою життя й існування; категорія робітника не ліквідується, а поширюється на всіх людей; відношення приватної власності залишається відношенням усього суспільства до світу речей; нарешті, цей рух, що прагне протипоставити приватній власності всезагальну приватну власність, виявляється у зовсім тваринній формі, коли він протиставляє шлюбові (який, справді, є певною формою виключної приватної власності) спільність дружин, де, виходить, жінка стає суспільною і всезагальною власністю. Можна сказати, що ця ідея спільності дружин розкриває таємницю цього ще зовсім грубого і непродуманого комунізму. Подібно до того як жінка переходить тут від шлюбу до загальної проституції так і весь світ багатства, тобто предметної сутності людини, переходить від виключного шлюбу з приватним власником до універсальної проституції з усім суспільством. Цей комунізм, який скрізь заперечує особистість людини, є лише послідовне вираження приватної власності, яка є цим запереченням. Загальна і конституйована як влада заздрість являє собою ту приховану форму, якої набуває користолюбство і в якій воно себе лише іншим способом задовольняє. Всяка приватна власність як така відчуває – принаймні по відношенню до багатшої приватної власності – заздрість і жадобу нівелювання, так що ці останні становлять навіть сутність конкуренції. Грубий комунізм є лише завершенням цієї заздрості і цього нівелювання, яке виходить з уявлення про певний мінімум. У нього – певна обмежена міра. Що така ліквідація приватної власності аж ніяк не є справжнім освоєнням її, видно саме з абстрактного заперечення всього світу культури і цивілізації, з повернення до неприродної простоти бідної людини, яка не має потреб і яка не тільки не піднеслася над рівнем приватної власності, але навіть і не доросла ще до неї.

Для такого роду комунізму спільність є лише спільність праці і рівність заробітної плати, яка виплачується общинним капіталом, общиною як всезагальним капіталістом. Обидві сторони взаємовідношення піднесені на ступінь уявлюваної всезагальності: праця – як призначення кожного, а капітал – як визнана всезагальність і сила всього суспільства. У відношенні до жінки, як до здобичі і служниці суспільного любострастя, виражена та нескінченна деградація, в якій, людина перебуває у відношенні до самої себе, бо таємниця цього відношення знаходить своє недвозначне, рішуче, відкрите, явне вираження у відношенні чоловіка до жінки і в тому, як мислиться безпосереднє, природне родове відношення. Безпосереднім, природним, необхідним відношенням людини до дини є відношення чоловіка до жінки. У цьому природному родовому відношенні відношення людини до природи є безпосередньо її відношення до людини, а її відношення до людини є безпосередньо її відношення до природи, її власне природне призначення. Таким чином, у цьому відношенні виявляється в чуттєвому вигляді, у вигляді наочного факту те, наскільки стала для людини природою людська сутність, або наскільки природа стала людською сутністю людини. На підставі цього відношення можна, виходить, судити про ступінь загально культури людини. З характеру цього відношення видно, якою мірою людина стала для себе родовою істотою, стала для себе людиною і мислить себе такою. Відношення чоловіка до жінки є найприродніше відношення людини до людини. Тому в ньому виявляється, в якій мірі природна поведінка людини людською, або в якій мірі людська сутність стала для неї природною сутністю, в якій мірі її людська природа стала для неї природою. З характеру цього відношення видно також в якій мірі потреба людини стала людською потребою, тобто в якій мірі інша людина як людина стала для неї потребою, в якій мірі сама вона, у своєму найіндивідуальнішому бутті є разом з тим суспільною істотою.

Таким чином, перше позитивне скасування приватної власності, грубий комунізм, є тільки форма прояву мерзенності приватної власності, яка хоче утвердити себе як позитивна спільність.

2)Комунізм α) ще політичного характеру, демократичний або деспотичний; β) із скасуванням держави, але в той же ще незавершений комунізм, який усе ще перебуває під впливом приватної власності, тобто відчуження людини. І в тій і в другій формі комунізм уже мислить себе як реінтеграцію повернення людини до самої себе, як знищення людського само відчуження; але оскільки він ще не усвідомив позитивної сутності приватної власності і не збагнув ще людської природи потреби то він теж ще перебуває в полоні у приватної власності і заражений нею. Правда, він збагнув поняття приватної власності але не зрозумів ще її сутності.

3) Комунізм як позитивне скасування приватної власності – цього самовідчуження людини – і через те як справжнє привласнення людської сутності людиною і для людини; а тому як повне, свідоме і з збереженням усього багатства досягнув того розвитку, повернення людини до самої себе як людини суспільної, тобто людяної. Такий комунізм, як завершений натуралізм, = гуманізмові, а як завершений гуманізм, = натуралізмові; він є справжнє розв’язання суперечності між людиною і природою, людиною і людиною, справжнє розв’язання спору між існуванням і сутністю, між опредмечуванням і самоутвердженням, між свободою і необхідністю, між індивідом і родом. Він – вирішення загадки історії, і він знає, що він є це вирішення.

Тому весь рух історії є, з одного боку, дійсний акт породження цього комунізму – роди його емпіричного буття, – а з другого боку, він є для мислячої свідомості комуністів осягуваним і пізнаваним рухом його становлення. Вищезазначений же, ще незавершений комунізм шукає для себе історичного доказу в окремих історичних утвореннях, що протистоять приватній власності, шукає доказу в існуючому, вириваючи окремі моменти руху (особливо люблять гарцювати на цьому конику Кабе, Вільгардель та ін.) і фіксуючи їх на доказ своєї історичної чистокровності; але цим він тільки доводить, що незрівнянно більша частина історичного руху суперечить його твердженням і що коли він коли-небудь існував, то саме не його минуле буття заперечує його претензію на сутність.

Неважко побачити необхідність того, що весь революційний рух знаходить собі як емпіричну, так і теоретичну основу в русі приватної власності, в економіці.

Ця матеріальна, безпосередньо чуттєва приватна власність є матеріальним, чуттєвим вираженням відчуженого людського життя. її рух – виробництво і споживання – є чуттєвий прояв руху всього попереднього виробництва, тобто він являє собою здійснення або дійсність людини. Релігія, сім’я, держава, право, мораль, наука, мистецтво і т.д. є лише особливі види виробництва і підпорядковані його всезагальному законові. Тому позитивне скасування приватної власності, як привласнення людського життя, є позитивне скасування всякого відчуження, тобто повернення людини з релігії, сім’ї, держави і т.д. до свого людського, тобто суспільного буття. Релігійне відчуження як таке відбувається лише у сфері свідомості, у сфері внутрішнього світу людини, але економічне відчуження є відчуження дійсного життя, – тому його скасування охоплює обидві сторони. Зрозуміло, що коли у різних народів цей рух починається або в одній, або в другій з цих сфер, то це залежить від того, чи проходить справжнє визнане життя даного народу переважно у сфері свідомості, чи може у сфері зовнішнього світу, чи є воно більш ідеальним, чи може реальним життям. Комунізм відразу ж починає з атеїзму (Оуен), а атеїзм на перших порах далеко ще не є комунізм; адже і той атеїзм, з якого починає комунізм, є ще переважно абстракція. Тому філантропія атеїзму з самого початку є лише філософська, абстрактна філантропія, тоді як філантропія комунізму відразу ж є реальною і націлена безпосередньо на дію.

Ми бачили, як при припущенні позитивного скасування приватної власності людина виробляє людину – саму себе й іншу людину; як предмет, який є безпосереднім продуктом діяльності її індивідуальності, разом з тим виявляється її власним буттям для іншої людини, буттям цієї другої людини і буттям останньої для першої. Але таким же самим способом і матеріал праці і людина як суб’єкт є і результатом і вихідним пунктом руху (в тому, що вони повинні служити цим вихідним пунктом, у цьому і полягає історична необхідність приватної власності). Таким чином, суспільний характер властивий всьому рухові; як саме суспільство виробляє людину як людину, так і вона виробляє суспільство. Діяльність і користування її плодами, як за своїм змістом, так і за способом існування, мають суспільний характер: суспільна діяльність і суспільне користування. Людська сутність природи існує тільки для суспільної людини; бо тільки в суспільстві природа є для людини ланкою, яка зв’язує людину з людиною, буттям її для іншої і буттям іншої для неї, життєвим елементом людської дійсності; тільки в суспільстві природа виступає як основа її власного людського буття. Тільки в суспільстві її природне буття є для неї її людським буттям і природа стає для неї людиною. Таким чином, суспільство в закінчена сутнісна єдність людини з природою, справжнє воскресіння природи, здійснений натуралізм людини і здійснений гуманізм природи.

Суспільна діяльність і суспільне користування існують аж ніяк не тільки у формі безпосередньо колективної діяльності і безпосереднього колективного користування, хоч колективна діяльність і колективне користування, тобто така діяльність і таке користування, які проявляються і утверджують себе безпосередньо в дійсному спілкуванні з іншими людьми, будуть наявними всюди, де вищевказане безпосереднє вираження суспільності обґрунтоване в самому змісті цієї діяльності або цього користування і відповідає його природі.

Але навіть і тоді, коли я займаюсь науковою і т. п. діяльністю, – діяльністю, яку я тільки в окремих випадках можу здійснювати в безпосередньому спілкуванні з іншими, – навіть і тоді я зайнятий суспільною діяльністю, тому що я дію як людина. Мені не тільки дано, як суспільний продукт, матеріал для моєї діяльності – навіть і сама мова, якою працює мислитель, – але й моє власне буття є суспільна діяльність; а тому й те, що я роблю з моєї особи, я роблю з себе для су­спільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту.

Моя загальна свідомість є лише теоретична форма того, живою формою чого є реальна колективність, суспільність, але в наші дні загальна свідомість являє собою абстракцію від дійсного життя і, як така абстракція, вороже протистоїть йому. Тому і діяльність моєї загальної свідомості як така є моїм теоретичним буттям як суспільної істоти.

Особливо слід уникати того, щоб знову протиставити “суспільство”, як абстракцію, індивідові. Індивід є суспільна істота. Тому всякий прояв його життя – навіть коли він і не виступає в безпосередній формі колективного, здійснюваного разом з іншими, прояву життя, – є проявом і утвердженням суспільного життя. Індивідуальне і родове життя людини не є чимось відмінним, хоч неминуче спосіб існування індивідуального життя буває або більш особливим, або більш загальним проявом родового життя, а родове життя буває або більш особливим, або загальним індивідуальним життям.

Як родова свідомість, людина утверджує своє реальне суспільне життя і тільки повторює в мисленні своє реальне буття, як і навпаки, родове буття утверджує себе в родовій свідомості і в своїй загальності існує для себе як мисляча істота. Тому, коли людина є якийсь особливий індивід і саме її особливість робить з неї індивіда і дійсну індивідуальну суспільну істоту, то вона в такій же мірі є також і тотальність, ідеальна тотальність, суб'єктивне для-себе-буття уявлюваного і відчуваного суспільства, так само як і в дійсності вона існує, з одного боку, як споглядання суспільного буття і дійсне користування ним, а з другого боку – як тотальність людського прояву життя.

Таким чином, хоч мислення й буття і відмінні одне від одного, але в той же час вони перебувають у єдності одне з одним.

Смерть здається суворою перемогою роду над певним індивідом і неначе суперечить їх єдності; але певний індивід є лише якась певна родова істота і як така смертна.

4) Подібно до того як приватна власність є лише чуттєвим вираженням того, що людина стає в один і той же час предметною для себе і разом з тим чужим для самої себе і нелюдським предметом, що її прояв життя виявляється її відчуженням від життя, її прилучення до дійсності – виключенням її з дійсності, чужою для неї дійсністю, – так само і позитивне скасування приватної власності, тобто чуттєве привласнення людиною і для людини людської сутності і людського життя, предметної людини і людських витворів, слід і розуміти не тільки у значенні безпосереднього, однобічного користування річчю, не тільки у значенні володіння, обладання. Людина привласнює собі свою всебічну сутність всебічним способом, тобто як цілісна людина. Кожне з її людських відношень до світу – зір, слух, нюх, смак, дотик, мислення, споглядання, відчуття, хотіння, діяльність, любов, – словом, усі органи її індивідуальності, так само як і ті органи, які безпосередньо, за своєю формою, існують як суспільні органи, – є у своєму предметному відношенні, або у своєму відношенні до предмета, привласненням цього предмета, привласненням людської дійсності, їх відношення до предмета є здійснення на ділі людської дійсності... це – людська дієвість і людське страждання, тому що страждання, яке розуміється у людському значенні, є одним із способів, за допомогою якого людина сприймає своє “я”.

Приватна власність зробила нас такими дурними й однобічними, що який-небудь предмет є нашим лише тоді, коли ми ним володіємо, тобто коли він існує для нас як капітал або коли ми ним безпосередньо володіємо, їмо його, п’ємо, носимо на своєму тілі, живемо в ньому і т.д., – одним словом, коли ми його споживаємо, – хоч сама приватна власність усі ці види безпосереднього здійснення володіння у свою чергу розглядає і лише як засіб до життя, а те життя, для якого вони служать) засобом, є життя приватної власності – праця і капіталізування.

Тому на місце всіх фізичних і духовних почуттів стало просте відчуження всіх цих почуттів – почуття володіння. Ось до якої абсолютної бідності повинна була бути доведена людська істота, щоб вона могла породити з себе своє внутрішнє багатство. (Про категорію володіння див. статтю Гесса у збірнику “Двадцять один аркуш”.)

Тому скасування приватної власності означає повну емансипацію всіх людських почуттів і властивостей; але воно є цією емансипацією саме тому, що почуття і властивості ці стали людськими як у суб’єктивному, так і в об’єктивному розумінні. Око стало людським оком так само, як його об’єкт став суспільним, людським об’єктом, створеним людиною людини. Тому почуття безпосередньо у своїй практиці стали теоретиками. Вони мають відношення до речі заради речі, але сама ця річ є предметне людське відношення до самої себе і до людини, і навпаки. Внаслідок цього потреба і користування річчю втратили свою егоїстичну природу, а природа втратила свою голу корисність, через те що користь стала людською користю.

Так само почуття і насолоди інших людей стали моїм власним надбанням. Тому, крім цих безпосередніх органів, утворюються суспільні органи, у формі суспільства. Так, наприклад, діяльність у безпосередньому поєднанні з іншими і т.д. стала органом прояву мого життя і одним із способів засвоєння людського життя.

Ясно, що людське око сприймає і насолоджується інакше, ніж грубе нелюдське око, людське вухо – інакше, ніж грубе, нерозвинене вухо, і т.д.

Ми бачили, що людина не втрачає саму себе у своєму предметі лише тоді, коли цей предмет стає для неї людським предметом, або опредмеченою людиною. Це можливо лише тоді, коли цей предмет стає для неї суспільним предметом, сама вона стає для себе суспільною істотою, а суспільство стає для неї сутністю в даному предметі.

Тому, з одного боку, в міру того як предметна дійсність всюди в суспільстві стає для людини дійсністю людських сутнісних сил, людською дійсністю, отже, дійсністю її власних сутнісних сил, усі предмети стають для неї опредмечуванням самої себе, утвердженням і здійсненням її індивідуальності, її предметами, а це значить, що предмет стає нею самою. Те, як вони стають для неї її предметами, залежить від природи предмета і від природи відповідної їй сутнісної сили; бо саме визначеність цього відношення створює особливий, дійсний спосіб утвердження. Оком предмет сприймається інакше, ніж вухом, і предмет ока – інший, ніж предмет вуха. Своєрідність кожної сутнісної сили – це саме її своєрідна сутність, отже й своєрідний спосіб її опредмечування, її предметно-дійсного, живого буття. Тому не тільки в мисленні, але й усіма почуттями людина утверджує себе в предметному світі.

З другого боку, з боку суб’єктивного: тільки музика пробуджує музикальне чуття людини; для немузикального вуха найпрекрасніша музика позбавлена змісту, вона для нього не є предметом, бо мій предмет може бути тільки утвердженням однієї з моїх сутнісних сил, тобто він може існувати для мене тільки так, як існує для себе моя сутнісна сила, будучи суб'єктивною здатністю, тому що смисл якого-небудь предмета для мене (він має смисл лише для відповідного йому почуття) сягає рівно настільки, наскільки сягає моє почуття. Ось чому почуття суспільної людини є інші почуття, ніж почуття несуспільної людини. Лише завдяки предметно розгорнутому багатству людської істоти розвивається, а частково і вперше з’являється, багатство суб’єктивної людської чуттєвості: музикальне вухо, око, яке відчуває красу форми, – коротше кажучи, такі почуття, які здатні до людських насолод і які утверджують себе як людські сутнісні сили. Бо не тільки п’ять зовнішніх чуттів, але и так звані духовні почуття, практичні почуття (воля, любов і т.д.), – одним словом, людське почуття, людяність почуттів, – виникають лише завдяки наявності відповідного предмета, завдяки олюдиненій природі. Виникнення п’яти зовнішніх чуттів – це робота всієї всесвітньої історії, що минула до цього часу. Почуття, яке перебуває в полоні у грубої практичної потреби, має лише обмежений смисл. Для зголоднілої людини не існує людської форми їжі, а існує тільки її абстрактне буття як їжі: вона могла б з таким же успіхом мати найгрубішу форму, і неможливо сказати, чим відрізняється це поглинання їжі від поглинання її твариною. Пригнічена турботами, нужденна людина несприйнятлива навіть до найпрекраснішого видовища; торговець мінералами бачить лише меркантильну вартість, а не красу і не своєрідну природу мінерала; у нього нема мінералогічного почуття. Таким чином, необхідне опредмечення людської сутності – як у теоретичному, так і в практичному відношенні, – щоб, з одного боку, олюдинити почуття людини, а з другого боку, створити людське почуття, відповідне всьому багатству людської і природної сутності.

Подібно до того як завдяки рухові приватної власності, її багатства і злиднів – матеріального і духовного багатства і матеріальних і духовних злиднів – виникаюче суспільство знаходить перед собою весь матеріал для цього утворювального процесу, так виникле суспільство виробляє, як свою постійну дійсність, людину з усім цим багатством її сутності, виробляє багату і всебічну, глибоку в усіх її почуттях і сприйняттях людину.

Ми бачимо, що тільки в суспільному стані суб’єктивізм і об’єктивізм, спіритуалізм і матеріалізм, діяльність і страждання втрачають своє протиставлення одного одному, а тим самим і своє буття як такі протилежності; ми бачимо, що розв’язання теоретичних протилежностей саме виявляється можливим тільки практичним шляхом, тільки за допомогою практичної енергії людей, і що тому їх розв'язання аж ніяк не є завданням тільки пізнання, а являє собою дійсне життєве завдання, яке філософія не могла розв’язати саме тому, що вона бачила в ній тільки теоретичне завдання.

Ми бачимо, що історія промисловості і виникле предметне буття промисловості є розгорнутою книгою людських сутнісних сил, чуттєво посталою перед нами людською психологією, яку досі розглядали не в її зв’язку з сутністю людини, а завжди лише під кутом зору якого-небудь зовнішнього відношення корисності, тому що, – рухаючись у рамках відчуження, – люди вбачали дійсність людських сутнісних сил і людську родову діяльність лише у всезагальному бутті людини, в релігії, або ж в історії в її абстрактно-загальних формах політики, мистецтва, літератури і т.д. У звичайній, матеріальній промисловості (яку в такій же мірі можна розглядати як частину вищезгаданого всезагального руху, в якій сам цей рух можна розглядати як особливу частину промисловості, через те що вся людська діяльність була досі працею, тобто промисловістю, відчуженою від самої себе діяльністю) ми маємо перед собою під виглядом чуттєвих, чужих, корисних предметів, під виглядом відчуження, опредмечені сутнісні сили людини. Така психологія, для якої ця книга, тобто саме чуттєво найбільш відчутна, найбільш приступна частина історії, закрита, не може стати дійсно змістовною і реальною наукою. Що взагалі думати про таку науку, яка зарозуміло відвертається від цієї величезної частини людської праці і не відчуває своєї власної неповноти, коли все це багатство людської діяльності їй не говорить нічого іншого крім того, що можна висловити одним терміном “потреба”, “звичайна потреба”?

Природничі науки розгорнули колосальну діяльність і нагромадили безперервно зростаючий матеріал. Але філософія залишилася для них такою ж чужою, як і вони залишалися чужими філософії. Короткочасне об’єднання їх з філософією було лише фантастичною ілюзією. Існувала воля до об'єднання, а здатності не було. Навіть історіографія бере до уваги природознавство лише між іншим, як фактор освіти, корисності, окремих великих відкриттів. Але зате тим більше практично природознавство за допомогою промисловості ввірвалося у людське життя, перетворило його і підготувало людську емансипацію, хоч безпосередньо воно змушене було довершити перетворення людських відносин на нелюдські. Промисловість є дійсним історичним відношенням природи, а значить і природознавства, до людини. Тому коли її розглядати як екзотеричне розкриття людських сутнісних сил, то зрозумілою стане і людська сутність природи, або природна сутність людини; в результаті цього природознавство втратить свій абстрактно матеріальний або, правильніше, ідеалістичний напрям і стане основою людської науки, так само як воно вже тепер – хоч і в відчуженій формі – стало основою дійсно людського життя, а брати одну основу для життя, іншу для науки –це значить з самого початку припускатися неправди. Становлена в людській історії – цьому акті виникнення людського суспільства — природа є дійсною природою людини; тому природа, якою вона становиться – хоч і в відчуженій формі – завдяки промисловості, є істинна антропологічна природа.

Чуттєвість (див. Фейєрбаха) повинна бути основою всієї науки. Наука є дійсною наукою лише тоді, коли вона виходить з чуттєвості в її двоякому вигляді: з чуттєвої свідомості і з чуттєвої потреби; отже, лише тоді, коли наука виходить з природи. Уся історія є підготовкою до того, щоб “людина” стала предметом чуттєвої свідомості і щоб потреба “людини як людини” стала [природною, чуттєвою] потребою. Сама історія є дійсною частиною історії природи, становлення природи людиною. Згодом природознавство включить у себе науку про людину в такій же мірі, в якій наука про людину включить у себе природознавство: це буде одна наука.

Людина є безпосередній предмет природознавства; бо безпосередньою чуттєвою природою для людини безпосередньо є людська чуттєвість (це – тотожний вираз), безпосередньо як інша чуттєво сприймана нею людина; бо її власна чуттєвість існує для неї самої, як людська чуттєвість, тільки через іншу людину. А природа є безпосередній предмет науки про людину. Перший предмет людини – людина – є природа, чуттєвість; а особливі людські чуттєві сутнісні сили, що предметно втілюються тільки в предметах природи, можуть знайти своє самопізнання тільки в науці про природу взагалі. Навіть елемент самого мислення, елемент, у якому виявляється життя думки – мова, – має чуттєву природу. Суспільна дійсність природи і людське природознавство, або природознавча наука про людину, це – тотожні вирази.

Ми бачимо, як на місце політико-економічного багатства і політико-економічної злиденності стає багата людина і багата людська потреба. Багата людина – це в той же час людина, яка терпить нужду в усій повноті людських проявів життя, людина, в якій її власне втілення виступає як внутріш­ня необхідність, як нужда. Не тільки багатство людини, але й бідність її набирає при соціалізмі в однаковій мірі людського і тому суспільного значення. Вона є пасивний зв’язок, який примушує людину відчувати потребу в тому величезному багатстві, яким є інша людина. Панування предметної сутності в мені, чуттєвий спалах моєї сутнісної діяльності є пристрасть, яка, таким чином, стає тут діяльністю моєї істоти.

5) Яка-небудь істота є у своїх очах самостійною лише тоді, коли вона стоїть на своїх власних ногах, а на своїх власних ногах вона стоїть лише тоді, коли вона завдячує своїм існуванням самій собі. Людина, яка живе з ласки іншої, вважає себе залежною істотою. Але я живу цілком з ласки іншого, якщо я завдячую йому не тільки підтриманням мого життя, але, крім того, ще й тим, що він моє життя створив, що він – джерело мого життя; а моє життя неодмінно має таку причину поза собою, якщо воно не є моїм власним витвором Ось чому витвір є таким уявленням, яке дуже важко витіснити з народної свідомості. Народній свідомості незрозуміле через-себе-буття природи і людини, тому що це через-себе-буття суперечить усім відчутним фактам практичного життя.

Уявлення про створення землі зазнало нищівного удару з боку геогнозії, тобто науки, яка зображує утворення землі, становлення її як певний процес, як самопородження. Generatio aequivoca... є єдиним практичним спростуванням теорії створення.

Легко, звичайно, сказати окремому індивідові те, що говорив уже Арістотель: Ти народжений твоїм батьком і твоєю матір’ю; значить, у випадку з тобою з’єднання двох людських істот, тобто родовий акт людей породив людину. Отже, ти бачиш, що людина і фізично завдячує своїм буттям людині. Значить, ти повинен мати на увазі не тільки один бік – нескінченний прогрес, внаслідок якого ти продовжуєш запитувати: хто породив мого батька? хто породив його діда? і т.д. Ти повинен мати на увазі також і той круговий рух, який чуттєво-наочно даний у цьому нескінченному прогресі, – круговий рух, завдяки якому людина в дітородінні повторює себе саму і, значить, суб'єктом завжди залишається людина. Однак ти відповіси: я визнаю цей круговий рух, то визнай же й ти вищезгаданий нескінченний прогрес, який жене мене все далі й далі, поки я не спитаю, хто ж породив першу людину і природу взагалі. На це я можу тобі відповісти тільки таке: саме твоє запитання є продукт абстракції. Запитай себе, як ти прийшов до цього запитання; запитай себе, чи не продиктоване твоє запитання такою точкою зору, на яку я не можу дати відпо­віді, тому що вона в корені неправильна. Запитай себе, чи існує для розумного мислення вищезгаданий нескінченний прогрес як такий. Ставлячи собі запитання про створення природи і людини, ти тим самим абстрагуєшся від людини і природи. Ти вважаєш їх неіснуючими і все-таки хочеш, щоб я довів тобі їх існування. Я кажу тобі: відмовся від своєї абстракції, і ти відмовишся від свого запитання; якщо ж ти хочеш дотримуватися своєї абстракції, то будь послідовним, і коли ти мислиш людину і природу неіснуючими, тоді мисли неіснуючим і самого себе, тому що ти теж – і природа і людина. Не мисли, не питай мене, бо, тільки-но ти починаєш мислити і питати, твоє абстрагування від буття природи і людини втрачає всякий смисл. Чи, може, ти такий егоїст, що вважаєш усе неіснуючим, а сам хочеш існувати?

Ти можеш мені заперечити: я зовсім не припускаю природу неіснуючою; я питаю тебе про акт її виникнення, як запитують анатома про утворення у зародка кісток і т.д.

Але тому що для соціалістичної людини вся так звана всесвітня історія є не що інше, як породження людини людською працею, становлення природи для людини, то в неї є наочний, незаперечний доказ свого породження самою собою, процесу свого виникнення. Тому що для соціалістичної людини істотна реальність людини і природи набула практичного, чуттєвого, наочного характеру, причому людина наочно стала для людини буттям природи, а природа наочно стала для неї буттям людини, то стало практично неможливим запитання про якусь чужу істоту, про істоту, яка стояла б над природою і людиною, – запитання, що містить у собі визнання неістотності природи і людини. Атеїзм, як заперечення цієї неістотності, не має більше ніякого смислу, тому що атеїзм є запереченням бога і утверджує буття людини саме за допомогою цього заперечення; але соціалізм, як соціалізм, уже не потребує такого опосереднення: він починає з теоретично і практично чуттєвої свідомості людини і природи як сутності. Соціалізм є позитивна, уже не опосереднювана запереченням релігії самосвідомість людини, подібно до того як дійсне життя є позитивна дійсність людини, вже не опосереднювана запереченням приватної власності, комунізмом. Комунізм є позитивне утвердження як заперечення заперечення, і тому він є дійсним, для найближчого етапу історичного розвитку необхідним моментом людської емансипації і зворотного відвоювання людини. Комунізм є доконечна форма і енергійний принцип найближчого майбутнього. Але комунізм як такий не є мета людського розвитку, не є форма людського суспільства...

Маркс К. Приватна власність і комунізм. Різні етапи розвитку комуністичних поглядів. Грубий, зрівняльний комунізм і комунізм як соціалізм, що збігається з гуманізмом // Економічно-філософські рукописи 1844 року. – К., Видавництво політичної літератури України, 1973. С. 544 – 556.

Вебер, Макс

(1864 – 1920)

Німецький соціолог, філософ, історик. Теоретична діяльність Вебера відзначена широким діапазоном наукових інтересів: філософія, історія, теорія економіки, права, політики, соціологія моралі, релігії, культурологія. Базову роль в історичній, соціально – філософській і соціологічній доктрині Вебера відіграють концепції “ідеального типу”, раціональності та цінностей. Філософія та соціологія політики Вебера, сформульовані ним положення про природу політичної влади, про взаємини політики й етики, запропонована типологія політичних діячів і зараз привертають увагу теоретиків і практиків політичного процесу.